Поняття суб'єкта міжнародного права

науці міжнародного права питання суб'єктів міжнародного права вважається основним. Загальновизнаною є думка, що суб'єкти посідають центральне становище в міжнародному праві. Його сутність, природа є похідними від природи і сутності суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право служить інтересам своїх суб'єктів, регулює відносини між ними, визначає їхній статус, зокрема права та обов'язки, тощо. І знову ж таки, здійснює ці функції не незалежно, а саме тому, що на це була воля суб'єктів міжнародного права.

За такої залежності міжнародного права від його суб'єктів зрозумілою стає увага теоретиків і практиків права до поняття, природи, сутності, характерних особливостей, видів суб'єктів міжнародного права.

Слід зазначити, що центральні питання будь-якої гуманітарної науки ніколи не мали однозначного розуміння. Не є винятком і питання сутності суб'єктів міжнародного права та їх класифікації. Дискусії навколо цих питань такі ж старі, як і сама наука міжнародного права. З метою пошуку компромісного вирішення проблеми ро-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

билися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регулюються міжнародним правом. Поряд із «суб'єктом міжнародного права» пропонувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник розвитку міжнародного права», «суб'єкт квазі-міжнародного права», «сторона міжнародно-правових відносин» та ін.

Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відображають суспільні закономірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб'єктивно розширюватися.

Отже, на сьогодні є сталим лише поняття «суб'єкт міжнародного права» з різним тлумаченням його сутності. Досить характерним є вживання поняття «суб'єкт міжнародного права» без акцентування уваги на його сутності і межах.

Майже загальновизнаним у науці міжнародного права є виокремлення центральним елементом основної вимоги для суб'єкта, що стосується відповідних прав та обов'язків. На жаль, на цьому спільність у поглядах на суб'єкт міжнародного права завершується.

Далі фахівці міжнародного права йдуть різними шляхами до розкриття природи, сутності суб'єкта міжнародного права. Одні вважають, що це всі учасники міжнародних правовідносин, другі — що це лише творці міжнародних прав та обов'язків, треті — що ними можуть бути носії відповідних прав та обов'язків. Ті, хто займає більш жорстку позицію щодо спроможності бути суб'єктом міжнародного права (як правило, це більшість учених колишніх країн соціалістичної співдружності та окремі прихильники позитивістської і нормативістської теорій міжнародного права на Заході), вимагають визнання за такими суб'єктами спроможності бути як творцями, так і носіями прав та обов'язків. Ще жорсткішою є вимога до суб'єкта міжнародного права бути таким самостійним утворенням, яке завдяки своїм можливостям та юридичним властивостям здатне володіти правами і виконувати обов'язки за міжнародним правом, брати участь у створенні й реалізації його норм (1. І. Лукашук). Серед прихильників цієї думки обстоювалися (Г. І. Курдюков, М. А. Нудель, Д. І. Фельдман) і більш категоричні твердження про те,

Поняття суб'єкта міжнародного права

що суб'єктом міжнародного права може бути лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори. Майже співзвучною з цим твердженням є думка тих учених (С. В. Черниченко), які вважають, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. При цьому наголошується, шо такий учасник міждержавних відносин повинен бути носієм міжнародних прав та (або) обов'язків, які виникають в осіб у загальному сенсі в результаті поширення на них дії певної норми міжнародного права або індивідуальних розпоряджень, зобов'язань, дозволів і заборон, передбачених міжнародно-правовими актами.

Такі особи мають підкорятися безпосередній дії норм міжнародного права або розпорядженням, зобов'язанням, дозволам і заборонам, які випливають з міжнародно-правових актів; їхня поведінка безпосередньо регулюється міжнародно-правовими нормами або індивідуальними міжнародно-правовими настановленнями (міжнародним правом); вони вступають або можуть вступати в міжнародні правовідносини в межах суб'єктивних прав та обов'язків, що виникають як результат безпосередньої дії на них міжнародного права. Вказані визначення суб'єкта міжнародного права є не його різними ознаками, а лише різними сторонами його однієї властивості. Існування однієї з указаних сторін передбачає наявність й інших.

