Німецько-фашистська окупація країни привела до реалізації культурної політики, яка була заздалегідь визначена політичним керівництвом рейху що-до завойованих територій, радянських зокрема. Ідеологічною основою гітлерівських злодіянь щодо культури була людиноненависницька «расова теорія» нацизму, яка передбачала нищення не тільки слов’янської культури, а й самих слов’янських народів як неповноцінних. За словами Гітлера, сказаними у вересні 1941 р., «слов’яни – це родина кро-ликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини... Будь-яке знання, дане їм, у кращому випадку перетвориться в них у напівзнання, яке зробить їх незадоволеними й анархічними. Саме з цієї причини ідея створення університету в Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться».
Проте українці позбавлялися права не тільки на вищу освіту. Вище керівництво рейху вважало, що початкової ос-віти для українців більш ніж достатньо. Взагалі давати освіту місцевим жителям було б помилкою – розмірковував фюрер. «Якщо росіяни, українці, киргизи та ін. умітимуть читати й писати, це може нам тільки нашкодити» – висловлювався він у квітні 1942 р.
Ці приклади свідчать, що у баченні нацистів народ, сама доцільність якого ставиться ними під сумнів, і культура – несумісні. Відтак українська культура не просто зневажалася як культура народу «другого сорту», а й безжально знищувалася.
Більша частина культурних надбань українського народу з різних причин не була евакуйована в радянський тил. Не говорячи вже про матеріальні історико-культурні пам’ятки. Тож величезний масив культурних цінностей став об’єктом цинічного пограбування і варварського нищення з боку окупантів. Всупереч прийнятим ще наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. міжнародним хартіям, конвенціям, які мали запобігти нищенню культурних цінностей людства, вони все ж стали жертвами війни. І не тільки внаслідок бойових дій. Політика нищення культурних цінностей мала свою логіку. Зневажаючи в цілому українську культуру, яка представляла «неповноцінний народ», окупанти водночас виявляли неабиякий інтерес до шедеврів мистецтва та унікальних витворів людського генія. У такому випадку «наці-ональне походження» об’єкта пограбування вже не мало значення.
Безпрецедентне пограбування і нищення культурних цінностей було легалізовано вищою політичною владою Ні-меччини і відбувалося з традиційною німецькою пунктуальністю. Всів заклади культури, що являли для німців інте-рес, оголошувалися власністю рейху і бралися під контроль окупаційної влади. Потім спецкоманди ретельно вивчали фонди, визначаючи що мало бути конфісковано на користь рейху, а що «за непотрібністю», або знищувалося, або за-лишалося бездоглядним, що було рівноцінно знищенню. Адже поряд із пограбуванням, так би мовити на державному рівні, свої особисті трофеї «здобували» і безпосередні окупанти – від генерала до рядового солдата.
Найбільше постраждали найвідоміші художні музеї і картинні галереї Києва, Львова, Одеси, Харкова та інших міст України. практично всі найцінніші експонати, що не встигли евакуювати в радянський тил, стали здобиччю оку-пантів. Тільки з Музею українського мистецтва в Києві окупанти викрали або знищили майже 56 тисяч експонатів – 90 % всіх його фондів. Всього протягом окупації постраждало понад 150 музеїв, з яких тільки до Німеччини було ви-везено понад 330 тисяч експонатів.
Не менше за мистецькі цінності постраждали й історико-культурні пам’ятки. Спустошливого пограбування зазна-ли Києво-Печерська лавра, Софійський собор, історичний музей у Києві. В руїнах лежали багато церков України. Спустошень зазнав історико-археологічний заповідник славнозвісної Ольвії. За далеко не повними даними українські міста і села за період окупації втратили близько 1 тисячі пам’яток зодчества, майже половину з них – безповоротно.
Україна втратила половину архівних фондів, у їх числі унікальні документи з історії України ХII–XX ст. Після-воєнні бібліотеки в Україні недорахувалися близько 50 мільйонів книг – половини всього довоєнного фонду. Вивози-лося і нищилося все, з чим передусім пов’язувалася генетична пам’ять народу, культурний генофонд нації. З музеїв, бібліотек, архівів вилучалися документи давньої історії України, предмети етнографічного походження, інші скарби народної пам’яті. Мету цього лаконічно і цинічно висловив А. Розенберг (головний ідеолог ІІІ рейху і спеціаліст з окупованих східних територій): достатньо знищити культурно-історичні пам’ятки народу, щоб він уже в другому по-колінні перестав існувати. І така мета цілеспрямовано реалізувалась на практиці.
