Становлення професійно-технологічної педагогічної парадигми в Україні наприкінці 80–х років ХХ ст. та її суть.
Становлення наприкінці 1980-х років професійно-технологічної педагогічної парадигми було об’єктивно зумовленим, тим більше, що різка зміна у цей період соціально-економічної ситуації в країні спроектувала необхідність підготовки фахівців, здатних збільшувати ефективність професійної діяльності за необхідності швидкої зміни її змісту. Для підготовки кадрів почали застосовуватися особистісно_орієнтовані технології. Поступово виникає особливий «технологічний» підхід до побудови навчального процесу в цілому, з’являються нові поняття: «технологія навчання», «педагогічна технологія», «освітня технологія». Метою запровадження педагогічних технологій виступає підвищення ефективності освітнього процесу, досягнення запланованих результатів у навчанні. Зміст навчання пов’язаний з розвитком окремих практичних умінь фахівця. У порівнянні з академічною педагогічною парадигмою студент тут більш активний, хоча ініціатором і центром освітніх відносин залишався викладач. Як наслідок, відбувалося освоєння нового виду професійної поведінки. Основою такого
типу відносин залишалася центрація на ключовій проблемі навчального матеріалу. Головний недолік вбачається у втраті в цей період академічності освіти.
Перехід до гуманітарної педагогічної парадигми в Україні (початок 90–х років ХХ ст.) та її суть.
Педагогічна парадигма- сукупність теоретичних і методологічних підходів, що визначають систему освіти, втілювану в науці й практиці на конкретному історичному етапі. Отже, парадигма є моделлю певної освітньої системи. Від початку 1990-х років відбувається перехід до гуманітарної педагогічної парадигми, що супроводжується посиленням тенденції університетизації освіти, запровадженням багатоступеневої моделі підготовкифахівців та ін.На відміну від етапу професійно-технологічної педагогічної парадигми, новітній етап у підготовці фахівцівсоціально-освітньої сфери визначаємо як час гуманітарних технологій. Гуманітарна педагогічна парадигма включає академічну і професійно_технологічну, передбачає участь викладача лише в ролі організатора освітнього процесу. Основним засобом відносин виступає діалог. Результатом подібного типу відносин виявляється новий досвід самоосвіти і самовиховання. Формуються не знання і не професійні вміння, а людина як суб’єкт самопізнання і власного досвіду.
Система вищої освіти в Україні (1991 р. – дотепер): особливості та перспективи розвитку.
Законодавчою базою трансформації освіти після проголошення незалежності в Україні став демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти. Утворене указом Президента у грудні 1991 р. об’єднане Міністерство чимало зробило для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг та розвитку автономії освітніх закладів. Саме тоді почали масово виникати недержавні вищі навчальні заклади. Наступним кроком стали розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік).
У цей час в Україні діє система вищої освіти, відповідно до якої існує три освітньо-кваліфікаційних рівня вищої освіти, кожен з яких передбачає оволодіння відповідною освітньо-професійною програмою:
- молодший спеціаліст (неповна вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.
- бакалавр (базова вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.
-магістр та спеціаліст (повна вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад працівників підприємств, або первинних посад наукових та науково-педагогічних працівників.
