Діяльність соціал-демократичних гуртків і організацій наприкінці 80-90-х рр. XIX ст

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини.У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін.Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

 

131.. Концепції нації та націоутворення в сучасній гуманітарній науці. За сталінським визначенням ознак нації (чотири ознаки — спільність території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було фальшивим обґрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їхніх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів".Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоіден-тифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.На сьогодні існують дві політологічні теорії нації: нація-держава (французька модель) та держава-нація (американська модель). Перша модель пояснює існування єдиної політичної спільноти переважно спільним етнічним походженням громадян певної держави, друга, навпаки, пояснює формування нової етнічної спільноти на основі існуючої політичної єдності.

Беручи до уваги динамічний характер нації, не можна дати її визначення, яке залишалося б правильним раз і назавжди. Через це останнім часом з'явилися нові спроби тлумачення нації, які критично враховують уже існуючі і прагнуть врахувати їх недоліки. Одне з найбільш вдалих визначень нації у пострадянській науковій літературі належить Ф. Горовському, О. Картунову та Ю. Римаренку: нація — це «етносоціальна (і не завжди кровнородинна) спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність національним матеріальним та духовним цінностям, національній символіці, національноекологічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі формування) територіальномовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє визначальне значення, хоча аж ніяк не зникає» («Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персонали». — К., 1993).

 

132... Недільні школи. Неді́льні шко́ли — безплатні школи для дорослих у Російській імперії, які працювали в неділю та святкові дні й давали початкову освіту. Виникли в 1850-х роках.Одну з перших недільних шкіл засновано 1858 року у Полтаві. 1859 року в Києві відкрилося три недільні школи для робітників і ремісників.Недільним школам активно допомагав Тарас Шевченко, який написав для них «Букварь южнорусскій». Пізніше буквар для недільних шкіл склав Олександр Потебня.У 1859—1860 роках недільні школи відкрилися в багатьох містах і селах України.В 1862 році недільні школи було заборонено царським урядом, а 1864 року знову дозволено, але з великими обмеженнями.1870 року Христина Алчевська відкрила Харківську жіночу недільну школу, що проіснувала близько 50 років.Недільні школи — безплатні школи для дорослих у дореволюційній Росії, які працювали в неділю й святкові дні. Надавали початкову освіту. Відкривалися прогресивною громадськістю в кінці 50-х — на початку 60-х років 19 ст. Одна з перших недільних шкіл заснована у 1858 р. у Полтаві. 8 січня 1860 р. за ініціативою російського хірурга М. І. Пирогова недільна школа була відкрита вчителями Пирятинського повітового училища. У березні 1860 р. недільну школу відкрито вчителями і гімназистами при Полтавській гімназії, а слідом за нею вони почали відкриватися у багатьох містах і селах Полтавщини. Тільки в Полтаві, за свідченням одного з їх засновників О. Я. Кониського, діяло 7 недільних шкіл. Недільна школа, якою керував Стронін, а потім В. В. Лобода, відкрита 24 квітня 1860 р. У квітні 1861 р. почала діяти суботня школа під керівництвом О. Я. Кониського. У вересні 1861 р. і в січні 1862 р. відкрито жіночі школи під опікою Є. І. Милорадович. Організацією та навчально-методичною роботою керувала загальна рада в складі О. Я. Кониського, Д. П. Пильчикова, О. І. Строніна (секретар), Горового, Щелкана, Вакуловського, Кизимовського, Є. І. Милорадович (голова). Крім зазначених, у межах губернії були відкриті недільні школи при повітових училищах у Лубнах, Миргороді, Костянтинограді, Кобеляках, Ромнах (дві), Кременчуці (чоловіча і жіноча), Хоролі, Прилуках, Лохвиці, Золотоноші, Переяславі і Борисполі (згодом стала щоденною). На початку 1862 р. офіцерами Другої з'єднаної резервної артилерійської дивізії недільні школи були відкриті в Зінькові (дві), містечку Опішні і містечку Великих Будищах Зіньківського повіту. Всього в Полтавській губернії було 25 недільних шкіл. Першим підручником, написаним для недільних шкіл українською мовою, була "Граматка" П. О. Куліша. У 1859 р., повернувшись з України в Петербург, Т. Г. Шевченко приступив до складання для недільних і народних шкіл "Букваря южнорусского", який вийшов з друку на початку січня 1861 р. Серед включених до "Букваря" матеріалів було дві думи: "Дума про Пирятинського поповича Олексія" і "Дума про Марусю попівну Богуславку". Як тільки був надрукований "Букварь", Шевченко негайно почав розсилати його в різні губернії України, в т. ч. й до Полтави. З цього приводу в листі до Ф. Л. Ткаченка він писав: "Посилаю тобі 10 моїх "Букварів" на показ, а с контори транспортів ти получиш їх 1000, і не розв'язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами? То йому й передай. А він нехай як знає продасть, а грошики положить в касу воскресної школи. От що... Дай один "Букварь" редактору "Губернских ведомостей" і попроси його, щоб він напечатав, що такий-то і такий "Букварь" продається по три копійки в пользу воскресних школ". Крім Т. Г. Шевченка, в цей час активну участь у складанні підручників для шкіл брала революційно-демократична і передова студентська молодь, зокрема, Харкова (буквар П. В. Завадського) і Києва ("Домашня наука" К. В. Шейківського, "Таблиці для початкового навчання грамот" Грещанковського) та інших міст. У 1861 р. у Полтаві було надруковано "Азбуку по методу Золотова для Южно-Руського края". Її підготував учитель історії Полтавської гімназії і засновник недільної школи О. І. Стронін. У 1862 р. у Полтаві було видано "Українські прописи" О. Кониського. Учитель Гадяцького парафіяльного училища Куликов ще в 1858 р. на базі власного досвіду склав "Арифметичні записки для використання в приходських училищах". До прогресивної педагогічної літератури належала і книга "Взаимные отношения жизни и воспитания", яку в 1862 р. підготував директор Лубенського уч-ща В. Шевич. Серед книг для народного читання можна назвати оповідання "Козак і Ганнуся" П. Правди із Золотоноші. Водночас прогресивна громадськість Полтавщини дбала й про поширення та популяризацію української книги. Оскільки книги українською мовою не могли потрапити на полиці книгарень, поширювачам доводилося продавати їх на базарах та через різних приватних осіб. У межах Полтавської губернії з січня до жовтня 1861 р. було продано 12 195 примірників книг. Найбільше їх було поширено у містах: Хоролі — 2476, Зінькові — 1955, Полтаві — 1972 книги. Поширювали книги А. Л. Шиманов (Шимапенко), В. Л. Трунов, Д. П. Пильчиков, О. І. Стронін, О. Я. Кониський, П. Лобко та ін. Лише протягом літа 1861 р. у межах Зміївського повіту учителями повітового училища під керівництвом студента Харківського університету й учасника роботи недільних шкіл П. Лобка було продано 200 примірників Шевченкового "Кобзаря". У 1862 р. царизм заборонив недільні школи. Було закрито 300 шкіл. У 1864 р. недільні школи знову дозволено, але з великими обмеженнями.

