У вищій школі
На сучасному етапі необхідність інтеграції у світову спільноту являється одним з головних факторів соціально-економічного розвитку України. Сучасні зміни у системі освіти, пов'язані, насамперед, з постановкою нової мети та завдань, призвели до нового сприйняття більшості компонентів освітнього процесу. Головним недоліком у процесі збільшення обсягу інформації, яку має опанувати студент, є відсутність його власної діяльності. Ці зміни призвели до актуалізації нових вимог до вузів як центрів реалізації освітньої політики, що послужило стимулом розвитку та активного використання інноваційних методик і технологій у системі вузівського навчально-виховного процесу. Отже, інновації представляють собою важливий елемент розвитку системи освіти в умовах глобалізації.
Слово «інновація» походить від латинського іп - в (всередині) та поуиз - новина, змінювання, нововведення. Перенесення терміна «інновація» до сфери освіти було пов'язане з поширенням поглядів на сучасне суспільство як на постіндустріальне, в якому освіта відіграє одну з провідних ролей.
Під інноваціями в навчанні розуміють (у широкому значенні) процес створення, поширення нових засобів (нововведень) для роз'яснення тих педагогічних проблем, які досі вирішувалися по-іншому, а також результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних розв'язань різноманітних педагогічних проблем: нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї; форми й методи навчання, нестандартні підходи в управлінні (у вузькому значенні).
Характерними рисами педагогічних інновацій, за визначенням К.Баханова, є:
– зміни, що сприяють поліпшенню навчального процесу та його результатів відповідно до заздалегідь поставлених цілей. Інакше кажучи, це цілеспрямовані позитивні зміни;
– інновації - це зміни, які охоплюють різні компоненти навчального процесу. Тому їх продуктом є нові форми і методи навчання, освітні технології, оригінальні ідеї і підходи тощо;
– інновації - це зміни, які спираються на внутрішні резерви того педагогічного середовища, в якому вони відбуваються;
– суб'єктом, носієм інновацій виступає викладач, на відміну від реформ - масштабних змін, які охоплюють освітню систему в цілому й здійснюються державними органами;
– інновації є не миттєвим актом, а процесом, який триває певний час і відзначається певною послідовністю.
Близьким до поняття «інновація» є поняття «інноваційний процес». Різниця між цими поняттями полягає у тому, що термін «педагогічна інновація» означає зміни компонентів педагогічного процесу, спрямовані на його поліпшення, а «інноваційний процес» відтворює перебіг, послідовність цих змін, життєвий цикл інновацій (старт -стрімке зростання - зрілість - насичення - фініш або криза). Тотожним до понять «інновація», «інноваційний процес» є сутність поняття «інноваційна діяльність».
Поряд з поняттям «інновації» вживається термін «інноваційне навчання», під яким розуміють навчання, що спрямоване на розвиток здібностей студентів щодо спільної діяльності у нових, можливо, безпрецедентних ситуаціях. Інноваційне навчання являє собою систему, в якій:
– навчальний процес є цілісною взаємодією двох рівноправних її учасників - студента та викладача;
– основна мета - це розвиток особистості та різноманітних форм мислення кожного студента;
– позиція викладача зорієнтована на особистість студента, переважають організаційна і стимулююча функції;
– стиль спілкування - демократичний, підтримується ініціатива студентів;
– у пізнавальній діяльності на перший план висуваються творчі і реконструктивні завдання, які визначають вибір репродуктивних завдань;
– цілі і завдання розробляються спільно викладачем і студентами;
– основними формами навчання є групова та індивідуальна, що спираються на здатність студента відповідати за себе, стимулюють вироблення почуття гідності та самоповаги;
– максимально залучається до навчання власний досвід студентів, їх мислення;
– основу мотивації студентів складає досягнення успіху і самореалізації особистості.
Отже, інноваційне навчання, на відміну від традиційного, спрямоване не на навчальний предмет і виклад студенту певного обсягу знань, а на розвиток його особистості. В інноваційному навчанні головною дійовою особою є студент. Функція викладача полягає в організації й стимулюванні навчального процесу, спрямованого на розвиток особистості студента (особистісно орієнтована позиція).
