Основні етичні теорії античного світу

В античні часи виникло чимало етичних вчень і шкіл. Найбільш впливовими серед них були вчення софістів, кініків (циніків), стоїків, скептиків, неоплатоніків. Важливу персональну роль у розробці етичних ідей відіграли Сократ, Платон, Арістотель, Антісфен, Сенека, Марк Аврелій, Епікур, Піррон, Секст Емпірик, Ціцерон, Плотін. Перші етичні повчання містяться в міфах і творах Гомера, Гесіода, Есхіла, Софокла, Еврипіда. В поемах Гомера у художньо-образній формі відображається діалектика сущого й належного як провідна моральна проблема. На її грунті в духовній культурі Давньої Греції формуються дві протилежні концепції моральності, що уособлюються міфологічними постатями олімпійських богів Аполлона і Діоніса. Суперечлива взаємодія аполлонічного і діонісійного проходить через всю історію європейської культури. Вона певною мірою визначає сенс етичних пошуків античних мислителів.

У V ст. до н. є. з'являється школа софістів. Вони абсолютизували момент релятивізму (відносності) у пізнанні й оцінюванні. Творчим початком світу софісти вважали людину. Головні тези софістів: людина є мірою всіх речей (принцип суб 'єктивізму); усе є відносним (принцип релятивізму).

Теза «Ното mensura » (людина — міра) становить ядро мислення софістів. Моральні цінності у софістів не існують від природи, а вини­кають на основі домовленостей. Вони залежать від інтересів і користі людини і є відносними. В такий спосіб софісти обґрунтовували надпри­родну сутність моралі й етики.

З критикою етичних поглядів софістів, їх релятивізму і абсолютиза­ції особливою виступив Сократ (470 — 399 до н. є.). Він вважається зас­новником автономної етики. В центрі його етичного вчення стоїть питан­ня про благо (агатон) і чесноти (арете). Спонукою до цього Сократ вважав напис на оракулі в Дельфах "'Пізнай самого себе". На думку Сократа, причиною існування зла в світі є незнання того, що є добром. Відтак той, хто знає — добрий. Однак переважна більшість людей перебуває у стані омани. Розум повинен управляти волею і пристрастями. Моральність тотожна розумності і мудрості. Вона визначається ступенем піднесення особистості над даним їй від народження природним началом. Сократу належить думка про те, що всі приватні цілі, інтереси і вчинки людей, які живуть у суспільстві, повинні підкорятися загальній і вищій меті, що і є найвищим благом. Сенс моральної філософії Сократа визначається як етичний раціоналізм.

Сократівську лінію у розвитку філософії продовжив його учень Платон (427-347 до н. є.). Морально-етичний аспект філософії Платона пов'язаний з розрізненням трьох частин душі: афективної, вольової і розсудливої і запал як два "коні" душі, якими править "візник" — розум), чому відповідають фундаментальні чесноти — стриманість, мужність і мудрість.

 

ЧАСТИНИ ДУШІ

ЧЕСНОТИ

► Розумність

► Воля

► Емоції

► Мужність

► Поміркованість

► Мудрість

 

На думку філософа, кожна людина мусить вести такий спосіб життя і займатися тією діяльністю, які відповідають природі її душі. За цієї умови земне життя людей у суспільстві буде наближатися до порядку, який існує у світі ідей. Рівновагу між основними чеснотами покликана забезпечити справедливість. Ця рівновага робить життя лю­дини корисним і свідомим. Порушення справедливості приводить до порушення процесу реалізації реального блага в житті людини і держави.

Без справжніх ідей, що керують увагою, пізнання самого себе стика­ється із нездоланним бар'єром, створеним мисленням та концепціями, занесеними в душу культурою і субкультурою, що оточує людей. Ідеї потрібні для того, щоб звільнитись від концепцій. Втілені у великих вчителях великі ідеї перетворюються на чисту енергію і любов — учитель живе та діє ідеями, вони стали його буттям.

Важливим в етичному аспекті є вчення Платона про безсмертя людської душі. Ціннісна установка людини за Платоном полягає у якомога більш повному відчуженні від світу позірного буття і осягненні досконалості світу ідей, постійному духовному зростанні особистості. В етичному вченні Платона виразно прослідковується космологічне і міфологічне обґрунтування моралі, яка виступає соціальним феноменом лише за своєю практичною дією, але не за походженням і сутністю.

