Поняття суб'єкта міжнародного права

В

науці міжнародного права питання суб'єктів міжна­родного права вважається основним. Загальновизнаною є думка, що суб'єкти посідають центральне становище в міжнародному праві. Його сутність, природа є похідними від природи і сутності суб'єктів міжнародного права. Між­народне право служить інтересам своїх суб'єктів, регулює відносини між ними, визначає їхній статус, зокрема пра­ва та обов'язки, тощо. І знову ж таки, здійснює ці функції не незалежно, а саме тому, що на це була воля суб'єктів міжнародного права.

За такої залежності міжнародного права від його су­б'єктів зрозумілою стає увага теоретиків і практиків права до поняття, природи, сутності, характерних особливостей, видів суб'єктів міжнародного права.

Слід зазначити, що центральні питання будь-якої гу­манітарної науки ніколи не мали однозначного розумін­ня. Не є винятком і питання сутності суб'єктів міжнарод­ного права та їх класифікації. Дискусії навколо цих пи­тань такі ж старі, як і сама наука міжнародного права. З метою пошуку компромісного вирішення проблеми ро-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

билися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регулюються міжнародним правом. Поряд із «суб'єктом міжнародного права» пропо­нувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник розвитку міжнародного права», «суб'єкт квазі-міжнародного права», «сторона міжнародно-правових від­носин» та ін.

Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відобража­ють суспільні закономірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб'єктивно розширюватися.

Отже, на сьогодні є сталим лише поняття «суб'єкт міжнародного права» з різним тлумаченням його сутності. Досить характерним є вживання поняття «суб'єкт міжна­родного права» без акцентування уваги на його сутності і межах.

Майже загальновизнаним у науці міжнародного права є виокремлення центральним елементом основної вимо­ги для суб'єкта, що стосується відповідних прав та обо­в'язків. На жаль, на цьому спільність у поглядах на су­б'єкт міжнародного права завершується.

Далі фахівці міжнародного права йдуть різними шля­хами до розкриття природи, сутності суб'єкта міжнарод­ного права. Одні вважають, що це всі учасники міжна­родних правовідносин, другі — що це лише творці міжна­родних прав та обов'язків, треті — що ними можуть бути носії відповідних прав та обов'язків. Ті, хто займає більш жорстку позицію щодо спроможності бути суб'єктом між­народного права (як правило, це більшість учених ко­лишніх країн соціалістичної співдружності та окремі при­хильники позитивістської і нормативістської теорій між­народного права на Заході), вимагають визнання за таки­ми суб'єктами спроможності бути як творцями, так і но­сіями прав та обов'язків. Ще жорсткішою є вимога до су­б'єкта міжнародного права бути таким самостійним утво­ренням, яке завдяки своїм можливостям та юридичним властивостям здатне володіти правами і виконувати обо­в'язки за міжнародним правом, брати участь у створенні й реалізації його норм (1. І. Лукашук). Серед прихильників цієї думки обстоювалися (Г. І. Курдюков, М. А. Нудель, Д. І. Фельдман) і більш категоричні твердження про те,

Поняття суб'єкта міжнародного права

що суб'єктом міжнародного права може бути лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори. Майже співзвучною з цим тверд­женням є думка тих учених (С. В. Черниченко), які вва­жають, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. При цьому на­голошується, шо такий учасник міждержавних відносин повинен бути носієм міжнародних прав та (або) обов'яз­ків, які виникають в осіб у загальному сенсі в результаті поширення на них дії певної норми міжнародного права або індивідуальних розпоряджень, зобов'язань, дозволів і заборон, передбачених міжнародно-правовими актами.

Такі особи мають підкорятися безпосередній дії норм міжнародного права або розпорядженням, зобов'язанням, дозволам і заборонам, які випливають з міжнародно-пра­вових актів; їхня поведінка безпосередньо регулюється міжнародно-правовими нормами або індивідуальними міжнародно-правовими настановленнями (міжнародним правом); вони вступають або можуть вступати в міжна­родні правовідносини в межах суб'єктивних прав та обо­в'язків, що виникають як результат безпосередньої дії на них міжнародного права. Вказані визначення суб'єкта міжнародного права є не його різними ознаками, а лише різними сторонами його однієї властивості. Існування од­нієї з указаних сторін передбачає наявність й інших.

