Заснування і діяльність університетів в під російській україні 6 страница

100. Робітничий рух підросійської України у 80-90-х рр. XIX ст. Криза, яка почалася в промисловості в 1882 p., різко погіршила становище робітників, утруднила їх боротьбу, але зовсім спинити її не могла. Проти зниження зарплати, свавілля адміністрації, наступу капіталістів на життєвий рівень працюючих активно протестували в першій поло-вині 80-х років залізничники, передусім робітники заліз-ничних майстерень, робітники цукрових заводів, шахт і рудників.У 1880 р. страйкували робітники залізничних майсте-рень у Києві. До страйку призвели зменшення заробітку, дорожнеча і знущання начальника майстерень. Наступного року застрайкували робітники залізничних майстерень у Кременчуку, при цьому зав'язали начальника майстерень у мішок і вивезли його на тачці за межі підприємства. У 1884 р. страйкували робітники Полтавських залізничних майстерень, вимагаючи видати затриману зарплату. Того ж року робітники Марийського рудника Губоніна у Слов'яносербському повіті (Катеринославщина), протестуючи проти систематичної несвоєчасної видачі зарплати, внаслідок чого вони змушені були брати в рудничних лавках недоброякісні продукти, залишили роботу й розгромили дві продуктові крамниці. Поліція заарештувала 30 учасників заворушення.Великий вплив на розвиток робітничого руху в усій країні, в тому числі й на Україні, справив страйк робітників Нікольської текстильної мануфактури Т. Морозова (в с Нікольському біля м. Орєхово-Зуєва Владимирської губе-рнії), який спалахнув у січні 1885 р. під керівництвом пе-редових робітників П. Мойсеєнка і В. Волкова. Переляка-ний страйковою боротьбою робітників, і насамперед Мо-розовським страйком, царський уряд 3 червня 1886 р. видав фабричний закон, який певною мірою регулював відносини між робітниками й підприємцями.Під впливом боротьби російських робітників у другій половині 80-х — першій половині 90-х років посилювався страйковий рух в Україні, в якому дедалі активнішу участь брали шахтарі, залізничники, робітники машинобудівних, металообробних, цукрових заводів та інших підприємств.У червні 1885 р. у зв'язку з погіршенням умов праці й зниженням заробітної плати застрайкували робітники залізничних майстерень станції Олександрівськ Лозово-Севастопольської залізниці, причому вперше в історії ро-бітничого руху в Україні страйкарі вийшли на станцію з червоним прапором.В цілому за 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень (усього 110 виступів) із 678 страйків і заворушень по Росії. Це було майже в два рази більше, ніж за 60—70-і роки разом.У ході страйкової боротьби у робітників поступово зро-стало розуміння протилежності їх інтересів інтересам класу капіталістів, розуміння того, що робітники складають один клас, окремий від інших класів, і що їх інтереси однакові, спільні як у межах своєї країни, так і всього світу. Отже, у робітників вироблялися елементи політичної свідомості, з'являлося відчуття пролетарської солідарності й інтернаціональної єдності, що яскраво виявилося у листі одеських робітників до робітників французьких, прийнятого ними 18 березня 1878 р. на сходці, присвяченій пам'яті Паризької комуни, і у вітальному адресі харківських пролетарів делегатам І Конгресу II Інтернаціоналу, який працював у 1889 р. в Парижі.

101. Виникнення, структура і склад Південного товариства. Створена в березні 1821 року членами Тульчинської управи колишнього Союзу благоденства (П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович, Барятинський Олександр Петрович та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович від Південного товариства становили так звану Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати Муравйов-Апостол Сергій Іванович і Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Бестужев-Рюмін Михайло Павлович, Поджіо Олександр Вікторович, Вольф Фердинанд Богданович та офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.З'їзд 1822 року остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 року було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з Пестелем (пізніше Барятинським), Кам'янську на чолі з Давидовим і Волконським та Васильківську на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 року обговорили і схвалили програму товариства — Руську правду, написану Пестелем. На з'їзді в 1825 році обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного товариства прагнули об'єднатися з Північним товариством декабристів. Навесні 1824 Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі Руської правди, хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а Пестель — ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського патріотичного товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного товариства увійшло Товариство об'єднаних слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу.Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 Пестеля, а пізніше і Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку. 3(15).1.1826 Південне товариство було розгромлене.

