Релігійно-етичні вчення доби Середньовіччя

 

Середньовіччя за стандартним датуванням хронологічно охоплює V — ХV ст. Для духовної культури Європи цей період позначений станов­ленням, поширенням і ствердженням християнства, а для Сходу — ви­никненням і розповсюдженням нової світової релігії — ісламу. Ці два чинники визначили особливості розвитку етичної думки протягом май­же тисячоліття.

Релігійно-етичне вчення християнства ґрунтується на трьох фунда­ментальних ідеях:

— ідеї гріховності всього людства;

— ідеї спасіння кожної людини;

— ідеї викуплення всіх людей Христом.

 

Фундатором релігійно-етичної доктрини Середньовіччя вважається Філон Александрійський (25 р. до н.е. — біля 50 р.н.е.). Етична доктрина Філона побудована на синтезі морального кодексу Тори й етичного вчен­ня римських стоїків. Він вважав, що люди страждають через своє поне­волення матерією. Проте Боже Провидіння відкриває людям шлях до блаженства через аскезу.

 

Бог створив людину вільною, щоб вона застосовувала даровані їй сили, добровільно і свобідно обирала гідну мету, розрізняла добро і зло, піднесене і низьке, називала власними іменами справедливість і несправедливість, доброчесність і порок, обирала добре й уникала поганого.

Філон Александрійський

 

У II ст. відбувається оформлення апологетики, або патристики, яка стала провідним напрямом розвитку етичної думки раннього Середньовіччя. Видатними представниками цього напряму були Тертулліан, Оріген, Кіпріан, Юстин, Філософ, Татіан, Афінагор, Мінуций Фелікс, Климент Александрійський, Лактанцій, Августин Аврелій. Нова християнська етика значною мірою формувалась у процесі критики амо­ральности язичництва. Головним постулатом цієї критики було тверд­ження, що аморальність не може бути властивістю Бога, який уособ­лює вище благо, а отже, аморальність язичницьких культів свідчить про їх неправдивість. Так принцип моральності набирає у пізнанні ста­тусу критерію істини.

Спираючись на вчення стоїків, апологети розвивали моральні ідеї гуманного ставлення до людини, зміцнивши їх посиланням на авто­ритет Бога і поєднавши їх з практикою. Бог дарував людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть шанування Бога, а безпосередньо за ним і у тісному зв'язку з ним — милосердя і людяність (miserocordia vel humanitas). Людяність., милосердя, співчуття, любов до людей —ось ті почуття, які стверджує і обстоює етика апологетів.

 

Вищим зв'язком людей між собою є людяність (humanitas); і хто розриває його, повинен вважатися злочинцем і братовбивцею.

Лактанцій

 

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МОРАЛЬНОЇ

ДОКТРИНИ А ВГУСТИНА

— вище призначення людини полягає в її спасінні, яке неможливе без релігійної моралі;

— свобода волі приводить людину тільки до гріха; до добра її веде тільки Бог;

— Бог — єдине джерело моральних норм і оцінок;

— блага поділяються на ті, які слід любити і якими можна насо­лоджуватися, і на ті, якими потрібно тільки користуватися; до перших належитьлюбов до Бога як до вічного добра; до других — всі речі і блага світу;

— земні блага — тільки засіб культивування позаземних цінностей.

Християнство вважає всіх людей братами в прямому смислі, остільки всі походять від першої людини. Сущим злодійством є ненависть до лю­дини навіть якщо вона є в чомусь винною.

Найвидатнішим представником класичної патристики був Августин Блаженний (354 — 430). Він систематизував моральні ідеї християнства у цілісну етичну доктрину. Августин узгодив неоплатонівське вчення про зло зі своєю ідеєю креаціонізму (створення світу і людиною яка стала наріжним каменем католицької, православної і про­тестантської етики. До ХІІІ ст. августиніанство було пануючою доктри­ною в західноєвропейській етичній думці, потім його витіснили орієнто­вані на арістотелізм доктрини, зокрема томізм.

Християнізація Київської Русі в X ст. створила сприятливі умови для поширення писемности і становлення самобутньої філософської думки. Філософія Київської Русі своїм стрижнем мала етичну проблематику. Про це свідчать «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать», «Ізборники Святослава», «Повчання Володимира Мономаха» тощо. Цен­тральною постаттю цього періоду вітчизняної культури був митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Його діяльність і творчість припадають на першу половину XI ст. У своєму творі Іларіон стверджує протилежність моралі Закону Старого Завіту моралі благодаті Нового Завіту. На його думку, старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі.

 

Тожде оправдание июдейско скупо бо зависти ради, не бо ся І простирааше в иныя язики, но токмо июдеи бе единой, христианыих же спасение благо и щедро простираяся на все края земленыя.

