7. Система економічних законів?
Про конкретний зміст економічних законів студенти довідались з курсу політичної економії та інших навчальних дисциплін. А тому в даному випадку нас цікавить не конкретний зміст економічних законів, а лише їх принципові риси, тобто ті риси, які засвідчують, що економічні закони конкретизують закони матеріалістичної діалектики стосовно до економічної дійсності. Адже закони і категорії матеріалістичної діалектики самі по собі не можуть дати повні знання про економічну дійсність. Вони можуть зробити це, коли використовуються в сукупності з економічними законами. Це зумовлено тим, що економічна система розвивається не тільки за всезагальними законами діалектики, а й за своїми власними. Завдання кожного дослідника економічного життя полягає в тому, щоб пізнати, розкрити існуючі виробничі (економічні) відносини та закони, за якими ці відносини розвиваються. Враховуючи цю обставину, багато хто визначає політичну економію як науку про закони, що управляють виробництвом та обміном матеріальних благ в людському суспільстві. А сам економічний закон — як такий, що становить собою загальний, стійкий, необхідний зв'язок економічних процесів та явищ.
Сказане означає, що економічні закони об'єктивні, тобто вони діють незалежно від волі та свідомості людей. Люди не можуть ні створити, ні знищити економічні закони. Але вони можуть пізнати дію цих законів і свої вчинки, свою діяльність узгоджувати з вимогами тих чи інших законів. Щоправда, сьогодні. серед вчених відсутня єдність щодо об'єктивного характеру економічних законів. Крім вчених, котрі визнають об'єктивність економічних законів, є й такі, що дотримуються суб'єктивно-ідеалістичних та фетишистських поглядів. Прихильники суб'єктивно-ідеалістичних поглядів вважають, що економічні закони створюються, придумуються людьми, а тому їх можна не брати до уваги, або замість одних (поганих) створити інші (кращі). Прихильники фетишистських поглядів не заперечують об'єктивності економічних законів, але не визнають можливість їх пізнання.
Слід мати на увазі, що заперечення об'єктивності економічних законів має місце не тільки в теорії, але й в суспільній практиці. Причому на практиці елементи суб'єктивного підходу до економічних законів зустрічаються частіше, ніж в теорії. Основною причиною такого підходу є в одних випадках незнання економічної дійсності, економічних законів, в інших - їх свідоме ігнорування. Проте незалежно від того, з яких причин допущено суб'єктивізм та волюнтаризм стосовно економічної дійсності, результат від цього однаково негативний. Так, ринкові перетворення в постсоціалістичних країнах у переважній своїй частині є результатом суб'єктивізму та волюнтаризму. Вони суперечать об'єктивним потребам економічної дійсності, а тому й замість розвитку економіки спричинили її кризу і занепад.
Економічні закони істотно відрізняються від законів природи. Ця відмінність проявляється у наступному:
економічні закони проявляються через свідому діяльність людей і безпосередньо зачіпають економічні інтереси класів, соціальних груп, окремих осіб, а закони природи, як правило, таких інтересів не зачіпають. Наприклад, закон додаткової вартості зачіпає економічні інтереси капіталістів і найманих робітників, в той час як закон земного тяжіння або закон Архімеда по відношенню до означених класів є нейтральним;
економічні закони (за винятком всезагальних) недовговічні і більш мінливі у порівнянні із законами природи. Скажімо, закони розвитку виробничих відносин змінюються зі зміною суспільно-економічної формації, а закони термодинаміки або руху небесних тіл практично не змінювались протягом багатьох тисячоліть;
економічні закони відрізняються від законів природи формою дії та вираження, оскільки вони виступають узагальненням багатозначних або статистичних причинно-наслідкових зв'язків (через це їх називають статистичними), а закони природи виступають узагальненням переважно однозначних причинно-наслідкових зв'язків (одна причина - один наслідок) і називаються динамічними. Статистичний характер економічних законів зумовлений діалектикою таких парних філософських категорій, як випадкове і необхідне, можливе і дійсне. Тобто кожне економічне явище може по-різному розвиватися залежно від того, яка із означених вище категорій візьме верх. В зв'язку з цим в реальному житті економічні закони діють, як правило, у вигляді законів-тенденцій. Ця риса найбільш повно проявляється тоді, коли розглядається кількісна сторона економічного закону.
