Заснування і діяльність університетів в під російській україні 5 страница

Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.Абсолютна більшість емігрантів-українців у США працювали на найважчих роботах у промисловості: вугільній, металургійній і металообробній, ткацькій і швейній, у добуванні золота, срібла, олова, у будівництві, передусім залізничному і шляховому. Умови праці робітників були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Українські робітники зазнавали дискримінації. їхня заробітна плата була нижчою в порівнянні з зарплатою корінних робітників.

Хоча серед українців-емігрантів переважали селяни, у сільському господарстві США займалися менше третини українців, при цьому мали свої гомстеди — ділянки землі й стали фермерами лише 0,3 %, а всі інші працювали найманими сільськогосподарськими робітниками-батраками.Початком масової еміграції українців до Канади вважається прибуття 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа на кораблі «Орегон» двох українських селян Івана Пилипіва і Василя Єлиняка з села Небиліва Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області).Через кілька років, із 1896 p., еміграція українців до Канади набула.масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.Більшість українських емігрантів селилися в західних малолюдних лісистих і кам'янистих місцевостях Канади, переважно в штатах Монітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенець мав право одержати гомстед (від англ. homestead — садиба, селянський двір) — земельну ділянку розміром НО акрів (акр — приблизно 0,4 га) за умови, якщо він досяг 18 років і вніс 10 доларів пепередньої плати. Він був зобов'язаний жити на цій ділянці не менше трьох років, розорати не менше ЗО акрів, спорудити хату й господарські приміщення. Лише за цих умов він ставав власником землі.Не маючи необхідних знарядь праці, не говорячи про машини, поселенці спочатку споруджували землянки, потім вручну будували хати, корчували ліси, готуючи грунт для посівів. Для того, щоб заробити гроші для купівлі плуга, •борони та інших сільськогосподарських знарядь і робочої худоби, поселенці йшли на найтяжчі роботи в шахти, на заводи, фабрики, будівництво залізниць, міст, шляхів.Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З'являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці — у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25—50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича з Золочівського району Галичини. У 1876 р. туди прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. Масова еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p., коли пароплавні компанії за угодою з бразильським урядом зобов'язались перевезти до Бразилії десятки й сотні тисяч іммігрантів. До початку першої світової війни українських іммігрантів у Бразилії налічувалось близько 45 тис. чол. Більшість із них розселилась у штаті Парана.

До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. Всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів.Через незвичний тропічний клімат, тяжкі умови проживання не всі українські переселенці до Південної Америки змогли як слід адаптуватися й завести свої фермерські господарства. Виснажлива праця, антисанітарні умови, поширення хронічних хвороб приводили багатьох з них до смерті, частина з них поверталася на свою батьківщину, Інші, невлаштовані і бідуючі, змушені були йти на найважчі роботи на будівництві залізниць, на фабриках, заводах і портах, найматися батраками до власників кавових плантацій, поміщиків і фермерів, бути прислугою у багатих людей.Найбільше українців працювало в США у промисловості: вугільній, металургійній, текстильній, добувній, у будівництві, в Канаді — здебільшого в сільському господарстві західних провінцій, у гірничій промисловості, шляховому будівництві, у Бразилії й Аргентині — в сільському господарстві й деяких галузях промисловості. Зусиллями й тяжкою працею українських емігрантів було розкорчовано й освоєно десятки й сотні тисяч гектарів цілинних, переважно лісистих земель, створено ефективні фермерські господарства, збудовано багато підприємств, залізничної колії й шосейних шляхів, видобуто мільйони тонн корисних копалин, вироблено велику кількість промислових та сільськогосподарських товарів і внесено значний вклад в економічний розвиток країн Американського континенту.

Умови праці й життя більшості українських емігрантів були дуже тяжкими. Вони, як правило, були зайняті найбільш важкими, трудомісткими роботами, їхня зарплата часто була нижчою, ніж у корінних місцевих робітників, а звідси їх життєвий рівень був значно нижчим.

