Сьогодні міжнародне гуманітарне право встановлює не лише особисту, а й командну відповідальність за воєнні злочини. Командир певного військового об’єднання несе відповідальність за порушення його підлеглими норм міжнародного гуманітарного права у тому випадку, якщо він володів інформацією про можливість вчинення ними правопорушень, проте не приклав зусиль для їх попередження чи припинення згідно статті 86 І протоколу до Женевських конвенцій 1949 року.
На сучасному етапі розвитку міжнародного права термін давності не може бути застосовним до воєнних злочинів та злочинів проти людства та людяності, що закріплено у Конвенції ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 1968 року[2] та Конвенції держав-учасниць Ради Європи «Про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів».[3]
Кровопролитні локальні конфлікти та подальше продовження виявлення фактів геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності змусило міжнародну спільноту у 1998 році скликати у Римі Дипломатичну конференцію ООН з питань створення постійно діючого міжнародного кримінального суду. 17 липня 1998 року 120 держав підписали Римський статут, яким передбачалося створення такого органу, за яким було у 2002 році створено незалежну від ООН, функціонуючу за рахунок держав-учасниць, добровільних внесків країн та благодійницьких коштів. Місцем розташування суду стала Гаага, Нідерланди. Проте багато країн, що грають важливу роль в міжнародних відносинах не підписали (Китай, Індія, Індонезія, Пакистан) або не ратифікували (наприклад: Росія, США, Україна) його.[4]
Тим не менш варто зазначити, що у сучасному міжнародному праві кримінальна відповідальність індивідів за воєнні злочини ґрунтується не лише на положеннях міжнародних договорів (передовсім Римський статут) та інших міжнародних документах (статути МКТЮ, МКТР), але має статус звичаєвої норми, що склалася через розповсюджене усвідомлення, які саме дії вважаються неприпустимими протягом воєнного конфлікту. До останніх можна зокрема віднести грубі порушення Женевських конвенцій 1949 року та Першого протоколу. Із цього випливає, що нестача договірної чи законодавчої бази сама по собі не внеможливлює притягнення до відповідальності воєнних злочинців, хоч і може породити серйозні практичні складнощі.
Кримінальний кодекс України та воєнні злочини
Українське законодавство не містить визначення поняття «воєнний злочин», який у вжитку часто плутають з «військовим злочином», тобто злочином проти встановленого порядку несення військової служби, передбаченим Розділом XIX Кримінального кодексу України (ККУ). Попри відсутність законодавчого визначення воєнних злочинів, деякі з тих, що передбачені ККУ, є саме воєнними, а не військовими, злочинами, а саме:
- насильство над населенням у районі воєнних дій (стаття 433 ККУ);
- погане поводження з військовополоненими (стаття 434 ККУ);
- незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними (стаття 435 ККУ);
- мародерство (стаття 432 ККУ).
Мародерство відповідно до Кримінального кодексу України має значно вужче застосування у порівнянні із тим, яке йому надають Женевські конвенції та відповідно Римський статут. Так, за українським законом мародерство це – викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, тоді як відповідно до Римського статуту мародерство це заволодіння будь-яким майном без згоди його власника для особистого користування.
Універсальна норма саме щодо воєнних злочинів міститься у Розділі ХХ ККУ. Так, відповідно до статті 438 ККУ «Порушення законів та звичаїв війни» вважається злочином – жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій. Покарання за такі дії передбачене у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років [ частина 1 статті 438 ККУ ]. Якщо такі діяння були поєднані з умисним вбивством, то застосовується покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічного позбавлення волі [ частина 2 статті 438 ККУ ].