Впливовим напрямом у царині античної етики був кінізм, або цинізм. Термін '"кінізм" походить від назви пагорбу в Афінах Кіносарг (грец. "пильний пес"). На цьому пагорбі був розташований гімназій, де викладав фундатор школи кініків Антісфен (444 — 368 до а. є.). Окрім Антісфена, видатними постатями цієї школи були Діоген Сінопський і Кратет Фіванський.

Історики філософії відносять кініків до сократичних шкіл на підставі того, що вони поєднували філософування і спосіб життя. Центральне місце у філософії кіні­ків посідають етичні проблеми. Кініки ідеалізували первісну "природну" людину, висунувши гасло "Назад до природи!". їх школі властива виразна орієнтація на минуле і діонісизм. Кініки з песимізмом ставилися до історичного поступу. Вони розглядали його як відхід від блаженного стану „золотого віку", який вони відносили до прадавніх часів. Особисто Антісфен розвинув думку Сократа про те, що щастя і чесноти закладені у самій людині і цілком залежать від її розуму і волі. Антісфен вважав, що щастя співпадає з доброчесністю і полягає у внутрішній свободі людини, у її повній незалежності від усього зовнішнього і, в першу чергу, від суспільства. Ідея відмови від соціальної адаптації знаходить вираз у гаслі кінізму "Без громади, без домівки, без вітчизни", яке закликало до свідомого вибору асоціального маргінального статусу. Саме у кінізмі народилася ідея космополітизму і набуло етичного змісту поняття космополіта — громадянина світу.

Кініки проголошували необхідність вільної праці і вважали її благом. Ця їх позиція знімала з трудової діяльності тавро рабського обов'язку і підносила вільну працю на себе в античному розумінні у ранг космічної необхідності, що повертає людині її відчужену сутність. Так, вперше в історії європейської думки праця набула статусу етичної категорії для виміру цінності людини.

 

ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ КІНІКІВ

 

— ► кініки ідеалізували первісну «природну» людину

— ► орієнтація на минуле, песимістичне ставлення до історичного поступу.

—► щастя й чесноти закладені у самій людині і цілком залежать від її розуму й волі

—► вільна праця — найвище благо

— ► не може бути загальновизнаних моральних норм

 

Ідеал щасливого життя кініки вбачали у побуті первісних народів, у "золотому віці". Пошуки ідеалів у минулому, антицивілізаційний пафос кінізму обумовили натураліс­тичний характер їх етичного вчення. Моральна свобода кініків мала негативний, нігілістичний характер. Діонісійна безсоромність кініків часом доходила до скандального епатажу. Вони відверто знущалися із загальновизнаних моральних норм і заперечували їх. Згодом це привело до появи терміну «cynismus», зміст якого відображає саме цей негативний нігілістичний бік їх моральності. Кініки пропагували розумний егоїзм і внутрішню свободу, які здобуваються, насамперед, боротьбою із самим собою. Так виявлявся в їх вченні етичний принцип індивідуалізму.

Розглянуті вище філософсько-етичні школи хоч і досліджували мо­ральні проблеми, але не розмежовували їх з іншими філософськими пи­таннями і не застосовували для їх означення поняття етики. Вище вже йшлося про те, що першим назвав етикою вчення, яке досліджує сферу людських стосунків, Арістотель. Він також визначив її місце в системі філософського знання. Арістотель навчався в Академії Платона. Близько 342 р. до н. е. він став учителем Олександра Македонського. Пізніше він заснував в Афінах власну перипатетичну школу Лікей.

Його твори складають Corpus Aristotelicum (Корпус Арістотеля).

Одним з найважливіших внесків Арістотеля в історію європейського духа є його етика. До етичного Корпусу Арістотеля відносять такі праці:

«Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика», «Політика» і «Афінська політія».

Найбільш важливими етичними категоріями, якими оперує Арісто­тель, є поняття «благо» і «щастя». На думку філософа, благо в залеж­ності від обставин набирає різних форм. Так, відносно часу благо — це сприятливий випадок; стосовно кількості благо — це вірна міра тощо. Мета і вчинки людини підпорядковані найвищому благу, по відношенню до якого існує універсальна згода, це і є щастя.

Арістотель докладно розглядає моральні чесноти. На його думку, вони наділені внутрішньою моральною досконалістю і виявляються, перш за все, через вміння вірно вибирати між надмірністю і нестачею. При цьому «золота середина» не може бути знайдена в межах поганого; вибору підлягає тільки краще з доброго.