У місцях нового поселення поступово стало розгортатися серед українських емігрантів і громадське життя. Створювалися, передусім, церкви, зокрема православні і греко-католицькі, різні громадські, культурно-освітні організації, будівельно-позичкові, страхувально-допомогові, кооперативні та інші товариства.Однією з найбільших українських організацій взаємодопомоги в США став «Руський народний союз, створений у 1894 р. З 1914 р. він називається «Український народний союз». Органом Союзу стала газета «Свобода», що почала виходити ще в 1893 р. і виходить понині. Союз на початку мав метою надавати допомогу потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім'ї померлого та ін.З часом Союз став відігравати значну роль у політичному житті, у вихованні національної самосвідомості українців.Активну політичну й видавничу діяльність у США вела поступово-робітнича організація «Гайдамаки», заснована в 1907 р. Вона видавала газету під такою самою назвою.У 1915—1916 pp. у США почали діяти дві великі суспільно-політичні організації «Федерація українців у Злучених державах», що мала просоціалістичний характер, і «Українська рада в Америці», яка проголошувала необхідність політичної освіти для іммігрантів і задоволення інших їхніх громадських потреб.Активним громадським життям жили українці в Канаді. У багатьох поселеннях були збудовані церкви — греко-католицькі і православні. Греко-католикам велику увагу приділяв галицький митрополит Андрей Шептицький, який у 1910 р. два місяці перебував у Канаді. Він направляв туди священиків, на його клопотання Ватікан надіслав до Канади окремого єпископа, там почалося видання газети «Канадійський русин». Для православних у Канаді виходила газета «Український голос».У 1908 р. в містечку Кобалт (штат Онтаріо) створилося Українське відділення Соціалістичної партії Канади. Воно видавало газету «Червоний прапор». її продовжувачем стала газета «Робочий народ», яка почала виходити в 1910 р. і була органом Української соціал-демократичної партії Канади (УСДП).У 1910 р. українці Канади створили товариство ім. Мирослава Січинського, яке мало метою подавати допомогу визвольному рухові українського народу в Росії і Австро-Угорщині. У 1914 р. в Едмонтоні було засновано товариство «Самостійна Україна», яке мало завдання «нести поміч визвольному рухові України» і «вести просвітницьку й економічну роботу між українцями Канади».

З самого початку переселення в чужі краї українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух — створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані — понад 200. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».

94.Харківські народницькі гуртки середини 80-х рр. XIX ст. Послідовники чорнопередільського напряму в народницькому русі продовжували діяти й у середині 80-х років. З осені 1882 р. у Полтаві почав працювати гурток революційної молоді на чолі з Сергієм Ткаченком, котрий переїхав із Харкова. З початку 1883 р. й до січня 1884 р. в Харкові досить активну підпільну роботу вела група М.Йордана, Ю.Буніна та інших народників. У 1885 р. С.Балабуха, М.Мерхальов, П.Грабовський та інші утворили народницький гурток, який розповсюджував прокламації, пропагував свої ідей серед харківських студентів, учнів землемірного та Кременчуцького технічного залізничного училищ тощо. Гурток припинив свою роботу навесні 1886 р. у зв’язку з жандармським погромом. Не відійшла за межі народницького соціалізму й “Харківська соціально-революційна група робітників”, що діяла як самостій.на організація в 1887 – 1889 рр. В її програмі поєднувалися положення як народовольців, так і чорнопередільців, діяльність же характеризувалася посиленим інтересом до середовища робітників, а також високим рівнем освіченості та політичної підготовленості.БУНИН: Весной 1881 выслан за участие в студенческих беспорядках из Москвы в Харьков, где был затем лидером и теоретиком народнического кружка (Балабуха, Мерхалев и др.).В 1883 г. напечатал под псевдонимом Алексеев в харьковской народнической типографии брошюру «Несколько слов о прошлом русского социализма и о задачах интеллигенции».Кроме того, им составлены: «Проект организации народной партии», отобранной при обыске у В. Гончарова, и «Программа действий кружка рабочих-народников», найденная 11.01.1884 у И. Иордана вместе с тайной народнической типографией.В конце 1883 — начале 1884 был в Петербурге, где вёл переговоры с петербургскими народниками и народовольческой «рабочей группой». До провала харьковской народнической типографии 11.01.1884 скрылся из Харькова и разыскивался по этому делу (дело Ив. Манучарова, Н. Иордана и др.).Арестован 27.09.1884 в слободе Озерках (Елецкий уезд, Орловская губерния) и доставлен в Харьков. Привлечён к дознанию при Харьковск. ж. у., выделенному в особое производство.