Основу змісту інноваційного навчання історії складає досвід, знання, взяті з життя суспільства. На перший план в інноваційному навчанні висувається вироблення у студентів певних навичок наукового сприйняття історії, а саме:
– розвивати розуміння того, як минуле раніше було представлено та інтерпретовано;
– збирати та аналізувати матеріали, що надходять з різних джерел, критично використовувати ці матеріали в кожному історичному контексті (пам'ятаючи ключові ознаки і характеристики періоду розвитку суспільства або ситуації, що розглядається);
– обирати з-поміж різних версій або тлумачень минулого кілька точок зору і давати їм оцінку;
– відрізняти факт від вимислу, викривати упередженість, необ'єктивність, стереотипність, шаблонність;
– робити незалежні та виважені оцінки, досягати справедливих і збалансованих рішень на підставі аналізу доступних фактів та вивчення широкого кола можливостей;
– розуміти, що ті чи інші історичні висновки можна знову оцінювати у світлі нових або заново переглянутих фактів.
У навчанні історії за об'єктом перетворення К.Баханов виділяє три групи інновацій.
Методологічні інновації – зміни у підходах до навчання історії, які випливають з нових поглядів на рушійні сили та закономірності процесу навчання, роль і характер взаємин учасників навчального процесу тощо (психолого-педагогічний аспект); на сутність історії як науки, особливості історичних явищ і процесів тощо (науково-історичний аспект). Методологічні інновації у навчанні історії є результатом відповідних змін, що відбуваються в науках, з якими методика навчання історії міцно пов'язана і спирається на їх положення (історія, філософія, психологія, педагогіка та ін.), а також виявлення закономірностей на основі власної практики (суб'єктивних відкриттів). Залежно від глибини і масштабів методологічні інновації відповідним чином змінюють мету та завдання навчання історії, вимагають побудови навчального процесу з урахуванням нових принципів. Розповсюджуючись через різні канали, методологічні інновації стають частиною педагогічної свідомості, впливають на позицію, стиль спілкування викладача і характер його діяльності.
Змістовні інновації – зміни у змісті історичної освіти, що відбуваються внаслідок методологічних інновацій і виявляються у нових пріоритетах, у перегляді необхідних для сучасної освіти знань, умінь, навичок, ціннісних орієнтирів. Змістовні інновації конкретизуються у зміні навчальних планів, підручників, посібників і дидактичних матеріалів.
Організаційно-технологічні інновації – зміни у внутрішній підпорядкованості, узгодженості та взаємодії різних компонентів процесу навчання, які знаходять своє висвітлення у нових варіантах побудови навчального процесу (моделях, технологіях), нових формах, методах, прийомах, засобах контролю за навчальним процесом і оцінювання результатів навчальних досягнень студентів.
Залежно від ступеня їх системності та охоплення змінами компонентів навчання інновації можуть здійснюватися на різних рівнях. Першою групою інновацій у навчанні історії за цією ознакою є системні інновації: вони охоплюють всі компоненти навчання, систему в цілому. До другої групи інновацій належать ті, що змінюють окремі компоненти системи навчання або їх суттєві складові (технології, моделі тощо). Третя група інновацій передбачає зміни на рівні окремих складових або елементів основних компонентів системи навчання (форм, методів, прийомів тощо).
О.Овакімян зауважує, що більшість викладачів ВНЗ вважають інновації необхідним елементом розвитку сучасної системи освіти. При цьому, на їх думку, найбільша потреба існує сьогодні в інноваціях-трансформаціях (спрямованих на забезпечення дослідницького характеру навчального процесу, організацію пошукової навчально-пізнавальної діяльності); далі слідують змістовні інновації (поява нових дисциплін та наповнення вже існуючих дисциплін новим змістом); методичні інновації (поява нових методичних засобів) та інновацїї-модернізації (спрямовані на досягнення гарантованих результатів у межах традиційної репродуктивної орієнтації).
Використання інновацій у навчальному процесі є не лише важелем забезпечення підвищення якості навчання студентів ВНЗ, але й вимогою сучасного освітнього середовища. Розглянемо конкретні приклади методик та технологій інноваційного навчання історії, що прийнятні для використання у вищій школі.
До інноваційних методів навчання відносять методи активного навчання (МАН). У дослідженнях Х.Майхнера відзначається, що людина у процесі пасивного сприйняття запам'ятовує 10% того, що прочитала, 20% – того, що почула, 30% – того, що побачила, 50% – побаченого та почутого, а при активному сприйнятті у пам'яті зберігається 80% того, що говорять самі, і 90% – того, що роблять або створюють самостійно. Отже, методи активного навчання значно поліпшують запам'ятовування матеріалу, сприяють його ідентифікації, цілеспрямованій практичній реалізації.