Тривалий час у радянській науці міжнародного права (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаєва, Р. Л. Боб­ров, М. М. Аваков та ін.) переважала думка про те, що суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнарод­них відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного пра­ва і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відпо­відальність. Тут новим елементом міжнародної правосу-б'єктності особи виступає здатність нести міжнародно-правову відповідальність. Прихильників такого розумін­ня «суб'єкта міжнародного права» можна знайти в біль­шості колишніх країн соціалістичної системи. А джере­ло цієї концепції запозичене з внутрішньодержавного тлумачення сутності суб'єкта права, розробленого свого часу А. Я. Вишинським. Саме він наголошував на здат­ності нести відповідальність як центрального елемента суб'єкта права.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Поняття суб'єкта міжнародного права

 

Вітчизняна наука міжнародного права в дослідженні суб'єктів права пройшла шлях від визнання держави єди­ним суб'єктом міжнародного права через концепцію «дер­жава — типовий суб'єкт права» до визнання певного кола, видів суб'єктів.

Визнання держави як єдиного суб'єкта міжнародного права (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Короста-ренко, А. Клафковський, В. В. Євгеньєв, В. М. Шурша-лов та ін.) базувалося на твердженні, що основна ознака правосуб'єктності — наявність суверенітету. Необхідним атрибутом суб'єкта міжнародного права, вважали вони, є верховна влада, яка представляє його на міжнародній арені і здатна брати участь у правотворчості, брати зобо­в'язання, виконувати їх і домагатися дотримання інши­ми суб'єктами норм права. Таку владу мають тільки дер­жави, їх доповнювали нації, які борються за свою неза­лежність. Останнє не вважалося віддаленням від концеп­ції «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права», бо ж за нацією, що бореться за свою незалежність, визна­вався статус держави, яка перебуває в процесі станов­лення.

Суб'єкт міжнародного права, на думку прихильників «концепції єдиного суб'єкта», повинен володіти волею не тільки розумною, а й суверенною. Всі суб'єкти міжнарод­ного права суверенні.

Прихильники концепції «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» дещо розширювали коло суб'єктів, але визнавали останнє слово у наданні комусь іншому статусу суб'єкта міжнародного права за державами. До них належали, як правило, фахівці міжнародного права, які визнавали міжнародну правосуб'єктність за нацією, наро­дом, що борються за свою незалежність. Але не тому, що вони є державою в процесі становлення, а як окремі учас­ники міжнародних відносин, що вимагають визнання своєї правосуб'єктності. Основою їх правосуб'єктності є право на самовизначення.

Прихильники цієї концепції (Г. П. Задорожний, І. П. Блі-щенко, А. Баумгартен, В. М. Дурденевський, Ф. І. Кожев-ніков) іноді вдавалися до іншого категоричного тверджен­ня: суб'єктом міжнародного права може бути тільки на­род, який виступає в міжнародних відносинах через свою державу та свій уряд.

Термін «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» вживали часто автори, які, крім «типового» су­б'єкта, визнавали міжнародну правосуб'єктність за між­народними організаціями (Г. І. Морозов, М. О. Ушаков, Е. А. Шибаєва, І. І. Лукашук та ін.). «Нетиповість» пра­восуб'єктності міждержавних організацій виводилася з то­го, що їхні правосуб'єктні повноваження розробляються державами. Держави у статутах міжнародних організацій визначають межі такої правосуб'єктності.

Визнання певного кола, видів, точніше «системи су­б'єктів міжнародного права», характерне для ряду дослід­жень останньої чверті XX ст. Щоправда, термін «система суб'єктів міжнародного права» тут можна вживати досить умовно, бо критерії побудови, як і самі «системи», досить різноманітні і часто залежать від суб'єктивних уподобань їхніх авторів. Але, як правило, кількість суб'єктів міжна­родного права не виходить за межу тріади, як-от: «держа­ва — нація — народ», «держава — народ — міжнародна організація», «держава — нація — міжнародна організа­ція», «держава — фізична особа — юридична особа», «дер­жава — міжнародна організація — транснаціональна ком­панія».

В межах зазначених суб'єктів міжнародних відносин будуються й інші схеми (більші або менші за кількістю учасників) реальних чи ймовірних або пропонованих як суб'єкти міжнародного права, наприклад: «держава — міжнародна організація — фізична особа — транснаціо­нальна компанія», «держава — народ — фізична особа — юридична особа», «держава — фізична особа», «фізична особа — міжнародна організація» тощо.

Такий дещо спрощений підхід до визначення су­б'єкта міжнародного права характерний для деяких як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Різниця, мож­ливо, полягає лише в тому, що у вітчизняній науці між­народного права не було жодного вченого чи практика, хто не визнавав би за державою статусу суб'єкта міжна­родного права. Десятки зарубіжних науковців погоджу­ються з твердженням англійського вченого Дж. Брайєрлі, що «держава не може вважатися суб'єктом міжнародно­го права».