Розрізняють три види економічних законів: всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальні економічні закони - це такі, що діють в усіх суспільно-економічних формаціях. До них відносяться, закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон планомірного розвитку, закон економії часу тощо. Загальні економічні закони - це ті, що діють в кількох суспільно-економічних формаціях. Наприклад, закон вартості, закон грошового обігу. Специфічні економічні закони - це такі, що діють протягом однієї суспільно-економічної формації або на окремій її стадії чи фазі. До таких законів відносяться закон продажу робочої сили при капіталізмі, закон розподілу за працею при соціалізмі.
Серед специфічних економічних законів особливе місце посідає основний економічний закон формації. Він зв'язаний з пануючим в суспільстві типом власності на засоби виробництва і визначає мету виробництва та засоби її досягнення. Скажімо, в умовах панування капіталістичної приватної власності зміст основного економічного закону зводиться до виробництва та привласнення додаткової вартості шляхом експлуатації найманих працівників. Основний економічний закон формації є визначальним по відношенню до інших економічних законів. Скажімо, в умовах капіталізму він зумовлює дію всезагального закону капіталістичного нагромадження, закону відносного та абсолютного зниження життєвого рівня населення, закону конкуренції та анархії виробництва тощо.
Пізнання основного економічного закону має велике методологічне значення, оскільки дає можливість зрозуміти інші економічні закони. Так, для того, щоб зрозуміти зміст законів, що діють в суспільствах з перехідною економікою, необхідно передусім пізнати сутність основного економічного закону цих суспільств. Щоб хто не говорив про перехідне суспільство, суть його визначається законом додаткової вартості, який діє внаслідок панування капіталістичної приватної власності. Іншими словами, метою виробництва суспільств з перехідною економікою є виробництво і привласнення додаткової вартості шляхом експлуатації найманих працівників. Йому підпорядковується дія всіх інших економічних законів.
На основі викладеного можна зробити висновок, що економічні закони діють не ізольовано, а утворюють певні системи економічних законів. Щоб безпомилково пізнати економічні процеси та явища, необхідно знати всю сукупність суперечностей і тенденцій, характерних для певної системи економічних законів. Так, всезагальний закон капіталістичного нагромадження неминуче веде до нагромадження багатства на полюсі власників засобів виробництва і нагромадження злиднів на боці робітничого класу. Але в процесі нагромадження капіталу в результаті удосконалення засобів виробництва зростає попит на більш кваліфіковану робочу силу, що веде до зростання її вартості. Тобто всезагальний закон капіталістичного нагромадження так чи інакше взаємодіє із законом купівлі-продажу робочої сили.
Системи економічних законів можна розглядати як з точки зору координаційних зв'язків (по горизонталі), так і з точки зору субординаційних зв'язків (по вертикалі). Координаційними зв'язками системи економічних законів охоплені на рівні всього світового господарства, господарства окремих регіонів та країн, галузей народного господарства тощо. Субординаційними відносинами зв'язана система економічних законів суспільно-економічної формації. Головну роль в цій системі відіграє, як вже зазначалось, основний економічний закон, а інші закони підпорядковані йому. Сказане зовсім не означає, що ці останні не роблять зворотній вплив на основний економічний закон. Маючи певний рівень відносної самостійності, вони забезпечують реалізацію основного економічного закону, надають йому відповідного кількісного та якісного вираження.
8. Споживання і потреби. Закон підвищення потреб?
Споживання — це процес задоволення потреб матеріальними і духовними благами. Саме споживання породжує мотивацію до праці. Воно передбачає використання суспільного продукту для задоволення певних потреб і є кінцевою ознакою суспільного відтворення. Залежно від характеру задоволення потреб розрізняють виробниче і невиробниче споживання. Виробниче споживання — використання засобів виробництва у процесі виготовлення продукції. Невиробниче складається із суспільного і особистого (індивідуального).