 

133. Початок нової української літератури. Український літературний модерн – складне культурно-політичне явище перехідної доби від традиційного до індустріального суспільства. Модернізм в українській літературі народився в 1890-х рр. і перебував в інтелектуальній опозиції до так званої соціальної прози (реалізму). Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики слугували естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Літературний модернізм в Україні, як явище культури, народився з протистояння двох поколінь: культурників-українофілів та бунтівників-модерністів. І модерністи (діти), і традиціоналісти (покоління батьків) цілком усвідомлювали цей конфлікт і були активними його учасниками. Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти (лідери реалістичного напряму) не сприймали нову естетику модернізму (відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії). І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний – М.Коцюбинського.Важливою рисою літературного модерну в Україні, як культурного явища, було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гостріше відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці ХІХ ст. виникає ціла плеяда українських авторок різного рівня обдарованості, але загалом, вони відбивали цю новітню тенденцію в українській культурі та літературі – жіночий чинник. До цієї плеяди належали Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Вихідці з інтелігентських сімей, родин священиків, учителів та дрібних службовців, письменниці доби модернізму "привносять нові теми, нові типи героїв, звертаються до жіночої психології й акцентують жіночі цінності". Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська. Український літературний модернізм мав певний політичний сенс і громадське звучання. Виникнення модернізму як течії, яка оспівувала не лише селянство, а й представників усіх верств, насамперед – інтелігенції, культурної еліти, свідчило про самодостатність української літератури та української нації.Ранні й зрілі форми українського модернізму знайшли відображення в творчості найвидатніших українських митців слова кінця ХІХ – поч. ХХ ст., таких як М.Коцюбинський та Леся Українка в Наддніпрянській Україні, О.Кобилянська і В.Стефаник в Західній Україні. Вони були справжніми "аристократами духу" і піднесли українську літературу, художнє слово до світових зразків.

 

134. Суспільно-політичні погляди і діяльність П.Куліша Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*7 серпня 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису.Народився на Чернігівщині в родині дрібного панка козацько-старшинського походження. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Вчився в Київському університеті, але так і не завершив курс через матеріальні негаразди. Працював вчителем у Луцьку, Рівно, Києві.В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності. В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетворився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство.Співпрацював у Київській археографічній комісії, подорожував по Правобережній Україні, збираючи історичні та етнографічні матеріали, документи та пам’ятки. Був заарештований у Варшаві за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Після слідства П.Куліш висланий до Тули без права публікуватися. В 1850 р. після звільнення повертається до Петербургу. П.Куліш пройшов довгий, складний і суперечливий шлях. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від козакофільства до козакофобства та полонофільства, від православ’я до культу природної релігії, спільної для всіх народів. В його свідомості в певні періоди ідеї русофільства змінялися ідеалами австрофільства тощо. П.Куліш залишався романтиком, і його трагедія, як вважали дослідники, це трагедія культури романтизму.У творчості мислителя дослідники виділяють декілька періодів: "козакофільський", "москвофільський", "поло-нофільский" та "туркофільський". На думку вчених, які вивчали його творчість, ідейно-політичні позиції пись-менника першого "козакофільського" періоду (до розгро-му Кирило-Мефодіївського товариства) значною мірою формуються під впливом ранніх поезій Т.Шевченка, який в своїх творах ідеалізував козацтво. П.Куліш казав на-віть, що Шевченко "національний пророк", "а сяйво Духа його було чимось надприродним"4. Багато що ріднило Куліша і Шевченка, передусім □вболівання за долю рід-ного народу, в ім'я соціального і національного визво-лення для якого так натхненно трудились ці подвижники духу, з тією тільки різницею, що революційний демократ Шевченко обстоював ідею бунтарства, неминучої роз-плати за знущання над простолюдом, ідею революції, посилаючи прокльони на голови злотворящим, а Куліш застерігав від кровопролиття.Оспівуючи козацьке минуле П.Куліш особливо наго-лошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією заса-дою яка визначає роль української нації у світовій істо-рії. У епілозі до поеми "Кумейки" можна прослідкувати позицію вченого щодо безелітності української нації:

 

135. М.П.Драгоманов і його роль у суспільно-політичному русі. Народився у м.Гадяч на Полтавщині в дворянській родині козацького походження. Вчився в Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Працював з 1864 р. приват-доцентом, а з 1873 р. – штатним доцентом на кафедрі античної історії. Був учасником громадівського руху, а з 1873 р. разом з В.Антоновичем очолював Стару Київську Громаду. В 1875 р. він був звільнений з Київського університету з політичних мотивів. На еміграції в Женеві розгорнув активну діяльність з метою репрезентації українства на заході. У 1885 р. переїздить до Болгарії і стає професором Вищої школи в Софії (згодом – університет).