102. Південноросійський союз робітників. Одеса в середині 70-х років була великим торговельно-промисловим містом, в якому жило понад 200 тис. чол. і налічувалося 167 фабрик і заводів, де працювали понад 3,5 тис. робітників. Серед робітників одеських підприємств ще в 1872 р. почали створюватися гуртки, яких на середину 70-х років налічувалося близько 10. Під керівництвом народників або найбільш свідомих робітників вони організовували взаємодопомогу і підвищення освітнього рівня робітників. Найактивнішим був гурток, що працював з р. на механічному заводі Белліно — Фендеріха під керівництвом передового робітника Д. Ізотова. У травні в 1872 р. в цьому гуртку почав читати лекції з політекономії й історії революціонер-інтелігент Є. Заславський (1844— 1878), у світогляді якого поєднувалися ідеї дрібнобуржуазного соціалізму з зародками пролетарського соціалізму. Діяльність гуртка стала набувати революційного характе-ру.Активну революційну пропаганду серед одеських робітників вів також В. Обнорський, що приїхав до Одеси з Петербурга в 1873 р. Рятуючись від поліцейських переслідувань, Обнорський у 1874 р. виїхав за кордон.На початку травня 1875 р. на сходці на пропозицію За-славського на основі ощадно-позичкової каси, що існува-ла при чавуноливарному заводі Гулье — Бланшарда і включала кілька груп, було вирішено «заснувати товарис-тво, яке б діяло проти уряду, а ощадно-позичкову касу перетворити в касу цього товариства». Так виник «Пів-денноросійський союз робітників». «Статут братської ка-си» став статутом «Союзу». Із тексту видно, що його авто-ри були знайомі з «Тимчасовим статутом Міжнародного товариства робітників» (І Інтернаціоналу), написаним К- Марксом, і статутом «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу».Статут починався із загальних положень, у яких вказу-валося, що порядок, який встановився нині, не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників; що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить працю основою особистого і суспільного добробуту;що цей переворот може відбутися тільки при цілкови-тому усвідомленні всіма робітниками свого безвихідного становища і при повному їх об'єднанні.Виходячи з цих положень, статут ставив таку мету пе-ред «Союзом»:1) пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту ка-піталу і привілейованих класів;2) об'єднання робітників Південноросійського краю;3) майбутня боротьба з економічним і політичним ла-дом, що встановився.Отже, як видно із статуту, уже перша робітнича органі-зація визнала, хоча і в не дуже чіткому формулюванні, несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, боротьби за політичні свободи і потребу об'єднання робітників. Разом з тим статут не містив нале-жної характеристики тодішнього суспільно-політичного ладу, ролі робітничого класу як керівника всього народу в революційному русі, боротьбу з існуючим ладом відкла-дав на майбутнє.Статут визначав структуру «Союзу». У ньому говорило-ся, що «Союз» «поділяється на товариства, яких тепер два: Одеське і Ростовське». Товариства складалися з гуртків, керованих депутатами (представниками), які обиралися на один місяць. Обов'язки депутата — наглядати за внесками в касу (кожний член «Союзу» мав щотижня вносити 25 коп.), піклуватися, щоб у гуртку виконувалися всі правила, щонеділі бути присутнім на зборах депутатів, які були керівним органом «Союзу».Членом «Союзу» могла бути кожна трудяща люди»», яка мала близькі стосунки з робітниками, готова боротися проти привілейованих класів за визволення трудящих. Обов'язки кожного члена до «Союзу» і «Союзу» до нього обумовлювалися так: один за всіх і всі за одного. Статут вимагав від членів «Союзу» активності й твердої дисцип-ліни, зокрема в ньому визначалося, що член, який протя-гом п'яти тижнів не сплачував без поважних причин внес-ків, виключається із «Союзу».Керував «Союзом» Є. Заславський, навколо якого гру-пувалися 50—60 найсвідоміших робітників: ливарник Я. Рибицький, брати слюсар М. Наддачин і тесляр С. Надда-чин, коваль П. Силенко, складач С. Наумов, слюсар С. Лущенко, робітники залізничних майстерень Ф. Крав-ченко і М. Короленко, конторщик М. Сквері та ін. Всього «Союз» об'єднував 200—250 робітників і в Одесі поділявся на 6 груп: одна — на заводі Белліно — Фендеріха, друга — на заводі Гульє—Бланшарда, третя — в залізничних майстернях і т. д.Діяльність «Союзу» полягала насамперед у щотижне-вих — в суботу або неділю — зборах депутатів від гуртків, що були керівним органом організації. Збиралися вони на квартирах членів «Союзу» або в парках чи трактирах. На цих зборах обговорювалися й вирішувалися різні витання: про прийняття нових членів, про завдання «Союзу», про роботу окремих гуртків, розподілялася між групами нелегальна література і т. п. Так само в трактирах, парках або за містом збиралися й загальні сходки членів «Союзу», на яких читалися революційні відозви, книги, велася революційна пропаганда, обговорювалися політичні питання, конкретні завдання членів «Союзу» тощо. Члени «Союзу» вели революційну пропаганду серед робітників, зокрема безпосередньо на підприємст-вах. Вони читали нелегальну літературу, в якій розповідалося про тяжке життя трудящих, революційний рух робітників у Західній Європі, про І Інтернаціонал, Паризьку комуну тощо. Зокрема, передові робітники читали й перший том «Капіталу» Маркса в російському перекладі.Уперше в історії робітничого руху в країні в 1875 р. чле-ни робітничої організації — «Союзу» — керували страйка-ми робітників в Одесі на заводах Белліно — Фендеріха, Гульє — Бланшарда і в друкарні Бирюкова.«Союз» посилав своїх членів і відправляв видані ним революційні прокламації і в інші міста — до Ростова, Хар-кова, Керчі, Миколаєва, Таганрога, Херсона.«Союз» був інтернаціональним як за своїм складом, так і за характером своєї діяльності. На зборах «Союзу» в 1875 р. було прийнято рішення посилати добровольців на допомогу слов'янським народам у їх боротьбі проти туре-цької неволі і збирати кошти на користь болгарських ре-волюціонерів.Проте у грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений. Заа-рештовано 40 чол., а до суду Особливого присутствія пра-вительствуючого сенату, що відбувся в травні 1877 р. в Петербурзі, віддано 15 чол. Це перший судовий процес над членами робітничої організації. Є. Заславський, Я. Рибицький та Ф. Кравченко були позбавлені всіх грома-дянських прав і засуджені до каторжних робіт: Заславсь-кий — на 10 років, Рибицький і Кравченко— на 5 років. Інші були засуджені до поселення в Сибіру, виправно-арештантських робіт або до тюремного ув'язнення. Хво-рий на сухоти Заславський 13 червня 1878 р. помер у тю-ремній лікарні в Петербурзі.Розгром «Південноросійського союзу робітників» не міг загасити прагнення робітників до організації. У 1878— 1880 pp. у Петербурзі діяв «Північний союз російських робітників», організаторами якого були передові робітники В. Обнорський і С Халтурін.Ці перші робітничі організації відіграли велику роль в історії революційної боротьби пролетаріату. Робітники вперше створили свої окремі пролетарські організації. Вони стали усвідомлювати роль робітничого класу як провідного класу і, на відміну від революційних інтелі-гентів-народників, почали ставити завданням боротьбу за політичні свободи.

