Заснування і діяльність університетів в під російській україні 4 страница

Одесі.Одеська громада, утворена в 1876 р. зусиллями педагогів Л.А.Смоленського, М.І.Климовича, М.Боровського і студента університету А.В.Крижанівського, була однією з найстарших в Україні [17, с.4]. В 1879 р. влада завдала громаді важких втрат, заславши до Східного Сибіру деяких найбільш активних членів (Є.I.Борисова, М.В.Ковалевського, В.Г.Мальованого, Я.М.Шульгіна). Але громада зімкнула свої лави, об'єднавшись навколо двох безперечних лідерів: гімназійного викладача історії Л.А.Смоленського й нотаріуса, відомого бібліографа, критика, фольклориста, лексикографа, перекладача М.Ф.Комарова (Комаря). 3 перших років iснування Одеської громади визначилися її особливі риси, які зберегли-ся і в наступний пeріoд. Це – й більш демократичний, у порівнянні з елітарною "старокиїв-ською", склад: за винятком деяких імен (М.М.Коцюбинський в "одеський" період свого життя, М.Ф.Комаров, Я.M.Шульгін, Є.Х.Чикаленко), в громаді не було людей, що залиши-ли тривкий слід в українській культурі; її складали головним чином викладачі середніх навчальних закладів, лікарі, юристи, службовці міської управи. Це – і значна толерантність в національному питанні. Цікаво, що самі керівники громади не були українцями за похо-дженням; так, М.Ф.Комаров був росіянином, а Л.А.Смоленський мав змішане, російсько-українсько-франко-німецьке етнічне коріння. Це – й стійка прихильність драгоманівським ідеям, що зумовило контакти як з представниками революційного народництва, так і одно-часно – з російськими лібералами. Не випадково Л.А.Смоленський, намагаючись підкрес-лити радикалізм та своєрідний "інтернаціоналізм" Одеської громади, йменував її "3апорізькою Січчю", на відміну від консервативної та виразно української "Гетьманщини" – с К г.

86.Єлизаветградська громада (кін. 70-х - поч. 80-х рр. XIX ст.)

Прикладом такого вдалого симбіозу місцевих та приї-жджих діячів служить Єлизаветградська (кіровград)Громада, яка склалася на початку 80-х років XIX століття. В 1878 році прибув до Єлисаветграда лікар Опанас Іванович Михале-вич, а вже наступного року в поліції з'явився донос на ньо-го — нібито Михале вич веде пропаганду серед своїх знайомих та хворих клієнтів. Це свідчення, за думкою О. Рябі.ніна-Скляревського, дає підстави вва-. жати 1879 рік початком існування в Єлизаветграді українського гуртка. Опанас Іванович Михалевич був членом Київської Старої Громади з 1873 року. В 1876 році його вислали на.Волгу. Після того він займав посаду лікаря на Чернігівщині та Полтавщині і тут проявив себе як небезпечний агітатор. Йому було заборонено жити в п'яти північних українських губерніях, і Михалевич перебрався до Єлизаветграда, куди невдовзі з Бобринця переїхав Іван Тобілевич. Біля цих людей у 1880—1881 рр. склався гурток, в який входи-ли ще Омелян Дяченко, член Одеської Громади Федір Волошинов, Євген Чикаленко, Олександр Тарковський, Андрій Грабенко та Іван Линкевич. Гурток приступив до виготовлення перекладів з російської на українську мову творів «...писателей народнической школы, причем работы эти предназначались для простого народа и имели целью «выяснить народу гнет, оказываемый на него правящим классом с целью возбудить его к протесту». Кожен з перекладачів робив свою частину праці вдома, а щотижня на квартирах І. Тобілевича або О. Михалевича проводилися читання перекладених уривків. Керівна роль у цій справі належала Михалевичу, який і обирав статті для перекладачів. Одначе таробота була не всім до вподоби. Дуже швидко відійшов від Громади Олександр Тарковський. Літом 1882 року він сформував гурток, який став на позиції «Народної Волі». Одначе стосунки між двома гуртками були якнайкращі, і діяли вони у багатьох випадках у тісному контакті. Тісні стосунки встановилися у єлизаветградських діячів з Київською громадою; про що згодом дізналася і поліція: «...не может быть сомнения в том, что он (гурток.} находился в сношениях с киевскими украинофильскими кружками, как старым, так и новым. Это доказывается тем, что Тарковский и Чикаленко по приезде в Киев поступили в оба эти кружка по рекомендации Миха-левича и И. Тобилевича. В один из этих кружков и от- I иравлялись переводы, делаемые членами». Після того як гурток залишили Чикаленко, Тарковський, Дяченко, Дудін, справа з перекладами не 'переривалась. До гуртка приєднались нові люди: члени Київської — Олександр та Софія Русови та Одеської —Феофан Василевський — громад. У 1883 році після повернення до Єлизаветграда Дяченка, Громада пристала до перекладу праці Іванюкова з політичної економії на українську мову з адаптацією для народного читання, Михалевич узяв для переробки розділ «про працю», Русов — «про землю», Волошинов —«про капітал», Василевськнй перекладав «Вступ», а Дяченко — «про машини». Не всі члени гуртка ставились до цієї роботи схвально. Товариш прокурора місцевого окружного суду Р. Маркович вважав, що ліпше робити оригінальну літературу, ніж перекладати з російської, яка і так зрозуміла інтелігенції, праць з політекономії, які все одно не будуть зрозумілі народу навіть на рідній мові. Одначе незважаючи на цей скепсис, Маркович надавав своє приміщення, для проведення читань перекладів. Планувалось Громадою видати збірку віршів Т. Шевченка для дітей — «Кобзарик». Для цього О. Русов та Ф. Василевський з женевського видання «Кобзаря» робили добірку віршів. Книжку мали намір виготовити на гектографі, який був у розпорядженні гуртка народовольців.

