| Я |
к уже зазначалось, у системі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, головною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової суб'єктності дер-
ЗЇ1
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.
Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спробах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної пра-восуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає необхідності перебільшувати значення суверенітету й послаблювати роль інших факторів впливу на розвиток пра-восуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховенство в межах власної території і незалежність у міжнародних відносинах. Фактично ця боденівська конструкція суверенітету діяла до створення в рамках ООН універсальної системи безпеки. Верховенство держави на власній території сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжнародних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.
У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємозалежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залежно від інтенсивності міжнародного співробітництва, а воно на сьогодні надзвичайно насичене.
На правосуб'єктність держави суттєво впливає її правова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежністю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктивних прав та обов'язків. Юридична рівність держав як суб'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.
Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які правовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обсягом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним наповненням свого правового статусу держави, як правило, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю правоздатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнародної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.
Держава — основний суб'єкт міжнародного права
Коли називають складові держави (в доктринах у різних авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це такий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населення, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складовими держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У вітчизняній науці міжнародного права свого часу висловлювалося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспроможні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту міжнародного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліхтенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародно-правового співробітництва однозначно підтверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного права незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.
Держави відмовляються від певних союзів, не бажають вступати в окремі правовідносини і тим самим зменшують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за міжнародним правом.
Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжнародного миру та безпеки правовий статус держав — постійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.
Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнародних відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала
ЗЇЗ
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфедерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьому йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окремих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу свого суверенного права, зобов'язання.
До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «мусульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і третього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є реакційним. Існують класифікації, які просто фіксують реалії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні держави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.
Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет).
Для держави як суб'єкта міжнародного права характерним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними правами, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як суб'єкта міжнародного права.
У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготувала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.
Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-
Де ржава — основний суб'єкт міжнародного права
риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснення усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.
Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на державу покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.
Маючи досить широкі права в міждержавних відносинах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не можуть мати владу над світоглядом людини, її переконаннями, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть відмовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнародного права, які створювалися до утворення держави, та ін.
Держава не може претендувати на безмежний суверенітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї самостійності і незалежності, за якою вона втрачає правосуб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розглядати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх застосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здійснювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною
ЗІ5
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання такого типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака державного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».
Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «народ», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжурядові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, здебільшого йдеться про одну сторону, одного учасника, одного суб'єкта міжнародного права — державу.