М.Драгоманов виступав ідеологом створення Русько-Української радикальної партії в 1890 р.Провідник громадівського руху. Членами Громади були: М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В.Антонович. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах.В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський. Заходами Відділу і коштом Громади були видані 2 випуски «Народных южнорусских сказок» (1869–1870); упорядковані І.Рудченком «Чумацкие народные песни» (1874); підготовлені В.Антоновичем і М.Драгомановим «Исторические песни малорусского народа» в 2 томах (1874-1875). За перший том цієї збірки укладачі отримали премію в 500 крб., яку передали на потреби Громади.Як фундатор українського соціалізму, M.Драгоманов, учасник загальноросійського та українського рухів, піддав критиці дві фази російського соціалізму: народництво і марксизм. Він пережив піднесення і занепад народництва, як російського так і українського, і застав зародковий стан формування марксизму в Росії та Україні. Ставлення до марксизму у М.Драгоманова складне. З економічною теорією Маркса він познайомився завдяки М.Зіберу та С.Подолинському. Разом з тим, М.Драгоманов ніколи не був предтечею або попередником марксизму в Україні та Росії. Він був принциповим противником марксизму. Одним з перших теоретиків соціалізму він піддав марксизм нищівній критиці. Про тонку соціалістичну інтуїцію і аналітичний склад мислення М.Драгоманова свідчить його характеристика генетичних вад російського марксизму. Саме М.Драгоманов один з перших теоретиків і критиків соціалізму звернув увагу на тоталітарний характер, «аракчеєвський дух» російської соціал-демократії останньої чверті ХІХ ст. Російським соціалістам він закидав, що соціалістичний ідеал не може виступати «у вигляді аракчеєвських військових поселень», а швидше у вигляді всебічно розвинутих (або «інтегрально розвинутих») індивідуумів.

