До 1978-го року у Китаї торгівля перебувала під суворим контролем держави, яка дозволила кільканадцятьом іноземним торговельним корпораціями монополізувати всю зовнішню торгівлю. Режим планової економіки передбачав мінімальний обсяг імпорту, а експорт дозволявся лише у тих межах, які дозволяли розплатитися за імпорт. Протягом останніх двадцяти років система докорінно змінилась, і торговельна сфера Китаю надзвичайно розширилась.
Однак незважаючи на значні зміни, що відбулися в китайській економіці, торговельна система цієї країни зберігає багато дореформених характеристик. Певна частина іноземних торговельних корпорацій і досі продовжують свою діяльність у країні, а деякі з них навіть зберігають надане державою право на монопольну торгівлю певними товарами. До деяких груп товарів застосовуються нетарифні бар’єри, серед яких – ліцензії, квоти та тендерні угоди. Ліцензії та квоти значною мірою перекриваються, причому ліцензії використовуються для управління розподілом квот. Обидва ці обмеження застосовуються до продажу продукції сільського господарства та харчової промисловості, а також товарів машинобудівної та електронної промисловості. Для торгівлі деякими видами техніки та електроніки оголошуються тендери, що передбачає влаштування аукціонів при розподілі прав на імпорт.
Тож не дивно, що торговельна система цієї країни є надміру заплутаною і складною. Також окрім реформування торговельної системи Китаю з урахуванням принципів Світової організації торгівлі (СОТ), вирішальними були також інші – ширші – параметри процесу економічної лібералізації у Китаї. Зокрема, творці реформ, які проводились у Китаї з 1978-го року, залишили сектор підприємств державної власності значною мірою недоторканим, незважаючи на те, що він продовжував викачувати все більше економічних ресурсів. Виробляючи понад третину промислової продукції, більшість китайських державних підприємств були збитковими, вони повністю залежали від субсидій і кредитів уряду та державної системи фінансування [15, с. 18].
Ця невизначеність зіграла свою роль в ускладненні та затягуванні переговорів про вступ Китаю до СОТ, під час яких саме непрозорість системи державної торгівлі висувалась як головна перешкода на шляху до цього.
Дослідники зазначають, що реальна вигода від приєднання Китаю до СОТ повинна бути навіть більшою, ніж її можна оцінити за допомогою економічних моделей. Як зазначав провідний спеціаліст аналітичного відділу Світового банку В. Мартін, «…Більша прозорість торговельної системи, пов’язана з режимом, який буде встановлено після вступу до СОТ, забезпечить значні переваги, даючи можливість учасникам торгівлі зосередитися на дослідженні й задоволенні потреб експортного та імпортного ринків замість того, щоб займатись виконанням складних вимог торговельного законодавства. Угоди про сервіс зроблять досягнення та досвід інших країн у цій важливій галузі світової економіки більш доступними для Китаю. Наявність спеціальних норм СОТ та можливість брати участь у врегулюванні спірних питань допоможе і Китаю, і його торговельним партнерам протистояти тиску з боку певних зацікавлених груп, які провадять деструктивну економічну політику щодо торгівлі та інвестицій. Суворі правила охорони права інтелектуальної власності забезпечать на тривалий час додаткові вигоди і для Китаю, і для країн, які є основними постачальниками техніки» [27, с. 16].
Отож Китай доклав чимало зусиль для забезпечення економічних зв’язків з найбільш розвиненими країнами світу. Членство в СОТ, яке Китай виборов у 2001 р. позитивно позначилося на закріпленні цих зв’язків та убезпечило Китай від дискримінаційних заходів з боку світових економічних гігантів [38, с. 4]. Не менш важливою для становлення китайської економіки при вступі в СОТ була і підтримка з боку китайської діаспори. Адже зовнішня економічна політика Китаю може бути охарактеризована економічною інтервенцією в Південно-Східну Азію. Китайська діаспора контролює економіку Індонезії мало не на 90 %, Таїланду – на 75 %, Малайзії – на 50-60 %. Понад те, дедалі більше розгортаються економічні контакти КНР та ЄС [40, с. 11].
З набуттям членства в СОТ обсяги товарообороту КНР сягнули мільярди доларів США – близько 400 з 500 великих корпорацій світу вклали капітал у китайські ринки, створивши спільні іноземні підприємства [41, с. 139].
Для порівняння: на відміну від Китаю, у результаті вступу до СОТ в Україні ситуація істотно погіршилась. Як зазначає І.І. Кукурудза, порівнюючи економічну політику України та Китаю, «…Ті, хто лобіював негайний вступ України до СОТ, запевняли, що цей крок відкриє для наших товарів внутрішні ринки розвинутих країн, в тому числі США, Японії та країн Західної Європи. І це робилося в той час, коли чимало вчених і політиків попереджали що в умовах катастрофічного падіння рівня конкурентоздатності продукції вітчизняної промисловості та АПК вступ до СОТ негативно позначиться на платіжному балансі країни. На жаль, ці застереження були проігноровані і, як результат, вже перший рік перебування в СОТ завершився найгіршим за всю історію незалежної України показником різниці між експортом та імпортом. Україна купила на 18,5 млрд. доларів більше, ніж продала» [20, с. 9].