Митрополит Іларіон

 

ЕТИЧНА ДОКТРИНА ІЛАРІОНА

 

■ старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі

■ зміст благодати утворює євангельська істина

■ немає обраних, всі є рівними

 

На думку Іларіона, зміст благодати утворює євангельська істина. Вона вища за тимчасову користь, за саме людство. Вона обумовлює животворне буття, породжує спасіння. Закону є чужим уявлення про вище благо, свободу, він цілком занурений у буденне, в марноту земних пристрастей. Він не очищає, не робить шляхетним, а тільки спричиняє гнів і злочинність, заздрість, судові позиви. Для київського книжника цілком зрозуміло, що благодать, усуваючи закон, приводить до знищення рабства. Закон замінюється благодаттю, рабство — свободою. Відтепер немає обраних, а всі є рівними. Ті, хто пізнали істину, стали новими людьми, осягнули нові ідеї про призначенні і цінність людини. Таке осмислення євангельської доктрини набувало конкретного політичного значення, бо на основі Святого Письма стверджувало право Київської держави на незалежне і рівноправне існування серед інших країн і народів. В цьому полягає головний етичний пафос доктрини євангельської моралі митрополита Іларіона. Варто наголосити, що етичний євангелізм Іларіона на три з половиною століття випередив євангелізм Реформації.

У період пізнього Середньовіччя в етичній думці посилюється міс­тична тенденція. В містиці домінує ірраціонально-інтуїтивне трактування моралі. Відомими представниками цього напряму були Бернар Клервоський (1091 — 1153), Майстер Екхарт (1260 — 1327), Йоган Таулер (1300 — 1361) та ін. Провідною школою містиків була Сен-Вікторіанська (за назвою монастиря св. Віктора, розташованого неподалік від Парижу). Містики прагнули до злиття з Богом і сповідали аскетизм. У кого Бог не став внут­рішнім духовним надбанням, хто шукає Бога десь ззовні, спираючись на предмети, створенні людьми чи у святих місцях, той Бога не має. В цьому випадку людині перешкоджає не тільки погане товариство, але й порядне товариство, не тільки вулиця, але й Церква, не тільки злі слова і вчинки, але й так само і добрі. Бо перепона знаходиться в середині самої людини.

 

Для такої людини Бог ще не став внутрішнім світом, тому для неї світ посідає місце Бога.

Майстер Екхард

 

Тому, хто шукає Бога ззовні, поза собою, заважають матеріальні об'єкти. Людина проектує Бога на зовнішній об'єкт, внаслідок чого цей об'єкт набуває для людини особливої цінності і здійснює на неї надзви­чайно сильний вплив, тримаючи людину в певній рабській залежності. Отже, така орієнтація на зовнішній світ є гріховною і аморальною.

Видатною постаттю періоду високої схоластики був Тома Аквінський (1225 — 1274). Він був удостоєний почесн. звання «Ангельського док­тора», а в 1323 р. оголошений святим Римо-католицької церкви. В 1879 р. його вчення — томізм — було проголошене офіційною релігійно-філософською доктриною Ватикану. В наші дні модернізований томізм (неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної і філософської думки в світі.

Головним джерелом соціально-філософських поглядів Аквінського стали твори Арістотеля. Слідом за Арістотелем він розрізняв розум теоретичний і практичний, який знаходить вираз у вольових вчинках.

 

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЕТИЧНОЇ

ДОКТРИНИ ТОМІЗМУ

 

— ► головна проблема: співвідношення свобідної волі, розуму і благодаті;

—► воля — головний фактор морально-практичних дій людини, вона дає змогу робити вибір між добром і злом;

—► наявність у людини свобідної волі обумовлює її відповідальність за свої вчинки;

—► воля людини підпорядкована розуму;

—► земні справи людини мають реальну цінність;

—► моральні вчинки наближають людину до Бога, аморальні, навпаки, віддаляють від Нього;

—► спасіння грішників неможливе поза Церквою;

 

Розглядаючи етичні вчення Середньовіччя, більшість авторів вітчиз­няних підручників і посібників з етики оминають питання духовно-моральних орієнтацій мусульманського світу. Однак, це робить картину середньовічних уявлень про мораль і моральність неповною, оскільки саме в середньовічну добу постала й набула розквіту не тільки христи­янська, але й мусульманська культури з відповідними етичними заса­дами. Питання про мусульманські етичні принципи набуває особливого значення на початку XXI ст., яке позначено глобальним протистоянням християнської і мусульманської цивілізацій.

Формування етичних поглядів арабського світу у Середньовіччі від­бувалось у межах ісламу. Ця релігія виникла в першій половині VII ст. Родоначальником ісламу був Магомет, який став головним пророком Аллаха. У мить озаріння йому з'явився ангел Джабраїл, який оголосив волю Аллаха щодо магометового призначення і показав йому письме­на на свитку. Ці тексти згодом стали основою Корану — головної свя­щенної книги ісламу. Після цієї події Магомет зробився пророком-проповідником, який закликав до покірности волі Аллаха. Покірність — основа віри в Аллаха, визначальна риса й моральна настанова віруючих цієї релігії. Власне тому вони звуться муслімами, або мусульманами, що в перекладі означає «покірні». Магомет проповідував також про певний спосіб життя, в тому числі встановив етичні норми, дотримання яких вимагає від мусульман Аллах.

 

ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ АРАБСЬКОГО

СВІТУ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

 

— ► людина має бути покірна волі Аллаха;

—► Аллах — все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини;

—► вірних Аллаха чекає рай — сади вічности;

—► всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу;

—► вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вжи­вання вина, суворе засудження брехні і крадіжок;

—► священними є родинні зв'язки, гостинність і обов'язок допо­магати мандрівникам і вбогим;

—► головними моральними чеснотами жінки є терпіння і повна покора чоловікові.

Аллах — найвища цінність арабської культури. Він все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини. Абсолютне божественне передбачення виключає для людини будь-яку свободу волі. Така позиція, яка є різновидом релігійного фаталізму, відіграє велику роль в житті як ісламських суспільств, так і кожного віруючого, є основою громадської і особистішої моралі в ісламському середовищі. У періоди війн під гаслами захисту мусульманської культури ісламський фаталізм був і є потужною зброєю мобілізації народу. Такий процес спос­терігаємо і в наш час. В цій боротьбі мусульмани не шкодують свого життя, свідомо йдуть на смерть. Таке самогубство в ісламі не розціню­ється як гріх чи нещастя, а навпаки вважається геройством. Загалом, тих мусульман, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, поклали життя у боротьбі за іслам чекає рай — сади вічності.

Джерелом етичних засад мусульманства є священні тексти, записані в Корані, Сунні і Шаріаті. Згідно з релігійно-етичними приписами, що містяться в них, всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу. Священні книги відобразили багатовіковий досвід розвитку моральних стосунків у середовищі арабів. Це знайшло вираз у таких правилах, як вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вживання вина, суворе засудження брехні і крадіжок. Священними є родинні зв'язки, гостинність і обов'язок допомагати мандрівникам і вбогим. В цих книгах є положення, які стосуються прав жінок, що в певній мірі обмежувало свавілля у подружніх стосунках. Так, Магомет радив чоловікові шляхетно поводитися з дружиною. Разом з тим в Корані закріплено підкорений стан жінки, цінність її є значно нижчою, ніж чоловіка, зокрема, висловлено сумнів, чи має жінка душу. При розподілі спадщини син отримував вдвічі більшу долю, ніж дочка. Головними моральними чеснотами жінки є терпіння і повна покора чоловікові.

Соціальна структура ісламського суспільства безпосередньо пов'язана з теологічними засадами, викладеними в священних книгах. Аллах керує всім світом, але будучи позасвітовою сутністю, не спілкується з людьми безпосередньо, він звертається до людей через посередників —махді (обрані). Ці месії, що користуються виключним моральним авторитетом, час від часу з'являються, щоб покращити життя людей, наставити їх на правдивий шлях. Такими махді вважаються деякі біблійні пророки, а також Ісус (Іса). Проте справи на землі йдуть все гірше, наближуючись до кінця світу. Втілення сили Аллаха відбувається в уммі — мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, мораль, побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве моральне життя і спасіння.

Мусульманська етика виключає встановлену згори соціальну нерів­ність, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків сус­пільства. Всіляко заохочується і теологічно обґрунтовується активність, підприємливість, соціальна мобільність. Таланти, сміливість, ризик, випадок — все це праведні моральні шляхи, що можуть допомогти люди­ні досягти успіху у житті, зробити її щасливою.

У священних книгах міститься система правил і регламентацій, які є обов'язковими для нормального життя в спільноті. Недотримання або порушення цих засад загрожує позбавленням соціального захисту, моральним засудженням, а іноді і фізичним знищенням. Це ритуали мусульманської віри, стовпи ісламу, які виконують важливі етичні функції. Першим є символ віри під назвою шахада («Нема Бога, крім Аллаха, а Муххамед — пророк божий»). Це також молитва (салат), яку здійснюють п'ять разів на день. Молитвою правовірний мусульманин засвідчує своє поклоніння Богові і вдячність Йому. Молячись, віруючі час від часу торкаються чолом землі, визнаючи в такий спосіб велич Бога.

Важливим установленням є пост (саум), якого дотримуються протягом цілого місяцю рамазан. Постити починають на світанку і закінчують після заходу сонця. Пост привчає людей до моральности й дисципліни і нагадує про місяць, в який було повідомлено перші вірші Корану. Принаймні один раз в житті мусульманин повинен здійснити паломництво (хадж), який відбувається з 7 по 10 день останнього місяця мусульманського календаря. Правовірний мусульманин має також давати закят {милостиню, свого роду податок для бідних). Роз­мір закяту становить 2,5 відсотки від розміру капіталу. Віра в Бога, за мусульманськими уявленнями, має виявлятися через добрі діяння, одним з головних різновидів якого є цей податок.

Важливим положенням мусульманського віровчення й етики є також джихад (в пер. зусилля, наполегливість), який означає боротьбу за віру, священну війну. В першу чергу, це боротьба з собою задля морального та релігійного вдосконалення. Інший принцип джихаду — боротьба, що передбачає застосування зброї з метою захистити іслам чи поширити його. Цей припис ісламу допускає застосування будь-яких засобів для поширення ісламу, в тому числі війну проти невірних. Невірних розгля­дали в мусульманських державах як нерівних із правовірними. Щодо невірних допустимими були дії, які морально засуджувалися по відно­шенню до одновірців, тобто хитрість, жорстокість, підступність. Разом з тим, джихад передбачав терпимість до послідовників релігій Святого Писання, християн та іудеїв — людей Біблії.

Слід відзначити, що у розробку етичних засад мусульманського сус­пільства певний внесок здійснили видатні діячі середньовічної іслам­ської культури, перш за все, аль-Фарабі (810 — 950) та Ібн-Сіна (Авіценна) (980 — 1037).

Аль-Фарабі називали «Другим вчителем», що було відображенням великої пошани до цього мислителя, адже «Першим вчителем» вважав­ся Арістотель, праці якого докладно вивчалися мусульманськими теоло­гами і вченими. Загалом середньовічна філософія і наука значною мірою сформувалися на засадах арістотелізму. Аль-Фарабі вважав, що головною метою людської діяльності є щастя, яке неможливе без пізнан­ня. Умовами досягнення щастя є воля та її свобода. Воля з необхідністю пов'язана з чуттєвим пізнанням, її свобода — з логічними міркуваннями, які і відкривають можливість того чи іншого вибору. Проте досягнення щастя, як вважав, слідуючи в цьому за Арістотєлем, аль-Фарабі, можливе лише у людській спільноті. Він створив соціально-етичну тео­рію, надавши їй виразної етичної спрямованости і виклав її у «Трактаті про погляди мешканців доброчесного міста». В своїх міркуваннях про ідеальне високоморальне місто арабський мислитель виходив з етичних установок Арістотеля і Платона.

 

Доброчесне місто подібне до цілком здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному задля того, щоб зберегти жит­тя живої істоти і зробити його найбільш повним. Аль-Фарабі

 

Заслуговують на увагу етичні погляди видатного близькосхідного мис­лителя Ібн-Сіни, який народився в державі Сасанідів зі столицею Бухара. Ібн-Сіна був дуже освіченою людиною, в 10 років знав майже напам'ять Коран, а в 17 років вилікував еміра Бухари від тяжкої хвороби. Вченість і лікарська майстерність, слава про яку поширилася на весь близькосхідний світ, зробили Ібн-Сіна одним з найбільш знаних і шановних мислителів середньовічного Сходу. Його з повагою називали "Князем вчених". Він був добре обізнаний з творами Арістотеля, але в своїх працях (яких налічується більше 200) не тільки коментував, але творчо розвивав ідеї Стагірита. Він створив енциклопедичне вчення про структуру знання і буття; це вчення мало епохальний та енциклопедичний характер. Головні його праці — "Книга зціпення" і "Книга спасіння". В цих назвах є відчутною етично-релігійна інтенція найбільшого лікаря тієї епохи, який прагнув зцілювати не лише тіла, але й душі. Класифікуючи науки, Ібн-Сіна загалом наслідує Арістотеля. Це виявляється, перш за все, у розподілі знань на теоретичні (умоглядні) і прак­тичні. Серед практичних наук ми зустрічаємо етику як науку про поведінку окремої людини. Практичними етика та інші науки (економіка, політика) вважаються через те, що їх предмет повністю визначається людськими діями.

 

ОСНОВНІ РИСИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЕТИКИ

 

Теоцентризм, космополітизм, ірраціоналізм, практицизм, містицизм.

 

Ібн-Сіна вважав, що в земному житті моральність втілена у великих пророках, які знають мислиме без допомоги вчителів і грамоти, тільки через здогадку і через посередництво зв'язку із світом ангелів. Вони здатні осмислити й унаочнити положення тайного світу через свій розум і отримують одкровення. Життя і діяльність пророків є моральним ідеалом для звичайних людей і прикладом для наслідування.