103. Народовство. Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею» виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних українців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре забезпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених західних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спільні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після проведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не було, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне настроєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм» викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священиками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не бажали вийти поза ці прагнення.Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на визнання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати українську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русофілів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русофіли.Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контролем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишилося,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русофільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та читати їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле розмаїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяризували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863— 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Нива» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвідченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали.Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром стало очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмислення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими східними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середовища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олександр Огоновський та брати Барвінські.Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народовці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстративно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

104. Радикально-демократична течія у суспільно-демократичного русі західноукраїнських земель у др. пол. XIX ст. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повторюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убогість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зараховував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися виправитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими студентами.У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців.Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський «Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гімназистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письменників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстання проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського проводу, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофільське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають наступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили скасувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов мусив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістамреволюціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його і Франка судять за підривну діяльність.Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

105. Виникнення і склад Кирило-Мефодіївського товариства. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літопи-сів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності.В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетво-рився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний харак-тер. Слово «братство», на зразок середньовічних корпо-ративних об’єднань із своїми правилами поведінки і сим-волікою, нагадувало масонську ложу. У членів Кирило-Мефодіївського товариства були свої таємні знаки членст-ва – каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефо-дія. Кожний член братства складав присягу на вірність: незважаючи на утиски, він не видасть «нікого з членів [братства] своїх собратів». Імена славетних слов’янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов’янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності. Засновниками таємної політичної організації були М.Костомаров, ад’юнкт-професор Київського університе-ту, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, М.Гулак, уря-довець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який приєднався до таємного товариства. На відміну від декабристських і польських таємних органі-зацій, до яких входили представники родової знаті, офі-цери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було більш демократичним. Його учасники – різночинці: вчителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці із селян. Участь у Кирило-Мефодіївському товаристві також брали М.Савич, полтавський поміщик, що здобув вищу освіту в Парижі, П.Куліш, який в той час вчителював у Петербурзі, О.Маркович, етнограф, фольклорист, студенти Київського університету О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький, О.Тулуб, Д.Пильчиків та ін. За підрахунками Д.Пильчикова на початку 1847 р. «в товаристві було вже мало не сотня братчиків». С другого сайта: У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні університет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі перенесеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректором того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і цілої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та освіти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була ботаніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікавили студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комісію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобережна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести документально безпідставні претензії поляків на землі Правобережжя1. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, ро­сійська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток2.М. Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом Петербурзької Академії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і навчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки­евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський університет також був осередком й української науки. Завдяки кільком поколінням українських учених, які були професорами в Київському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрічалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася українська національна думка.І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину молодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегальне українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний етнограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олександер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефодіївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Мефодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку".Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевченка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними віршами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліссельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'язнення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслання в Саратові, де він перебував аж до 1856 р.