Інститут міжнародної правосуб'єктності

І

нститут міжнародної право­суб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними норма­ми внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний пра­вопорядок у цілому.

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть вислов­лювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основ­ними принципами міжнародного права», які також докт-ринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної пра­восуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін).

Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єкт­ності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-

тикою функціонування системи міжнародного права. За­пропонована структура галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поста­вало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єкт­ності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь).

До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта між­народного права». На користь цієї пропозиції вислов­лювалися лише два аргументи: а) особлива роль держа­ви в системі міжнародно-правового регулювання та б) су­купність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права.

До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» на­лежали й такі інститути, як «інститут визнання», «інсти­тут правонаступництва» та ін.

Більшість теоретиків і практиків під «правом міжна­родної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного між­народного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, ви­моги до суб'єктів міжнародного права, функції, структу­ра, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо.

Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єкт­ності, складають інститут, спільний для всього міжнарод­ного права.

За своєю структурою цей інститут поділяється на гру­пу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Інститут міжнародної правосуб'єктності

 

чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його су­б'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обо­в'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнарод­ної правосуб'єктності.

Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних право­відносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо виз­начають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права су­б'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнарод­ного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

У структурі норм, які формулюють право, що визна­чає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири ос­новні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повно­му обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право ча­стково здійснювати дозволені дії.

Як правило, договірно-правові джерела не формулю­ють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки.

Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати пра­во вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох ва­ріантів: потенційно визначеного права вимагати і потен­ційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти харак­теризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки.

Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного пра­ва на позитивні дії.

По-перше, в самому комплексі таких норм розрізня­ються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор-

мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність су­б'єкта міжнародного права.

По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, стано­вить досить складний комплекс норм із власною внутрі­шньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжна­родного права, помітно вирізняються ті, шо надають пев­ним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу.

У підгрупі норм, що визначають секундарну (додатко­ву) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціа­лізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зуст­річних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін.

Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав су­б'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окре­мий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на до­магання.

На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають пра­во на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими норма­ми виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх фор­мування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці нор­ми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'яз­ки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок актив­ної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Інститут міжнародної правосуб'єктності

 

ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — склад­на підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм.

Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'я­зок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-право­ву відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх за­стосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то мож­на виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин.

Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжна­родно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються не­гативної відповідальності, та підгрупу норм, які допуска­ють абсолютну відповідальність, матеріальну і нематері­альну, політичну та моральну відповідальність, форми від­повідальності та ін.

Важливо мати на увазі, що це не довільна класифіка­ція одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші су­купності спеціалізованих нормативних комплексів, які за­кріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонуван­ня суб'єкта міжнародного права.

Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому.

В сучасному міжнародному праві норми, що склада­ють інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують фун­кцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права; 3) вони є визначальником методу правового регу­лювання; 4) вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права за­гальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю.

Центральними в структурі інституту міжнародної пра­восуб'єктності є комплекси норм, які визначають право-

здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжна­родного права.

Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність са­мостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздат­ність — то є здатність нести відповідальність за правопо­рушення. Специфіка норм міжнародного права, які за­кріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм зак­ріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної діє­здатності, а й виступають за обсягом та кількістю знач­ною більшістю.

Інша група норм прямо пов'язує правоздатність су­б'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особ­ливо, опосередкований зв'язок правоздатності й делікто-здатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності та­кож властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосеред­ньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументо­вано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжна­родну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздат­ність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної право­суб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних ком­паній і фізичних осіб.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздат­ність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосу­ються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

вило, це норми-принципи, або норми загального, універ­сального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву делік-тоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють де-ліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ва­тикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) нор­ми, що стосуються небезпечних міжнародних злочинів. Вказані норми вперше з'явилися в міжнародному праві після Другої світової війни у Статуті Міжнародного воєн­ного трибуналу.

В цілому норми інституту міжнародної правосуб'єкт-ності формулюють (закріплюють) три основні види пра-восуб'єктності: а) загальну, тобто здатність бути суб'єктом у межах усієї системи міжнародного права. На сьогодні такою правосуб'єктністю володіють лише держави; б) га­лузеву правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом у межах галузі міжнародного права (міжнародного еко­номічного права, міжнародного космічного права, прав людини, міжнародного повітряного права, права міжна­родної безпеки, міжнародної охорони навколишнього се­редовища, міжнародного договірного права, права зброй­них конфліктів, дипломатичного права, консульського права, права представництва при міжнародних організа­ціях, права міжнародних організацій, міжнародного мор­ського права, територіальна правосуб'єктність тощо); в) спе­ціальну правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом невеликого кола правовідносин у межах галузі чи інсти­туту міжнародного права. Така правосуб'єктність буває активна (наприклад, коли мова йде про певні міждержавні організації) і пасивна (характерна для підопічних, підман­датних територій та ін.).

За характером формулювання прав та обов'язків нор­ми інституту міжнародної правосуб'єктності вирізняють суб'єктів, яких можна назвати типовими. Наприклад, дер­жави, міждержавні організації (особливо в галузі права міжнародних організацій), державоподібні утворення. Ряд норм формулюють права та обов'язки учасників міжна­родних правовідносин для окремих випадків або в обме­женій сфері дії міжнародного права. Носіїв і реалізаторів цих прав та обов'язків можна було б назвати нетиповими суб'єктами міжнародного права. До них належать вільні

ЗТо

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

міста, в окремих випадках — фізичні особи. Зарубіжні вчені часто досить широко тлумачать поняття «нетипо­вий суб'єкт міжнародного права» і включають до цієї гру­пи транснаціональні компанії, неурядові організації. Що­правда, їхня «правосуб'єктність» досить часто забезпечу­ється доктринальним тлумаченням, бо в інституті міжна­родної правосуб'єктності відсутні норми, що забезпечува­ли б їм цей статус.

Окремо серед комплексу норм інституту міжнародної правосуб'єктності можна назвати норми, що формулюють вимоги до суб'єкта міжнародного права. Точніше, норми, які поширюють свої права та обов'язки лише на тих учас­ників міжнародних відносин, що володіють певними вла­стивостями і здатні безпосередньо скористатись норма­тивними розпорядженнями.

Такі учасники міжнародних відносин повинні бути зовнішньо відокремленими від інших учасників, персоні­фікованими, тобто виступати «зовні» у вигляді єдиної осо­би і мати здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

Всі норми інституту міжнародної правосуб'єктності можуть функціонувати за наявності двох умов: 1) соці­альної — свободи волі суб'єкта міжнародних відносин і 2) юридичної — здатності суб'єкта міжнародних відносин бути носієм прав, виконувати обов'язки й нести відпові­дальність за міжнародні правопорушення. Якщо суб'єкт не відповідає вказаним вимогам, то він залишається су­б'єктом міжнародних відносин і не може стати учасни­ком міжнародних правовідносин.