136. Наукова і громадська діяльність М.Максимович Культурно-громадський діяч, вчений – природознавець, історик, філолог, етнограф.Народився на хуторі Тишківщина на Полтавщині в родині козацько-старшинського походження. Вчився в Московському університеті, закінчив два відділи: словесний і природничий філософського факультету та медичний факультет (1823). Був залишений в університеті для наукової роботи, викладав ботаніку. В 1833 р. захистив докторську дисертацію і став професором кафедри ботаніки Московського університету. Після польського повстання російський уряд посилив політику русифікації південно-західного краю – правобережної України. Як протидія польським впливам у Києві був відкритий «Університет св. Володимира» (1834 р.). Першим його ректором став вчений, відомий культурний і громадський діяч М.Максимович. В 1835 р. він залишив посаду ректора. В університеті працював до 1845 р., коли вийшов у відставку через стан здоров’я. М.Максимович оселився на своєму хуторі Михайлова Гора на Чернігівщині, де займався напруженою науково-літературною діяльністю. Він знаходився у центрі культурно-громадського життя Наддніпрянської України. Коло науково-академічних інтересів М.Максимовича було надзвичайно широким, він був одним з останніх у ХІХ ст. вченим-енциклопедистом.Важливу роль у становленні української самосвідомості відіграла така наука як етнографія, що виникла і досягла значних успіхів у першій пол. ХІХ ст. Початки української етнографії пов’язані із збиранням народних пісень, народної творчості.У 1827 р. була надрукована збірка пісень М.Максимовича, що містила 223 пісні і мала великий вплив на громадськість в Україні та Росії, зокрема на творчі задуми О.Пушкіна, М.Гоголя та ін. М.Максимович багато зробив у галузі української етнографії, історії, археології та мовознавства.З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович.Народжений і вихований в Україні, М. О. Максимович увібрав у себе основні риси ментальності рідного народу. Він нерідко зазнавав переслідувань за своє неприховане «малоросійство». Туга за Батьківщиною особливо зросла після смерті матері (1829), яка ще в 1825 році писала, що «...счастье свое найдешь не в столице, но на своей родине» [Киев, старина. 1882. № 1. С 159]. Переїзд до України став реальністю після відкриття в Києві університету. З 1834 р. учений працює на посаді завідувача кафедри російської словесності й декана історико-філологічного факультету, а в жовтні – став ректором університету св. Володимира. За короткий час ректорства (півтора року) він зробив багато для організації навчання в новоствореному навчальному закладі, який не мав власного приміщення, видавничої бази, належної кількості лабораторій, підручників і наочних посібників. Просвітитель прагнув втілити в життя свій план удосконалення освіти в країні. Суть цього задуму полягала в розширенні можливості щодо отримання освіти всіма без винятку верствами населення. Обов'язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом – усіляке сприяння розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики та ін. Максимович мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію. Попечитель Київського навчального округу відставний військовий фон Брадке постійно переслідував Михайла Олександровича. Нервове напруження та перевантаженість роботою вплинули на здоров'я вченого, який і так часто хворів. І в середині грудня 1835 р. йому довелося відмовитися від ректорства. Проте ще впродовж десятиріччя він викладав в університеті філологію. У 1837 р. на урочистому зібранні університету М. О. Максимович виступив з промовою «Об участии и значении Киева в общей жизни России», що викликала інтерес не лише слухачів, а й міністра народної освіти С.С.Уварова, і «за відмінну службу і працю, засвідчені міністром», ученого нагородили орденом св. Володимира четвертого ступеня.Стан здоров'я Максимовича так погіршився, що він «ледве пересував ноги, а лівим оком міг читати тільки через збільшувальне скло», тому 30 вересня 1840 р. змушений був звернутися до університетської ради з проханням звільнити його від служби «з наданням пожиттєвої пенсії». У 1841р. дістав пенсійний атестат (762 крб. на рік) і виїхав на хутір Михайлова Гора (поблизу с. Прохорівки на Черкащині), де півтора року жив «затворником», не читаючи і не пишучи (тут він прожив до останніх днів свого життя). Пізніше у своїх спогадах писав: «Як згадаю своє життя за ці тридцять років – то аж серце в'яне». Коли здоров'я трохи поліпшилося, повернувся до наукової роботи, їздив до Києва, Москви, працював в архівах і бібліотеках, публікував статті.29 травня 1843 р. новий попечитель Київського навчального округу С.І.Давидов надіслав відставному професорові М. О. Максимовичу листа з проханням продовжити викладання в університеті. Вчений погодився викладати історію російської словесності (три півторагодинні лекції на тиждень). У липні 1845 р. його погодинна робота припинилася. На знак незгоди з політикою царизму він виходить у відставку з посади завідувача кафедри словесності. У 1846р. стан здоров'я змушує його остаточно виїхати на свій хутір Михайлова Гора.В університеті Михайло Олександрович не лише викладав теорію словесності, а й дбав про творчий розвиток своїх студентів. Він опікувався студентськими роботами – і студіями з естетики, з етики, і пройнятими духом німецької класичної філософії історичними розвідками, й поетичними спробами, белетристикою. Серед найвідоміших його учнів – М. А. Тулов (професор ліцею князя Безбородька), М. Т. Костир (викладач Київського й Харківського університетів), І. А. Лінниченко (професор Одеського університету), І. В. Вернадський (учений політеконом) та ін.Результатом викладацької діяльності М. О. Максимовича (лекцій і промов в університеті св. Володимира з 1834 до 1845 pp.) були 27 статей і монографій, присвячених філологічним і мовознавчим проблемам, історичному розвиткові східнослов'янських мов і літератур: «Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII в. на древнем русском языке» (1837), «История древней русской словесности» (1839), «Русская речь в сравнении с западнославянскою» (1845). У праці «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838) він характеризує три східнослов'янські мови (малоруську, білоруську і великоруську) і встановлює їхню самостійність.У цей період, обстоюючи право української мови на самостійність, учений присвячував їй багато часу, а також літературній проблематиці: галицькій поезії («О стихотворении червонорусских», 1841 p.), українському правопису («О правописании малорусского языка», 1841 p.), українській етимології («О малороссийском произношении местных имен (об именах южнорусских городов)», 1843 р.), українській поезії («О народной исторической поэзии в древней Руси», 1845 р.). Він – один із творців української «мовної програми», його варіант українського правопису, який був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття, дістав назву «максимовичівки». На думку самого Михайла Олександровича, уся ця робота стала підготовкою до написання книжки «Начала русской филологии» (1847).Слід звернути увагу на особливе ставлення просвітителя до українських пісень. Він віддавав їм перевагу перед усіма іншими джерелами усної народної творчості. Максимович підготував і видав збірки «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849), «Дни и месяцы украинского селянина» (1856).Збірка «Малороссийские песни», що є значним внеском до скарбниці духовності України, містить 127 творів (думи, історичні гайдамацькі й чумацькі пісні). У передмові автор наголошує, що в українських піснях звучить душа народу. А назву «Малороссийский язык» узято з титульного листа «Енеїди» І. П. Котляревського. Понад 20 років збиралися пісні, які ввійшли до збірки. Це була перша спроба їх систематизації, вивчення, що стало важливою подією в історії фольклористики, дало змогу глибоко осмислити історію народу, його багатовікову мудрість, традиції, звичаї, обряди. Михайло Олександрович не входив до українських гуртків, зокрема й Кирило-Мефодіївського братства, був лише їхнім ідейним натхненником. У 1843 р. його обрали редактором «Памятников словесности и народного просвещения», членом київського «Комитета для изыскания древностей». Між 1829 і 1847 pp. його кооптували у члени багатьох науково-дослідних товариств: «Императорского Московского общества испытателей природы» (1829), «Московского общества любителей российской словесности» (1833), «Императорского Московского общества истории и древностей российских» (1834), «Одесского общества I любителей истории и древностей» (1839), «Временной комиссии для разбора древних актов» (1843) та ін. З 1845–1857 p. M. О. Максимович підготував понад сорок праць. Він переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім» (1857), вважаючи, що воно має неоціненне значення для дослідження історії Київської Русі. Зацікавлення «Словом» тривало в ученого протягом 36 років (1833–1869). Започатковану ним традицію перекладу й наукового дослідження цього визначного твору пізніше розвивали інші відомі вчені.У 1853 р. М. О. Максимович одружився з Марією Василівною Товбич, 30-річною дочкою небагатих дворян. Наприкінці 1857р. разом із дружиною він переїхав до Москви, де йому запропонували посаду завідувача журналу «Русская беседа». Тут М. О. Максимович підготував до видання альманах «Украинец», який, по суті, став спадкоємцем «Киевлянина». Перебування в Москві (до 1859) особливо запам'яталося зустрічами з Т. Г. Шевченком, П.О.Кулішем, М. І. Костомаровим та ін.Після повернення в Україну вчений знову багато працював. Взагалі наукову діяльність його можна поділити на три періоди: московський, київський та михайлогірський. Максимович залишив роботи з ботаніки, зоології, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології, історії; є одним із попередників еволюційної теорії Дарвіна; плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. За своє життя написав і опублікував понад 260 праць. Крім того, він – один з перших дослідників історії України, основоположник історіографії, української етнографії, фольклористики; проаналізував книжки І. Фундуклея «Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии» (1847) та С. П. Крижанівського «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847), праці, що стосуються історії Київської Русі, Запорозької Січі, Визвольної війни (1648–1654).У вересні 1871 р. на святкуванні 50-річчя науково-літературної діяльності М. О. Максимовича за пропозицією Київського університету йому було вручено диплом почесного доктора слов'янської філології, а в жовтні обрано членом-кореспондентом Російської академії наук (відділення російської мови і словесності). Він був почесним членом 21 організації, товариства й навчального закладу, а також Московського, Петербурзького, Київського та Одеського університетів.Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 р. Похований на хуторі Михайлова Гора, поблизу с. Прохорівки (тепер Канівського району Черкаської області). До останніх днів він жив у неймовірній матеріальній скруті, на межі бідності, його не полишали життєві негаразди, хвороби. До 150-річчя від дня народження цієї видатної особистості І. П. Білоконь видав книжку «Михайло Олександрович Максимович», а з нагоди 190-річчя від дня народження «патріарха української науки» відбулася IV науково-освітянська конференція «Педагог, учений, патріот». У 1999 р. В. А. Короткий та С. Г. Біленький присвятили його науковій діяльності книжку «Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині XIX століття».Дослідники творчої спадщини М. О. Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, мала «всеєвропейське визнання», залишилася в народній пам'яті «нащадком козацького роду», «діячем доби Відродження», вченим, патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень.