Одним із ефективних засобів формування професійної компетентності є визначення стосунків викладача і студента на рівні «навчання-співпраця», використання різноманітних методів індивідуалізації навчання. У цьому контексті варто навести метод групових дискусій, суть якого полягає у тому, що студентам пропонується однакове завдання, котре вони мають виконати спочатку індивідуально, а потім, у процесі групової дискусії, прийняти відповідне рішення. Особливого значення набуває діалогова технологія, яка дозволяє активізувати роботу студентів не лише на семінарських та практичних заняттях, але й під час лекції. Даний вид діяльності виконує кілька функцій, які реалізуються в залежності від поставлених завдань. Наприклад, діалогова форма дозволяє проводити повторення матеріалу та здійснювати контроль за його засвоєнням. Також така форма роботи з аудиторією дозволяє реалізовувати випереджальне навчання, розвиває мислення та мовлення студентів, формує системне бачення матеріалу як за змістом, так і за формою його викладення. У діалоговому режимі лекція перетворюється на співтворчість викладача та студентів, що дозволяє зруйнувати монологічність образу джерела інформації, активізувати мисленнєву діяльність, розкрити власне «я». Для викладача даний вид роботи є особливо важливим. Крім значення тих функцій, які виконує діалогова форма, викладач має можливість розкрити глибинні пласти студентської свідомості та пізнання, що особливо важливе для реалізації сучасної мети освіти.
У рамках вузівських навчальних занять при викладанні історичних дисциплін достатньо ефективними являються прийоми взаємонавчання. Неабиякого значення набуває такий вид діяльності, як підготовка студентами елементів лекцій. Даний прийом являється досить актуальним у контексті підвищення ролі складової самостійної роботи у навчальному процесі. Сьогодні Україна стоїть перед реальною проблемою збереження якості рівня підготовки у вузах та інтеграцією в європейську спільноту. Зважаючи на це, самостійна робота студентів відіграє важливу роль, дозволяючи студентам набувати навичок пошуку необхідної навчальної та наукової літератури, відбору та синтезу історичної інформації. При цьому, важливим є розвиток уміння інтегрувати матеріал, відібраний студентом, з базовим матеріалом лекції. Досвід використання вищезазначених прийомів демонструє, що їх застосування вимагає серйозної підготовчої роботи зі студентами. Адже в її межах визначаються не лише зміст навчального матеріалу, який готується конкретним студентом, але й джерела інформації, яким краще надати перевагу, базові акценти у матеріалі з урахуванням інших учасників лекції, часові параметри виступу тощо.
В умовах зменшення обсягу аудиторної роботи у період вивчення навчальної дисципліни актуальним стає використання опорної методики. Вона представляє собою інтеграцію самостійної роботи студентів з постійним контролем у різноманітних формах її успішності. Зауважимо, що при зменшеному обсязі аудиторної роботи об'єм матеріалу навчальної програми не змінюється. Тому система освіти опиняється у суперечливій ситуації, яка поєднує динамічні вимоги сучасного суспільства щодо скорочення аудиторного часу та збільшення обсягу інформації, що надається для засвоєння.
«Метод проектів» – це система навчання, у процесі якої студенти набувають знання, виконуючи практичні завдання (проекти), що поступово ускладнюються. Головна мета методу проектів – розвиток пізнавальних, творчих навичок у студентів, вдосконалення вмінь самостійного конструювання власних знань, орієнтування в інформаційному просторі. Обов'язковою вимогою методу проектів є виокремлення значимої проблеми, яка потребує інтегрованого знання, дослідницького пошуку її розв'язання, необхідності самостійної діяльності.
Широке впровадження отримують ділові та симуляційні ігри, які використовуються, насамперед, для формування практичних умінь і навичок, набуття досвіду. Найважливішими ознаками ділових ігор, на думку В.Петрук, Н.Андрущенко, О.Прозор, є: цільове призначення гри, різноманітність тематичних рамок, імітувальні контекстно орієнтовані області, ступінь свободи рішень, рівень невизнаеності розв'язків, характер комунікацій між учасниками, ступінь відкритості гри, комплексність моделі, що використовується, форма її проведення тощо. Не менш значимим є використання рольових ігор. Адже рольові ігри за умови ретельної підготовки та організації дозволяють отримати максимально широкий спектр як професійної, так і особистісної інформації. Саме така інформація дозволяє кваліфіковано здійснювати індивідуальний підхід до освітньої траєкторії особистості та її змістовому виконанню.