87.“Ходіння в народ” у 1874- 1875 рр. Різночинна, пореволюційному настроєна молодь, що об'єдналася в багатьох народницьких гуртках, вірячи в революційну природу селянства, в можливість підняти його на соціалістичну революцію, влітку 1874 р, в значній кількості пішла «в народ».Переодягшись у простий одяг, народники під виглядом шевців, слюсарів, малярів, теслярів, учителів, фельдшерів тощо йшли в села, вели бесіди з селянами, розповідали їм про майбутній соціалізм, читали й поширювали різні популярні книжечки, в яких розповідалося про тяжке життя народу й містилися заклики до революції.В Україні, на Правобережжі, «в народ» пішли члени «Київської комуни», які здебільшого дотримувалися бун-тарських поглядів і тому вели «літучу», «бродячу» пропа-ганду, вважаючи, що достатньо лише заклику — і селяни піднімуться на революцію. Першими пішли по селах і містечках Київщини й Поділля, видаючи себе за малярів, В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. За ними відправилися й інші члени «Київської комуни» — І. Бохановський, К. Фрост, В. Рогачова та ін.Члени гуртка «жебуністів»(Київський гурток Володимира та Марії Жебуньових (1873) вели пропаганду на Чернігі-вщині. Там же діяли народник І. Трезвинський та ін. На території Харківщини працювали члени гуртків С Ковалика і Г. Андрєєвої. Народницька пропаганда велася і на Полтавщині, Херсонщині, Катеринославшині та в інших місцях.Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розуміє ідей соціалізму, не підтримує їх, ставиться з недовірою до пропагандистів. В. Фігнер писа-ла, що «можна було прийти у відчай від революційної самотності, в якій ми жили». А царські власті на кінець 1874 p. близько тисячі учасників «ходіння в народ» заа-рештували. Слідство тривало три роки й закінчилося «процесом 193-х» жовтень 1877 — січень 1878 pp.), під час якого багатьох народників було засуджено до каторги або на поселення в Сибір. Хоча «ходіння в народ» не до-сягло поставленої мети, воно було важливим етапом визвольного руху в Росії, бо в його ході різночинна інтелігенція далі зближалася з народом, а також виковувалися стійкі революціонери.В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 60-х роках 19 століття ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х—на початку 70-х років теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та інші), У 60-х роках 19-го століття народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С. Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х роках почали діяти численні народницькі гуртки. Велике товариство пропаганди — революц. народницька організація (1869—74). Зародилося в Петербурзі як гурток М. А. Натансона, М. В. Чайковського (за його прізвищем умовно названо орг-цію) та ін. противників С. Г. Нечаева. В 1871— 72 відбулося об'єднання з гуртком С. Л. Перовської, Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени «Київської Комуни».У 1874 почалося масове ходіння в народ (у селянство) демократичної інтелігенції. Похід у народ повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини. Ходінням в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у тому числі майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877–1878). Численні організації різних напрямів (чайківці, лавристи, бакуністи та інші) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток чайківців (1872–1874), Київська Комуна (1873–1874), гурток бунтарів, у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Левченко М.В. теж належав до Одеської групи.