 

137.. Наукова і громадська діяльність В.Антоновича. Громадський діяч, вчений-історик, етнограф, археолог.Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив два факультети Київського університету – медичний та історико-філологічний. Викладав у Київському університеті, з 1878 р. – професор, згодом декан історико-філологічного факультету. Працював у Київській Археографічній комісії, редагував її видання «Архив Юго-Западной России». З 1881 р. очолював Історичне товариство Нестора Літописця. В.Антонович вважається батьком української наукової історіографії. В.Антонович створив першу наукову школу в українській історіографії – «київських документалістів». До його школи належали провідні українські історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, І.Линниченко та ін. Протягом півстоліття В.Антонович очолював національний рух в Наддніпрянській Україні. Він створював молоду Київську громаду, очолив Стару Київську громаду, підтримав утворення ЗУБДО (Загальноъ Української безпартійної демократичної організації). Мав потужний вплив на розвиток українського руху на Галичині. За його ініціативою кафедру української історії у Львівському університеті очолив М.Грушевський.Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання.Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які на чолі з В.Антоновичем стали засновниками Української громади в Києві восени 1861 р. Діячі Київської громади встановили зв’язки з редакцією журналу «Основа» – В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем – представниками старої генерації (кириломефодіївської) українського руху, та іншими гуртками національно орієнтованої молоді в Україні. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.

На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Цей друкований виступ в «Основі» сам В.Антонович пізніше оцінював як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» і остаточний перехід до українства.Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені історії козацтва «О происхождении козачества», 1863;«Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868),гайдамаччини «О гайдамачестве», 1876 і«О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),селянства «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870),шляхетства «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867),міст і міщанства «О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.», 1870), церкви «Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 1871).Інші головні праці Антоновича:«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882);«Уманський сотник Іван Гонта» (1882);«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).За редакцією Антоновича вийшли також «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888) (див. також Літопис подій у Південній Русі);«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896);«Дневник Станислава Освенцима» (1643—1651) та інші.Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).Найважливіші праці Антоновича з археології:«Раскопки в земле древлян» (1893);«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

 

138. Хлопомани Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання. Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які на чолі з В.Антоновичем стали засновниками Української громади в Києві восени 1861 р. Діячі Київської громади встановили зв’язки з редакцією журналу «Основа» – В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем – представниками старої генерації (кириломефодіївської) українського руху, та іншими гуртками національно орієнтованої молоді в Україні. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Цей друкований виступ в «Основі» сам В.Антонович пізніше оцінював як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» і остаточний перехід до українства.Хлопомбнство — народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні 50-ті—60-ті роки 19 століття, яка прагнула зближення з народом.Хлопомани — польський термін на означення прихильників селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти «любові до простого українського народу». Цей рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу народився спочатку серед студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони покинули польські студентські організації і заснували українську громаду.Xлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський.Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович — який також накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з польського боку в зраді і ренеґатстві, Володимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя...» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом.Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами («Молодая Россия»), хлопомани опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у московській «Современной летописи», XI, 1862). У цій заяві автори відкидали революційні засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за народну освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо хлопомани не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережності перед владою. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційної діяльності.Із 1859 хлопомани працювали у Київській Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з редакцією «Основи». Під час літніх вакацій хлопомани організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.Культурно-освітня діяльність хлопоманів викликала обвинувачення з боку російських публіцистів у політичних зв'язках із польським повстанням 1863-1864, хоч хлопомани вважали його чужою справою. У висліді репресій російської влади («Валуєвський циркуляр») хлопомани припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київської Громади та в інших громадських заходах, але без організованого оформлення.

 

139. “Моя сповідь” В.Б.Антоновича. Все ж, на наш погляд, збірник репрезентує головні досягнення В. Б. Антоновича як дослідника історії України, блискучого публіциста і громадського діяча. Тут уміщені дослідження вченого з історії козацтва й церкви, біографічні нариси та історико-географічні розправи, обидві дисертації вченого /750/ та його публічні лекції з історії Києва. До збірника увійшли також його знаменита «Моя сповідь», класична праця з етнопсихології та антропології про три національні типи (українців, росіян, поляків) та блискуча рецензія на роман Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем». Менш відомими є публікація В. Б. Антоновича про українофілів та українофільство, обмеження української мови та огляд історичних візій Тараса Шевченка. Звісно, поза книгою залишилося ще чимало. Допитливий читач завважить це, ознайомившись зі списком праць В. Б. Антоновича. Залишається сподіватися, що це лише перший крок, і слідом за цією книгою Володимира Боніфатійовича з’являться й інші. Зокрема, особливо корисним було б видання усіх курсів лекцій вченого, котрі збереглися в рукописах чи літографіях.Володимир Боніфатійович відповів опоненту статтею, яку назвав «Моя сповідь». У своїх мемуарах, продиктованих в останні роки життя, Антонович охарактеризував цей виступ як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» 2. Зазначимо, що і в польській, і в українській мемуарній літературі поява статті розцінювалася як повний розрив ученого з польським дворянством і остаточний перехід на українство. Про цю полеміку неодноразово згадували й жандарми під час чергових допитів Антоновича. В архіві київської жандармерії зберігся навіть текст листа Зенона Фіша до Антоновича, написаний польською мовою 3. Поляки постійно додавали клопоту жандармам і Антоновичу впродовж 1860 — 1865 рр., надсилаючи доноси на нього та подаючи брехливі свідчення на слідстві після приборкання польського повстання 1863 р. Володимира Антоновича звинувачували у створенні «Товариства комуністів», у підготовці повстання, у пропаганді серед селян тероризму і т. п.3

