Основоположник психоаналізу австрійський лікар - психопатолог і психіатр Зиґмунд Фрейд. Класична психологія до Фрейда вивчала явища свідомості, як вони виявлялися в здорової людини. Фрейд, як психопатолог, досліджуючи характер і причини неврозів, наштовхнувся на ту область людської психіки, що раніш ніяк не вивчалася, але яка мала велике значення для життєдіяльності людини - це несвідоме. Відкриття несвідомого, дослідження його структури, впливу на індивідуальне і громадське життя було головною заслугою 3. Фрейда.
Оскільки в задоволенні своїх пристрастей індивід зіштовхується з зовнішньою реальністю, що протистоїть у виді «Воно», у ньому виділяється «Я», що прагне приборкати несвідомі потяги і направити їх у русло соціально схваленого поводження за допомогою «понад - Я». Фрейд не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може опанувати над своїми інстинктами і пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті. Задача психоаналізу, на його думку, саме і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести в область свідомості і підкорити своїм цілям. Пансексуалізм – х-а риса фрейдизму – пояснення феноменів людського існування винятково або переважно секс.устремліннями.
Фрейдизм - філософське і психологічне навчання про особистості людини, містить у собі теорію і техніку психоаналітичної терапії.
Фрейд виділив 2 рушійні сили поводження людини: 1) лібідо (сексуальний інстинкт, "Ерос"), що може або задовольнитися в дії, або бути витиснутим (переведеним зі свідомості в несвідоме) або сублімуватися (переключитися на несексуальні дії); 2) інстинкт самозбереження (агресії, деструкції, смерті "Танатос"). Людська діяльність – результат їх вічної боротьби.
Психічний розвиток людини, по Фрейду, є перетворення сексуального інстинкту.
Несвідомі, по Фрейду, багато наших бажань і спонукань. Досить часто проривається несвідоме назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, у яких-небудь фактах нашого поводження: застереженнях, описках, неправильних рухах і т.д. Відповідно до Фрейда, психіка людини являє собою взаємодію трьох рівнів: несвідомого, передсвідомого і свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою інтуїцією, що надбудовується над несвідомим. Створена Фрейдом модель особистості з'являється як комбінація трьох елементів. «Воно» - глибинний шар несвідомого потяга, основа діяльності індивідів, «Я» -сфера свідомого, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом», у тому числі, природними і соціальними інститутами. « Понад - Я» (super - еgо) внутріособистісна совість, що виникає як посередник між «Воно» і «Я» у силу постійно виникаючого конфлікту між ними. «Понад-Я» є як би вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значимі норми і заповіді, соціальні заборони влади батьків і авторитетів.
Заслуга Фрейда: побудував нову, взаємозалежну картину психіки; новий підхід пізнання людини і запропонував раціональний аналіз ірраціональних лікувань, показав, що несвідоме теж піддається науковому аналізові і, як і свідоме, є неподільною частиною психіки. Недолік: не розкрив роль соціального фактора формувань і розвитку психіки людини.
для теологической стадии, характерно стремление достигнуть исчерпывающего абсолютного знания о мире. Но в отличие от первой стадии, объяснение явлений мира достигается не путем обращения к божественным началам и силам, а сводится к ссылке на различные выдуманные первосущности, якобы скрывающиеся позади мира явлений, позади всего того, что мы воспринимаем в опыте, основу которого они составляют.
Третья стадия, по Конту, - позитивная. Поднявшись на эту стадию, человечество оставляет безнадежные и бесплодные попытки познать первые и конечные причины, познать абсолютную природу или сущность всех вещей, т.е. отказывается и от теологических, и от метафизических вопросов и притязаний и устремляется по пути накопления положительного знания, получаемого частными науками. На третьей стадии, по Конту, полностью вступает в силу закон постоянного подчинения воображения наблюдению, потому что именно наблюдение рассматривается Контом как универсальный метод приобретения знаний.
Т.к. в основе науки, по Конту, лежит наблюдение, а наблюдать мы можем только явления или то, что дается нашим чувствам, то понятно, что научное знание не может проникнуть к предполагаемой основе явлений, не может иметь дело с их сущностью. Поэтому по своему характеру научное знание является преимущественно описательным. Сам Конт говорит так: "Истинный позитивный дух состоит преимущественно в замене изучения первых или конечных причин явлений изучением их непреложных законов, другими словами, - в замене слова почему словом как".
Конт формулирует ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ ЗАКОН, выражающийся в классификации наук.
Конт отвергает бэконовский принцип классификации в зависимости от различных познавательных способностей человека (рассудок, память, воображение). Он выдвигает куда более плодотворную идею, согласно которой все эти способности применяются одновременно и во всех науках. Он предлагает принцип разделения наук в зависимости от их предмета, от характера их содержания.
Если опустить детали, то основная классификация, предлагаемая Контом, будет выглядеть так:
1. Математика.
2. Астрономия.
3. Физика.
4. Химия.
5. Физиология.
6. Социальная физика (социология).
7. Мораль.
Образцом науки для позитивизма является естествознание. Методы и приемы естествознания позитивизм переносит на общественные и гуманитарные науки, специфика которых никак не учитывается. Эта особенность составила специфическую ограниченность позитивистского метода, которая вызвала в дальнейшем резкую критику со стороны неокантианцев и философов жизни.
3. релігійний (Авраам) – людина вступає в пряме спілкування з Богом, вона повинна переступити всезагальний моральний закон. (Авраам зробив вибір, вирішивши вбити сина). Тому людині не писані моральні закони, індивід повинен зробити вибір сам.