Евакуація інтелігенції, закладів культури та їх працівників у тил радянської країни, а також закриття окупаційною владою музеїв, бібліотек, вищих навчальних закладів, відсутність вітчизняного кінематографа тощо фактично означа-ли, що народ окупованої України опинився в культурному вакуумі. Проте життя тривало і поступово цей вакуум за-повнювався, але вже в інших ідеологічних і змістовних виявах. Українську культуру на окупованій території живив передусім український націоналізм, особливо у початковий період війни. Оскільки ще з довоєнних років у ньому був укорінений антибільшовицький комплекс, що працював на руйнування радянського соціокультурного фундаменту, то окупаційна влада, знехтувавши державницькими домаганнями українських націоналістів, дала їм обмежену і контро-льовану культурну автономію, санкціонувала легітимність окремих культурних закладів.
При цьому на західноукраїнських землях становище було дещо легшим ніж у Центральній і Східній Україні. У «дистрикті Галичина» був сформований так званий Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з відомим гео-графом та етнографом Володимиром Кубійовичем. УЦК очолював мережу українських комітетів, які певною мірою здійснювали захист українського населення. Зокрема, за підтримки УЦК на території «дистрикту» діяли навіть укра-їнські гімназії (натомість польська освіта переслідувалась). У Львові діяло Українське видавництво, головним редак-тором якого був Микола Шлемкевич, виходив журнал «Наші дні», що друкував твори українських літераторів. Пра-цював Львівський оперний театр під керівництвом Володимира Блавацького. Цей актор і режисер, який свого часу працював у відомому театрі «Березіль», разом з іншим колегою Леся Курбаса – Йосипом Гірняком, ставив у Львівсь-кому оперному театрі цікаві вистави.
Життя ж двох київських театрів (імені Садовського під керівництвом М. Типського та імені Затиркевич-Карпин-ської під керівництвом Ю. Григоренка), відкритих у жовтні 1941 р., було дуже короткочасним. Вони проіснували лише до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р. закрили і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне життя киян через театр-студію «Гроно», закінчилося висилкою в липні 1943 р. новоствореного творчого колективу до Німеччини.
Доля працівників підокупаційного театру була складною і суперечливою. Особливо тієї частини театральних дія-чів, які намагалися маневрувати: одночасно служити і німецьким завойовникам, за законами окупаційної підлеглості, і українському народу, за покликанням власного сумління, зберігаючи патріотичну спрямованість своєї творчості. Ба-лансувати на цій межі вдавалося не всім і наслідки для багатьох були трагічними. Одні ставали об’єктом репресій з боку німецької влади в ході масових акцій придушення українського національного руху. Інших після вигнання оку-пантів переслідували радянські каральні органи за співпрацю з німцями.
Окупаційна влада переважно орієнтувалася на розважальний репертуар сценічного мистецтва. Його переважно відвідували німці. Як зазначають сучасні дослідники, кількісне відвідування оперно-балетних, опереткових вистав, концертів симфонічної музики, різних ревю (театрально-естрадних вистав) становило співвідношення: німців – 70%, українців – 30%. Щодо відвідування драматичного театру з переважно національним репертуаром співвідношення було протилежним. Не можна не відзначити, що саме в українській літературно-драматичній класиці були вкорінені національні морально-етичні цінності, які мовою сценічного мистецтва заперечували людиноненависницьку ідеоло-гію фашизму. А на сценах українських професійних і аматорських театрів були постійно представлені твори І. Котляревського, М. Гоголя, С. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, М. Старицького, Лесі Українки та ін.
Доречно зауважити, що русофобія українського націоналістичного середовища, яке мало значний вплив на сце-нічну діяльність того періоду, не стала перешкодою для постановки російської класики. Російські трупи українських театрів, або ж самостійні російськомовні театральні колективи діяли в Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Жи-томирі, Чернігові та інших містах України.
