Голосні: А – уважність, інформативність, О – тривога, хвилюван- ня, У – загроза, І – ніжність, смішливість, Е – ліричність

Фонетика та семасіологія, звукосимволізм

Ці питання тісно пов’язані між собою. Матеріалу багато, тому виберіть найцікавіше для себе, все завчати не треба.

Семасіологія (від. гр.: semasia – “значення”) – розділ сучасного мовознавства, “ що вивчає значення слів і виразів, а також зміну цих значень ” (СІС, 752). Проте це дещо вузьке визначення. Так, об’єктом семасіології, на думку О.О. Селіванової, “ є значення та зміст номіна- тивних одиниць різних рівнів мови ” (Селіванова 2006, 531). Тобто теорія значення досліджує всі мовні рівні, а не лише лексичне значення.

Наприклад, фонетичний рівень: існує поняття про “звуковий символізм” і навіть окрема наука “евфонія” – розділ поетики, що вивчає звукові художні засоби мови, благозвучність тощо.

Звукосимволізм в українській і російській мовах (які асоціації викликають ті чи інші звуки):

Приголосні: Р – загроза, небезпека, Л – лагідність, ніжність, Ш – тиша, Б – раптовість, В – м’якість, в’ялість, Ж, З – енергійність, жвавість, М, Н – дієвість, К, П, С, Т, Ф – нейтральність.

Голосні: А – уважність, інформативність, О – тривога, хвилюван- ня, У – загроза, І – ніжність, смішливість, Е – ліричність

Юрков Є. “Звуковий символізм у поезії О.Блока”

Девушка пела в церковном хоре

О всех усталых в чужом краю,

О всех кораблях, ушедших в море, (ЕЕЕЕЕЕЕЕ)

О всех, забывших радость свою.

Так пел ее голос, летящий в купол,

И луч сиял на белом плече,

И каждый из мрака смотрел и слушал, (ЕЕЕЕЕЕЕЕ)

Как белое платье пело в луче.

И всем казалось, что радость будет,

Что в тихой заводи все корабли, (АААААААААОООООО)

Что на чужбине усталые люди

Светлую жизнь себе обрели.

И голос был сладок, и луч был тонок,

И только высоко, у царских врат, (ООООООООО)

Причастный тайнам, - плакал ребенок

О том, что никто не придет назад.

Що стосується звукосимволізму в японській мові, то посилаючись на експериментальні дослідження японського лінгвіста Дадзаі Сімона, професор Уемура Сусуму у своїй праці «Курс лекцій з історії японської мови» наводить наступні приклади семантичних асоціацій, пов’язаних з японськими голосними звуками:

「ア」 [А] – «високе», «велике»;

「イ」 [І] – «тонке», «гостре»;

「ウ」 [У] – «темне», «тупе»;

「エ」 [Е] – «світле», «веселе»;

「オ」 [О] – «кругле», «важке».

«І справді, – додає С. Уемура, – слова, що мають у своєму складі мору [І], досить часто означають щось маленьке за розміром чи вагою, як наприклад:

«т іі са і» (小さい) – «маленький»,

«т і ка і» (近い) – «близький»,

«х і ку і» (低い) – «низький»,

«м і дз і ка і» (短い) – «короткий»;

тоді як слова з морами [О] та [А], навпаки, означають щось «велике», «значне за розміром», як наприклад:

«оо кіі» (大きい) – «великий»,

«т оо і» (遠い) – «далекий»,

«т а к а і» (高い) – «високий»,

«н а ґ а і» (長い) – «довгий» (Уемура 2005 /ЕВ/).

«Якщо ж говорити про японські приголосні звуки, – продовжує у своєму «Курсі лекцій з історії японської мови» професор С. Уемура, – то слова з відповідними звуками передають:

[K] – відчуття сухості,

[S] – відчуття приємності, вологості,

[T] – відчуття сили, чоловічого начала,

[N] – відчуття липкості,

[H] – відчуття легкості, відсутності опору (спротиву),

[M] – відчуття круглості, жіночого начала,

[Y] – відчуття м’якості, слабкості, податливості,

[W] – відчуття крихкості, невпевності» (Уемура 2005 /ЕВ/).

Слід зауважити, що фахівці в галузі звукосимволізму виділяють певні універсальні диференційні ознаки для більшості мов світу, які базуються на відповідних акустико-артикуляційних характеристиках приголосних. Так, досліджуючи типологічні особливості звуконаслідувальних слів української, російської та англійської мов, І. О. Гаценко з’ясувала, що аналогічна акустична структура цих слів породжує ідентичні звукові закономірності в різних мовах:

а) різке миттєве звучання – уривчастий характер зімкненого або зімкнено-щілинного приголосного в анлаутній та ауслаутній позиціях;

б) глухий звук – шумовий характер глухого щілинного приголосного, що зустрічається як в анлаутній, так і ауслаутній позиціях;

в) дрижачий звук – дисонансний характер фонеми [р];

г) наслідування резонуючого, поступово згасаючого звука – ономатопоетичне слово переважно закінчується на голосний чи сонорний, що дозволяє імітувати вказані особливості звуків при наслідувальній вимові;

д) монотонність і тривалість звучання моделюється тривалістю одного звука мовлення чи повторенням усього складу [Гаценко 2003,6].