 

Слід обирати середину, уникаючи надмірностей і нестачі. Середина відповідає вірному порядку. Арістотель

 

Отже, людина повинна у житті дотримуватись золотої середини, яку розсудливість робить етичною нормою життєдіяльності. Особливої ува­га заслуговує справедливість — чеснота, яка у житті суспільства посідає виняткове місце. Арістотель розрізняє дві форми справедливості:

# загальна справедливість, яку встановлює закон; це політична чеснота;

# приватна справедливість, яка виконує розподільчу і компенсуючу функції, тобто забезпечує справедливий розподіл благ і почестей у суспільстві, а також компенсує завдану шкоду.

В точному смислі справедливість існує лише між тими людьми, взаємо­відносини між якими регулюються законом. Ця теза Арістотеля відкидає протиставлення «природної справедливости» і «політичної справедливости", яке існувало в етиці софістів. Важливою чеснотою є дружба. Її розгляду Арістотель присвятив восьму і дев'яту книги «Нікомахової етики».

ОСНОВИ ДРУЖБИ

(за Арістотелем)

користь благо задоволення

 

Дружба забезпечує перехід від індивідуального життя до суспільного. Прихильність Арістотель визначає як політичну форму дружби. Щаслива людина повинна мати справжніх друзів. Найбільш досконалою дружба є поміж філософами, але істина дорожча за дружбу. Широко відомим є вислів Арістотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча». Через це Арістотель, навчаючись у Платона, не визнавав себе його учнем.

В другій половині IV ст. до н. є. античний світ внаслідок завойов­ницьких походів Олександра Македонського досяг якісно нового щаблю розвитку, який отримав назву доби еллінізму. Одним з перших етичних вчень цієї нової доби стало вчення Епікура (341 — 270 до н. є.). Джерелом моральної філософії епікуреїзму стали ідеї евдемонізму Демокріта. У 306 р. до н. є. Епікур в Афінах заснував власну філософську школу «Сад Епікура». На брамі саду був напис: «Мандрівник, тут тобі буде добре: тут вище благо — насолода».

ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ЕПІКУРА

—► заперечував надприродне походження моралі

—► головна душевна недуга - страх

—► чесноти — засоби досягнення найвищої мети морального жит­тя — блаженства

—► основа блага — задоволення тілесних потреб

—► дотримання чеснот дозволяє людині досягти стану атараксії

 

Витоки моральних почуттів Епікур вбачав у самій людині, у природ­ному прагненні її до насолоди і бажанні уникати страждань. Це зближує етику Епікура з буддизмом. Головною душевною недугою Епікур оголо­сив страх. Почуття страху — це природна реакція на Всесвіт, сповнений зла і недосконалості. Подолання страху — головне завдання справжньої філософії.

Чесноти, за Епікуром, є засобами досягнення найвищої мети мораль­ного життя — блаженства. Його етика ґрунтується на гедонізмі (від грец. hedone — насолода). Філософ відзначає насолоду як відсутність болю і страху. Основа блага — задоволення тілесних потреб. Людина, насам­перед, цінує задоволення від смаку, любовних втіх, слухових вражень і зорового сприйняття красивих форм. Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

• природні і необхідні;

• природні і не необхідні;

• неприродні, або хибні.

Необхідними є тільки ті потреби, незадоволення яких викликає страж­дання. Природні, проте не необхідні потреби — це сексуальні потреби, які слід задовольняти помірно. Хибні, або нерозумні потреби тотожні хворобливому стану духа. До них належать: марнославство, зажерли­вість, розпуста, різного роду збочення, розбещєн ість, владолюбство тощо.

Невибагливість Епікур вважав однією з важливих чеснот. До політич­ного життя філософ відчував непереборну огиду. Він навчав, що слід звільнятися від пут буденних справ і громадської діяльності. Девізом Епікура були слова «Живи непомітно».

Подібно до Будди Епікур вважав, що людство є одиноким у Всесвіті. В космосі відсутній будь-який сенс, і люди повинні змиритися з цим фактом (теза, яку у XX ст. атеїстичний екзистенціалізм запропонує як нову у філософії). Дотримання моральних чеснот дозволяє людині досягнути стану атараксії. — це набуття ясного спокою, звільнення від усіх турбот і страждань. Вона дещо нагадує незворушний стан даоса чи буддиста. Атараксія усуває страх смерті. Епікур доводить, що смерть не стосується ані живих, ані мертвих, оскільки для живих вона ще не існує, а для мертвих вже не існує.

