У другій половині XVI ст. зароджується нове мислення, яке ґрунтується, насамперед, на результатах, здобутих експериментальною наукою, а не філософією і теологією. Епоха релігійних війн, фрагментами якої стали і перші буржуазні революції у Нідерландах і Англії, привела до глибокої секуляризації (від лат. saecularis — світський, мирський) моральної свідомости. У XVII ст. релігія поступово перетворюється з універсального чинника організації соціального космосу на, з одного боку, індивідуальну віру, оформлену в певній конфесії, а з іншого — на раціоналізований доктринально-догматичний комплекс ідей, який виконує ідеологічні функції. Процес секуляризації супроводжувався моральною кризою. Традиційні цінності втрачають свій вплив. Занепадає довіра до таких чеснот, як альтруїзм, співчуття, милосердя, які досить часто стають знаряддям лицемірства. Моральна криза супроводжувалась народженням і зміцненням нової ціннісно-нормативної системи, головними властивостями якої є емпіризм і раціоналізм.
ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ НОВОГО ЧАСУ
| Проблеми розподілу матеріальних благ і каральної справедливости за принципом "кожному своє".
| Проблеми контрактної етики, тобто, культури дотримання угод ("вексельна чесність ").
| Проблеми невід'ємних прав-свобод, дарованих кожному індивіду від народження.
Ці етичні проблеми формували нові «моральні абсолюти»;
■ дотримуватись справедливости;,
■ чесно виконувати угоди;
■ поважати чужу свободу — в цьому почали вбачати безумовні моральні вимоги, які були обов'язковими для громадян і владних структур.
Надконфесійна ідея прав людини, народжена в процесі боротьби за свободу совісти в часи Реформації, була втілена в етичних засадах правозахисного руху, оновивши зміст етичних понять.
Етичні ідеї на початку Нового часу набувають натурфілософського змісту. Натуралізацію моралі розпочав англійський філософ і політик Френсіс Бекон (1561 — 1626). Він був засновником методології емпіричної науки. Його вчення стало відправним пунктом мислення Нового часу. Свої етичні погляди Бекон виклав у творі «Досвіди, або Напучування моральні і політичні». В цій праці він розкритикував етичні вчення кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків головним чином за проповідь в них пасивности, заспокоєности і споглядальности. На його думку, благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини. Філософ вважав, що є два визначальні моральні потяги: до індивідуального блага; до суспільного блага.
ПАРАДИГМИ ЕТИКИ НОВОГО ЧАСУ
— Емпірична (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк);
— Раціоналістична (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц);
— Просвітницька (Ф. Вольтер Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо);
— Класична (етика мислителів німецької класичної філософії—І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фейербах);
— Марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс).
Перший потяг приводить до формування цілісної особистости; другий — робить людину частиною суспільства. Другий потяг відіграє більш важливу роль, ніж перший. Моральною чеснотою, яка виявляється у потягу до суспільного блага, є обов 'язок. Ф.Бекон у дусі протестантської етики ставив на чільне місце моральний обов'язок якісної високопрофесійної діяльности. Зло філософ відносив до вроджених властивостей людини, а добру приписував божественне походження. Виявом високоморальної налаштованости людини є діяльний альтруїзм. На власному досвіді Ф. Бекон переконався, що аморальні вчинки приводять до негативних наслідків. 1621 р. він був заарештований за зловживання владою і хабарництво та ув'язнений в Тауері. Після амністії 1624 р. Бекон присвятив себе повністю філософським студіям.
Чи не є дивовижним прагнення до влади ціною свободи або влади над людьми ціною влади над собою? Піднесення коштує праці, а там один тягар тягне за собою інші, важчі; піднесення коштує часом приниження, а честь здобувається безчестям. На високому місці нелегко встояти, але немає шляху назад, окрім падіння, або в кращому разі, відходу, а це — сумне видовище. Френсіс Бекон
Цілісну емпіричну парадигму етики розробив англійський філософ Томас Гоббс (1588 — 1679). Етика у Гоббса виступає з'єднувальною ланкою між філософією і соціально-політичним вченням. Він розвивав положення Ф.Бекона про вроджений егоїзм, підкреслював незмінність людської природи і визначив користь як головний принцип моралі. Взаємне обмеження егоїзму на основі природного закону самозбереження зумовлює появу моральної регуляції. Громадянські обов'язки за своїм змістом співпадають з моральним обов'язком. Джерелом моралі цивільного суспільства є право, а критерієм визначення моральності — закон. Держава перетворює природну ворожнечу між людьми на конкурентну боротьбу і змагання. Чесноти сприяють перемозі в цій боротьбі, пороки спричиняють поразку, оскільки перші є свідченням сили, а другі — слабкості індивіда. Перемагає той, хто вміє користуватися, як своїми чеснотами, так і чужими пороками. Мир у суспільстві досягається укладанням громадської згоди (суспільного договору). В трактаті "Про громадянина" Гоббс так визначив основну вимогу природного закону — кожний повинен становити собою вигоду для інших.
Кумиром своєї епохи став видатний філософ і педагог Джон Локк (1632 — 1704). Етика Локка є переважно утилітаристською. Головна його заслуга полягає у розробці проблеми прав людини. В "Трактаті про державне правління" Локк визначив три основні вроджені права людини: право на життя; право на свободу; право на власність. Ця формула прав людини Локка увійшла до багатьох ранньобуржуазних конституцій і стала відправним пунктом для подальшої позитивної розробки проблематики прав людини і громадянина.
Одним із архітекторів інтелектуальної революції XVII ст. був французький вчений Рене Декарт (1596 — 1650). Він був фундатором філософського раціоналізму Нового часу. Базуючись на раціоналізмі, Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духу і вгамовує пристрасті, примхи і свавілля. Раціоналістична етика Декарта мала вплив на етичні погляди Спінози, Гельвеція і Канта.
Самобутнє етичне вчення, яке важко віднести до конкретного напрямку Нового часу, розробив нідерландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 — 1677). Основна його праця має назву «Етика» (1677). Загалом етична доктрина Спінози базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах. Певною мірою вона спирається на ідеї стоїцизму. На думку філософа, етика, як особлива дисципліна, досліджує притаманні людині властивості. Людина — егоїстичний індивід, який керується законом самозбереження і прагненням до власної вигоди. Свобода є пізнаною необхідністю, а тому різним людям вона властива різною мірою. Моральний ідеал Спінози має такі ступені:
† право людини на самоствердження і всебічний розвиток своїх потенцій;
† активна діяльність як зміст щастя, що знаходить свій вищий вираз у пізнанні.
Таким чином, пізнання у Спінози — це не лише шлях до свободи, але її мета і виправдання, її вищий зміст і сутність.
Раціоналістичну тенденцію у розробці етичних проблем продовжив німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 —1716). Його погляди ґрунтувалися на твердженні, що наш світ є найбільш гармонійний, а тому найкращий із можливих світів. З точки зору вічного універсуму, зла немає взагалі. У тимчасовому земному бутті зло служить для розуміння і вірної оцінки добра. Подібно до тіні від світла зло — лише "тінь" добра. Наявність зла є стимулом для вдосконалення людини на шляхах поглиблення пізнання. Етичні ідеї Лейбніца послужили розвитку теорій моралі Просвітництва, а також мали певний вплив на Канта, Шеллінга і Гегеля.
ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПАРАДИГМИ
ФРАНЦУЗЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА
• від природи людина ані добра, ані зла, вона підкоряється закону свого інтересу;
• егоїзм і прагнення до здійснення своїх інтересів — провідний мотив людських вчинків;
• егоїзм — єдина основа позитивної моральности;
• реформу моральних цінностей потрібно починати з реформи права;
• мета етики — зробити людину суспільно корисною істотою, поєднавши приватний інтерес і суспільне благо; ця мета передбачає перетворення природного егоїзму на "розумний егоїзм "
• шлях до цієї мети — індивідуальне просвітництво.
Батьківщиною просвітництва і просвітницько-етичної парадигми стала Франція. У витоків Просвітництва стояли Вольтер, Монтеск'є, Мель 'є. З середини XVIII ст. розгорнули свою діяльність Гельвецій, Гольбах, Дідро, Кондільяк, Ламетрі, Руссо. В цей же час на шлях просвітництва стає Німеччина. Найбільш видатними представниками німецького Просвітництва були Лессінг, Гердер, Гете, Шіллер. В кінці XVIII — на початку XIX ст. ідеї Просвітництва розвиваються в Північній Америці, Росії, Україні.
Французькі просвітники радикально розвинули вчення Т. Гоббса про природний моральний закон.
Головна ідея французьких просвітників — природна рівність всіх людей — була скерована проти соціального поділу французького суспільства на три стани і послужила ідейним обґрутуванням Великої французької революції 1789 р.