Тривалий час у радянській науці міжнародного права (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаєва, Р. Л. Бобров, М. М. Аваков та ін.) переважала думка про те, що суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відповідальність. Тут новим елементом міжнародної правосу-б'єктності особи виступає здатність нести міжнародно-правову відповідальність. Прихильників такого розуміння «суб'єкта міжнародного права» можна знайти в більшості колишніх країн соціалістичної системи. А джерело цієї концепції запозичене з внутрішньодержавного тлумачення сутності суб'єкта права, розробленого свого часу А. Я. Вишинським. Саме він наголошував на здатності нести відповідальність як центрального елемента суб'єкта права.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Поняття суб'єкта міжнародного права

Вітчизняна наука міжнародного права в дослідженні суб'єктів права пройшла шлях від визнання держави єдиним суб'єктом міжнародного права через концепцію «держава — типовий суб'єкт права» до визнання певного кола, видів суб'єктів.

Визнання держави як єдиного суб'єкта міжнародного права (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Короста-ренко, А. Клафковський, В. В. Євгеньєв, В. М. Шурша-лов та ін.) базувалося на твердженні, що основна ознака правосуб'єктності — наявність суверенітету. Необхідним атрибутом суб'єкта міжнародного права, вважали вони, є верховна влада, яка представляє його на міжнародній арені і здатна брати участь у правотворчості, брати зобов'язання, виконувати їх і домагатися дотримання іншими суб'єктами норм права. Таку владу мають тільки держави, їх доповнювали нації, які борються за свою незалежність. Останнє не вважалося віддаленням від концепції «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права», бо ж за нацією, що бореться за свою незалежність, визнавався статус держави, яка перебуває в процесі становлення.

Суб'єкт міжнародного права, на думку прихильників «концепції єдиного суб'єкта», повинен володіти волею не тільки розумною, а й суверенною. Всі суб'єкти міжнародного права суверенні.

Прихильники концепції «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» дещо розширювали коло суб'єктів, але визнавали останнє слово у наданні комусь іншому статусу суб'єкта міжнародного права за державами. До них належали, як правило, фахівці міжнародного права, які визнавали міжнародну правосуб'єктність за нацією, народом, що борються за свою незалежність. Але не тому, що вони є державою в процесі становлення, а як окремі учасники міжнародних відносин, що вимагають визнання своєї правосуб'єктності. Основою їх правосуб'єктності є право на самовизначення.

Прихильники цієї концепції (Г. П. Задорожний, І. П. Блі-щенко, А. Баумгартен, В. М. Дурденевський, Ф. І. Кожев-ніков) іноді вдавалися до іншого категоричного твердження: суб'єктом міжнародного права може бути тільки народ, який виступає в міжнародних відносинах через свою державу та свій уряд.

Термін «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» вживали часто автори, які, крім «типового» суб'єкта, визнавали міжнародну правосуб'єктність за міжнародними організаціями (Г. І. Морозов, М. О. Ушаков, Е. А. Шибаєва, І. І. Лукашук та ін.). «Нетиповість» правосуб'єктності міждержавних організацій виводилася з того, що їхні правосуб'єктні повноваження розробляються державами. Держави у статутах міжнародних організацій визначають межі такої правосуб'єктності.

Визнання певного кола, видів, точніше «системи суб'єктів міжнародного права», характерне для ряду досліджень останньої чверті XX ст. Щоправда, термін «система суб'єктів міжнародного права» тут можна вживати досить умовно, бо критерії побудови, як і самі «системи», досить різноманітні і часто залежать від суб'єктивних уподобань їхніх авторів. Але, як правило, кількість суб'єктів міжнародного права не виходить за межу тріади, як-от: «держава — нація — народ», «держава — народ — міжнародна організація», «держава — нація — міжнародна організація», «держава — фізична особа — юридична особа», «держава — міжнародна організація — транснаціональна компанія».

В межах зазначених суб'єктів міжнародних відносин будуються й інші схеми (більші або менші за кількістю учасників) реальних чи ймовірних або пропонованих як суб'єкти міжнародного права, наприклад: «держава — міжнародна організація — фізична особа — транснаціональна компанія», «держава — народ — фізична особа — юридична особа», «держава — фізична особа», «фізична особа — міжнародна організація» тощо.

Такий дещо спрощений підхід до визначення суб'єкта міжнародного права характерний для деяких як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Різниця, можливо, полягає лише в тому, що у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного вченого чи практика, хто не визнавав би за державою статусу суб'єкта міжнародного права. Десятки зарубіжних науковців погоджуються з твердженням англійського вченого Дж. Брайєрлі, що «держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права».