Особисте споживання — це використання людьми різних благ і послуг для задоволення власних (особистих) потреб. їх обсяг і структура визначаються, з одного боку, обсягом виробництва предметів споживання та послуг, і з іншого—наявністю в населення коштів для їх придбання.
Суспільне споживання є складовою частиною невиробничого споживання, витрати на яке здійснюють організації та заклади невиробничої сфери за рахунок національного доходу. Основною особою у споживанні є людина (колектив). Первинним у споживанні є людська нужда. Вона багатогранна і складна, охоплює фізіологічні, економічні та соціальні аспекти. Наприклад, потреба в їжі, одязі, теплі — це фізіологічна нужда. Якщо виразити її у вартісному вимірі, то вона набуде економічного чи соціально-економічного змісту. Наприклад, якщо велика кількість людей або окремих груп постійно недоїдає, то це—соціальна проблема. Слід окремо виділити духовну нужду. Вона тісно пов'язана як з економічною, так і з соціальною потребою. У межах соціальної нужди слід виділити нужду в знаннях і самовираженні. Якщо людина не задовольняє свою нужду, то вона відчуває себе незадоволеною. Така людина намагається знайти шляхи її задоволення і, якщо це їй не вдається, то вона намагається заглушити її.
Нужда, що сформувалася в конкретну форму запитів відповідно до культурного рівня, особистості людини, проявляється у потребі. Саме потреби проявляються через предмети і речі, здатні задовольняти нужду якимось способом, притаманним відповідному рівню культури і розвитку суспільства. Водночас з розвитком суспільства зростають і потреби населення. Найповніше уявлення про споживання як економічну категорію можна отримати на підставі аналізу виробничих відносин, які визначають і віддзеркалюють форму, спрямованість та мету функціонування споживання. Відзначаючи цю особливість, а саме споживання конкретних матеріальних благ, людина здійснює відтворення взаємовідносин між споживачем і виробництвом. Унаслідок споживання зникають матеріальні блага і водночас створюється здатність до життєвої і трудової діяльності людини. Через споживання проявляються потреби людей, які за своєю економічною суттю є ширшим поняттям від самого споживання.
У широкому значенні потреби можна трактувати як необхідність людей і суспільства в цілому в тих чи інших продуктах, послугах, духовних цінностях. Потреби можуть також відображати конкретну сукупність благ, які вимагає суспільство і які відповідають конкретному рівню розвитку продуктивних сил.
Вирішальне значення для розвитку потреб має рівень розвитку суспільного виробництва. В свою чергу, новий ступінь розвитку споживання вимагає вдосконалення процесу виробництва. А тому потреби, перш за все, цікавлять виробників, оскільки саме вони пропонують предмети споживання. Виробництво має зворотний зв'язок із споживачами, цікавиться ставленням споживачів до виготовленої продукції, пропагує товари як засіб задоволення певної нужди або цілого комплексу потреб. В економічній літературі часто ототожнюють нужди з потребами. Нужда —поняття більш стабільне, а потреба—мінлива. Наприклад, нужда в їжі, а потреба у м'ясі чи овочах. Споживання — це процес задоволення потреби. Потреби практично безмежні, тоді як споживання обмежується ресурсами (матеріальними і грошовими) для задоволення цих потреб.
Споживання визначається купівельною спроможністю певної людини, області, регіону або суспільства в цілому. Йому передує таке поняття, як запити. Як економічна категорія цей показник недостатньо надійний. Запити людей змінюються залежно від пропозиції і низки вимог до товару з метою задоволення конкретних потреб. Людина вибирає товар, сукупність властивостей якого забезпечує їй найбільш повне задоволення за цю вартість із урахуванням особливостей споживання.
Розвиток потреб має об'єктивний характер. Прагнення людей задовольняти свої потреби є постійно діючою причиною, внаслідок якої вдосконалюються засоби праці, захищається відповідна система економічних відносин. Розглядаючи споживання як економічну категорію, слід виділити спочатку особливості конкретного етапу розвитку суспільства. Задоволення потреб внаслідок споживання пов'язано переважно лише з простим відтворенням, яке притаманне раннім етапам розвитку суспільства. Оскільки суспільству властиве розширене відтворення, то і потреби людей розширюються, хоча саме споживання за своїм рівнем може зменшуватися.
