РОЗДІЛ 2.
ДИДАКТИКА (ТЕОРІЯ ОСВІТИ І НАВЧАННЯ)
ЛЕКЦІЯ 5
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ НАВЧАННЯ.
УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА НАВЧАННЯ В СУЧАСНІЙ ШКОЛІ
План лекції.
1. Поняття про форми організації навчання та організаційні системи навчання.
2. Класно-урочна система навчання.
3. Урок – основна форма навчання.
3.1. Основні вимоги до уроку.
3.2. Типи та структура уроку.
3.3. Способи організації навчальної діяльності школярів.
3.4. Підготовка вчителя до уроку.
3.5. Аналіз уроку.
3.6. Шляхи підвищення ефективності уроку.
4. Позаурочні форми навчання.
Поняття про форми організації навчання та організаційні системи навчання.
Відродити потяг до знань можна не тільки оновлюючи зміст освіти, алей головний механізм навчання – форми і методи.
Майстерність вчителя, його творчість проявляється саме у виборі форм організації навчання (Філософська наука під формою (від “forma”) розуміють спосіб існування і вираження змісту, а також внутрішню організацію змісту). Правильний вибір і володіння формами вчителем дає йому можливість забезпечити доступність навчання та розвиток в учнів пізнавальних інтересів.
Отже, успішність та ефективність роботи вчителя залежить від того, наскільки він свідомо зрозуміє особливості кожної форми організації навчання і оволодіє ними.
Застаріння, неспрацьовування цього механізму приводить до перевантаження і до низької якості знань учнів. Потрібно глибоко знати не тільки зміст, а й методи та форми навчання, інакше нам не побудувати нової школи, не вийти на світові рубежі, не інтегруватися зі світовою наукою.
Форма (лат forma – зовнішній вигляд, обрис) організації навчання (організаційна форма) – це зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя й учнів, яка здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.
Форми навчання належать до операційно-діяльнісного компонента процесу навчання і тому тісно пов’язані з методами.
Методи характеризують внутрішню сторону навчального процесу, способи організації засвоєння учнями нових знань, умінь, навичок, розвитку здібностей, а форма організації навчання, як дидактична категорія, характеризують зовнішній бік організації навчального процесу, пов'язаний з кількістю учнів, часом(тривалістю) і місцем навчання, із порядком його здійснення, а також особливостями спілкування вчителя та учнів.
Вчені-педагоги вважають, що в дидактиці доцільно зосередити увагу на відмінність двох термінів, які включають слово «форма»: форма навчання і форма організації навчання. В першому випадку розрізняють – колективні, фронтальні й індивідуальні форми. Вони відрізняються по рівню й характеру організації пізнавальної діяльності учнів в процесі навчання. В другому випадку мова йде про якийсь вид навчального заняття – урок, предметний гурток, факультатив, які відрізняються складом учнів, місцем й тривалістю проведення заняття, характером діяльності учнів та вчителів. Ці форми навчання здійснюються в рамках тої чи іншої педагогічної системи.
Загальні форми організації навчання часто називають організаційними системами навчання. У різні періоди розвитку суспільства перевага надавалася тим чи іншим організаційним системам навчання: індивідуально-групова (середньовіччя), класно-урочна (виникла в XVI-XVII ст.), взаємного навчання (белл-ланкастерська, XVIIІ ст.), індивідуалізованого навчання (дальтон-план, ХХ ст.), лабораторно-бригадне навчання (20-ті р. ХХ ст., радянська школа), “план Трампа” (США, ХХ ст.), навчання методом проектів (ХХ ст.).
До сучасної форми навчання людство прийшло не відразу. Так, у школах давнього світу панувала система індивідуального навчання — вчитель навчав кожного учня окремо. У середньовічних школах домінувала індивідуально-групова система навчання: в одній групі збирали учнів з різним рівнем підготовки, заняття проводили без усталеного розкладу, дітей приймали до школи впродовж року.
У XVIII ст.-у Західній Європі, Америці робилися спроби відмовитися від класно-урочної системи, стала розвиватися белл-ланкастерська система навчання, розроблена англійськими педагогами А. Беллом та Дж. Ланкастером. Суть її полягала у взаємному навчанні, коли старші учні початкової школи й ті, що добре вчилися, були помічниками вчителя і під його керівництвом навчали решту учнів. Це давало змогу одному вчителеві організувати навчання кількох сотень учнів. Однак ця система не забезпечувала належної якості навчання, тому проіснувала недовго.
Мангеймська форма вибіркового навчання. Виникла наприкінці XIX ст. як спроба відмовитися від класно-урочної системи. Вперше була застосована в німецькому місті Мангейм доктором Йозефом-Антоном Зіккінгером. Суть її полягає в тому, що учнів, залежно від їх здібностей та успішності, розподіляли по класах на слабких, середніх і сильних. Відбір здійснювався на основі спостережень, результатів психометричних обстежень, характеристик учителів та екзаменів. Елементи цієї системи збереглися в Австралії та США, де в школах створюються класи більш здібних і менш здібних учнів. Вона стала основою для створення шкіл різного типу в Англії, куди набирають учнів за результатами тестових іспитів після закінчення початкових класів.
Дальтон-план. На початку XX ст. у СІЛА, Англії та деяких інших країнах Заходу виникли системи індивідуалізованого навчання, що мали готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів. З цих систем навчання найбільшого поширення набув дальтон-план, вперше застосований у 1903 р. в американському місті Дальтоні (штат Масачусетс) учителькою Оленою Паркхерст. Ця система ґрунтується на забезпеченні кожного учня можливістю працювати індивідуально, згідно зі своїм темпом. Загального плану (розкладу) занять не було, колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета.
За відсутності уроків, навчальні класи перетворювались на предметні “лабораторії”, кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання (“підряди”) відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі консультували і контролювали їх. Елементи цієї системи застосувуються у заочному навчанні.
У другій половині 20-х років у дещо зміненому вигляді дальтон-план намагалися перенести до радянської школи. Основні його ідеї було втілено в лабораторно-бригадній організації навчання, за якої замість класів ство-рювали "лабораторії", учнів поділяли на невеликі групи-бригади (по 5—7 осіб), вчилися у цих групах за спеціальними підручниками ("робочими книгами"), виконували складені вчителем денні, тижневі, місячні "робочі завдання" з кожного навчального предмета. Ця система не виправдала себе через те, що знижувала керівну роль учителя, не забезпечувала опанування систематичними й міцними знаннями, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Проте окремі її елементи заслуговують на увагу й сьогодні: самостійна робота з підручником, опрацювання довідкової та допоміжної літератури, виконання групових завдань на лабораторних і практичних заняттях тощо.
План Трампа. У XX ст. у США виникла форма навчання “план Трампа”, розрахована на максимальну індивідуалізацію навчального процесу на основі використання технічних засобів, поєднання індивідуального навчання з колективною роботою учнів. На думку її автора — американського педагога Д. Ллойда Трампа, у процесі навчання потрібно поєднувати масову, групову та індивідуальну його форми. Для цього 40% навчального часу учні проводять у великих групах (100—150 осіб), де читаються лекції з використанням різних технічних засобів; 20% — у малих групах (10—15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчають окремі розділи, відпрацювують уміння та навички, 40% — працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.
У XVI—XVII ст. у братських школах України й Білорусі виникла нова форма організації навчальних занять, яка передбачала певні елементи класно-урочної системи навчання. Учитель працював фронтально з усім класом за певним розкладом. На заняттях використовувалися різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Учням давали домашнє завдання, виконання якого перевірялося під час занять, що мали назву "уроки".