Альбер Камю. Доходить висновку про суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе сторонньою і лише на порозі смерті постає вільно. І щасливою. Для описання цього світу він вводить поняття „абсурду” – ясного розуму, що констатує свої межі. Якщо в цьому світі відсутній вищий смисл, то він має „істинну людину”, яка надає смисл життю. Свободу і права людини Камю шукає у бунті. Він намагається дати відповідь на питання, як людина може залишитися людиною? Що вона повинна робити, щоб встановити справедливість, знайти істину, вселити надію? Відповідь на ці питання, як більшість екзистенціалістів, пов’язує з мистецтвом, вважаючи, що саме воно дає людині перспективу, а митець здатний перебудувати світ за власним бажанням і розумом. Переконаний, що спасти світ може лише краса.
Жан-Поль Сартр. Буття не створене ніким і нічим, воно просто є, воно не активне і не пасивне. Це – буття в-собі і тому абсолютно випадкове. Небуття існує на рівних з буттям, але це не просто відсутність усякого буття, а заперечне(негативне) буття. Джерелом небуття є людина – людина є буття, через яке небуття приходить у світ. У світі самому по собі нічого не трапляється. Він просто є. Є бурі, землетруси, катастрофи, але після них буття не стає більше або менше, ніж було. Воно просто по-іншому розташувалось. Приносячи у світ ніщо, людина приносить визначеність, тому нищення можливе лише у людському світі. Тому, всупереч усій попередній традиції., об’єктивна реальність (природи чи розуму) розглядається як недіалектична. Реально існує лише діалектика людського буття. Свобода є ядром людського буття. Людина повинна постійно будувати свою фактичність, сама проектувати своє буття.
Екзистенціалізм поділяється на: релігійний (Кьеркегор, Бердяев, Ясперс) та атеістичний (Сартр, Камю).
релігійний: транцеденція - це є вихід до цінностей віри, надії, любові, досягнення Бога як абсолютного „ти”, самого інтимного і найближчого друга. У боротьбі зі злом за спасіння душі і завдяки божественній милості полягає смисл життя. Без прагнення до транценденції людська реальність деградує, розчиняється у рутині повсякденності.
атеїстичний: У Камю трансценденція полягає у постійній аскезі заперечення, несприйнятті всього, що існує, незгоді з усім позитивним. Сартр – в здійсненні людської свободи, яка є необхідною умовою утвердження людини. Справжність буття – це насамперед свобода від повсякденності, вільний вибір себе перед лицем смерті, рішучість дій.
Питання свободи, вибору і відповідальності людини займає одне з головних місць в екзистенціалізмі. Людина вільна вибирати свою сутність і ставати такою. Якою вона є. Існувати – значить створювати себе.
Неофрейдизм виник у 20-30 роки і є одним із впливових напрямків сучасної психології. На його становлення вплинули ідеї К.Юнга й А.Адлера. Найбільшими представниками неофрейдизму є американські психологи Г.С.Саллівен, Е.Фромм.
К.Юнг крит. Фрейда і створив свою аналітичну психологію. Основні розбіжності: з погляду Юнга несвідоме - це не тільки суб'єктивне й індивідуальне, але і колективне несвідоме (що виходить із глибини століть), таким чином виділяє особистісне несвідоме - результат життя індивіда; колективне несвідоме - результат життя роду. Образи колективного несвідомого Юнг назвав архетипами: 1) психічне співвідношення інстинктів; 2) спонтанне породження образів, характерних для всіх часів і народів; 3) чистий формотворний елемент сприйняття. Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипних і свідомих компонентів психіки, Юнг виділив: 1) розчинення особистого елемента психіки в колективному несвідомому (східна релігія); 2) експансія "Я", придушення колективного несвідомого (європейські релігії).
У неофрейдизмі дослідження соціально-філософських проблем відбилося в декількох напрямках. Індивідуальна психологія Адлера - акцентував увагу на ролі соціальних факторів; з погляду індивідуальної психології характер людини виходить з "життєвого стилю", тобто системи зусиль, досягнень, що формується в дитинстві і реалізує в перевазі.
Сенсуально-економічна теорія В.Райха - на основі психоаналізу інтерпретує взаємини між економічним базисом і надбудовою.
Теорія соціалізації і людських взаємодій Г.Салівана, - природа особистості ґрунтується на соціальних явищах, існування особистості є ілюзорним, тому що особистість - це сукупність персоніфікацій, що виникають у процесі спілкування.
Основним представником неофрейдизму був Е.Фромм - перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію. На основі робіт Фейєрбаха і Маркса переоосмислив роль соціальних факторів у розвитку особистості. Основні теоретичні положення психоанализу, яких дотримується Фромм: критерій соціального розвитку - це самовідчуття людини (задоволеність або незадоволеність загальною життєвою ситуацією). Досліджував, яку роль грають психологічні фактори в соціальному розвитку. У центр своєї соціально-філософської теорії Фромм поставив психологічну модель людини, розвитку як результат пристосування людини до конкретної соціально-економічної ситуації. Протиріччя людського існування по Фромму (дихотомії): екзистенціональні (життя і смерть) і історичні (патріархат і матріархат, авторитарна свідомість і гуманістична, протилежні типи характеру).
Ідея Фромма - створення ідеального суспільства - у якій орієнтація на володіння змінюється орієнтацією на буття. Функцією нового суспільства є створення нової людини, характер якого визначається відмовою від володіння заради буття, вища мета життя - усебічний розвиток і відмова від експлуатації і т.д. Зв'язок з концепцією історичного розвитку: безперервність історичних подій, змін Фромм зв'язує з концепцією людської природи і "соціального характеру". Історичні зміни - це результат протиріччя між потребами людської природи і можливостями їхнього задоволення в конкретному суспільстві. Соціальні перспективи відкривають люди продуктивного типу, з ідеями гуманізму, їхня функція - освіта.