03.07.1885 подчинён гласному надзору на 3 года вне местностей, объявленных на положение усиленной охраны. Отбывал ссылку в сл. Озерках, затем находился под негласным надзором.В 1889 жил в Харькове, поддерживая связи с местными кружками (Д. Крыжановский, Д. Бекарюков и др.). В 1890-х заведовал статистическим бюро Полтавского земства. С конца 1890-х жил в Москве.ХАРКІВСЬКА СОЦІАЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ГРУПА РОБІТНИКІВ— одна з перших на Україні революційних організацій перехідного типу від народництва до марксизму. Виникла в лютому 1886 внаслідок злиття місц. робітн. гуртків "Чорного переділу" і "Народної волі". Організаторами й активними учасниками її були І. Веденьєв, А. Кондратенко, В. Соколов, С. Крутиков, В. Вєтров, І. Радченко та ін. Члени групи організували в Харкові 7 робітн. гуртків, встановили зв'язки з революц. народницькими орг-ціями Бєлгорода, Таганрога, Одеси; створили ряд гуртків у Ростові-на-Дону, Олександрівську (тепер м. Запоріжжя) та ін. містах. Подібно до програм ін. гуртків революц. народників 80-х рр., програма харків. групи (вироблена в травні 1887) під робітн. класом розуміла всіх "працюючих" — і селян, і робітників, причому першорядну роль у політ. та екон. перетвореннях відводила селянству; помилково вважала передання землі сільс. землеробським общинам з подальшим перерозподілом її органами самоврядування соціалістичним заходом. Зі вступом до групи Ю. Д. Мельникова (весна 1888) вона почала активно розповсюджувати марксистську літературу, нелегальні видання групи "Визволення праці". У серпні — вересні 1889 через арешти припинила діяльність.

95.Харківсько-Київське таємне політичне товариство. У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організа-цій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Мар-ков, всього на осінь 1856 р. — 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12— 13 чол.). У цьому об'єднаному товаристві переважали радика-льні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визво-лення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї. Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсюдження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв — пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово». Члени таємного товариства брали активну участь у сту-дентських виступах проти сваволі адміністрації, які спала-хнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з універси-тету. Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравсь-кий, перейшли до Київського університету, створили тає-мний гурток, що почав випускати нелегальний рукопис-ний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Кате-ринослава й інших міст. На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського то-вариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.