Епікурейська школа мала багатьох послідовників. У пізніші часи зміст етичного вчення Епікура був вульгарно спотворений. Під епікуреїзмом почали розуміти проповідь чуттєвих насолод і виправдання людських пороків.

Одна з впливових етичних теорій доби еллінізму розроблена стоїка­ми. Фундатором цієї школи був Зенон Кітіонський (336 — 264 до н.е.). Зенон навчав філософії у портику, що звався 8юа. Звідси походить наз­ва школи.

Головною частиною стоїцизму, яка зробила його відомим в історії духовної культури, була етика. Центральним поняттям етики стоїцизму є категорія доброчесності. Стоїки побудували етичне вчення на засадах фаталізму.

Стоїки вважали злом все те, що протилежне благу. Категорії «благо» (добро) і «зло» означають ставлення людини до світу. Свобода людини полягає у здатності до самооцінки і оцінки життя загалом. Оцінка здійс­нюється за допомогою чеснот. Доброчесність виявляється в самому про­цесі вибору цінності, а не в предметі, який репрезентує цю цінність. Цін­ним є не саме життя, а ставлення до нього, внутрішня позиція — єдине, на що впливає воля людини.

 

Хто бажає, того доля веде, хто не бажає, того вона волочить.

Сенека

Щастя можна віднайти за умови досягнення душевного спокою, коли зовнішні афекти не здатні вплинути на душевний стан людини. Ідеальним моральним станом для стоїків є апатія(від грец. apatheia — нечутливість) — цілковите звільнення від пристрастей. Вчитель Ціцерона Посідoній сприяв поширенню ідей стоїцизму в Римі. Він вніс у доктрину стоїцизму ряд нових положень. Зокрема, на його думку, життя перебуває у гармонії з природою лише за умови домінування в ньому розумних начал.

В кінці IV ст. до н.е. Піррон з Еліди (365 — 275до н.е.) вперше система­тизував здавна поширені у філософії ідеї, зміст яких полягав у сумнівах щодо пізнавальної здатности почуттів. До гносеологічного скепсису Піррон додав логічний і моральний скепсис і заклав підвалини школи скептицизму. Одним з найбільш видатних послідовників Піррона був Секст Емпірик. Він заперечував можливість раціонального обґрунту­вання моральних норм.

 

ЕТИЧНІ ПОСТУЛАТИ СКЕПТИЦИЗМУ

Незворушність

Утримання від категоричних суджень

Незалежність поведінки людини від етичних теорій і концепцій

 

Скептики вважали, що благо, зло та інші етичні категорії не існують об'єктивно, а є поняттями, сконструйованими суб'єктивною людською уявою. У вченні скептиків релятивізм і агностицизм досягли абсолютного виразу, руйнуючи будь-яку визначеність етичного знання.

У період занепаду Римської імперії виник об'єктивно-ідеалістичний напрям пізньої античної філософії — неоплатонізм. Його провідними постатями були Аммоній Саккас (175 — 242), Плотін (204 — 270), Прокл (410 — 485). Неоплатонізм прагнув поєднати на основі платонізму різні філософські школи — арістотелізм, піфагореїзм, орфізм, стоїцизм, скепти­цизм і близькосхідні містичні вчення. Головна роль у розробці даного вчення належить Плотіну.

Етика неоплатонізму становить еклектичну суміш ідей різних етич­них вчень і шкіл. Етичні чесноти, за Плотіном, мають свою основу у світі Єдиного, яке характеризується як вище Благо. Неоплатонізм роз­глядав добро і зло як цінності, що мають космічну природу. Добро пов язане зі світом ідей — ейдосів, протилежного матеріальному світові. Матерія містить у собі зло. На цій підставі Плотін робить висновок, що все тілесне містить в собі частку первинного зла. Людина має подвійну природу — духовну й матеріальну, а отже від народження містить в собі, як початки добра, так і потенційне зло. В людині зло присутнє у двох основних видах: у вигляді тілесності й безсилля душі. Душа людини наді­лена свободою. Ця свобода знаходить вираз у непереборному прагненні до Блага. Свобода є атрибутом волі, оскільки воля в Єдиному співпадає з розумом.

Отже, неоплатонізм інтерпретував зло не як властивість, абсо­лютно протилежну добру, а тільки як нестачу добра. Неоплатонівська концепція зла була використана християнськими апологетами, зокрема Августином Блаженним. Загалом етичні ідеї неоплатонізму, як і інші сторони цього вчення, мали безпосередній і потужний вплив на становлення християнства.