У 1919 р. – НА ПОЧАТКУ 20-х років

Більшовики в Україні в 1919 р. - на початку 1920 року. Політика

“воєнного комунізму”.

Радянсько-польська війна.

Більшовики в Україні у 1919р. - на початку 1920 року. Політика “воєнного комунізму”

Радянська влада в Україні організовувалася зверху, тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, склад яких майже збігався. Ради існували здебільшого в губернських центрах. У повітових та інших містах діяли військово-революційні комітети (ревкоми), що здійснювали диктатуру більшовицької партії. Представництво селян в Радах надзвичайно обмежувалося, більшовики не довіряли навіть робітникам, і тому найбільше депутатів було від солдат. Всі політичні партії, крім більшовицької, оголошувалися контрреволюційними і до влади не допускалися. Український радянський уряд хоч і мав певну свободу дій, але у принципових питаннях підпорядковувався Москві. Підпорядкування ж України Росії у військовій сфері взагалі було всеохоплюючим. На Україну поширювалася російська грошова система.

Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад в Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив перемогу “диктатури пролетаріату”, центральним завданням якої було здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалістичного, після чого диктатура, а потім і держава повинні були на історичній арені поступитися місцем вільним формам співжиття. Також за російським шаблоном була створена вся модель соціально-економічної політики РНК України.

Головним економічним стержнем цієї політики стала політика “воєнного комунізму”. Її принципи: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація промисловості, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, карткова система постачання міського населення продуктами харчування, націоналізація всіх підприємств, відмова від принципів “Декрету про землю” та впровадження радгоспів і комун. “Воєнний комунізм” – це модель державного регулювання економіки що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини (тобто це був набір вимушених, тимчасових заходів), з іншого – його реалізація на практиці стала спробою швидкого переходу до нового суспільного ладу.

Прямим результатом цієї політики була хвиля народного гніву, що наростала: якщо у квітні 1919 р. відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні–липні – вже 328. Піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, колишнього отамана військ УНР М. Григор’єва. Відсутність підтримки з боки інших лідерів повстанців (Н. Махна, Зеленого), а також традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів призвела до звуження соціальної бази повстання. Більшовицькі війська оговталися, перегрупувалися та придушили повстання.

Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н.Махно видав наказ про утворення революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася “чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення”.

Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру: чисельність армії Н. Махна за різними джерелами коливалася від 20 до 100 тис. осіб, його війська контролювали значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Сінельникового.

На кінець весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що в умовах наступу військ А. Денікіна призвело до втрати України. Денікінці, в свою чергу, провадили політику колишньої царської Росії, що викликало масові повстання, і тепер вони вимушені були відступити з України під ударами більшовицьких військ.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українську територію під своїм контролем, В. Ленін розробив проект резолюції “Про радянську владу в Україні”. Суть цього документа, (що став основною пропагандиською підвалиною української політики Раднаркому) який був прийнятий VІІІ Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р., полягав в певному пом’якшенні офіційного курсу, намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок. Серед них слід виділити формальне визнання самостійності України, передача селянству колишніх радгоспних земель, зменшення продрозкладки, залучення до партійного апарату українців тощо.

Проте попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Відновилася політика “воєнного комунізму”, Україну захлиснула нова хвиля червоного терору.

Радянсько-польська війна

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено політичну, торгівельно-економічну та військову конвенції які й утворили Варшавський договір, що став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Швидко захопивши Правобережжя, 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Червона армія, перегрупувавши сили та оголосивши мобілізацію, вже 14 травня розпочала контрнаступ. 26 квітня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було визволено Київ, Вінницю та Коростень та розпочато наступ на Львів. Поступово для більшовиків ця війна перетворювалася на наступальну, а після взяття Львова та Варшави перед московськими стратегами відкривався шлях для “експорту революції” до Європи.

Проте подальший наступ більшовицьких військ ставав дедалі проблематичнішим. Відрив від тилів, швидкі темпи просування знесилили радянську армію, а перехід кордону зумовив розгортання польського національно-визвольного руху в тилу. З допомогою Франції Польща провела мобілізацію і, створивши шестикратну перевагу своїх військ на напрямку головного удару, перейшла в наступ. Ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Склалася патова ситуація: жодна із воюючих сторін не мала сил для нанесення вирішального удару. Тому у жовтні 1920 р. Польща та більшовицька Росія уклали перемир’я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести війну самостійно без найменших шансів на успіх. Перемир’я завершилося підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. За цим договором Польща визнавала існування УСРР а також під її контроль відходили Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

Після того як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилась.