Збройна боротьба формувань ОУН – УПА в 1941 – 1944 роках

Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух у Західній Україні вже був суттєво розколотий. Після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця почали суттєво виділятися розходження між ветеранами – членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (А. Мельник, Барановський, Сушко, М. Сціборський та інш.), що здебільшого перебували в еміграції і проводили помірковану політику, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та інш.). У серпні 1939 р. у Римі на Другому Великому зборі ОУН перемогли прибічники А. Мельника, якого і було обрано лідером організації. У відповідь молоді радикали зібрали у Кракові (лютий 1940 р.) власну конференцію, яка сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. Таким чином, виникають дві організації: ОУН-Р, або ОУН-Б – революційна, або бандерівська, та ОУН-М – мельниківська. Перша організація виступала за орієнтацію на західноєвропейські країни і розгортання боротьби проти радянської влади, а друга – за більш помірковану політику і орієнтацію на Німеччину. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві робили ставку на Німеччину (хоч для ОУН-Б це було питання тактики). За допомогою німецького командування ОУН-Б сформувала “Легіон українських націоналістів”, який складався з двох підрозділів – “Нахтігаль” і “Роланд” (майже 600 солдатів). 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на “Нахтігаль” та збройні групи бойовиків, ОУН-Б провела Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником С. Бандери – Я. Стецьком. Реакція Берліна була швидкою і різкою. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. ОУН-М рішуче відмежувався від цих дій.

Історія формування Української Повстанської Армії (УПА) досить неоднозначна і має багато “білих плям”. Перші партизанські загони українських націоналістів не були пов’язані з ОУН. В 1941 р. місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину “Поліська Січ”, пізніше переіменовану в УПА, з метою очищення рідних місць від залишків Червоної Армії. Під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину. Тоді партизани пішли в ліс, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками. Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, що були початком регулярної української армії. Для цього були такі нагальні причини: 1) виступ проти німецьких репресій, що посилювалися; 2) коли наприкінці 1942 р. на Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль “народної армії”, перш ніж це зроблять більшовики. ОУН силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця, взявши для розширених сил назву УПА. Головнокомандувачем став високопоставлений український офіцер Роман Шухевич. УПА розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка контролювала значні райони Волині, Полісся, а згодом і Галичини. На кінець 1943-початок 1944 рр. чисельність УПА складала 30-40 тис. бійців (за даними німецького командування 100 тис.). За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). УПА була чимось унікальним, оскільки практично не мала чужоземної допомоги.

ОУН–УПА вимушена була воювати на три боки: з німецькими окупантами, радянськими партизанами і польською Армією Крайовою (АК), причому з останнім противником боротьба носила не менш жорстокий характер ніж з обома попередніми. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини і Підляшшя, здійснені АК 1941 р. Основною метою поляків було взяття під контроль земель, втрачених в 1939 р. Кривава українсько-польська боротьба, що коштувала десятки тисяч життів вояків і мирних жителів з обох сторін, то затухаючи, то спалахуючи, тривала аж до 1947 р.

Після приходу радянських військ в Західну Україну УПА мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головним джерелом людських ресурсів були члени підпілля ОУН. До УПА йшли дезертири Червоної Армії, ті, хто втік від мобілізації (не хотів бути “гарматним м’ясом”). Політика УПА полягала в очікуванні нової війни між західними союзниками та СРСР і перешкоджанні встановленню радянської системи в Західній Україні. Широка діяльність УПА була зумовлена всенародною підтримкою, ефективністю організації цієї армії та відсутністю регулярних частин Червоної Армії.