Відношення до врядування в більшовицькій партії і в Україні

Захопивши владу, Ленін та більшовики поставилися до національного питання з обережністю. З одного боку, вони під час громадянської війни виступали за самовизначення націй “аж до відокремлення та утворення самостійних держав”. З іншого боку, вони намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють “буржуазні елементи”.

Підпорядкована Москві більшовицька партія повністю контролювала український радянський уряд, але не могла розпустити чи поглинути його – надто небезпечним це було. В Брест–Литовську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб визнати “буржуазний” уряд, Радянська Росія не могла зробити менше для українсько-радянського уряду. Відтак аж до 1923 року радянський уряд України самостійно укладав угоди (48), вів зовнішню торгівлю і навіть почав будувати свою армію.

Серед українських більшовиків також існували впливові угрупування, що виступали за українську радянську державність. Насамперед це ті, що відокремилися в 1919 р. від української соціал–революційної і української соціал-демократичної партії і перейшли до більшовиків.

Від УПСР відокремилися і перейшли до більшовиків боротьбисти на чолі з О.Шумським, В.Блакитним та М.Шинкарем.

Від УСДРП відділились і перейшли до більшовиків укапісти на чолі з М.Ткаченком та Ю.Мазуренком. До них слід додати кілька старих українських членів партії з дореволюційним стажем, що хотіли “українізувати” більшовизм, щоб зробити його більш привабливим для українців; це, насамперед, М.Скрипник.

Нарешті у збереженні самоврядування України був глибоко зацікавлений ряд більшовиків-неукраїнців, що стали на чолі уряду, як, наприклад, Християн Раковський.

Утворення СРСР

Настрої збереження самоврядування панували не лише на Україні. Тому в кінці 1922 р. партія розпочала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форми і природа постійних зв’язків між Росією, Україною, Білорусією та Закавказькими республіками. Через тяжку хворобу Леніна та чолі цих дебатів став Й.Сталін. Хоч сам він був грузином, проте за політичними поглядами був відвертим централістом, тому при підтримці інших росіян він запропонував, щоб Російська Федерація поглинула всі інші республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед більшовиків – неросіян.

Тут у справу втрутився Ленін. Розуміючи, що коли Росія “проковтне” інші радянські республіки, то більшовикам навряд чи вдасться втримати там владу, він запропонував, щоб усі радянські республіки утворили “союз рівних”. Ленін запропонував також надати кожній республіці право вільного виходу з союзу, але право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету республіки, за наполяганням Леніна, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Механізму ж такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, “союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. Український радянський уряд теоретично керував сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров’я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом ділилися владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, інспекції та народного господарства. Зовнішні відносини, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля і зв’язок були у виключній компетенції союзного уряду.

Хоч в українців були серйозні застереження щодо пропозицій Леніна, та все ж вони були кращими, ніж ті, що пропонував Сталін. Тому 30 грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказьких та Української радянських республік, затвердивши декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір.

У цей період ліквідація суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рада затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.