Розширення потреб і споживання може розглядатися з різних поглядів. Найпростішим є процес насичення потреб. Це означає, що рівень споживання наближається до потреб і відповідає фізіологічним чи раціональним нормам споживання. Рівень насиченості характеризує міру споживання у цей час. Він може коливатися від досить жалюгідного до перенасиченого. Ці поняття важливі ще й тому, що для подальшого розвитку суспільства буде характерним не підвищення рівня насиченості, а матимуть місце тенденції розвитку до неухильного їх зростання. Такі тенденції зумовлюються тим, що постійно розширюється виробництво нових товарів, які, в свою чергу, породжують нову потребу в них, перехід до масового вжитку нових предметів споживання веде до їх здешевлення і перетворює з предметів вузького попиту на предмети першої необхідності, розвиток їх виробництва призводить до розширення матеріальних і духовних потреб людей.
Зростання потреб вносить суттєві зміни у структуру споживання: створюються матеріальні передумови збільшення вільного часу, що призводить до формування нових потреб, створює сприятливі умови для вдосконалення споживача як особистості.
Задоволення потреб і рівень споживання визначаються співвідношенням ресурсів і величини раціональних потреб людей, тобто на рівні розумного споживання. До розумних потреб включаються задоволення потреб, які не підривають здоров'я людини, позбавляють її шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю, наркотиків), забезпечують раціональне харчування, повністю задовольняють запити щодо одягу, взуття, предметів культурно-побутового призначення, побутових послуг, на основі можливостей і раціональних норм споживання.
Повне задоволення розумних потреб обмежується недостатнім рівнем розвитку виробництва матеріальних благ і відмінностями в доходах окремих груп населення.
Критерії розумного споживання на кожному етапі розвитку суспільства знаходять свій прояв у суспільних і особистих потребах. Суспільні потреби включають найбільш глобальні, докорінні, перспективні зміни потреб особистості. Особисті потреби охоплюють передусім найближчі, тимчасово розрізнені інтереси. Саме в такому сприйнятті вони відрізняються від суспільних потреб.
Для прогнозування структури споживання важливим є визначення величини середньодушової потреби на підставі норм та нормативів, аналізу тенденцій у споживанні та виявлення факторів, які визначають раціональну структуру споживання і роль кожного з них у формуванні потреб.
Споживання здійснюється за рахунок фонду оплати праці й за рахунок суспільних фондів споживання. Якщо фонд оплати праці розподіляється між окремими працівниками, на підставі трудового еквіваленту (відповідно до кількості й якості затраченої праці), то матеріальні та духовні блага з суспільних фондів споживання розподіляються відповідно до потреб і безпосередньо пов'язані з участю у створенні сукупного суспільного продукту.
Основним джерелом зростання споживання є збільшення реальних доходів населення, які залежать від зростання валового внутрішнього продукту.
Споживання є основним показником оцінки матеріального добробуту, який з покращенням умов праці та житлово-побутових умов сприяє зростанню працездатності й поліпшенню культурного рівня людей.
Важливе місце слід відвести формуванню потреб. Аналіз структури споживання дає можливість вивчити переваги одних потреб над іншими, які підкреслюють необхідність споживання, виходячи з конкретних економічних умов.
Виділяють такі структури споживання, в яких перше місце займає харчування. У межах цієї групи виділяють напої та тютюн, встановлюють їх частку в загальному споживанні й окремо в харчуванні. Самостійною агрегованою групою є споживання непродтоварів: одягу, тканин, взуття, меблів, предметів культурно-побутового призначення, будівельних матеріалів, різних послуг. Слід зазначити, що переважна частина витрат у споживанні припадає на харчування та соціально-побутові послуги.
Розрізняють товарне і нетоварне споживання. Та маса товарно-матеріальних цінностей, які проходять стадію купівлі-продажу, становить товарне споживання. В кінцевому результаті воно представлене роздрібним товарооборотом. За такими продуктами харчування, як картопля, овочі, м'ясо, яйця, фрукти тощо має місце і нетоварне споживання. Воно здійснюється за рахунок надходження їх із особистих підсобних господарств, присадибних та дачних ділянок. Ця продукція переважно не проходить стадії купівлі-продажу.
Виробництво постійно розвивається і, з одного боку, збільшує кількість і поліпшує якість продукції та послуг, необхідних для задоволення людських потреб, а з іншого — створює нові товари, яких раніше не існувало і які можуть краще задовольняти вже наявні людські потреби та породжувати нові. Наприклад, ще не так давно люди не користувалися комп'ютерами, мобільними телефонами, супутниковими антенами, кондиціонерами, кухонними комбайнами, мікрохвильовими печами та іншими речами. їх не існувало. А тепер вони все більше входять у побут населення, і все це завдяки розвитку науки і техніки.
Потреби суспільства безмежні, а економічні ресурси, що необхідні для їх задоволення, — обмежені. Безмежність потреб має різні форми прояву. По-перше, вони відтворюються (не можна, один раз поївши, задовольнити цю потребу назавжди); по-друге, розвиток суспільства і виробництва породжує все нові й нові потреби; по-третє, не має меж процес удосконалення структури потреб, їх облагороджування, як і не має меж удосконалення людської особистості.
Безмежність потреб обумовлена як розвитком виробництва, яке в умовах конкуренції постійно вдосконалюється, створює нові споживчі блага, а отже й нові потреби, так і фантазією. Зростанню і поширенню потреб сприяють сучасні комунікації, розвинена реклама, яка намагається переконати споживача в тому, що ми потребуємо ті чи інші речі, яких без реклами не купували б.
Отже, якщо розглядати систему потреб у цілому, аналізувати зміни, що в ній відбуваються протягом тривалого часу, то ми переконаємося, що їх зростання є закономірним процесом.
Потреби людей змінюються і розвиваються з розвитком самої людини та матеріального виробництва. Зростання потреб є об'єктивним законом. Суть даного закону полягає в тому, що з розвитком суспільного виробництва і самої людини зростає і розвивається коло потреб, змінюється співвідношення між різними потребами і формами їх задоволення. Практично це проявляється в тому, що люди потребують все більшої кількості та ширшого кола предметів споживання, підвищуються їх вимоги до життя та праці, до розширення і покращення кола послуг і зміни їх структури.
Зростання потреб, розширення їх кола стимулює розвиток виробництва, а розвиток виробництва породжує нові потреби. Закон зростання потреб виражає зв'язок між виробництвом і потребами, показує, як розвиток виробництва і зміни соціально-економічних та природних умов ведуть до зміни потреб, які вже існують, і появи нових, а іноді й до відмирання перших.
Зростання суспільних потреб і зміна їх структури визначаються багатьма факторами. Найважливішими з них є розвиток матеріального виробництва, підвищення культурно-освітнього рівня населення, урбанізація.
На ранніх етапах розвитку суспільства коло людських потреб було вузьким. Це були переважно природні потреби, тобто ті, що породжувалися фізіологічними процесами, природними умовами і задовольнялися спільною діяльністю общини, роду. У міру розвитку продуктивних сил зростали й потреби, розширювалось їх коло, виникали соціальні та інтелектуальні потреби. Це розширене коло потреб ставило завдання виробництву створювати нові споживчі блага для їх задоволення.
Особливо швидко зростають потреби людей з переходом до машинного виробництва, його електрифікації та автоматизації. Застосування нової техніки і нових технологій вимагає підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників. Чим вищий рівень розвитку техніки, тим більш освіченою повинна бути людина, тим вищими стають її потреби. Технічний прогрес змінює технології виробництва і ставить вищі вимоги до технічної підготовки кадрів, вимагає вміння користуватися новою технікою, виконувати нові трудові процеси, виробляти нову продукцію. Безперервний розвиток техніки вимагає безперервного розвитку здібностей і набуття нових знань. Спеціальні знання, висока професійна підготовка, загальна культура людини перетворюються в обов'язкову умову успішної праці дедалі ширших верств працівників. І все це викликає розширення кола потреб людини.
Матеріальним потребам властивий високий коефіцієнт відтворення. Швидка поява нових виробів розпалює наші апетити, а реклама прагне переконати нас у тому, що нам потрібна значна кількість нових речей. Ще не так давно ми не мали змоги купувати персональні комп'ютери, відеомагнітофони, електронні годинники, мікрохвильові печі, мобільні телефони та інші нові товари. А зараз вони ввійшли в побут багатьох людей.
Таким чином, зростання потреб є об'єктивним наслідком розвитку виробництва, технічного прогресу та зростання культурно-освітнього рівня людини.
Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він виражає не просто зростання, тобто появу все нових потреб, ай зміну їх структури, що свідчить про рух суспільства до прогресу, різнобічного розвитку людини і вищого рівня життя.
Економісти виділяють декілька етапів зростання потреб у розвинутих країнах у XX ст.
Перший етап тривав до середини 50-х років. У цей період домінувало зростання матеріально-речових потреб та рівня їх задоволення. Це означає, що збільшувався й урізноманітнювався випуск різних товарів, поліпшувалась їх якість, зростало споживання.
Другий етап почався з середини 50-х років з переходом до "економіки споживання", коли стало переважати зростання соціальних потреб, тобто в освіті, медичному обслуговуванні, спорті, відпочинку тощо. Найшвидше і найбільше це проявилося в США. Це підтверджується суттєвим зростанням витрат на послуги.
Третій етап зростання потреб почався з 80-х років. Він характеризується зростанням інтелектуальних та гуманітарних потреб, пов'язаних із змінами характеру праці, їх задоволення сприяє всесторонньому розвитку особистості.
З одного боку потреби пов'язані з виробництвом, з другого вони безпосередньо пов'язані із споживанням. Споживання є процес задоволення потреб. І тенденції, зміни, що відбуваються в споживанні, певною мірою відображають зміни потреб. Але це не означає, що за структурою споживання можна визначати структуру потреб. Потреби часто залишаються незадоволеними через низький рівень доходів населення, або через відсутність на ринку деяких товарів чи послуг. Це значить, що структура споживання не завжди відображає структуру потреб.
9. Вплив НТР на зміну місця і ролі людини в процесі виробництва?
Науково-технічний прогрес означає формування нового техно-логічного способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, адже йдеться про величезні масштаби виробництва. І сьогодні ще поряд з високотехнічним автоматизованим вироб-ництвом існують галузі, де застосовують ручну працю.
Одне з найважливіших не тільки економічних, а й соціальних завдань – зменшення частки фізичної ручної праці у виробництві. Це потребує істотних змін в умовах життя і праці людини, вимагає освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей з достатнім культурним, освітнім та професійним рівнем.
Сьогодні у науково-популярній і спеціальній літературі багато уваги приділяється “безлюдним технологіям”, тобто таким автома-тизованим, гнучким системам, які нібито повністю усувають люди-ну з виробництва. Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке устаткування, й знижується, роль людини у вироб-ництві не тільки не зменшується, а, навпаки, значно зростає. Звичай-но, характер трудової діяльності людини при цьому істотно змінюєть-ся: вона в основному виконує функції проектувальника, програміс-та, налагоджує всю технологічну систему. До того ж. “безлюдна технологія” у матеріальному виробництві доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками нових тех-нологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично учас-никами кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть працювати лише 10-20 чол., а в конструкторському бюро при цьому заводі – кілька сотень.
Людина поєднує і фізичну, і розумову діяльність. Проте співвід-ношення між цими складовими праці різне. З розвитком суспіль-ного виробництва на основі нової техніки і технології у загальних витратах праці підвищується значення її розумової частини. Вини-кає багато професій, які все менше передбачають виконання фі-зичних дій і все більше – розумових. Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних лініях, гідро-, тепло- та атомних електростанціях та ін.
На початку XX ст. набула поширення організація виробництва за методом американського інженера Ф. Тейлора, що грунтувалася на функціонуванні робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для масового потокового виробництва, вона приводила до значного зростання продуктивності праці. Суть її полягала в тому, що поєднувались в одне ціле людина і машина. Досягалося це насамперед раціоналізацією та прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність з роботою машин. Саме завдяки цьому виникла система “людина – машина”.
За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася, усува-лася від виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це не-минуче призводило до зниження ролі професійних знань робітни-ків, їх інтелектуального рівня, було реальним підпорядкування праці капіталу, спотворення особистості людини.
У другій половині нинішнього століття можливості зростання продуктивності праці за рахунок найбільш раціонального викорис-тання фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму і духу людини. У зв’язку з цим виникло багато теорій “людських відно-син”, “соціального партнерства” та інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. В ряді країн (Японії, США та інших, особливо в Скандинавських) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.
Людина з виконавця виробничих операцій все більше перетво-рюється у контролера і наладчика складного устаткування, автома-тичних систем. Від рівня її освіти, культури, професійної майстер-ності залежить їх функціонування. Ускладнення матеріально-речо-вих знарядь виробництва стимулює появу робітника нової якості:
вільного, освіченого, культурного, розвиненого як фізично, так і ро-зумово, який користується благами виробництва і глибоко заінтере-сований у його розвитку і вдосконаленні. Тому, наприклад у США, мінімальна тривалість освіти робітників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва) досягає 14,5 року. Тут хотілося б підкреслити, що в нашій країні асигнування на освіту не відповіда-ють вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку науки і техніки.
Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики, комп’ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп’ютерів зна-менував інформаційний переворот у світі, який вніс якісно нові риси у працю і життя людини. Нині докорінно змінюється взаємо-дія нових поколінь техніки і нових поколінь людей. Новими поко-ліннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці, які хоча б в одному або в кількох параметрах принаймні в 2 рази пере-важають попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробни-
ків. Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей.
Сучасна НТР внесла істотні зміни у суспільно-економічний роз-виток: зміна поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь працівників. Тепер за життя одного покоління лю-дей у передових галузях виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в електроніці змінилося чо-тири покоління комп’ютерів, створюється п’яте, одне покоління супутників зв’язку замінюється новим, в авіації використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.
Це свідчить про те, що не фізичне старіння машин, а моральне викликає заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швид-кість цього процесу визначається часом, за який наявне знання, в тому числі й кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.
Старіння знань з науки і техніки відбувається нерівномірно. Воно коливається в межах 5-7 років у галузях, що швидше розвивають-ся, 10-12 років у інших і 10-15 років у деяких науково-приклад-них та інженерно-технічних галузях.
Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період її трудо-вої діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання. НТР змінила ситуацію докорінно. Все ширшим стає коло професій і спеціальностей, знання у яких швидко старіють, а набу-та кваліфікація знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна періодично підвищувати свою кваліфіка-цію. Система освіти перетворюється на безперервну, гнучку, яка у разі потреби дає можливість підвищувати або змінювати кваліфі-кацію працівників з відривом і без відриву від виробництва: вихо-вує в людині потяг до постійного здобуття нових знань, уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні, науко-во-технічні нововведення.
Поряд з традиційною освітою поширюється “електронна” гра-мотність людей, яка поступово, але невпинно охоплює все більше коло професій. Вона має стати обов’язковою для всіх, оскільки ви-значає кваліфіковані сть спеціалістів, їх здатність обробляти і вико-ристовувати інформацію.
Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження, ніби стрімке і масштабне зростання знарядь виробни-цтва, уречевленої праці відбувається на фоні незначних змін у жи-вій праці, людському факторі виробництва. І справді, на фоні океан-ських супертанкерів, велетенських аеробусів, комп’ютерів четвер-того покоління, що виконують мільйони операцій за секунду, сама людина виглядає применшено. Проте насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва дуже швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного робіт-ника, здатного працювати на певному робочому місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн з розвинутою економікою.
Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання у дошкільних, середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівни-ків (до них додаються особисті витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату навчання тощо), на вихо-вання дітей, охорону здоров’я, то витрати на відтворення робочої сили стають не тільки порівнянними з вартістю матеріально-речо-вого багатства суспільства. До того ж хоч яким величезним є останнє, людина – головне багатство суспільства.
На основі зростання суспільного виробництва змінюється спів-відношення між зайнятістю у матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо у соціальній сфері. Нині у розвинених краї-нах частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це пов’язано з тим, що продуктивність праці у матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному виробництві забезпечувати потреби суспільства і переводити все більше праців-ників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні пот-реби людей.
Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільно-го працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, які безпосередньо брали/участь у створенні матеріальних благ та виробничих послуг. Сфера послуг була мало-розвинутою, а її вплив на суспільне виробництво- майже непо-мітним. Сьогодні у зв’язку із зростанням вимог до людини, до її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки і культури країни, Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та житлово-ко-мунального господарства, пасажирського транспорту тощо. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки і суспільст-ва. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробни-цтва треба забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.
Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері об-слуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових послуг тощо, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.
На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, органічного поєднання науки і виробництва. У сфері науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 млн чол.
Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зрос-тання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є про-міжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукоємна про-дукція, яка є результатом втілення наукових розробок. Якість та-ких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визнача-ють нині науково-виробничий потенціал країни.
Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловіс-тю і сільським господарством.
Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зрос-тала. Тепер ця тенденція у розвинених країнах вже не спостеріга-ється, Наблизилась до цього і більшість східноєвропейських країн, коли весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чи-сельності працівників.
Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспіль-ного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці.
Останнім часом в Україні в зв’язку із структурною трансфор-мацією істотних змін зазнала мережа вищих та професійних нав-чальних закладів. Перепрофільовано 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженер-них спеціальностей і збільшено (на 15 відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей. Здійснюється перехід на бага-торівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні роз-роблено і запроваджено єдиний державний перелік спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.
Все більшого значення набуває підвищення кваліфікації та пе-репідготовки кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків квалі-фікованих робітників одержують підготовку на виробництві, у Ні-меччині ж – 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфі-кованих робітників навчають в основному фірми.
Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. За-вдання в тому, щоб раціонально їх поєднувати і використовувати. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки ро-бітників Україна значно відстає від розвинутих країн. Так, строк-навчання безпосередньо на виробництві у нас становить 3-6 міс., а в розвинутих країнах – 3-4 роки.
Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу використовувалася не за призна-ченням. Нарешті, масовий потоковий випуск інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості їхньої підготовки.
Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих нав-чальних закладів України від міжнародних вимог. Все це познача-ється на якості підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої, повинна розв’язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необ-хідно встановлювати тісніші безпосередні зв’язки навчальних закла-дів з підприємствами, об’єднаннями та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з опла-тою витрат на це самими замовниками.
Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасно-му етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах на-уково-технічного прогресу техніка і технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, до її за-гальної та спеціальної освіти. Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють іншими людьми. Управлінська праця своєрідна і надзвичайно складна; вона пов’язана з прийнят-тям рішень, які потребують знання не тільки техніки і технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець – це керівник високої компетенції та культури.
Перебудова економіки, перехід від адміністративних до еконо-мічних методів управління передбачають істотне підвищення ква-ліфікації управлінського персоналу/ Чиновників адміністративної системи повинні замінити енергійні люди, які компетентні самостій-но приймати рішення і нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені або самі залишили свої пос-ти, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте така ре-форма проводилась розсудливо, поступово, порайонне, з улашту-ванням звільнених, в тому числі через перепідготовку.
У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розумі-ють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інже-нерно-технічний працівник не володіє необхідним обсягом еконо-мічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоля-ція нашої економічної освіти від світової у таких напрямах, як ме-неджмент, маркетинг, основи, бізнесу, пов’язаних з оволодінням законами ринку.
Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень нау-ки і техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний за-кономірний процес дає змогу суттєво розширити виробничі мож-ливості працівників, збільшуючи плідність їх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці.