У той же час у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного фахівця, який визнавав би міжна-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

родну правосуб'єктність за фізичною особою. Лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли було покінчено з командно-адміністративною системою управління наукою, з'явилися перші публікації, автори яких (Н. В. Захарова, Р. А. Мюллерсон, В. С Верещетін та ін.) обґрунтовують тезу: «індивід — суб'єкт міжнародного права».

У зарубіжній науці міжнародного права десятки вчених, цілі наукові школи підтримували відомого французького вченого Ж. Сселя, який ще в 1932 р. заявив, шо лише індивід може бути суб'єктом міжнародного публічного права. Очевидно, що такі позиції радянських і зарубіжних учених, які принципово не збігалися, не були результатом серйозних досліджень, а тільки свідчили про певні ідеологічні вимоги, які ставилися перед науковцями і яких вони були змушені дотримуватися.

Зняття ідеологічних вимог, крім багатьох позитивних результатів, мало один, але досить суттєвий негативний. Воно дало змогу декому з дослідників довільно трактувати питання теорії міжнародного права. Не обминула ця псевдодемократична хвиля й питання суб'єктів міжнародного права. Як результат, сьогодні в міжнародно-правових публікаціях суб'єктами міжнародного права вважають усе, до чого можна застосувати слова «особа», «учасник», «об'єднання», «організація» тощо.

Тенденція «несерйозного ставлення до суб'єктів міжнародного права» мала наслідком повернення до вимоги «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права». Прихильники оновленої теорії «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права» так обґрунтовують свою позицію: не можна погодитися з тим, що кожна історична епоха виробляє своє поняття суб'єкта міжнародного права. З часу появи цього поняття воно не зазнало кардинальних змін у формально-юридичному плані; розглядаючи суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі змінами історичних епох, необхідно обстоювати позиції сьогоднішнього дня. А це означає, що суб'єктами міжнародного права можуть визнаватися тільки учасники міждержавних відносин, тільки держави.

Таким чином, як довільне тлумачення поняття «суб'єкт міжнародного права», так і його «жорстке» етатичне розуміння може зашкодити як виробленню правильного

Поняття суб'єкта міжнародного права

підходу до цього міжнародно-правового явища, так і з я-суванню його сутності, природи, історії становлення та розвитку.

Історія становлення та розвитку суб'єктів міжнародного права досить багата й різноманітна. В минулому такими суб'єктами виступали міста-держави, ліги (об'єднання міст-держав), храми, царі та ін. — в рабовласницькому суспільстві; держави-суверени, римська католицька церква, рицарські ордени (тевтонський орден, орден тампліє-рів-храмовників, мальтійський орден), торговельні спілки міст, торговельні компанії (наприклад, Ост-Індська), окремі графства, князівства, вільні міста (Венеція, Новгород, Гамбург, Краків) та ін. — у феодальний період; держави, домініони, Британська співдружність націй, реальні унії, конфедерації та члени конфедерацій, союзи держав (федерації) і союзні республіки, Ватикан, французький союз, вільні міста Данциг, Трієст, самостійна політична одиниця Західний Берлін, міждержавні організації тощо — в ХІХ-ХХ ст.

Було б помилкою ігнорувати цю багату історію виникнення, розвитку, функціонування та припинення дії (для багатьох суб'єктів) основних учасників міжнародно-правових відносин. Вони не лише виконували функції, як суб'єкти міжнародного права у свою історичну епоху, а й нагромаджували і передавали досвід цієї діяльності наступним учасникам інституту міжнародної правосу-б'єктності. 1 коли сьогодні йдеться як про суб'єктів про тих, хто володіє тільки міжнародними правами та обов'язками, то стає зрозумілим, що висновок зроблено тільки на узагальненні міжнародно-правової' діяльності держави. Якщо ж узяти до уваги діяльність інших суб'єктів, які історично функціонували в міжнародному праві, то стає очевидним, що з «поля» міжнародної правосуб'єкт-ності виводяться такі важливі для суб'єкта властивості, як законні інтереси, правовий статус тощо. Отже, в цілому розуміння суб'єкта міжнародного права стає неповним, однобічним. Уникнути цієї похибки можна шляхом з'ясування основних рис та особливостей міжнародної правосуб'єктності.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права