З початком Другої світової війни відбуваються до-корінні зрушення у сфері культурного життя Західної України. Возз’єднання українських земель в єдиній державі в контексті пакту Молотова-Ріббентроппа означало для західних українців зміну самої моделі соціокультурного розвитку. Утискувана і переслідувана в міжвоєнний період польським, румунським та іншими політичними режимами західноукраїнська культура мусила тепер адаптуватися під політико-ідеологічні постулати більшовизму. Відмінялися одні, століттями усталені норми культурного буття і запроваджувалися інші. Щось сприймалося беззаперечно і навіть з ентузіазмом, а щось з настороженістю, а то й взагалі не сприймалося. Можна сказати, що культурні перетворення на території Західної України з осені 1939 р. і до нападу Німеччи- ни на СРСР мали суперечливий характер і не підлягають однозначній оцінці.
Західноукраїнська інтелігенція в масі своїй схвально, а то й із захопленням оцінювала як сам факт возз’єднання українських земель в одній державі, так і ті зміни в суспільно-політичному і культурному житті, які за цим настали. Так, у резолюції мітингу інтелігенції Львова (1 жовтня 1939 р.) з нагоди вступу Червоної Армії на західноукраїнські землі висловлювались сподівання, що тепер «настав довгожданий час повного розквіту науки, культури і мистецтва, час нового радісного життя».
Дійсно, у культуротворчих процесах на землях Західної України почалися кардинальні зміни, і багато в чому на краще. Вже на самому початку 1940 р. уряд УРСР приймає постанову про організацію наукових установ у західних областях України. Президії АН УРСР доручалося організувати у Львові відділи ряду установ АН УРСР, зокрема ін-ститутів літератури, мовознавства, історії України, археології, економіки та ін. Організовано філіал бібліотеки АН УРСР, ряд музеїв та інші культурно-освітні заклади. Закладалися основи для загальнодоступності навчання українсь-ких дітей у школах всіх ступенів, які переводилися на українську мову викладання. У західних областях УРСР уже до кінця 1939 р. було відкрито близько 400 нових шкіл, а їх загальна кількість на середину 1940 р. досягла майже 7 тисяч, з них 6 тисяч – українських. За цей же час було відкрито сім вищих навчальних закладів з рідною мовою викладання. Загальнодоступними ставали й інші культурно-освітні та мистецькі заклади, які також набували національного характеру, принаймні за формою. Повсюдно відкривалися міські, районні й сільські бібліотеки, будинки культури.
Суперечливий характер культурного будівництва на західноукраїнських землях виявлявся передусім у тому, що відбувалося воно у політичних та ідеологічних координатах радянської системи. А це означало, що національна фор-ма культури, яка дійсно набувала масового поширення, мала узгоджуватися з її соціалістичним змістом у радянсько-більшовицькій інтерпретації. Тобто процеси українізації і радянізації культурної сфери розвивались паралельно, але в умовах західноукраїнської дійсності далеко не завжди узгоджено. Продовжувалися, і чим далі, тим більше, непорозу-міння, конфлікти між владою та інтелігенцією. Проти тієї її частини, яка не сприймала постулатів комуністичної ідео-логії чи всього лише висловлювала сумніви щодо них, влада почала вдаватись до репресивних заходів.
Західноукраїнський культурний соціум не сприйняв, зокрема, ліквідації «Просвіт», «саморозпуску» Наукового то-вариства ім. Т. Шевченка, закриття ряду краєзнавчих, етнографічних товариств та громадських організацій національ-ного спрямування. Як і те, що новостворені культурно-освітні установи були пріоритетно орієнтовані на поширення в краї комуністичної ідеології. Невдоволення творчої інтелігенції викликало і те, що приватні видавництва були лікві-довані, а державні перебували під жорстким контролем партійно-державних органів.
Отже західноукраїнська інтелігенція не сприймала політики нищення багатьох національно-культурних традицій, які з покоління в покоління створювалися, зберігалися і розвивалися за належних умов перебування українців під вла-дою чужих держав. До того ж такі «ліквідаційні» кампанії проти класово неприйнятних, а то й «ворожих» цінностей супроводжувалися переслідуванням (аж до арештів і депортацій) тієї частини суспільно активної інтелігенції, яка бу-ла основним відтворювачем національних культурних традицій.
В цілому, населення Західної України, яке щиро вітало Червону Армію і Радянську владу, незабаром відчуло, що потрапило в умови бідності й гніту жорстокішого, ніж націоналістичний гніт авторитарної Польщі, незважаючи на утвердження україномовної освіти, науки й культури.
