Новітньої некласичної філософії

У другій половині XVI ст. зароджується нове мислення, яке ґрунтується, насамперед, на результатах, здобутих експериментальною наукою, а не філософією і теологією. Епоха релігійних війн, фрагмен­тами якої стали і перші буржуазні революції у Нідерландах і Англії, привела до глибокої секуляризації (від лат. saecularis — світський, мирський) моральної свідомости. У XVII ст. релігія поступово перетворюється з уні­версального чинника організації соціального космосу на, з одного бо­ку, індивідуальну віру, оформлену в певній конфесії, а з іншого — на раціоналізований доктринально-догматичний комплекс ідей, який вико­нує ідеологічні функції. Процес секуляризації супроводжувався мораль­ною кризою. Традиційні цінності втрачають свій вплив. Занепадає дові­ра до таких чеснот, як альтруїзм, співчуття, милосердя, які досить часто стають знаряддям лицемірства. Моральна криза супроводжува­лась народженням і зміцненням нової ціннісно-нормативної системи, головними властивостями якої є емпіризм і раціоналізм.

 

ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ НОВОГО ЧАСУ

| Проблеми розподілу матеріальних благ і каральної справед­ливости за принципом "кожному своє".

| Проблеми контракт­ної етики, тобто, культури дотримання угод ("вексельна чес­ність ").

| Проблеми невід'ємних прав-свобод, дарова­них кожному індивіду від народження.

Ці етичні проблеми формували нові «моральні абсолюти»;

■ дотри­муватись справедливости;,

■ чесно виконувати угоди;

■ поважати чужу свободу — в цьому почали вбачати безумовні моральні вимоги, які були обов'язковими для громадян і владних структур.

Надконфесійна ідея прав людини, народжена в процесі боротьби за свободу совісти в часи Реформації, була втілена в етичних засадах правозахисного руху, оновивши зміст етичних понять.

Етичні ідеї на початку Нового часу набувають натурфілософського змісту. Натуралізацію моралі розпочав англійський філософ і політик Френсіс Бекон (1561 — 1626). Він був засновником методології емпіричної науки. Його вчення стало відправним пунктом мислення Нового часу. Свої етичні погляди Бекон виклав у творі «Досвіди, або Напучування моральні і політичні». В цій праці він розкритикував етичні вчення кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків головним чином за проповідь в них пасивности, заспокоєности і споглядальности. На його думку, благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини. Філософ вважав, що є два визначальні моральні потяги: до індивідуального блага; до суспільного блага.

ПАРАДИГМИ ЕТИКИ НОВОГО ЧАСУ

 

— Емпірична (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк);

— Раціоналістична (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц);

— Просвітницька (Ф. Вольтер Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо);

— Класична (етика мислителів німецької класичної філософії—І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фейербах);

— Марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс).

Перший потяг приводить до формування цілісної особистости; другий — робить людину частиною суспільства. Другий потяг відіграє більш важ­ливу роль, ніж перший. Моральною чеснотою, яка виявляється у потягу до суспільного блага, є обов 'язок. Ф.Бекон у дусі протестантської етики ставив на чільне місце моральний обов'язок якісної високопрофесійної діяльности. Зло філософ відносив до вроджених властивостей людини, а добру приписував божественне походження. Виявом високоморальної налаштованости людини є діяльний альтруїзм. На власному досвіді Ф. Бе­кон переконався, що аморальні вчинки приводять до негативних наслід­ків. 1621 р. він був заарештований за зловживання владою і хабарництво та ув'язнений в Тауері. Після амністії 1624 р. Бекон присвятив себе пов­ністю філософським студіям.

Чи не є дивовижним прагнення до влади ціною свободи або влади над людьми ціною влади над собою? Піднесення коштує праці, а там один тягар тягне за собою інші, важчі; піднесення коштує часом приниження, а честь здобувається безчестям. На високому місці нелегко встояти, але немає шляху назад, окрім падіння, або в кращому разі, відходу, а це — сумне видовище. Френсіс Бекон

Цілісну емпіричну парадигму етики розробив англійський філософ Томас Гоббс (1588 — 1679). Етика у Гоббса виступає з'єднувальною лан­кою між філософією і соціально-політичним вченням. Він розвивав положення Ф.Бекона про вроджений егоїзм, підкреслював незмінність людської природи і визначив користь як головний принцип моралі. Взаємне обмеження егоїзму на основі природного закону самозбе­реження зумовлює появу моральної регуляції. Громадянські обов'язки за своїм змістом співпадають з моральним обов'язком. Джерелом моралі цивільного суспільства є право, а критерієм визначення мораль­ності — закон. Держава перетворює природну ворожнечу між людьми на конкурентну боротьбу і змагання. Чесноти сприяють перемозі в цій боротьбі, пороки спричиняють поразку, оскільки перші є свідченням сили, а другі — слабкості індивіда. Перемагає той, хто вміє користуватися, як своїми чеснотами, так і чужими пороками. Мир у суспільстві досягається укладанням громадської згоди (суспільного договору). В трактаті "Про громадянина" Гоббс так визначив основну вимогу природного закону — кожний повинен становити собою вигоду для інших.

Кумиром своєї епохи став видатний філософ і педагог Джон Локк (1632 — 1704). Етика Локка є переважно утилітаристською. Головна його заслуга полягає у розробці проблеми прав людини. В "Трактаті про державне правління" Локк визначив три основні вроджені права людини: право на життя; право на свободу; право на власність. Ця формула прав людини Локка увійшла до багатьох ранньобуржуазних конституцій і стала відправним пунктом для подальшої позитивної розробки проблематики прав людини і громадянина.

Одним із архітекторів інтелектуальної революції XVII ст. був фран­цузький вчений Рене Декарт (1596 — 1650). Він був фундатором філо­софського раціоналізму Нового часу. Базуючись на раціоналізмі, Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духу і вгамовує пристрасті, примхи і свавілля. Раціоналістична етика Декарта мала вплив на етичні погляди Спінози, Гельвеція і Канта.

Самобутнє етичне вчення, яке важко віднести до конкретного нап­рямку Нового часу, розробив нідерландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 — 1677). Основна його праця має назву «Етика» (1677). Загалом етична доктрина Спінози базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах. Певною мірою вона спирається на ідеї стоїцизму. На думку філософа, етика, як особлива дисципліна, досліджує притаманні людині властивості. Людина — егоїстичний індивід, який керується законом само­збереження і прагненням до власної вигоди. Свобода є пізнаною необ­хідністю, а тому різним людям вона властива різною мірою. Моральний ідеал Спінози має такі ступені:

† право людини на самоствердження і всебічний розвиток своїх потенцій;

† активна діяльність як зміст щастя, що знаходить свій вищий вираз у пізнанні.

Таким чином, пізнання у Спінози — це не лише шлях до свободи, але її мета і виправдання, її вищий зміст і сутність.

Раціоналістичну тенденцію у розробці етичних проблем продовжив німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 —1716). Його погляди ґрунтувалися на твердженні, що наш світ є найбільш гармонійний, а тому найкращий із можливих світів. З точки зору вічного універсуму, зла немає взагалі. У тимчасовому земному бутті зло служить для розуміння і вірної оцінки добра. Подібно до тіні від світла зло — лише "тінь" добра. Наявність зла є стимулом для вдосконалення людини на шляхах поглиблення пізнання. Етичні ідеї Лейбніца послужили розвитку теорій моралі Просвітництва, а також мали певний вплив на Канта, Шеллінга і Гегеля.

 

ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПАРАДИГМИ

ФРАНЦУЗЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

 

• від природи людина ані добра, ані зла, вона підкоряється закону свого інтересу;

• егоїзм і прагнення до здійснення своїх інтересів — провідний мотив людських вчинків;

• егоїзм — єдина основа позитивної моральности;

• реформу моральних цінностей потрібно починати з реформи права;

• мета етики — зробити людину суспільно корисною істотою, поєднавши приватний інтерес і суспільне благо; ця мета передбачає перетворення природного егоїзму на "розум­ний егоїзм "

• шлях до цієї мети — індивідуальне просвітництво.

Батьківщиною просвітництва і просвітницько-етичної парадигми стала Франція. У витоків Просвітництва стояли Вольтер, Монтеск'є, Мель 'є. З середини XVIII ст. розгорнули свою діяльність Гельвецій, Гольбах, Дідро, Кондільяк, Ламетрі, Руссо. В цей же час на шлях просвіт­ництва стає Німеччина. Найбільш видатними представниками німець­кого Просвітництва були Лессінг, Гердер, Гете, Шіллер. В кінці XVIII — на початку XIX ст. ідеї Просвітництва розвиваються в Північній Америці, Росії, Україні.

Французькі просвітники радикально розвинули вчення Т. Гоббса про природний моральний закон.

Головна ідея французьких просвітників — природна рівність всіх людей — була скерована проти соціального поділу французького сус­пільства на три стани і послужила ідейним обґрутуванням Великої французької революції 1789 р.