Особистість та суспільство. Співвідношення понять — людина, індивід, особистість. Соціальний статус і соціальна роль особистості. Соціалізація особистості. Соціальні якості особистості. Особистість, суспільство, держава як соціальні системи. Механізми соціальної діяльності і соціальної поведінки особистості. Потреби, інтереси особистості, мотивація соціальної діяльності. Взаємодія мотивів і стимулів. Соціальні типи особи. Суб’єкти соціального контролю.
Соціологія по-різному трактує поняття “людина”, “індивід”, “особистість ”. Поняття “людина” є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики загальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві “homo sapiens”. “Індивід” означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. “Особистість” служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб’єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних груп та спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.
Поняття “особистість” вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.
Термін “індивідуальність” означає особливі й специфічні якості — природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших та впливають на соціальні процеси та місце в них.
Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.
Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, в різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.
Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.
Соціальна роль — типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.
Рольові теорії особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон, які визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості.
Теорії соціальної установки. Вони розглядають особистість як результат дії, настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; в неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.
Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. В ній знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття “диспозиції особистості”.
Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.
Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, широкі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересом, потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.
Референтна група — соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому.
Соціальна активність особистості — системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв’язків особистості з соціумом, рівень перетворення її на суб’єкт суспільних відносин.
На думку американського соціолога А. Тоффлера (нар. у 1928 р.), структуру суспільства визначають такі компоненти:
1. техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу);
2. соціосфера (різні соціальні інститути);
3. біосфера;
4. сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);
5. іоносфера (системи інформації та соціальної комунікації);
6. психосфера (сфера міжособистісних стосунків).
Т. Манн вважає, що, якби це було можливим, він зовсім відмовився б від категорії “суспільство”, оскільки воно не є соціальною системою. А оскільки немає системи, то не існує й рівнів чи підсистем. Тому найточнішим щодо вивчення структури та історії суспільств будуть термінологічні пояснення взаємовідносин чотирьох рівнозначних джерел влади — ідеологічних, економічних, політичних, військових.
Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини в добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що в свою чергу спричинило виникнення економічних відмінностей між людьми та родинними групами. З’явилася і почала розвиватися соціальна організація.
Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. Це надає процесові виношування і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно, в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали б сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли б плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації.
Кратична (грец. Kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угруповання. Норми, що забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.
Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальним ролями жінки є незамінними на відміну від чоловіків. Незадоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Попри те, що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до соціально значущих сфер, пов’язаних з владою, управлінням, розподілом ресурсів.
Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8 — 10 млн. років еволюції). У зв’язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об’єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Внаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.
Типологія суспільства
| За домінуючою релігією |
| Християнське |
| Мусульманське |
| Буддиське та ін. |
| За рівнем розвитку промисловості |
| За розвитком демократії (К. Поппер) |
| За способом здобування засобів до існування (Г. і Дж. Ленськи) |
| За найбільш поширеною мовою спілкування |
| За політичним критерієм |
| Мисливців |
| Садівників |
| Аграрне |
| Промислове |
| Демократичне |
| Тоталітарне |
| Авторитарне |
| Відкрите |
| Закрите |
| Доіндустріальне |
| Постіндустріальне |
| Індустріальне |
| Англомовне |
| Франкомовне та ін. |
| Російськомовне |
Ключові поняття:
“Людина”, “індивід”, “особистість”, соціальний тип особистості, соціальний статус особистості, соціалізація, соціальна роль, теорії соціальної установки, референтна група.
