Розділ І. Некрополі Львова XIII-XVII ст. 1.1. Церкви та прицерковні кладовища княжого Львова

Згідно з археологічними даними, життя на території Львова існувало ще від початку мезоліту і безумовно що в сучасному місті знаходиться багато стародавніх захоронень та некрополів. Культури змінювали одна одну, проте поховання залишались та часто мінялись і зникали разом з ними.
У княжому Львові, як і у всій Європі головним місцем поховання був храм, бо згідно з християнськими віруванням людина може бути похована тільки у святій землі. Зазвичай ховали за конфесійною приналежністю. Новозасноване місто не могло поскаржитись на брак храмів. Так, І.Кри-п’якевич нараховує близько п’ятнадцяти церков та костелів того часу, які й служили місцем останнього спочинку.
Одним з найдавніших храмів Львова є храм св. Анни (сучасна
вул. Богдана Хмельницького). Вона, скоріш за все, була усипальницею галицьких князів, а прицерковна територія – одним з найстаріших кладо-вищ. За переказами, поруч у костелі св. Іоанна, (сучасна пл. Старий ри-нок), похована княгиня Констанція – дружина князя Лева.
Буде доцільним описати спосіб поховання, який був присутній у той час. Зверху на могилу клали плити з пісковику або мармуру, щільно притуляючи одну до одної для економії місця. На них вирізьблювали ім’я небіжчика та епітафію (посмертну посвяту, побажання, застереження і т.д.). У верхній частині зображали рельєф хреста на Голгофі, а знизу –череп і схрещені кістки (Адамова голова). При похованні у підземеллі храму труну опускали туди, не закопуючи. Над цим місцем у церкві ста-вили пам’ятник з бронзи, мармуру, алебастру, який зображав, як правило, сплячу людину. Такі статуї зараз можна побачити в Музеї історії релігії, костелі єзуїтів. До торця домовини прибивали портрет небіжчика, який писали на блясі або дереві. Після похорону портрет вішали в храмі.
У давнину у межах Львова чи поза ними не було цвинтарів у сучасному їх розумінні. До храмів та монастирів прилягали окремі невеличкі за розміром кладовища, від яких зазвичай не залишалось і сліду^[1]. Багатих городян ховали у підземеллях (криптах) храмів. Бідніших людей зазвичай хоронили біля церков. Багатії споруджували на територіях кладовищ свої фамільні гробниці. На цьому фоні в часи Ренесансу і Реформації почав зростати потяг до індивідуалізації місця останнього спочинку – багатство і пишнота магнатських родів почала змінювати образи храмів – їх стіни почали обростати надгробками і епітафіями, а також родинними каплицями-усипальницями. У Львові прекрасні ренесансові родинні усипальниці Кампіанів і Боїмів є одними з найкращих ілюстрацій цього процесу^[2].
Кладовища, які були розташовані в межах середмістя, створювали серйозну загрозу життю людей. Численні підземні водяні потоки розми-вали кладовища і вода з них потрапляла до криниць, з яких переважна частина львів'ян брала воду для своїх потреб. Влітку в церквах немож-ливо було стояти через нестерпний сморід.
Отже, інформації про храми та кладовища є порівняно мало, але нам відомо те, що тогочасні цвинтарі майже у всіх випадках були прицерковними, а знатних осіб хоронили безпосередньо під підлогою храмів. Основна символіка на могильних плитах – розп’яття та Адамова голова. Вже тоді практикується написання імен покійних та створення епітафій. Уже під кінець епохи спостерігається прагнення до інди-відуалізації захоронення. Цим і пояснюється пишність тодішніх поховань. Проте поруч з нею існувала і жахлива антисанітарія, котра призводила до збільшення рівня смертності у княжому Львові.