У той же час у вітчизняній науці міжнародного пра­ва не було жодного фахівця, який визнавав би міжна-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

родну правосуб'єктність за фізичною особою. Лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли було покінчено з командно-адміністративною системою уп­равління наукою, з'явилися перші публікації, автори яких (Н. В. Захарова, Р. А. Мюллерсон, В. С Верещетін та ін.) обґрунтовують тезу: «індивід — суб'єкт міжна­родного права».

У зарубіжній науці міжнародного права десятки вче­них, цілі наукові школи підтримували відомого французь­кого вченого Ж. Сселя, який ще в 1932 р. заявив, шо лише індивід може бути суб'єктом міжнародного публічного права. Очевидно, що такі позиції радянських і зарубіж­них учених, які принципово не збігалися, не були резуль­татом серйозних досліджень, а тільки свідчили про певні ідеологічні вимоги, які ставилися перед науковцями і яких вони були змушені дотримуватися.

Зняття ідеологічних вимог, крім багатьох позитивних результатів, мало один, але досить суттєвий негативний. Воно дало змогу декому з дослідників довільно трактува­ти питання теорії міжнародного права. Не обминула ця псевдодемократична хвиля й питання суб'єктів міжнарод­ного права. Як результат, сьогодні в міжнародно-право­вих публікаціях суб'єктами міжнародного права вважають усе, до чого можна застосувати слова «особа», «учасник», «об'єднання», «організація» тощо.

Тенденція «несерйозного ставлення до суб'єктів міжнародного права» мала наслідком повернення до ви­моги «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права». Прихильники оновленої теорії «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права» так обґрунтовують свою позицію: не можна погодитися з тим, що кожна історична епоха ви­робляє своє поняття суб'єкта міжнародного права. З часу появи цього поняття воно не зазнало кардинальних змін у формально-юридичному плані; розглядаючи суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі змінами історичних епох, необхідно обстоювати позиції сьогоднішнього дня. А це означає, що суб'єктами міжнародного права можуть виз­наватися тільки учасники міждержавних відносин, тільки держави.

Таким чином, як довільне тлумачення поняття «су­б'єкт міжнародного права», так і його «жорстке» етатичне розуміння може зашкодити як виробленню правильного

І

Поняття суб'єкта міжнародного права

підходу до цього міжнародно-правового явища, так і з я-суванню його сутності, природи, історії становлення та розвитку.

Історія становлення та розвитку суб'єктів міжнарод­ного права досить багата й різноманітна. В минулому та­кими суб'єктами виступали міста-держави, ліги (об'єднан­ня міст-держав), храми, царі та ін. — в рабовласницькому суспільстві; держави-суверени, римська католицька церк­ва, рицарські ордени (тевтонський орден, орден тампліє-рів-храмовників, мальтійський орден), торговельні спілки міст, торговельні компанії (наприклад, Ост-Індська), ок­ремі графства, князівства, вільні міста (Венеція, Новго­род, Гамбург, Краків) та ін. — у феодальний період; дер­жави, домініони, Британська співдружність націй, реальні унії, конфедерації та члени конфедерацій, союзи держав (федерації) і союзні республіки, Ватикан, французький союз, вільні міста Данциг, Трієст, самостійна політична одиниця Західний Берлін, міждержавні організації тощо — в ХІХ-ХХ ст.

Було б помилкою ігнорувати цю багату історію ви­никнення, розвитку, функціонування та припинення дії (для багатьох суб'єктів) основних учасників міжнародно-правових відносин. Вони не лише виконували функції, як суб'єкти міжнародного права у свою історичну епоху, а й нагромаджували і передавали досвід цієї діяльності наступним учасникам інституту міжнародної правосу-б'єктності. 1 коли сьогодні йдеться як про суб'єктів про тих, хто володіє тільки міжнародними правами та обо­в'язками, то стає зрозумілим, що висновок зроблено тіль­ки на узагальненні міжнародно-правової' діяльності дер­жави. Якщо ж узяти до уваги діяльність інших суб'єктів, які історично функціонували в міжнародному праві, то стає очевидним, що з «поля» міжнародної правосуб'єкт-ності виводяться такі важливі для суб'єкта властивості, як законні інтереси, правовий статус тощо. Отже, в ціло­му розуміння суб'єкта міжнародного права стає непов­ним, однобічним. Уникнути цієї похибки можна шляхом з'ясування основних рис та особливостей міжнародної правосуб'єктності.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права