 

140. Суспільно-політичні погляди і діяльність С.А. Подолинського. Одним з яскравих і динамічних представників, засновників української соціал-демократії був С.Подолинський (1850–1891). Він походив з дворянської родини, мати належала до роду князів Кудащевих. Вчився на природничому факультеті Київського університету, за фахом лікар. Він виступає як вчений, революціонер-практик, пропагандист соціалістичних ідей, вчений, гуманітарій і природознавець, лікар. Він був знайомий з діячами Київської Старої Громади – М.Драгомановим, М.Зібером, знаходився під впливом ідей П.Чубинського, творчості Т.Шевченка. У 1871 р. після закінчення університету, С.Подолинський виїжджає за кордон для продовження медичної освіти. У 1880 р. з’являється Програма реформ, підписана М.Драгомановим, М.Павликом, С.Подолинським; опублікована в першому числі «Громади». Фактично автором Програми був С.Подолинський. Пізніше Програма була перероблена М.Драгомановим і у 1884 р. з’явилася під назвою «Вільна спілка». С.Подолинський – непересічна, талановита особистість, мав вплив на М.Драгоманова і сприяв радикалізації його поглядів. Зі свого боку М.Драгоманов не сприймав бунтарства С.Подолинського і вважав його «надто українцем». Особливістю С.Подолинського як теоретика і практика української соціал-демократії було органічне поєднання соціального і національного. Його заслуга, як засновника української соціал-демократії, полягає в тому, що він прагнув пристосувати універсальні принципи та ідеї соціалізму до української дійсності, поставити їх на службу вирішення нагальних проблем українського народу. Показовим був науковий і життєвий девіз С.Подолинського: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». На відміну від російських соціалістів-народників, які відстоювали ідею виключності російської історії, заперечували загальний шлях індустріалізму (капіталізму) на підставі існування сільської громади (общини), С.Подолинський в брошурі «Ремесла і фабрики на Україні» доводив, що Україна проходить ті ж самі економічні фази, що й європейські країни: «ремесло, мануфактура і великий фабричний здобуток». Іншими словами, якщо російські народники-соціалісти заперечували капіталістичний шлях розвитку Росії, то український соціаліст бачив Україну в сім’ї європейських народів. У своїх україномовних брошурах «Про бідність», «Парова машина» С.Подолинський так доступно викладав основні ідеї політичної економії марксизму, спираючись на реальні процеси в житті українського народу, що вони були зрозумілі простим селянам Галичини та Буковини, про що згадує Анна Павлик, яка сама читала і пояснювала їх селянам. У світогляді С.Подолинського чільне місце посідала національна складова. Він одинним з перших українських соціалістично орієнтованих мислителів сформулював тезу про етнічно-мовну і культурну єдність усіх українських земель. У Програмі, що була укладена С.Подолинським і підписана М.Драгомановим та М.Павликом, зазначалось, що Україною слід вважати всю землю, де «гурт народу говорить українською мовою», від річки Тиси на заході до ріки Дон на сході, а також Кубанську землю, від річки Нареви на півночі до Чорного моря на півдні. Як вчений-лікар у спеціальному дослідженні «Життя і здоров’я людей на Україні», С.Подолинський звернув увагу на таку специфічну рису українського народу як природна чистота, незіпсованість українського характеру, що пояснював винятковою роллю українських жінок «простих українок», які «при браку освіти, при загальній бідності, все ж усі самі годують і як можуть гарно доглядають своїх дітей, далеко краще», ніж в інших багатих та освічених країнах. У цьому С.Подолинський, учений, революціонер і патріот, вбачав одну з причин («резонів») того, чому «український народ множиться доволі швидко, і чому порода його зостається й досі мало зіпсованою, не дивлячись на велике число впливів дуже негарних, котрі раз-у-раз приходиться переносити нашим простим людям.» Певна річ, С.Подолинський мав значний вплив на формування національного та соціалістичного світогляду представників української інтелігенції і простолюду, про що свідчить популярність його брошур соціалістичного змісту серед селян Галичини та Буковини. Саме він заклав ідеологічні та організаційно-практичні підвалини української соціал-демократії. Яскравість постаті, талановитість, відкритість до нового, патріотизм, динамізм вчинків С.Подолинського сприяли радикалізації світогляду М.Драгоманова.С.Подолинський (1850-1891) – учасник загальноросійського визвольного руху (українофіл). Він відстоював думку, що при соціалізмі не буде державного постійного війська, яке стояло б проти народу, а буде загальнонародне ополчення, по-друге, не буде ніякого начальства, державно-адміністративного апарату, який стоїть над народом і проти народу, а буде адміністративний поділ на округи; по-третє, не буде станових, поліцій, жандармерії, тюрем, а злодіїв і інших правопорушників наказуватимуть народ, суспільство; по-четверте, не буде суду і законів, “вигаданих начальством”. Ідеал Сергія Подолинського – суспільство, в якому народ сам управляє і керує всіма економічними, політичними і культурними справами, організовує вибрану адміністрацію і т.п. Визнаючи автономно-федеральну систему суспільно-політичного устрою, Сергій Подолинський відкидав анархізм.

 

141 Антін Ангелович. Митрополи́т Анті́н Ангело́вич (у світі Анті́н Ангело́вич; *15 квітня 1757, Гринів — †8 серпня 1814, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 25 вересня 1808 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Народився в селі Гринів у сім’ї священика. За рекомендацією єпископа Лева Шептицького посланий на навчання до нововідкритої генеральної духовної семінарії для греко-католиків «Барбареум» у Відні, яку закінчив 1781 зі ступенем доктора богослов’я. Висвячений на священика у 1783. Від 1783 канонік, перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1783, 1787—1796), професор догматики Львівського університету (1784—1787), ректор університетуту (1796—1797), від 1796 — єпископ Перемишльський, 1798 — Львівський, від 1804 — єпископ Холмський. Спільно з Михайлом Гарасевичем домігся відновлення Галицької митрополії (1808). Від 1808 — митрополит Галицький. Був ініціатором заснування греко-католицьких парафій на Буковині — у Чернівцях, Сучаві та інших містах. Окрім пастирських листів, видав польською мовою політичні брошури антинаполеонівського спрямування «Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція?» (1805), «Роздуми австрійського патріота з приводу деяких статей у закордонних газетах» (1809). Під час франко-польського наступу 1807—1809 та тимчасової окупації Львова у травні—червні 1809 польськими військом генерала Олександра Рожнєцького, який воював на боці Наполеона I, відмовився від присяги французькому імператору і покинув місто, але був заарештований поляками та інтернований до Стрия. Звільнений після відступу польських формувань наприкінці червня 1809. За відданість Австрії нагороджений орденом Леопольда. Свою бібліотеку з 8 тисяч томів передав у дар митрополичій капітулі у Львові. На території «Тернопільського краю» створив окрему консисторію з підпорядкуванням Львівській митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Після її ліквідації синод РПЦ створив «Тернопільський уряд духовний».

 

142. Україна 19 ст. в історичній концепції І.Лисяка-Рудницького. 19 ст. тривало довше ніж 100 років – не з 1800 по 1900, а 1780 – 1914. Охоплює приблизно 130 років. Починається з ліквідації Запорізької автономії з одного боку та поділи Польщі з іншого боку (1772, 1793, 1795). Однак головне – не зовнішні зміни, а внутрішній переворот у світогліді, відмова від подальшого відстоювання автономії. Русифікація козацької аристократії. Упадок Гетьманщини порівнюється з занепадом Шотландії, Каталонії, Ірландії, що також втратили автономний статус. Замикається 19 ст. – 1914 роком. Новий уклад, що постав на українських землях радикально відрізнявся від довоєнного. Революції після війни в Росії та Україні. Щоправда УНР не вистояла. Вирізняються 3 фази розвитку -1. Від занепаду козацького устрою до 1840-их, 2. Від 1840-их до 1880-их, 3. Від 1880-их до 1914. Шляхетська, народницька та модерністична епохи. Періодизація побудована на Наддніпрянському розвитку, проте в основних рисах прикладається і до Галичини.

Ця паралельність у розвитку підтверджує внутрішню єдність українського народу. 1848 рік не висунув на чоло громадянства якоїсь нової соціальної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками попівської аристократії, що формувалася від часу Марії Терезії. ГРР часто ставлять поруч з КМ братством. У 1860-ті – антиклерикальні ноти, які не слід змішувати з філософським вільнодумством І.Франка, філософія для обмеженого кола людей, а антиклерикалізм для мас. Від самого початку народовець кого руху існували представники духовенства, які притуплювали гостроту руху. Однак поступово наростання світської інтелігенції, загальна демократизація та виокремлення громадського життя ступенево відсунули попівську аристократію від політичного проводу. Перехід до модерної епохи ознаменували постання великої Націонал-демократичної групи, куди ввійшов і сам Франко, витворення двопартійної системи.

 

 

1.Шляхетська доба (до 1840-х рр.) Від появи Енеїди Котляревського 1798 до виступу Т.Шевченка та КМ братства – своєрідний епілог козацької доби.На землях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини було дворянство, що походило з колишньої дворянської старшини, якій характерне незадоволеність станом речей, неприхильність до москалів. Проте ці настрої не знаходили відгомону практичній політиці, якщо не рахувати дипломатичної місії Василя Капніста до Прусії в 1791 р., розбудження деяких надій у зв’язку із походом Наполеона, участь українців у виступах декабристів. Українська свідомість проявлялася як аполітична культурна прив’язаність до рідного краю. Локальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. За часів Миколи 1 літературний рух не переслідувався, бо вважався не шкідливим. Однак – скасування українського традиційного цивільного права, ліквідація Уніатської церква на Правобережжі тощо. У центрі зацікавленості істориків – військово-політичні історія Гетьманщини 17-18 ст. Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української свідомості в тому, що вона творить ланку між козацькою та новітньою Україною. Започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові. В українських творах ми зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї. Історія Русів Псевдо-Конського написана російською мовою. Тут уперше тра-диційна оборона козацьких прав та вольностей перехре-щується з європейським лібералізмом доби Просвітницт-ва. Ідеї демократичного та федералістичного панславізму. Подібні процеси і на Правобережжі. Українська школа в польській літературі. Політична ідеологія – ідеалізація РП. Союз поляків, литовців та українців. Після повстання польської шляхти 1830-1831 рр. та у 1863 заради відновлення РП – опір українського селянства.

2.Народницька доба (1840-1880 рр.) Провід національного руху переходить під провід нової соціальної верстви – інтелігенції, яка формувалася з вихідців із народних низів. Вогнищами скупчення були університети – Харківський, Київський. У 1845 – виникає політична організація – КМ братство. Прапороносець – Т.Шевченко - кріпацький син. «етапи розвитку народни-цької доби – романтичний (покоління КМ) та позитивіст-ський (покоління Старої Громади). Літературна прояви доби – Шевченко, «Книга буття українського народу» Костомарова. Позитивістське покоління прийшло в 1860-ті, але розквіту досягло в 1870-ті. Основна риса народницької доби – наголошування поняття народу, причому ототожнення терміну із селянством. Історики від Лазаревського до Антоновича дивились на укр. минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу. Раніше свідомість була повернена на колишню козацьку державу. Тепер же вона була обернена на життєвий та багатонадійний народ. Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. На Правобережжі визволення селянства було не тільки тактичним засобом підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю – послідовно народницька позиція. Так звані хлопомани. Провідним діячем хлопоманів був В.Антонович – «Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами» - слова Антоновича польському другові. У 1870-ті – діяльність цілої мережі громад. 1879 – нарада в Києві з ініціативи Громади, на якій запропоновано посередництво між ліберальними земцями та революційним виконкомом. Речником політизації українства був М.Драгоманов. За Олександра ІІІ – реакційний режим.