З 1977 р. регулярні археологічні дослідження проводилися на території Підзамча – основного посадського району Львова. Так, археологічними роботами під керівництвом ленінградського археолога М.Малевської було підтверджено заснування храмів Підзамча: Св. Миколи, Св.Пятниці, Онуфрія та Марії Сніжної ще у ранньому середньовіччі. Саме в цей період розгортає свою роботу Львівська міська експедиція Інституту суспільних наук під керівництвом Р.С. Багрія. Спершу дослідження проводилися у місцях відновлення історичної забудови на пл. І.Підкови, поруч Успенської церкви та Міського арсеналу (виявлено дерев’яний зруб, датований дендрохронологічно на XIII ст.). У 1980-х рр. роботи зосереджено на території Онуфріївського монастиря та костелу І.Хрестителя. Тут було вивчено одну напівземлянку та до сотні середньовічних поховань, в т. ч. рештки центрального поховання у саркофазі під костелом.[3]

1.2. Кладовища Львова епохи Великого князівства Литовського.
Поступово центр міста переміщується із замку до території сучасної площі Ринок. Цей процес завершився у 1340 році. Відповідно, на цій території також розбудовують храми, які стають місцем поховань.
Відомим місцем захоронення видатних львів’ян була крипта Волоської церкви. Проте там ховали не лише жителів Львова. Так, у 1625 р. було захоронено дітей пана Григорія Романовича, а в 1626 р. – слугу князя Заславського.
Відомий львівський дослідник історії Ставропігійського братства
І. Шараневич висловив думку, що окрім загальної гробниці існує ще одна, розташована глибоко під фундаментом церкви і відділена від інших стіною. Вони були призначені для фундаторів та архітекторів храму. Проте під час обстежень, проведених за розпорядження імператора Йо-сипа ІІ, цих поховань знайдено не було.
Католики ховали своїх померлих на території костелу, розташовано на території сучасної площі Соборної. Багатші магнати ставили собі уси-пальниці. Одна з них збереглась до сьогодні – це мавзолей Боїмів. Відомі ще дві каплиці, які пізніше знесли – бургомістра Шольц-Вольфовича і Домагаличів. Залишились хіба вотивна таблиця та портрет Яна Дома-галича на зовнішній стороні апсиди.
Францисканський костел св. Христа був побудований на місці дав-нього православного храму. У ньому був похоронений один з перших львівських єпископів Якуб Стрепа (1391-1409). Стародавні підземелля храму не були опорожнені. Відомим є випадок, коли під час вистави арти-сти впали в яму і там побачили трупи.
Окрім християнських цвинтарів у Львові існували ще й єврейські та мусульманські. Найстаріший єврейський цвинтар знаходився на території сучасних вулиць Раппопорта, Клепарівської, Броварної та Базарної. Вперше він згадується у «Книзі міських доходів і витрат» 27 травня 1414 року і був знайдений директором Львівського історичного архіву Олександром Чоловським[4]. Згодом співробітник історичного музею Рудольф Менкіцкі знайшов запис про оплату за єврейський цвинтар у розрахунковій книзі Львівського маґістрату, датовану 1480 роком. Зокрема в ній згадується про оплату за поховання євреїв у розмірі 30 польських грошей у міську касу в день християнського святого Михаїла. Територія, частиною якої був єврейський цвинтар, була подарована Львову польським королем Владиславом Яґелло 18 вересня 1415 року і називалася «обіжарами», тобто та, що оточує місто.[5] Тим ж терміном називалися ділянки землі, не пристосовані для землеробства і розташовані на ламаному рельєфі чи на схилі гори. Саме на такому місці і розташований стародавній єврейський цвинтар.
З інформації, поданої вище можемо зробити висновки, що кладовища Львова у XIV-XV ст. далі розташовуються біля церков. Втрачається монополія шляхетства на поховання під підлогою церкви (тепер там можуть хоронити і відомих громадян незнатного роду). Для єврейських захоронень відводять окремі ділянки. Інформації про окреме мусоль-манське кладовище у Львові немає, що пов’язано із нечисельністю мусульманської громади міста. Скоріш за все, її представників ховали за межами Львова.