Найяскравіше звукосимволізм у японській мові виявляється в ономатопоетичній лексиці – звуконаслідуваннях. Спільні для багатьох мов акустичні характеристики ономатопоетичних слів європейські лінгвісти почали виділяти ще на початку минулого століття. Так наприклад, німецький дослідник Герман Хілмер у одній зі своїх праць, присвячених проблемам звуконаслідування, писав, що:

1) «звуки, що асоціюються з ударами», зазвичай, передаються за допомогою ономатопоетичних коренів, що мають на кінці «проривні приголосні» [p], [b], [t], [d], [k], [g] та ін.;

2) «тривалі шуми» передаються коренями ономатопоетом, що мають на кінці фрикативи [v], [f], [z], [s], [j], [sh], [h] та ін.;

3) «коливання, що поступово затухають», позначаються коренями з носовими приголосними в кінці [n], [m] [Hilmer 1914; цит. за: Чернікова, 79].

Усі ці закономірності значною мірою характерні і для японської ономатопеї. Проте, екстраполюючи зазначені узагальнені акустичні характеристики на японську ономатопоетичну лексику, слід пам’ятати про відкритість переважної більшості японських складів, а тому виділені Германом Хілмером приголосні в японських ономатопоетомах (окрім носових [n], [m], які в японській мові «зливаються» в єдиний назалізований приголосний [ん]) будуть знаходитися не в кінці кореня, а перед відповідним кінцевим голосним. Наприклад:

1) «звуки, що асоціюються з ударами»:

じゃぶじゃぶ [jyabu-jyabu] – «хлюп-хлюп»; «хлюпатися», «плескатися», «бризкатися»;

がたがた [gata-gata] – «з глухим стуком» (про зіткнення твердих предметів);

かたかた [kata-kata] – «гуп-гуп» (про глухий стук, що повторюється»;

ぱたぱた [pata-pata] – «хлоп-хлоп»: а) про неодноразове плескання в долоні; б) про падіння один за одним тонких твердих предметів;

とくとく [toku-toku] – «буль-буль»;

ぼきぼき [boki-boki] – «хрусь-хрусь»;

ぱちぱち [pati-pati] – «трісь-трісь»; «тріскотіти»;

2) «тривалі шуми»:

ざあざあ [zaa-zaa] – про шум хвиль;

くすくす [kusu-kusu] – «хихикати», «гигикати»;

くつくつ [kutsu-kutsu] – «хихикати», «гигикати»;

ぐずぐず [guzu-guzu] – бурчати, скаржитися;

ごそごそ (～と）[goso-goso(-то)] – «з шорохом»;

かさかさ [kаsа-kаsа] – «шелестіти» (про сухе листя, траву тощо);

がさがさ (～と) [kаsа-kаsа(-то)] – «з шурхотом», «з шелестом»;

3) «коливання, що поступово затухають»:

わ:ん [waan] – а) про луну (відлуння); б) про голосний плач;

あ:ん [aan] – а) «широко розкривати рота»; б) «ридати», «голосити»;

うわ:ん [uwaan] – а) про ревіння тварини; б) про гул (гук, шум) натовпу;

ひいんひいん [hiin-hiin] – про ржання коня;

りんりん [rin-rin] – (про звук дзвінка) «дзвеніти», «дзенькати», «дзеленькати»; «дзінь-дзінь», «дзень-дзень», «дзень-дзелень»;

ぶんぶん [bun-bun] – «дзижчати», «дзиґотіти»; (про меч, шаблю) «свистіти» (у повітрі).

У свою чергу, японські лінгвісти теж виділяють узагальнені звукосимволічні значення окремих приголосних у складі ономатопоетичних лексем. Так, за даними Н. Г. Румак, яка посилається на відповідні дослідження японських фахівців у галузі ономатопеї, зокрема І. Таморі, Х. Кіндаіті та Х. Оцубо, ономатопоетичні одиниці із дзвінкими приголосними зазвичай описують:

а) гучніші звуки;

б) більші за розміром предмети;

в) більшу кількість;

г) більшу активність дії;

д) більшу міру вираження ознаки.

«Іноді вони набувають також негативного відтінку значення порівняно з глухими приголосними і сприймаються як темніші, мутніші, грубіші, важчі» [Румак 2007, 6-7].