96.“Руська трійця”. Наступний, третій етап розвитку галицького відродження пов’язаний з діяльністю гуртка львівських романтиків – «Руська трійця». На цьому етапі відродження духовний провід перебирають представники нижчого духовенства та різночинці. Важливі впливи на формування цього гуртка справили польське повстання 1830–1831 рр. та українська школа в польській літературі, а також процес відродження, що розгортався в Наддніпрянській Україні з його увагою до української народності, літератури, фольклору. Важливе значення мали культурні імпульси чеського відродження, зокрема таких його видатних діячів, як П.Шафарик, Й.Добровський. Вихідці із сільського духовенства, студенти греко-католицької духовної семінарії у Львові М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, спілкуючись, почали виявляти інтерес до народної української мови. Через те, що між собою вони спілкувалися рідною мовою, товариші і називали їх «Руською трійцею». Під впливом «Енеїди» І.Котляревського та збірки «Українських народних пісень» М.Максимовича, М.Шашкевич замислився над тим, чому українці сором-ляться своєї рідної мови. Він почав писати українською. У 1836 р. з метою довести, що українською мовою можна висловлювати філософські і релігійні думки, М.Шашкевич на традиційних урочистостях у семінарії перед духовною владою і гостями виголосив промову рідною мовою, до нього виступи виголошувалися латинською, німецькою чи польською. М.Шашкевич одним з перших почав промовляти і церковні проповіді українською, подаючи приклад іншим студентам семінарії. У 1833 р. представник польської громадськості й куль-тури В.Залеський видав збірку «Riesni Ludu Polskiego i Ruskiego w Galicуi» («Польські та українські народні пісні на Галичині»). Ця збірка за змістом та значенням була аналогом «Народних українських пісень» М.Максимовича в Наддніпрянській Україні. В збірці В.Залеського, що вийшла під псевдонімом «Вацлав з Олеська», було більше українських народних пісень, ніж польських. Симптоматично, що збірка мала великий вплив на формування національної свідомості галицьких українців (русинів), які, як писав І.Франко, «переконалися, що й у них в устах отсього простого холопа-панщизняника живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів». З іншого боку, збірка В.Залеського викликала почуття невдоволення від того, що українські пісні були видруку-вані польським автором і польською мовою. Саме цей факт наштовхнув «Руську трійцю» на думку видати свою власну літературну збірку рідною мовою. «Ми гордилися, – згадував пізніше Я.Головацький, – що поляк уважав українські пісні поетичнішими від польських..., але ми обурювалися, що українські пісні вміщено всуміш із поль-ськими і видруковано польськими літерами. Нам хотілося б мати національний збірник в роді Максимовичевого».

У 1834 р. М.Шашкевич, який був ідейним лідером «Ру-ської трійці», упорядкував альманах з власних творів і творів своїх друзів з додатком народних поезій та пісень під назвою «Зоря». Віденська цензура заборонила цей збірник. Однак Я.Головацький знайшов можливість на-друкувати книгу в Угорщині, в Будапешті, де цензурні утиски не були такі суворі, як в Австрії. Цей збірник з’явився тільки 1837 р., але з іншою назвою: «Русалка Дністрова». В ньому були вміщені народні пісні – думи та весільні – з вступом І.Вагилевича, оригінальні поезії М.Шашкевича, переклади Шашкевича і Головацького із сербського епосу, Короледворського літопису, в частині історичній – статті, рецензії, нотатки. У передмові до «Русалки Дністрової» галицько-українське пробудження розглядалося у зв’язку з національними рухами південних і західних слов’ян, а також у східнос-лов’янських землях. Збірка «Русалка Дністрова» знаменувала новий етап національного відродження на Галичині, що характеризу-вався пробудженням під впливом романтичних ідей наці-ональної свідомості українців. Втім доля «Русалки Дніст-рової» та діячів «Руської трійці» була нещаслива. Цензура затримала більшу частину накладу. Встигли розійтися 100-200 примірників «Русалки Дністрової». Ректор духовної семінарії і водночас львівський цензор, В.Левицький вба-чав у цьому альманасі політично небезпечні впливи і нас-лідки й заборонив його розповсюдження. Він вчинив над "трійчанами" слідство. М.Шашкевичу, як ініціатору цього проекту, загрожувало виключення з духовного стану. І.Вагилевич зовсім відмовився від участі. Я.Головацький взяв на себе частину провини і тим врятував М.Шашкевича. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Головацький Висвячений на священика в 1842, став співробітником греко-католицької парафії у, залишившись надалі під церковним наглядом. З 1848 — професор руської (української) мови і літератури Львівського університету, а в 1864—1866 рр. — ректор цього навчального закладу. а рекомендацією М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і 1867 року переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (нині Вільнюс, Литва), де став головою Археографічної комісії.Автор наукових праць з літератури, історії, етнографії. Найважливіша праця — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі», кн. 1-4. Вагилевич Під час «весни народів» 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Він став редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" "Дневник руський". 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові.