1.3. Львівські некрополі ранньомодерного часу. Основні причини смертності та спосіб захоронень різних категорій населення.
Проте не завжди храми диктували місця поховань – іноді бувало і навпаки. Так наприклад з костелом св. Анни наприкінці XVIII ст. повстали львівські підмайстри,утискувані цеховою старшими цехови-ками. Вони були зупинені сторожею, т.зв. «ціпаками», втративши при цьому декількох своїх колег. Поруч із їх могилою було закладено кос-тел св. Анни.
Дитяче поховання жертв морової епідемії спричинило закладення невеликого костелу св. Войцеха в околицях Піскової гори у 1607 р. Неподалік Замкової гори розташовувалось ще одне морове кладовище, яке пізніше належало до компетенції монастиря сестер св. Милосердя.
Завдяки вигідному розташуванню, Львів часто ставав об’єктом військових сутичок та воєн. Так, при спорудженні будинку на Фредра, працівники натрапили на стародавній цвинтар який був коло зруйнованої церкви Благовіщення. Тут було знайдено курган козацький часів Богдана Хмельницького. Останки воїнів було вивезено на територію Личаківського кладовища, проте подальша їх доля невідома.
Також під час розкопок у 1955-1960 рр а також при підготовчих роботах на території сучасного Високого замку, коли споруджували пам’ятний курган на честь Люблінської унії 1569 р. було знайдено стародавні монети,останки зброї та останки двох людей які цілком скам’яніли.[6]
Варто також згадати про церкву Успіння Богородиці та її крипту. Сама церква з її ансамблем є однією з найдавніших у Львові. У 1421 літописець згадує що на тодішній вул. Соляній була церква з дерева та каменю. У 1913 під час ремонту було відкриту плиту за якою знаходився вхід у крипту, в якій згідно з описом Вуйцика були «просторий склеплений коридор і чотири отвори в бічних стінах і чотири в помості. Під церквою мали бути ще гробниці ктиторів (меценатів), до яких вів окремий вхід із середини церкви. Над входом стояла плита з іменами похоронених осіб. У ХІХ ст. цю таблицю побили, а її кавалками вимостили підлогу біля вівтаря і коридор від вівтаря до дарохранительниці у вежі». [7] Також були виявлені домовини пожертвувачів церкви із металевими пластинами на яких були намальовані портрети. Також поховані Костянтин Корнякт і три молдовські княгині з роду Тернавських-Могилів. Крім цього, тут був
і цвинтар.
Також відомим є кладовище, залишки якого були знайдені на території сучасної площі Івана Підкови. В свій час тут розташовувався шпиталь св. Духа,який відповідно був при одноіменному костелі. Цей шпиталь було знесено у 1792 році. Також при розкопках 1840 роках тут виявили давній цвинтар.
Варто також згадати і про катедру,яка була одним з найдавніших оплотів католицизму у Львові і початки існування якої зараховують ще до 1340 року. Відповідно після будівництва тут і постав один із найдавніших цвинтарів. Частина надгробків залишилась у капицях з храмового комплексу. Згідно з І.Крип’якевичем, цвинтар був оточений муром. Навпроти захристії знаходилась брама для переїзду повозів,що звалась королівською. Піші йшли на кафедральний цвинтар по декількох східцях, ще дві хвіртки були від сторони площі св. Духа(тепер площа Підкови)^[8].

Під час епідемій у 1648 р., коли неможливим було ховання померлих за містом, було випорожнено цілий великий гробівець на цьому цвинтарі і впродовж трьох місяців його заповнили тіла більш як 7 тисяч померлих.
Відомою була Вірменська церква і також цвинтар при ній. На су-часному етапі надгробками із цвинтаря вимощено подвір’я храму.
Також на території сучасної вул. Лисенка існувало кладовище при монастирі кармелітів, яке було засноване у 1634 році. Біля підніжжя гори Льва розміщувався вже згадуваний костел св. Войцеха. У XVII ст. тут розміщувався цвинтар для холерних дітей. Проте в свій час Йосип ІІ зніс костел разом із кладовищем і організував там військовий склад.
Трохи вище церкви св. Антонія стояв храм Воздвиження Чесного Хреста. Про нього згадують вперше у 1539 році. Ця церква була дуже бідна і давала мало пожертв. Тепер на місці колишнього прицерковного кладовища стоїть сучасний цвинтар.