Проте нові економічні реалії КНР як держави-члена СОТ вимагали проведення внутрішніх структурних та законодавчих змін, які ще необхідно було прийняти та імплементувати за час перехідного періоду [29, с. 296].
Так, з моменту вступу Китаю до СОТ Пекін докладав значних зусиль, щоб адаптувати національне законодавство стосовно захисту інтелектуальної власності до Угоди ТРІПС (Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності) – одного з центральних елементів правової бази СОТ. Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) фінансує програму технічного співробітництва в галузі прав інтелектуальної власності, що підтримується правоохоронними органами Китаю. 30 жовтня 2003 року КНР і Єврокомісія дійшли згоди щодо цього діалогу, його структури, змісту й частоти проведення. Угоду було укладено між Директоратом з торгівлі КЄС і Міністерством торгівлі КНР.
Діалог структурований за горизонтальним і секторальним аспектами. У рамках горизонтальної співпраці між Директоратом з торгівлі КЄС і Міністерством торгівлі КНР обговорюються кілька блоків питань. Вони поділяються на: a) обмін досвідом між Китаєм і ЄС щодо захисту прав інтелектуальної власності через координацію роботи відповідних агентств; б) обмін законодавчим досвідом; в) обмін досвідом роботи митних служб, поліції, адміністративних і судових органів із захисту прав інтелектуальної власності; г) забезпечення поінформованості суспільства стосовно прав споживачів та правовласників.
Діалог проводиться щороку в Брюсселі або Пекіні. Загальну координацію здійснюють профільний директорат Європейської Комісії та Міністерство торгівлі КНР. Учасники діалогу доповідають про стан справ Робочій групі з економіки й торгівлі.
Цей діалог підтримується також Проектом ЄС – Китай з поліпшення дотримання прав інтелектуальної власності в КНР. Проект із бюджетом у 10,85 млн. євро (внесок ЄС) і 5,425 млн. євро (внесок КНР) був розпочатий 26 листопада 2007 року. На практиці це співробітництво, розраховане на 4 роки, реалізується у формі проведення конференцій, семінарів, програм підготовки кадрів з низки ключових галузей: удосконалення законодавства Китаю у сфері кримінального, патентного, торговельного, авторського права; підготовка фахівців у галузі захисту прав інтелектуальної власності; удосконалення самого механізму захисту прав інтелектуальної власності [24, с. 9].
Процедура проведення діалогів має досить гнучкий характер. Як організаційні форми використовуються спеціально створені комітети й робочі групи. Скликаються конференції, проводяться щорічні формальні зустрічі або організуються неформальні обміни. Секторальні угоди – це стабілізуючий елемент відносин, що допомагає збалансувати інші, більш важливі, питання: права людини, міграція, переговори з торгівлі [25, с. 176].
Результатом функціонування секторальних діалогів стало застосування Китаєм стандартів Міжнародної організації праці, бухгалтерської звітності, турбота про охорону навколишнього середовища. КНР прийняла Закон про конкуренцію, що має створити однакові умови гри для всіх компаній: і китайських, і європейських.
У літературі визнається, що після вступу до СОТ, міжнародна торгівля країни пожвавилась, що звичайно призвело до збільшення прибутків. Але міські господарства отримають більший виграш, ніж сільські, що збільшить вже й без того значну нерівність між ними. За планом вступу до СОТ планується, що збільшиться кількість зайнятого населення на 13 млн., або ж 1,4 %, в порівнянні з необхідними 300 млн. робочих місць, які є необхідними для повної зайнятості населення, і це ще раз підтверджує, що тільки зростання торгівлі не зможе вирішити проблему зайнятості населення [30, с. 213].
Отже, вступ Китаю до СОТ створює необхідність перегляду вже сформованих підходів у сфері залучення іноземних інвесторів. Зокрема, потребує вирішення ряд проблем: відсутність уніфікації в політиці залучення фінансових потоків, незбалансованість галузевої та регіональної структури розміщення інвестицій та ін. Досвід вступу Китаю до СОТ може виявитися корисним і для України. Аналіз цього досвіду свідчить, що співпраця з ЄС в рамках СОТ – це компроміс, що виробляється в ході переговорів, який досягається в результаті взаємних поступок і часто жорстких зобов’язань. Тут перед Україною стоїть складне завдання – визначити національні економічні інтереси та пріоритети, виявити межі зобов’язань і умови, що гарантують національну економічну безпеку.
