Розділ 10. Соціально – етнічні та демографічні процеси

Нації і етногрупи як об’єкти соціології. Поняття нації. Етнохарактеристика сучасного українського суспільства. Національні процеси і відносини в умовах демократизації суспільства. Проблеми державної мови і шляхи їх вирішення в сучасній Україні. Національне відродження і проблеми пошуку національної ідеї. Національне самовизначення. Етнохарактеристика регіону Приазов’я і м. Маріуполя. Соціально-демографічне становище в Україні. Соціально-демографічні проблеми в Україні та шляхи їх вирішення. Демографічні хвилі.

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик.

Етносоціологія — галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація) з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.

Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціології, етнографії та історії.

Предмет — взаємозв’язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними.

Об’єкт — особливості етнічних виявів соціального.

Етносоціологія досліджує наступні важливі проблеми:

— етнічну зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;

— етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;

— зв’язок національних чинників з особливостями соціальної структури, міграційної та трудової мобільності, урбанізації тощо;

— соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;

— сутність міжнаціональних конфліктів;

— етномовні процеси (білінгвізм).

 

В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50 — 60-х рр. ХХ ст. однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.

Завдяки стараннями М. Ковалевського (1851 — 1916 рр.), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру.

Найпоширенішими є так звані примордіалістські концепції, що поділяють думку про первинний (примордіальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.

 

Соціобіологічний підхід. Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв’язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Одним з яскравих представників цього підходу є російський історик Л. Гумільов (1912 — 1992 рр.), який стверджував, що етнос є природною формою існування людини.

Еволюційно-історичний підхід. Загальноприйнятим для такого погляду є тлумачення етносу, сформульоване відомим російським дослідником Ю. Бромлеєм. Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї етнічності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі).

Інструментальний підхід. Його прихильники, орієнтуючись на сучасне становище народів, пояснюють збереження етнічної ідентифікації людей потребами подолання відчуження, що виникає в сучасному суспільстві у зв’язку з посиленням масової культури, зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття.

Конструктивістський підхід. В основу його покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, “уписуваності” у ландшафт. Для цього потрібні певні “доктринальні”, ідеологічні конструкції, які породжуються свідомою діяльністю інтелектуальної еліти — письменників, вчених, політиків.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Інтеграція — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої “мозаїчної культури”, де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.

Асиміляція — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості.

Сегрегація — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично, вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи, щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжуються в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляється в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.

Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, що ґрунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються в різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Національне питання — форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

 

Ключові поняття:

Народність, нація, титульна нація, етносоціологія, етногенез, національна ідея, національна свідомість, теорія інвайроменталізму, національне відродження, національна самосвідомість, демографія, демографічна хвиля.