З іншого боку теперішнього парку Високий замок розташовується один з найстаріших монастирів у Львові – Онуфріїівський. На його території зберігся один із найстаріших прицерковних цвинтарів. Під час рестав-раційних робіт у стіну монастирського храму було вмуровано надгробні камені родини Касіяна Шлюсаря і дочки Яцка Полянського з 1622 року. Також в стіну правої каплиці вмонтували вотивну таблицю дочки молдавського господаря Янкули-Олени Понятковської (1592 р.)^[9]

Проте не усіх львів’ян хоронили на прицерковних кладовищах. Крім померлих від епідемій та іновірців (євреїв, караїмів, татар і сарацинів) за містом ховали тих, хто з різних причин не міг бути похороненим в освяченій землі міських кладовищ, а саме: померлих у дорозі або насильницькою смертю, скоморохів та самогубців. Для них був призначений цвинтар у Зубрі (згадується у міських актах 1590 р.). Бували й винятки. Про один з них пише Алембек у своїх “клопотних книгах”: “Пан Якуб Вьотескі; той село тримав в оренді, а маючи цнотливу дружину і немало взявши за нею маєтку, ховав собі на селі коханку; коли спав з нею в стодолі, укусив його гад в руку так, що йому усе рамено запалилося; від великого болю, у розпачі, сам собі життя вкоротив у 1607. Лежить у цай-гаузі (тобто у міському арсеналі). Страчених ховали на цвинтарях перед-міських храмів, але їх могили були позбавлені табличок з іменами похованих, як свідчить Зіморович. Не усім судилася честь бути похова-ними: трупи повішених залишали на шибеницях до повного розкладу тіла, а попіл спалених розвіювали на чотири вітри.

Львівські цвинтарі також служили не тільки місцем похорону і останнього спочинку,а й місцем для бійок заворушень, прихистком для розбишак і бандитів. Так П. Ґранкін у своїй статі наводить такий приклад «Катедральний цвинтар неодноразово ставав місцем бійок студентів міської школи з учнями єзуїтського колегіуму або п’яними вояками. Підпитий шляхтич Єронім Добростанський співає на кладовищі непри-стойних пісень, а коли студент робить йому зауваження, вбиває його, – це дало привід до заворушень у місті (1508 р.). П’яна челядь пана Евариста Белжецького обстрілювала з цвинтаря вікна костелу (1643 р.). У каплиці Домагаличів, “як у прохідній і вночі від вулиць доступній, бувають навіть різні неподобства”, – як свідчив архієпископ Сєраковський. Ятки різни-ків під західним муром цвинтаря, де забивали худобу і торгували м’ясом, були постійним приводом для конфлікту капітули з різницьким цехом, а усунули їх тільки після двох імператорських декретів, у 1778 р. У святкові та ярмаркові дні мур кладовища обростає розмаїтими крамами та ятками, розміщення яких було регламентовано міською радою у 1633 р. Школярі і костельна служба викидали сміття на цвинтар, що давало привід колегії 40 мужів до закликів на адресу ради: “скрині для шкільного і костельного сміття кажіть Вашмосьці збудувати на цвинтарі, як перед тим було».[10]

Більшості провінційних єврейських громад аж до кінця XVI-го століття не дозволялося мати свої цвинтарі. З цієї причини в період пізнього середньовіччя Старий єврейський цвинтар у Львові став місцем вічного спочинку для всіх євреїв Галичини. Він перетворився у своєрідний пантеон, де лежать останки багатьох єврейських діячів: рабинів – Левібен Якова Кікінеса (1503 р.), Кальмана з Вормса (1560 р.), Ошерабен Іцхака га Коена (1582 р.), а також доктора Ісака Нахмановича – мецената синагоги «Турейзагав» («Золота Роза»); 1594 р.), «Золотої» Рози – дочки Якова (1637 р.), Єшуа бен Іліяху Фалька – ректора Львівської єшиви (1614 р.), Аврама Рапопорта Шрензелса – ректора Львівської єшиви (1651 р.), рабина Давида бен Шмуеля Галеві, автора «Турейзагав» («Золоті врата»; 1667 р.), мучеників за віру, страчених у Львові, Аделі Кікенес з Дрогобича (1710 р.) і братів-рабинів Хаїма і Йони Райцесів (1728 р.); рабинів – Хахама Цві Ашкеназі (1718 р.), Хаїмабен Сімха Рапопорта, що наклав херем на франкістів (1771 р.), Якова Оренштейна (1839 р.), Йосипа Саула Натан-сона – ректора львівської єшиви, Аврама Кона, отруєного релігійним фанатиком у 1848 році. У центрі цвинтаря був ряд з 129 могил жертв єзуїтського погрому з датою 1664 рік і написом на надгробках «святий».[11]

У 1627 році плату за цвинтар перевели в золото і підняли до 18-ти флоринів (грошова одиниця XVI-XVII-го століть)[12]. Можна припустити, що зміни в оплаті відбулися після покупки і приєднання до цвинтаря нових земельних ділянок у 1601, 1624, 1628 роках.[13] За матеріалами майнового перепису 1766 року була складена карта Львова, що на сьогодні є найстарішою у Львівському історичному архіві[14]. На ній єврейський цвинтар показаний у сучасних межах. Серед будівель на його території, у південно-східній частині, можна бачити обриси цвинтарної синаґоґи. Крім неї у східній частині цвинтаря було передпоховальне приміщення «бейттахара» і будівлі похоронного товариства «Хевра кадіша» зі стайнею, побудовані у 1795 році[15].

Однією з важливих частин львівських некрополів були військові поховання. Враховуючи специфічність зовнішньої політики від серед-ньовіччя і до сучасності, наслідки деяких її аспектів складають невід’ємну частину в історії Львова. Померлі під час облог та штурмів міста, загиблі у таборах від ран та хвороб, заморені голодом і холодом, їх останки і досі знаходять під час розкопок та закладень нових будинків. Специфіка поховань залежала від віри воюючої сторони, а також можливостей і часу на захоронення. Наприклад, завойовники зі сходу – це турки, татари, – були мусульманами. Згідно з приписами Корану тіла потрібно поховати в той же день коли вони і померли, а якщо не вдається цього зробити, то хоча б спалити. Так у 1695 p., при відступі з-під стін Львова татари знесли тіла своїх загиблих до дерев’яної церкви Воскресіння (вул. Замар-стинівська) і спалили їх разом з храмом. У випадку, коли тіла загиблих залишалися на полі бою або у покинутому таборі, їх похованням займа-лися міські гробарі. При будь-якій нагоді вони займали мародерством, і навіть не зупинялися перед оскверненням тіл вже похованих вояків. “Гробарі, що мали стерегти окопища [могили] турецькі, з їх перегнилих трупів простирадла і обдерту білизну собі забирали,” – пише Б. Зимо-рович у реляції про облогу 1672 р.
Треба додати, що осквернення могил на той час було настільки розповсюдженим явищем, що при певних обставинах у ньому бачили ледь не доблесне діяння. “Хоч їм то під карою страти забороняли, вони [львів’яни] з валів скакали, на передмістя впадали, козаків стріляли і вбитих обдирали, на великий подив не тільки неприятеля, але і нас самих,” – описує Мартин Гросваєр про облогу Б. Хмельницького 1648 року. Могили вояків за прадавнім звичаєм позначали курганами. Чи ховали свої, чи чужі – у будь-якому випадку могили були неглибокі, а кургани, невисокими. Вже у XVIII ст. зустрічаються скарги, що вояків ховають, “не роблячи могил, ані жодних насипів, як перед тим бувало”. Та масова будова курганів не була єдиною причиною їх швидкого зникнення. Вояків ховали на першому-ліпшому підходящому місці, не цікавлячись, кому належить ця ділянка. А на той час спеціально насипані кургани позначали межі земельних володінь. Зрозуміло, що кожен землевласник старався якнайшвидше розрівняти могильний насип, щоб його не сплутали з межовим курганом. Пізніше швидкий територіальний розвиток міста не залишив навіть сліду від могил, і тільки випадкові знахідки під час земляних робіт допомагають встановити місця військових поховань давніх часів. При розбірці міських укріплень біля кляштору бернардинів було знайдено людські скелети, що дало привід до пліток про підземний хід, що з’єднував чоловічий монастир з сусіднім кляштором кларисок. Та досить швидко виявили, що це останки турецьких воїнів з часів облоги 1672 p., котрі загинули після невдалого підкопу під стіни монастиря. Могили полеглих у битві з татарами на Краківському передмісті 1695 р. знаходили під час земляних робіт при будівництві залізниці до Бродів (1868 р.) і дому на вул. Замарстинівській (початок XX ст.). Поховання близько 40 козаків на цвинтарі церкви Богоявлення (знесена 1800 р.) розкопали в 1873 р. при будові дому Яна Кжижановського (тепер вул. Кн. Романа, 38), – козаки загинули 1648 р. при штурмі монастиря кармелітів черевичкових. Будинок кляштору було розібрано того ж 1873 р., а при цьому зникли і ті могили захисників монастиря і передміщан, що шукали там захисту (тоді загинуло 388 чол.), яких не встигли перенести при касації монастиря наприкінці XVIII ст. на інші цвинтарі. Схоже, що військовими похованнями були й розкопані при будові Цитаделі могили на горі Вроновських і людські скелети, знайдені при будові сьогоднішньої школи № 6 (сучасна вул. Зе-лена, 24). Кістки тих, хто загинув у водах Полтви, були викопані при перекритті річки і перепоховані на Стрийському цвинтарі 7 вересня 1887р.

Часто помирали і від ран та епідемій у військових таборах, а також шпиталях. У Львові спеціально для вояків існували шпиталі св. Мартина (засн. 1635 р.) та боніфратрів (засн. 1659 р.); цвинтарі цих шпиталів були справжніми військовими некрополями. Високою була смертність серед вояків у таборах і під час переходів військ. 1497 р., після невдалої війни з Молдавським князівством через Львів їхали “фуражні вози, що мали вид похоронних, усі хворими або каліками заповнені. Карети великих панів, замінені на дроги, везли додому півживих і недобитих панів”. А 1621 р. з-під Хотина поверталися “рештки німецької піхоти, або швидше довгі шеренги мерців”.[16] Тоді тільки в шпиталі св. Лазаря померло більш як 2000 вояків, яких поховали на шпитальному цвинтарі. Пізніше там же були поховані загиблі при обороні шпиталя від військ Б. Хмельни-цького (більше 90 осіб).
За деякими даними Городоцький цвинтар виник на місці військового кладовища померлих під час зборів військ на допомогу обложеному турками Відню (1683 р.). Цвинтарі при шпиталях були скасовані декре-тами Йосифа II. В підземеллях костелу св. Лазаря змуміфіковані тіла померлих показували до 1872 р., допоки проливні дощі не затопили пивниці, і трупи не почали розкладатися. Тоді їх вивезли на кладовище, і слід по них загинув.

Та все це були могили звичайних солдат, з якими і за життя не дуже церемонилися. Інша справа – шляхта. Тіла шляхтичів не залишали напризволяще на полі бою, а навпаки, спеціально розшукували і ховали з військовими почестями. Вирушаючи на війну, кожен шляхтич складав заповіт, у якому вказував, де його поховати у разі смерті, а товариші й слуги старалися виконати цю волю. Тіла вельмож часто відвозили до рідного маєтку, щоб поховати у фамільному склепі; також викуповували їх тіла з рук ворога, не шкодуючи грошей; тіло гетьмана Станіслава. Жолкєвського було викуплено за величезну суму – біля 3 млн. золотих, і ще 200 тисяч викупу за голову полеглого. Похоронні процесії поволі тяглися до визначеної мети; влітку переходи відбувалися ночами; залучення війська, намети, що розбивали на привалах, – усе нагадувало не похорон, а військовий похід. Львів часто ставав кінцевою метою подібних похоронних походів. Сюди з війни проти молдавського господаря Богдана (1450 р.) привезли тіла руського воєводи Пйотра Одровонжа, Міколая Порави, Міхала Бучацького і командирів львівських добровольців Януша і Адама Замхів, котрих поховали у катедральному соборі. Там же були поховані загиблі 1506 р. у битві з татарами Щенсни і Гжегож Струсі, загиблі у битві під Сокалем 2 серпня 1519 сини найвідоміших шляхетських родин: Гербурти, Боратинські, Фредри. По різних львівських костелах ховали загиблих у буковинських лісах під час походу Яна Ольбрахта 1497 р. шляхтичів. Останній спочинок знайшли у Львові “гроза татар” Стефан Хмелєцький (помер 1629 р.) і герой оборони Теребовлі
(1672 р.) Ян Самуель Хшановський (помер 1688 р.) та інші. Тіла полеглих шляхтичів складали у труни, оббиті і покриті яскраво-червоним окса-митом “на знак пролитої крові”. Похорони відбувалися вкрай урочисто, у військовому супроводі, на кшталт описаних Б. Зіморовичем: “йшов попереду конвой військовий з прапорами, зі зброєю додолу схиленою, між ними сурмачі, що хриплими звуками вуха вражали, за ними вели кілька коней, вишиваними попонами вкритих, тут же знамена і зброю здобуту на ворогах несли, далі довгою чередою йшли ченці... псалми погребальні наспівуючи, були теж жалібні плачки, для збудження смутку і плачу найняті, ті себе у голову били, волосся на собі рвали, щоки нігтями дряпали і награним плачем удаючи скорботу, у простого люду сльози, а у розумніших сміх викликали... Катафалк погребальний, до тріумфальної брами подібний, представляв знаки перемог і трофеї... По закінченні відправи... всім скорботам поклав край поминальний обід, або стрипа, де скорботні кубки допізна перехилявши, завтра не швидко почухалися”.[17]

Для збереження тіл померлих використовували розмаїті засоби. Труп померлого у Львові 25 серпня 1497 гросмейстера ордену хрестоносців Йогана Тіфена обклали миром і завинули у вощену тканину, щоб зберегти його у довгій дорозі до Пруссії. У колодах і вуликах везли тіла загиблих, залиті воском, вояки при поверненні з Москви 1613 р. для поховання у костелі бернардинів, що з кількох причин користувався неабиякою шаною у військових. При костелі від 1596 р. існувало військове братство св. Михаїла; тут був похований бл. Ян з Дуклі, якого вважали заступником від наглої смерті, молитва до якого відвертала кулі; нарешті, сам орден рекрутувався з “людей гайдамаків, авантюрників, вояків, людей буйних пристрастей”, що “не цураються у тісній компанії людей світських перемагати у притомності на напої” (о. Є. Кітович). На пам’ять про полеглих у Москві, в костелі бернардинів було завішено кілька десятків жалобних погребальних хоругв, labarafunebris. які виконували функції надгробків, бо на них зображали портрет померлого, його ім’я, герб і дату смерті. їх виконували із найдорожчих тканин, розшивали сріблом і золотом, оздоблювали ламбрекенами, коронками і коштовним на той час пір’ям страусів. Цей звичай бере початок у традиції затикати на могилі полеглого у бою спис з прапорцем. З часом такі прапорці почали вішати над могилами у костелах, робити зі щораз коштовнішої матерії і чимраз більшого розміру, аж з’явилися labarafunebris. До нашого часу вони не дійшли, бо становили занадто легку здобич для злодіїв та грабіжників; з костелу бернардинів їх викрали вояки під час т. зв. Свідерщини (від прізвища Ст. Свідерського, маршала військової конфедерації, що вимагала належну війську зарплатню). [18]
Підсумовуючи наведену інформацію, можна зробити висновок, що за чотири століття спосіб розташування кладовищ фактично не змінився. Вони й далі розміщувались при церквах та монастирях (винятком були єврейські цвинтарі, на які окремо виділяли землю). Існували окремі категорії людей, яких не хоронили на загальних кладовищах або ж не ховали взагалі. У ранньомодерний час вдосконалюється похоронний обряд, який, знов-таки, був різним для привілейованих та непри-вілейованих станів. Дещо відрізнявся спосіб захоронення загиблих вій-ськових та самі воєнні кладовища. Головними причинами смертності у Львові станом на XVI-XVII ст. були епідемії та смерть внаслідок вій-ськових конфліктів, які на той час не були рідкістю.

 

 

^[1] Енциклопедія некрополезнавства / Автор-упор. В.Жадько. К.: Преса України, 2013 - 93с

^[2] Давні цвинтарі: подорож Львовом з Хароном [Електронний ресурс] Режим доступу-http://zik.ua/news/2015/10/30/davni_tsvyntari_podorozh_lvovom_z_haronom_637926

[3] Результати археологічних дослідженьЛьвова, як джерело до вивчення історія міста[Електронний ресурс]

[4] Czolowski A., «Pomniki dzejowe Lwowa», Lwow, 1896, t.3, s.11, 12.

[5]ЦДІАУ (Центральний державний історичний архів України), Львів, ф. 129, оп. 3, д. 268, лл. 1, 2.

[6] Ратич О. О. Древньоруські матеріали з розкопок 1955–1956 рр. на Замковій горі у

Львові // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття та Волині.– Вип. 3.–

1961.– С. 115–127.

[7] Вуйцик Володимир. Церква Преображення Господнього у Львові // Вісник інституту "Укрзахідпроектреставрація", №14. Львів, 2004. - С. 64-68.

^[8] Крип’якевич І. П. Історичні походи по Львові.// Львів: Каменяр, 1991. — С. 66.

^[9] Шишка О. Кладовище Онуфрієвського монастиря /Олександр Шишка // Галицька Брама. -- 1998. -- Вип.37. --.С. 12

[10]Гранкін П. Львівський танець смерті. // Галицька Брама. — 1998. — Вип. 37. — С. 11, С.16

[11]JakobSchall, «Pozabytkachzydowskich m. Lwowa», Lwow, 1935, str. 30, 60.

[12]ЦДІАУ, Львів, ф. 52, оп. 2, д. 735, л. 614.

[13]M. Balaban, «Zydzilwowscynaprzelomie XVI-go i XVII-gowieku», Lwow, 1906, s. 206.

[14]ЦДІАУ, Львів, ф. 742, оп. 1, д. 870 «А», л. V.

[15]M. Balaban, «Dzielnica zydowska: jej dzieje i zabytki», Lwow, 1909, s. 69, 90.

[16] Ґранкін П. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – С. 23-28.

[17] Військові могили давнього Львова. [Електронний ресурс] Режим доступу http://mylviv.com/2007/09/viyskovi-mogili-davnogo-lvova.html

[18]Ґ ранкін П. Львівський танець смерті.//“Галицька брама”, 1999, травень-червень, № 5-6(53-54). – С. 12-13.