97.“Чигиринська змова”. Незважаючи на арешти, народницький рух у вигляді «ходіння в народ» набував своєї кульмінації. Особливою активністю відрізнявся гурток В.Дебагорія-Мокрієвича, що виник на початку 1875 р. До гуртка входило близько 20 осіб, серед яких – Я.Стефанович, В.Засулич, Л.Дейч, В.Малинка, С.Чубаров та ін. Маючи за мету всенародне повстання, члени гуртка В.Дебагорія-Мокрієвича розгор-нули серед селян пропагандистську роботу. Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба створити селянську революційну організацію. Ця подія здобула назву Чигиринської змови. Ініціатором цієї події були члени групи Я.Стефановича. Сам Я.Стефанович визнавав, що в результаті свого чоти-рирічного блукання («ходіння в народ») під видом бого-мольця з монастиря у монастир, з ярмарку на ярмарок, праці чорноробом на залізниці Сміла–Черкаси і збирання відомостей про ставлення селян до властей, їхніх бажань і прагнення, а також легенд про селянських ватажків, він дійшов висновку, що «селяни бажають подушного поділу землі,...не визнають законним ні поземельного, ні інших податків, крім державної подушної податі». Селяни, на думку Я.Стефановича, були «глибоко переконані, що укази государя цілком відповідають їхнім інтересам, але застосовуються (укази) властями по-своєму, про що государеві не відомо, оскільки дворяни не допускають до нього селян, а міністр і сам спадкоємець стоять за вигоди дворянства.» Таким чином, використовуючи наївний монархізм се-лян, члени групи Я.Стефановича почали поширювати серед мешканців Чигиринського повіту Київської губернії політичну містифікацію – «Височайшу таємну грамоту», в якій закликали селян до боротьби проти дворян і чинов-ників, за переділ землі й підготовку збройного повстання. «Безупинна двадцятирічна боротьба наша, – писали на-родники від імені Олександра ІІ у вигаданій царській гра-моті, – за вас із дворянством переконала нас, нарешті, що ми одноособово не в силі допомогти вашому горю, і що тільки ви самі можете скинути з себе дворянське іго і виз-волитись від тяжких утисків та непосильних поборів, якщо одностайно із зброєю в руках повстанете проти ненависних вам ворогів і заволодієте всією землею». Кульмінаційним пунктом програми і тактики «ходіння в народ» у представників російського народництва став перехід від революційної пропаганди до революційних дій – створення «Таємних дружин». "Усім вам селянам і міщанам, – закликала псевдо-царська грамота – повеліваємо: об’єднуйтеся в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», з тим, щоб підготуватись до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів". І далі народники «роз’яснювали» селянам як треба поводитися з членами таємних товариств: кожний «повинен дати присягу на вірність товариству «Таємній дружині», а товариства «повинні тримати себе у найсуворішій тайні від дворянського начальства та попів», «зрадників не треба щадити, і кожен, хто умертвить зрадника, зробить добре і благородне діло.» Інструкції народників зводилися до вимог конспірації, дисципліни, рішучих дій. «Повеліваємо «Таємним дружи-нам», – закликала містифікована народниками царська грамота, – виконувати наші затверджені статути; зберігати твердість і одностайність у своїй справі і не вірити ні попам, ні дворянам, які брехливими обіцянками і всякими іншими способами будуть намагатись внести між вами розбрат і тим ослабити ваші сили.» Завершувалася «царська грамота» утопічним проектом – вірою у перемогу селян, що принесе їм зем-лю і волю: «Коли ж священна боротьба ваша з дворянами... з Божою допомогою закінчиться для вас перемогою, – тоді вся земля з лісами і сіножатями буде таким самим безплатним добром вашим, як вода, сонячне світло і всякий інший дар Божий, створений для людини: не буде ненависного вам дворянського начальства,.. і запанує тоді свобода і благоденство на землі Російській.» Як бачимо, програмові постанови російських народників мали вигляд селянської утопії загальноросійського масштабу, позбавленої будь-яких регіональних ознак чи національних аспектів. Текст статуту селянського товариства «Таємна дружи-на» і «Височайшої таємної грамоти» та «Обряд святої при-сяги» були написані Я.Стефановичем та Л.Дейчем у серпні 1876 р. У вересні Л.Дейч, якого розшукувала поліція, виїхав за кордон, де мав надрукувати статут, грамоту та бланки присяги. У листопаді він повернувся з-за кордону, виконавши взяту на себе справу. У результаті активної діяльності групи Я.Стефановича серед колишніх державних сіл Чигиринського повіту була створена нелегальна організація «Таємна дружина», яка нараховувала близько 1000 членів. Селянське повстання народники готували на жовтень 1877 р., але їхня організа-ція та наміри були викриті. З донесення київського губер-натора Гессе міністру внутрішніх справ Тимашову від 9 жовтня 1877 р. відомо, що було виявлено на той час бли-зько 700 членів таємних товариств, з яких 370 вже допи-тані, а 27 головних керівників ув’язнено. Серед селянських ватажків «Таємної дружини» засуджені були Ю.Олійник, Л.Тененик, М.Гудзь, К.Прудкий та ін. Організатори Чигиринської змови – Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський також були заарештовані й засуджені на смертну кару. Але їх врятував народник М.Фроленко, який організував втечу з київської в’язниці. Чигиринська змова викликала суперечності між народ-никами. Дехто з них, наприклад Г.Плеханов, вважав не-припустимим використовувати царистські ілюзії та ім’я царя в революційній боротьбі, інші розчарувалися у так-тиці «ходіння в народ» і прагнули більш рішучих заходів, зміни тактики боротьби.