88. “Братство тарасівців”. Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна студентська організація, створена в Полтаві в 1891[1]. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка «всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря»[1].

До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський,Володимир Шемет. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості. У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі: самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; на чолі держави гетьман як президент і сейм; мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа; свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо. Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо». Засноване товариство у 1891 році під час зустрічі його фундаторів на могилі Т. Шевченка й ставило за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. Воно відноситься до молодих громад, що виникалив 80-90-тих роках XIX століття. Біля витоків стояли київські і харківські студенти - Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. У 1893 році частину членів Братства тарасівців було заарештовано, проте організація продовжувала діяти до кінця 90-х років XIX століття. Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу найуспішнішим осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни. До діячів Братства Тарасовців належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та інші. Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.

89.Пропагандистські народницькі гуртки на початку 70-х рр. XIX ст. У 60-х рр. 19 ст. народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С.-Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки "ходіння в народ", виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка "лавристів" у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени "Київської Комуни". В 1874 почалося "масове ходіння в народ" (у селянство) демократичної інтелігенції. "Ходіння у народ" в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у т. ч. майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877-78). Численні організації різних напрямів ("чайківці", "лавристи", "бакуністи" та ін.) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток "чайківців" (1872-74), "Київська Комуна" (1873-74), гурток "бунтарів", у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. КИЇВСЬКА КОМУНА-гурток народників, що виник у вересні 1873 в Києві. Переважна більшість її учасників перебувала під ідейним впливом М. О.Бакуніна, деякі дотримувались поглядів П. Л. Лаврова. До"К. к." входили представники різночинної інтелігенції, студенти Київ. ун-ту (зокрема, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, М. К. Судзиловський, Я. В. Стефанович, М. О. Коленкіна та ін.). В різний час в гуртку було бл. 30 чол. Члени "К. к." збиралися на сходки, вели революц. пропаганду серед робітників, селян Київ., Подільської і Полтав. губерній ("ходіння в народ"). Вони підтримували зв'язки з народницькими гуртками Петербурга, Харкова, Одеси та ін. міст. В кінці 1874 у зв'язку з масовими арештами "К. к." припинила своє існування.В 1876 народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община). В практичній роботі "Земля і воля" перейшла від "летючої", "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875-76 найбільшу активність виявив гурток "південних бунтарів" (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 "південні бунтарі" намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція (див. Чигиринська змова 1877).