3.Модерністична доба (1890-ті – 1914 рр.) Інтелігентська верства залишається двигуном українського руху. Приходить нове покоління, чисель-ніше, більш сміливе та ініціативне. Перша спроба політичного з’єднання – недовговічне «Братство тарасів-ців» 1892р. 1899 – у Харкові засновано РУП, що згодом перейшла на марксистські позиції та перейменувалася на УСДРП. Після 1905 зав’язки й інших партій – ліберальної, аграрного соціалізму, націоналістичної (УНП). Головне досягнення доби – пролом штучної стіни, якою російський царизм утримував національний рух української інтелігенції. На політичну арену виходить новий тип революційного юнака з Кобзарем в одній руці та Комуністичним маніфестом в іншій. Постаті М.Порша – ідейного лідера УСДРП, В.Винниченка. Епоха напередодні світової війни мабуть найщасливіша в новітній українській історії.

 

143 Австрославізм та західноукраїнська інтелігенція у XIX ст. Австрославі́зм — інтелектуальна й громадсько-політична течія в Австрійській імперії висунута в середині ХІХ століття. Ставила за мету здобуття рівноправності й автономії слов'янських народів та об'єднання їх на федеративних засадах під егідою і в рамках монархії Габсбургів. Найбільшої популярності австрославізм здобув серед чехів тому часто розглядається як чеська програма перебудови Австрійської імперії, а з 1867 р. Австро-Угорщини в федеративну державу під владою династії Габсбургів. Передбачала надання чехам та іншим слов'янським народам автономії в межах Австрійської імперії звідки й назва австрославізм. У своїх поглядах прихильники австрославізму відмежовувалися від ідеології й політики сепаратизму, панславізму, русофільства. Концепція австрославізму знайшла підтримку в колах західних українців та в діяльності їх першої політичної організації — Головної руської ради, яка 1848 запропонувала поділити Галичину на дві автономні частини — східну українську і західну польську. Імператорський уряд ігнорував вимоги австрославістів, але настанови австрославізму лишалися в програмах різних національних органіцій і політичних партій імперії до Першої Світової війни

 

144 Відновлення Галицької митрополії. 11 вересня 1806 року цісар Франц I затвердив пропозиції про відновлення Галицької митрополії, що їх випрацювали Антоній Ангелович та генеральний вікарій Львівської єпархії Михайло Гарасевич. Відень запропонував Папі Римському Пієві VII піднести Львівське єпископство до гідності митрополії в складі трьох владицтв: Львівської архієпархії, Перемиської та Холмської єпархій. На львівського архієпископа й галицького митрополита цісар просив затвердити Антонія Ангеловича, який після смерті холмського єпископа Порфирія Важинського і львівського єпископа Миколая Скородинського залишився єдиним греко-католицьким єпископом у Галичині. 24 лютого 1807 року Папа Римський Пій VII підписав буллу «In universalis Ecclesiae regimine», якою відновив Галицьку митрополію, затвердив номінанта і визнав за ним усі права, що ними користувалися київські митрополити.25 вересня 1808 року відбулося урочисте сходження Антонія Ангеловича на галицький митрополичий престіл, на якому перебував до своєї смерті 1814 року. У 1803 р. австрійський уряд почав упорядковувати церковні справи на території держави. Латинські єпископи, львівський і перемиський, зажадали ліквідувати уніятські єпископства і віддати їх під юрисдикцію латинських. Львівська губернія, де польське духовенство мало великий вплив, була схильна до того. Але в цей час уніятські священики відправляють до Відня о. Михайла Гарасевича, Генерального вікарія Львівської єпархії, з домаганнями про утворення Галицької митрополії.Гарасевич – вихованець «Barbareum», досвідчений історик, автор твору «Аннали Руської Церкви», патріот, добрий дипломат. З ним поїхав до Відня львівський єпископ Микола Скородинський. Вони спільно розгорнули широку й активну діяльність при імператорському дворі та перед нунцієм й імператором, які були готові підтримати справу утворення митрополії. У 1805 р. помер митрополит Ростоцький. У цей час помирають холмський і львівський єпископи, залишився тільки перемиський єпископ Ангелович. Римо-католики й надалі домагалися ліквідації уніятських єпископств. Губернія вимагала якнайшвидшого призначення єпископів. Завдяки Гарасевичеві цісар відправляє до Рима в 1806 р. листа, в якому домагається створення Галицької митрополії, а на митрополита представлено кандидатуру Ангеловича (який по закінченні богословських студій був ректором Державної семінарії у Львові і професором догматики у Львівському університеті, а з 1798 року – Перемиським єпископом) з вимогою, щоб Галицький митрополит мав усі права, якими володів Київський митрополит у час укладення Берестейської унії, гарантовані буллою «Decet Romanum Pontificem».Та в Римі вони зустрілися з новими труднощами: не було з’ясовано, чи взагалі існувала колись Галицька митрополія; російський цар вже призначив уніятським митрополитом Лісовського, а двох бути не може; у Львові вже є римо-католицька митрополія, це суперечить Замойському синоду, яким визначено, що митрополитом може бути тільки василіянин, а не світський священик.Але Апостольська Столиця все-таки видала буллу «In unsversalis Ecclesial Regimene», якою було утворено Галицьку митрополію з усіма правами, які мала і Київська митрополія на території Галичини й Холмщини. Папа дав згоду і на кандидатуру Ангеловича з умовою, що василіянський чин надалі матиме активне й пасивне право при виборах митрополита; єпископ Ангелович повідомить про Галицьку митрополію митрополита Лісовського.Однак Австрія не дала «Placenium regiura» (дозвіл на утворення митрополії) через вимоги, які поставив Рим. Тоді Апостольська Столиця без усяких вагань утворила митрополію без дозволу австрійської влади. Так у вересні 1808 р. митрополит Ангелович вступив на престіл Галицької митрополії.Ця подія залишила велику печать в історії нашої Церкви, відкривши нову сторінку у її розвитку.

 

145 Становище православної церкви на землях підросійської України у X IX ст. XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місц