Про це наочно свідчать синонімічні за значенням ономатопоетоми, у складі яких глухий приголосний, характерний для твірної ономатопоетичної основи, замінюється на парний дзвінкий у складі ономатопоетоми похідної. Наведемо декілька характерних прикладів:

とんとん [ton-ton] – «стукати» (про негучний звук не дуже сильних ударів у двері, по плечу, спині тощо) (ドアをとんとん叩く。Стукати у двері);

どんどん [don-don] – «стукати», «грюкати» (про гучний звук сильних ударів у двері, стіну, барабан тощо) (ドアをどんどんと叩く。 Грюкати у двері);

ころころ [koro-koro] – 1) «крутитися», «обертатися», «котитися» (えんぴつがころころ転がる。 Олівець котиться); 2) «стрекотати», «стрекотіти», «сюрчати» (蛙はころころと鳴く。Жаба стрекоче);

ごろごろ [goro-goro] – 1) «котитися» (про великі речі); «/рухатися/ з гуркотом»; «гриміти», «гуркотіти», «торохтіти»; (大きな石がごろごろころがる。 Котиться великий камінь); 2) «гриміти» (雷がごろごろなる。 Грім гримить);

こつこつ [kotsu-kotsu] – «старанно», «наполегливо» (毎日こつこつと勉強する。 Щодня наполегливо вчитися);

ごつごつ [gotsu-gotsu] – «міцно», «цупко»; «стійко», «непорушно» (あの山は岩が多くて、ごつごつしている。У тих горах багато скель, міцних-преміцних);

くるくる [kuru-kuru] – «обертатися», «крутитися» (風車がぐるぐる回っている。 Вітряк крутиться (обертається);

ぐるぐる [guru-guru] – «крутитися», «вертітися» «іти обертом»; «обв’язувати(ся)», «оперізувати(ся)» (酔って目がぐるぐる回る。 Сп’янів так, що голова / досл.: очі/ йде обертом);

かんかん [kan-kan] – «сильно», «дуже»; «гаряче», «палко» (про звук, світло, вогонь, почуття тощо) (鐘がかんかんと鳴っている。 Дзвони голосно дзвенять);

がんがん [gan-gan] – «сильно», «дуже»; «занадто», «надмірно» (про звук, світло, вогонь, почуття тощо) (工事の音ががんがんひびいてやかましい。 Лунає знавіснілий гуркіт будівельних робіт);

ぱりぱり [pari-pari(-の)] – «хрусткий», «хрумкий» (彼はぱりぱりの白パンを食べた。 Він їв хрустку булку);

ばりばり [bari-bari] – «з хрустом» (彼は書きかけの手紙をばりばりやぶった。Він із хрустом розірвав листа);

くすくす [kusu-kusu] – «правильно», «як слід» (子供がすくすくそだつ。 Правильно виховувати дітей);

ぐずぐず [guzu-guzu(-する)] – «неквапливо»; «нерішуче»; «без бажання» (ぐすぐずしているとバスに乗り遅れる。Якщо не поквапишся, то запізнишся на автобус).

на думку Х. Кіндаіті, зімкнені приголосні звуки виражають активність, висоту, ширину, різноманітність, то фрикативні приголосні підкреслюють занурення, зникнення, м’якість, безлад, руйнування.

Що ж стосується протиставлення палаталізованих і непалаталізованих приголосних, то Х. Кіндаіті вважає, що перші надають слову відтінок просторіччя порівняно з їхніми непалаталізованими алофонами. Інший японський дослідник Х. Оцубо розглядає цей випадок ще детальніше. Зокрема, він зазначає, що палаталізація приголосних у складі ономатопоетичних слів для природних мовців асоціюється з м’якістю, податливістю, тяжкістю, наявністю вигинів (заокруглень) на відміну від відчуття прямоти та легкості при сприйнятті на слух твердих приголосних [Румак 2007, 6-7].

Відповідних прикладів на підтвердження об’єктивності звукосимволічних спостережень Х. Кіндаіті і Х. Оцубо серед ономатопоетичних одиниць японської мови можна знайти чимало. Однак, оскільки зазначені ними асоціації мають занадто узагальнений характер, нам видається доцільнішим з’ясувати і перевірити об’єктивність асоціативних зв’язків, виділених свого часу С. Уемурою за результатами експериментальних досліджень інших японських лінгвістів. При цьому, відбираючи зі словників японської ономатопоетичної лексики, які є у нашому розпорядженні, приклади на підтвердження чи спростування зазначених С. Уемурою асоціацій, ми намагалися включити до списку відповідних ономатопоетичних лексем слова, що належать до всіх видів японських ономатопоетом – ґіон-ґо, ґісей-ґо, ґітай-ґо. Результати наших пошуків представлені в таблиці: