Основні постулати гуманістичної моралі

 

• заперечення авторитету моральних ідей і норм надприродного походження;

• антропоцентризм;

• секуляризація моралі;

• необмежена свобода людської волі (волюнтаризм);

• індивідуалізм;

• елітаризм (духовний аристократизм);

• віра в безмежність творчих можливостей людини;

• герметизм;

• тотожність людяності і вченості.

 

Людина єдиний дух, створений за образом і подобою Божою, той, що був поставлений вище за всі речі і залишається вищим за всі речі.

Джованні Піко делла Мірандола

 

Серед видатних діячів Відродження особливої уваги заслуговує пос­тать Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527). Він заклав підвалини політичної науки Нового часу. Вплив його ідей простежується і сьогодні. Макіавеллі є автором оригінальної етичної доктрини, яка не вписувалась у гуманіс­тичну парадигму.

В питанні про походження моралі мислитель відкидає ідею надпри­родного джерела етичних норм. Він також відмовляється від абсолютних критеріїв моральности. На його думку, мораль виникає з появою суспіль­ного інтересу, з елементарної потреби впорядкування суспільних відносин. Концентрований вираз мораль знаходить у понятті «справедливість». Макіавеллі розглядає мораль і моральність з діалектичних позицій. Голов­ними джерелами активности людей, за його уявленнями, є любов і страх. На відміну від гуманістів, які вважали, що людина від природи є доброю, Макіавеллі схилявся до думки, що людина від природи є швидше злою, ніж доброю.

Голова і законодавець республіки повинен припускати, що всі люди лихі і неминуче стануть чинити зло у відповідності зі своїми поганими намірами завжди, коли для цього трапиться слушна нагода.

Нікколо Макіавеллі

 

Діалектика добра і зла виглядає у Макіавеллі таким чином — від доб­ра все спускається до зла і від зла піднімається до добра. Умовою взаємо­перетворення добра у зло і навпаки є досягнення ними межі свого роз­витку у конкретній ситуації. Головною моральною чеснотою, навколо якої об'єднується решта, є честь. В діалектиці честі і пов'язаних з нею чеснот —слави, гідності, гордості, самолюбства, марнославства — відоб­ражено збіг і розходження інтересів окремої особи й суспільства. Важливою в етичній доктрині Макіавеллі є думка про те, що не мораль створює суспільство, а суспільство — мораль, і відповідно не від форми держави і не від правителя залежить правильний розвиток суспільства, а від власного стану суспільства.

Гуманістична ідеологія від самого початку містила в собі суперечності, які згодом стали джерелом її саморуйнування. Фундаментальна супереч­ність доби Ренесансу полягала в тому, що самовозвеличення людини, яке знаходилося в основі ренесансної культури, в кінцевому рахунку стало причиною її падіння.

В добу Ренесансу вперше за всю європейську історію з моменту утвердження християнства було відкинуте уявлення про Бога як особу, що посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина залишилася одна в універсумі. Сенсом її життя стало не служіння Бого­ві, а самоствердження. Самовозвеличення сприяло зведенню людини до рівня природної істоти. Людина почала духовно згасати в матері­альності. Погляд людини на природу поступово змінюється від орто­доксально християнського до окультного, а згодом — до механістичного. Позбавивши природу творця, людина почала ставитись до неї як спожи­вач. Зрештою відкрилися психологічні можливості для хижацького руй­нування природи. Саме в секуляризованому гуманізмі потрібно вбачати духовне коріння сучасної екологічної кризи.

Гуманісти Відродження відкинули християнську ідею первородного гріха і відродили античне розуміння людини як доброї, прекрасної і розумної істоти. По суті, в добу Ренесансу етичні регулятори було замі­нено на естетичні принципи світобачення. Гуманізм підмінює духов­ність естетикою, мистецтвом, культурою.

Політична боротьба в добу Відродження була позбавлена будь-якого поняття про честь і моральність. Дослідник Відродження О. Ф. Лосєв писав: «Відродження уславилося своїми побутовими типами підступности, убивства із-за рогу, неймовірної мстивости й жорсто­кости, авантюризму і всілякого розгулу пристрастей... Тут безперечно виявився стихійний індивідуалізм епохи, ця вже оголена від усяких теорій людська особистість, в основі своїй аморальна...В своєму нескінченному самоствердженні і у своїй нічим не стримуваній стихійності будь-яких пристрастей, доходила до якогось самолюбування, до якоїсь дикої і зві­рячої естетики».

З появою ренесансного гуманізму католицизм зазнає глибокої дефор­мації. Попереднє дійсно християнське товариство розчинилося у христи­янській за ім'ям, але насправді — поганській громаді. Священики були власниками шинків, ігорних домів і борделів. Черниці читали «Декамерон» і брали участь в оргіях. Продаж різних посад, корупція, неприс­тойна поведінка духовенства — все це спричинило катастрофічне падіння авторитету католицької церкви. При цьому самі папи і більшість карди­налів були гуманістами, пристрасними шанувальниками античности, покровителями наук і мистецтв.

Утопізм став ще одним продуктом розпаду культури Ренессансу. Утопія — це проект побудови на Землі царства щастя і свободи без Бога. Утопії завжди носили богоборчий характер. Результатом спроб втілення утопій в життя став тоталітаризм в усіх його різновидах і дегуманізація суспільних відносин.

Гуманізм абсолютизує свободу і самодостатність людини і стверджує антропоцентризм. Це парадоксальним чином призводить до поклоніння ідолам у вигляді харизматичних вождів та "богообраних" месій. На противагу антропоцентризму християнська антропологія грунтується на христоцентризмі і вченні про благодать.

Початок XVI ст. у Європі — велична доба радикального перелому в європейській культурі, коли відбувається становлення нової парадигми її розвитку на століття вперед. Це був час шляхетних поривань і спа­лення "єретиків", захоплення античною культурою і полювання на "відьом", благочестивих диспутів і витончених тортур. На цей час при­падає найвище піднесення реформаційних рухів.

Коріння Реформації сягають у глибину віків. Вони пов'язані з діяль­ністю П'єра Вальда, Джона Уікліфа (Wiclif), Яна Гуса (Hus), Ієроніма Празького.

Різноманітні реформаційні ідеї вальденсів, гуситів і прихильників Дж. Уікліфа вплинули на діяльність німецького реформатора Мартіна Лютера (1483 —1546), який 31 жовтня 1517 р. напередодні Дня Всіх Святих, коли до храму приходило найбільше людей, прибив 95 тез до дверей замкової церкви у Віттенберзі (Саксонія). Приводом, який спонукав Лютера відкрито викласти свої сумніви відносно невідповід­ности церковної практики християнському віровченню, був продаж індульгенцій. Головно ідеєю тез Лютера було заперечення продажу індульгенцій і купівлі за гроші прощення гріхів. Натомість цьому пот­рібне внутрішнє покаяння і навернення до Христа через віру. Етич­ний сенс 95 тез полягав у прагненні реформатора домогтися, щоб енергія ненависти до зла була скерована всередину грішника, проти власної моральної нікчемности. Вичавити із себе негідника перше, ніж виправляти і рятувати світ — такою була вихідна моральна програма, яку запропонував Лютер. Він також у формі теологічних міркувань обґрун­тував свободу совісти як первинний всезагальиий принцип моральної і правової свідомости.

10 грудня 1520 р. в присутності студентів Віттенберзького університету і бюргерів Лютер спалив папську буллу. В квітні 1521 р. під головуванням імператора Карла V у Вормсі відбувся сейм, на який був запрошений Лютер. 18 квітня 1524 р. імператор запропонував Лютеру зректися свого вчення, на що Лютер відповів: «Не можу підпорядковувати свою віру ані папі, ані Собору,..я не зрікуся, бо небезпечно християнину чини­ти проти свого сумління. Я тут стою перед вами, і не можу чинити інакше; нехай допоможе мені Бог. Амінь. Виступ Лютера стверджував ідею, що вище за індивідуальну совість віруючого стоїть лише Святе Письмо. У випадку, коли совість не суперечить Святому Письму, думка християнина не повинна переслідуватися та зазнавати утиску. Вона може бути помилковою, проте за інакодумство не можна переслідувати.

Докладно основні ідеї Реформації викладено у 28 артикулах (стат­тях) Аугсбурзького віросповідання, написаного Ф. Меланхтоном, дру­гом і сподвижником М. Лютера (за безпосередньої участи Лютера) і представленого на розгляд сейму, зібраного протестантськими князями в 1530 р. Термін «протестантизм» походить від протесту князів-євангелістів Німеччини, який вони висловили на сеймі у Шпайєрі в 1529 р. На цьому сеймі більшість ухвалила декрет про заборону лютеранства під загрозою застосування сили. На цю погрозу князі, прибічники Лютера, відповіли, що у питаннях сумління більшість не має сили. Цей протест було скеровано проти втручання мирської влади у справи віросповідання і проти свавілля духовенства. З цього часу тих, хто ставав на бік Реформації, почали називати протестантами.

В трактаті «Про світську владу і якою мірою їй слід коритися» Лютер поділяє право на божественне і природне. Духовний порядок — це стосунки людей як віруючих, як членів церковної громади. Вони безпосередньо регулюються Святим Письмом, моральні вимоги якого Лютер розумів як «божественне право». Світський порядок — це держав­ний устрій і громадянське життя, які лише санкціонуються Святим Письмом, але не визначаються ним. Вони підпорядковані вимогам соціальної доцільности або природним правовим нормам. В такий спосіб реформатор відокремив мирські мораль і право від релігійних. У світському порядку не повинно бути поділу на шляхетні й низькі стани. Релігійно-етичною основою цієї формальної рівности є визнання протестантами хрещення більш цінним за народження і пов'язаними з ним соціальними відмінностями. Отже, хоч люди в дійсності і не рівні, але вони рівнодостойні.

Я є людина, а це більш високий титул ніж князь. Чому? Та тому, що князів створив не Бог, а люди; але я є людиною, це міг зробити тільки один Бог. Мартін Лютер

 

Своїм, незалежним від Лютера, шляхом до Реформації прийшов Ульріх Цвінглі (1484—1531). Він був членом міської ради Цюріху і мав сан священика. З 1522 р. під його керівництвом розпочалася Цюріхська реформація. В 1523 році Цвінглі оприлюднив «67 тез» з викладом своїх ідей. На відміну від Лютера Цвінглі вважав, що істина у християнстві повинна не тільки не суперечити Святому Письму, але й знаходити своє безпосереднє підтвердження у ньому. До основних напрямків Рефор­мації XVI ст. належить також Женевська реформація Жана Кальвіна (1509-1564).