В останні роки популярності набуває використання кейс-методів (кейс-стаді). Інколи їх ототожнюють з методом конкретних ситуацій, хоча він - один з найбільш уживаних варіантів цих методів. Сутність цього методу полягає у тому, що проблемне викладання знань супроводжується організацією самостійної роботи студентів. Особливістю цього методу є відтворення проблемної ситуації на основі фактів реального життя. Гарний кейс має задовольняти такі вимоги: відповідати чітко сформульованій меті створення; мати відповідний рівень труднощів; багатоаспектно ілюструвати типові ситуації; бути актуальним; розвивати аналітичне мислення; провокувати дискусію; мати кілька розв'язків. Деякі вчені вважають, що кейси бувають «мертві» і «живі». До «мертвих» кейсів відносять ті, які містять всю необхідну для аналізу інформацію, а до «живих» – такі, що провокують студентів до пошуку додаткової інформації для аналізу.
Перспективним напрямком розробки і використання кейсів у роботі зі студентами є моделювання типових ситуацій педагогічної діяльності. Важливим компонентом кейс-методів і ділових ігор є те, що вони виконують не лише діагностичні і пізнавальні, а й тренінгові функції. Під час розігрування ролей студенти приймають власні рішення, у процесі чого очевидною стає спрямованість на формування навичок професійної поведінки у колективі, на набуття вмінь аналізу характеру міжособистісних стосунків.
Досить ефективною при викладанні історії у вищій школі вважається група методик, пов'язана з інформатизацією навчального процесу в цілому, а також з використанням у навчальному процесі різноманітних технічних засобів. У цьому напрямку зауважимо презентаційні методики, які дозволяють за допомогою технічних засобів максимально реалізувати потенціал навчального заняття.
Практикуються також такі прийоми, як складання логічних схем, об'єднання лекційних та семінарських занять, написання есе на історичну тематику, робота з ребусами та кросвордами. Однак, подальшого розвитку потребують такі форми роботи з аудиторією, як прес-конференції, рецензування статей, аналітичні огляди літератури тощо.
Інноваційні методи навчання історії, які базуються на гуманістичному підході, спрямовані на розвиток і самовдосконалення особистості, на розкриття її резервних можливостей і творчого потенціалу, створюють передумови для ефективного поліпшення навчального процесу у вищих навчальних закладах. Основними принципами інноваційних методів є: рух від цілого до окремого, орієнтація занять на студента, цілеспрямованість та змістовність занять, їх налаштованість на досягнення соціальної взаємодії при наявності віри викладача в успіх студентів, засвоєння історичної інформації за допомогою знань з інших галузей наук.
Більшість викладачів схиляються до збереження балансу між традиційними та інноваційними формами навчання.. Зберігаючи все позитивне, що було напрацьовано раніше, і наповнюючи процес викладання новими методиками, які у значній мірі сприяють специфіці студентської свідомості, динамізму суспільного життя та можливостям розвитку суспільства в умовах глобалізації, система освіти зможе більш ефективно використовувати свій потенціал.
Завдання та запитання:
1. Дайте визначення терміну,,методи навчання
2. Охарактеризуйте структуру обєкта методів навчання.
3. Чим можна пояснити різні підходи до класифікації методів навчання?
4. Розкрийте зміст словесних методів викладання історії у ВНЗ.
5. Дайте аналіз практичних методів навчання історії увищій школі.Який зміст вкладається у поняття інтерактивного методу навчання?
6. У чому полягає зміст дискусій щодо теоретичних основ інтерактивного навчання?
7. Доведіть, що інтерактивні методи навчання є більш ефективними, ніж пасивні та активні.
8. Які методи навчання сприяють організації навчального процесу на основі принципу багатосторонньої взаємодії?
9. Охарактеризуйте групи інновацій за об'єктом перетворення.
10. Які вимоги необхідно виконувати при застосуванні прийомів взаємонавчання?
11. На яких принципах ґрунтується впровадження інноваційних методів у навчальний процес вищої школи?