Трагічну сторінку історії української культури відкрив напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Усві-домлюючи небезпеку, яка нависла над народом, його матеріальними і культурними цінностями, радянська влада в складних умовах німецького «бліцкригу» початкового етапу війни організувала широкомасштабні заходи з їх еваку-ації у східні райони СРСР. Евакуювалася і значна частина інтелігенції, яка не підлягала мобілізації до діючої армії. За межі України було евакуйовано майже 70 % вищих навчальних закладів.
Здебільшого були евакуйовані на Схід театральні колективи, хоча театральний реквізит був вивезений далеко не в повному обсязі. Як і експонати художніх, історичних, краєзнавчих та інших музеїв. Із фондів республіканських і май-же всіх обласних архівів лише протягом пер-ших трьох місяців війни було вивезено в тилові райони країни близько 1,5 млн. архівних справ, з яких майже 80 % мали науково-практичне значення. Це був загалом безпрецедентний в історії світової культури приклад, коли за екстремальних умов у таких масштабах і на таку відстань були переміщені колосальні культурні цінності заради їх збереження.
Опір національної культури поневолювачам властивий всьому історичному шляху України, тим більше за умов, коли боротьба проти фашистського агресора набула всенародного характеру.
Українська інтелігенція не залишилася осторонь цієї всенародної боротьби. Евакуйовані в східні райони СРСР українські заклади культури, наукові установи, навчальні заклади за наданих їм умов в основному зберегли кадри, а отже і можливість працювати на перемогу.
Національно-патріотичне піднесення воєнного періоду знайшло відображення в творчості українських письмен-ників, художників, діячів театру. Головною темою в художній творчості стала тема Вітчизни, героїка народу, що під-нявся на боротьбу з ворогом. Саме така спрямованість творчості була характерна для визначних діячів української лі-тератури: Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Юрія Яновського, письменника і режисера Олександра Довженка. Безсмертний подвиг радянського воїна покликав до творчості таланти молодих письменників Олеся Гончара, Андрія Малишка та ін.
Мужність і героїзм народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, стають провідною темою і в українському живо-писі. Масштабні, змістовні полотна воєнно-патріотичної тематики написані художниками Миколою Глущенком, Ми-хайлом Дерегусом, Василем Касіяном, Карпом Трохимеком, Олексієм Шовкуненком та ін. Твори українських худож-ників за роки війни виставлялись в різних містах Радянського Союзу.
Найбільш наближеним до фронту, діючої армії було театрально-сценічне мистецтво та кіно. У драматичному ре-пертуарі переважала воєнно-патріотична тематика та героїчні сторінки минулого (п’єси Олександра Корнійчука, Лео-ніда Смілянського, Юрія Яновського та ін.). У фронтових бригадах виступали такі відомі корифеї української сцени Гнат Юра, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Олександр Сердюк, Микола Яковенко та ін. Художні фільми режи-серів Леоніда Лукова, Ігоря Савченка, Марка Донського пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Зокрема фільм Марка Донського «Райдуга» знятий в Ашхабаді Київською кіностудією, у 1944 р. був відзначений в США Призом асоціації радіо і телебачення США за кращий закордонний фільм року. Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні». Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.
Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти «українську кар-ту», радянські власті стали систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намага-ються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концтаборів бу-ли загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації ви-конуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українське міністерство закордонних справ. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із за-рубіжними країнами. Було запроваджено престижну урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького. На фоні гіт-лерівських злочинів така пропаганда давала необхідні результати.
Українська культура повною мірою відчула на собі жахливі наслідки війни на знищення. Відступаючи, німці залишили після себе «зону пустелі» – як у господарському секторі, так і сфері культури. Відбудова того й іншого вимагала величезних зусиль і коштів, проте потреби культури не були відсунуті на другий план. Паралельно із відроджен-ням міст і сіл, промисловості і сільського господарства відбудовувалися заклади культури, освіти, науки. Так вже у грудні 1943 р. поновив роботу Харківський університет. У березні 1944 р., після повернення до Києва з евакуації, роз-почала роботу АН УРСР. Більшість шкіл в Україні були відбудовані й почали діяти ще до закінчення війни. Налагоджувалася роботи преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних і радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами компартійного спрямування.
Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за «радянську Батьківщину», а не «за Україну» як це стверджувалось в роки воєнного лихоліття. Хвиля ста-лінсько-жданівського ідеологічного наступу на культурну сферу суспільного життя в Україні розпочалася вже на завершальному етапі війни. Суть і наслідки такої політики в повній мірі розкриються в повоєнні роки.