Вже згаданий режисер Йосип Гірняк, що в роки окупації працював у Львівському оперному театрі, у повоєнний час говорив: «Завдання, яке я поставив перед собою у те люте врем’я, - показати людину, яка має у собі Бога, але за-перечує світ, створений Богом». Можливо таке визначення і не є незаперечним. До того ж його навряд чи можна при-ймати як аксіому щодо громадської позиції всіх митців, які діяли на окупованій території. Проте до певної міри воно передає надзвичайну складність і суперечливість культурного процесу під п’ятою окупантів, передає трагізм «роз-двоєного митця».
Порозуміння української інтелігенції з окупаційною владою було досить хитким і непевним. Їх національна орі-єнтація дратувала окупантів, що вело до різних заборон і репресій. Їх жертвами стали багато представників націо-нально свідомої інтелігенції. Так у лютому 1942 р. окупанти розстріляли у Бабиному Яру поетесу Олену Телігу. Вона була членом поміркованого крила Організації українських націоналістів (мельниківців), видавала в окупованому Киє-ві журнал «Литаври», очолювала тут ново засновану спілку українських письменників, друкувала публіцистичні стат-ті з актуальних національних проблем, викривала політику Гітлера щодо України. Одночасно з нею були розстріляні поет І. Ірлявський, журналіст В. Котик – також активісти ОУН(м). У 1942–1943 рр. німецькими властями були роз-стріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал. В 1944 р. у німецькому концентраційному таборі Зак-сенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич – відомий український поет і вчений-археолог, один з провідних діячів ОУН (м). Тисячі представників української інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецькі власті намагалися не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнули позбавити людей гіднос-ті, відчуття національної належності і почуття національної гордості.
Деякі представники інтелігенції намагалися уникнути заборон і репресій, використовуючи політичну кон’юнкту-ру – прославляючи «визволителів». Показовий у цьому відношенні приклад – визначних український історик Олександр Оглоблін. В окупованому Києві він очолив «Музей-архів переходової доби», який мав збирати й оприлюднювати документальні свідчення про руйнування більшовиками пам’яток історії та культури. Але навіть така функціо-нальна спрямованість музею не задовольнила окупантів. Музейні експозиції вони трактували як прихований натяк на те, що зруйновані більшовиками пам’ятки має відбудовувати нова влада. Від закриття музей врятувала лише пропози-ції Оглобліна відкрити тут виставку «Визволення міста Києва німецькою армією від єврейсько-більшовицького іга і відродження культурного життя міста».
Діяльність представників української інтелігенції, які мали можливість реалізувати себе у творчій чи громадсько-політичній діяльності в умовах окупації, далеко не завжди можна характеризувати як колабораціонізм (тобто співро-бітництва з фашистськими загарбниками, зрадництва). Явні колаборанти – добровільні учасники військових злочинів. Як правило, це були навіть не фашисти, агресивні націоналісти чи антисеміти за переконаннями, а брудні асоціальні елементи, примітивні егоїстичні істоти, часто з садистськими нахилами, брутальні кримінальні злочинці.
В той час діяльність деяких громадсько-політичних та культурних кіл в середовищі української інтелігенції іноді відкрито межувала з колабораціонізмом. Наприклад, активна участь вищезгаданого УЦК на чолі з професором В. Ку-бійовичем в організації дивізії «Галичина» у 1943 р. не може бути розцінена інакше як військове співробітництво з ні-мецькою владою і відображає політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму. В уявленні полі-тиків правого націоналістичного кола завдання української громадськості полягали у створенні громадсько-політич-ного центру та хоча б невеликих національних частин у німецькій армії, які б могли за сприятливих умов перетворитися на осередок української державності й українського війська. Ці настрої підтримувались рядом керівників україн-ських націоналістів потягом усієї війни.
Проте нацисти відмовлялись від співпраці з українськими радикальними націоналістами, не бажали опиратись на громадські культурні сили, які залишились на окупованій території і прагнули якось організуватися. Нацистське ке-рівництво не бажало мати справ з представниками «неарійської» нації, приреченої на виселення, винищення та оніме-чення.
За будь-яких суспільних колізій сьогодення не можна заперечити, що період німецької окупації був одним з най-трагічніших у багатовіковій історії української культури. Існування її певних закладів у цей період, у принципі мало що міняє чи додає до такого визначення. До того ж їх сприйняття й оцінка суспільною думкою були і залишаються неоднозначними.