98.Віденсько-перемишльський гурток. Виходячи з розвитку національного руху на зах укр.землях можно поділити його на 2 етапи – до початку і після початку 1830рр. Перший відбувся під впливом австрійського просвітництва. Центр-Перемишль. В саме цей період діяв Віденсько-перемишльський гурток. Його лідер М.Левицький, зібрав гурт патріотично настроєних греко-католицькиїх священників: І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, І.Лаврівський, І.Снігурський. Майже всі вони в різний способ були пов’язані з віденським інтелектуальним оточенням. Деякі члени гуртка отримали освіту у Відні. Почали компанію по запровадженню руської мови в систему початкової освіти і розширення мережі парафіяльних шкіл. Їхніми заходами у 1816р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство сященників, а у 1818р. – дяківську школу. Зустрілися з опором місцевої влади. У 1818 добилися від уряду рішення про допушення поряд з польською руської мови для викладання у початкових школах. За І.Снігурського освітня діяльність набрала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством було відкрито бл.400 шкіл. У 1817-1821р. освітнє товариство випустило декілька підручників. Автор І.Могильницький. З середовища цього гуртка вийшли також перші граматики. Діячі гуртка по-годжувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов’янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані суміші першої та другої. Для них було вочевидь, що руські селяни та люди у підросійській Україні розмовляють одновою мовою. Але вони вважали, що нею можна писати лише книжки для неосвіченого селянства. Літературна мова – повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов’янською мо-вою. Вони намагалися розрізняти мову літературну та народну. Через свої мовно-літературні засади пере-мишльський гурток не міг стаи виразником чітко української національної орієнтації. Характерно, що М.Левицький через 15 років став ініціатором заборони виданнь написаних українською народною мовою Така мова, а прямо говоря суржик не була приваблива для населення.

99.Народовольський з’їзд у Катеринославі. Народовольські гуртки 1885 - 1889 рр. та іх діяльність. У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.Отже, народники взагалі і народовольці зокрема до-сягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з само-державством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію, нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні революційні програми...»Насамкінець у Катеринославі (1889) відбувся нелегальний з’їзд народницьких організацій загальноросійського масштабу, але обрані на з’їзді керівники руху були заарештовані, народницькі гуртки припинили свою діяльність на місцях. Народники, на думку В.Сарбея: «втратили провідну роль у визвольному русі.» Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. російське ліберальне народництво перебувало в стані глибокої кризи. Остаточний крах народництва був пов’язаний з поширенням ідей марксизму.