90.Діяльність народовольських гуртків і груп (кін. 1879 - поч. 1883 рр.) Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 народники створили революційну організацію Земля і Воля. Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община.У практичній роботі Земля і воля перейшла від летючої, бродячої пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875–1876 найбільшу активність виявив гурток південних бунтарів (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 південні бунтарі намагалися створити у Чигиринському повіті (охопила мережа 40 сіл)таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція (Чигиринська змова,1877).Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на організації терористичних актів. Узимку 1877–1878 у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879. Спроби уладнати їх у тому ж році на з'їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла назву «Народна Воля»; інші учасники з'їзду створили організацію «Чорний переділ», яка ставила завдання мирного вростання народників у народну масу. Остання течія опісля перетворилася у легальне народництво, яке існувало аж до 1917. Чорнопередільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й. Аптекман, М. Попов та інші) прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У Києві чорнопередільці Є. Ковальська і М. Щедрін організували Південноросійський робітничий союз 1880–1881). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до Народної Волі, а частина емігрувала за кордон. Г. Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу Визволення праці (1883). Чорний Переділ фактично припинив своє існування.Більш активну діяльність розгорнула Народна Воля. В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 біля Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (процес 20-ти 1880, процес 14-ти 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На початку 80-х рр. основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації Народна Воля на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців. Однак відродити Народну Волю було вже неможливо.

91.Міграції українців у Російській імперії: Кавказ. Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва. «Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Північний Кавказ найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії – переселення на кордон імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввійськовий спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу кочових войовничих племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків» [8, 16]. Отже, з-під українського козацтва в прямому розумінні вибивався ґрунт – рідна земля. У такий же спосіб досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Північний Кавказ, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом змішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії. Імператриця ж сподівалася «на фактичне вимирання козацької вольниці». І мала рацію: «під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців» За першим загальним переписом населення Російської імперії 1897р., кількість етнічних українців на Ставропольщині (предкавказький регіон) становила понад 319 тис. осіб, що складало 36,6 % від усього населення. Але ще задовго до першого перепису серйозний вплив на виникнення масових – постійних і сезонних – міграцій українського населення на Північний Кавказ мала Полтавська битва, після перемоги в якій Петро І започаткував масові жорстокі репресивні акції проти своїх політичних противників. Була знищена столиця І.Мазепи Батурин з усіма його жителями. Почалася велика міграція козаків, відома в історії як мазепинська еміграція, що мала насильницький характер. У 1718 р. чималий загін українських козаків послали будувати укріплення на р. Терек (Північний Кавказ).

У 1795 р. українці становили в середньому на Північному Кавказі 19%, за даними перепису 1897 р., – 29%. Цьому сприяв цілий ряд обставин. Після скасування кріпосного права в Східній Україні (1861 р.) селяни отримали дуже мало (лише 26,7%) землі. У більшості районів селянські наділи значно скоротилися (на Лівобережжі та Півдні, наприклад, на 29–30%). Селяни сплачували за ці наділи великі податки. Часті неврожаї викликали голод (1891 р., 1892 р., 1897 р., 1900 р. та ін.), від якого особливо страждали незаможні селяни в районах з відносним перенаселенням – Чернігівщини, Полтавщини, Правобережжя. До 1-ої половини ХІХ ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазовських степів, на Північний Кавказ. Так, з Полтавщини, яка брала активну участь у переселенні селян, до 1876 р. 89% від загальної кількості населення губернії направлялося на Ставропольщину, Кубань. Та у 1894–1900 роках тут осіло лише 13% від усіх переселенців, решта поїхали за Урал. складу Терського козацького війська, першим призначеним командиром якого був виходець із сім’ї дворян Київської губернії Євстафій Пантелеймонович Єфимович. Терське козацьке військо посилювалось за рахунок депортації козаків з України та Дону, була створена захисна лінія з козацьких поселень. Цих козаків згодом було залучено до будівництва фортеці Моздок (1763 р.), захисту м. Азов та прилеглих до Росії територій. З 1770 р. на Терек переведено 3000 українських козаків, які за указом імператриці Катерини II від 24 квітня 1777 р. почали будівництво фортець Азово-Моздоцької захисної лінії. 22 жовтня 1777 р. було закладено фортецю, яка поклала початок розбудови м.Ставрополя. Неподалік утворено п’ять станиць, які були заселені винятково запорізькими козаками-переселенцями. І.Попко вказує на колоніальний характер козацького просування углиб Північного Кавказу, яке супроводжувалося вилученням земель у горців та будівництвом нових станиць. Згадує дослідник і про заселення цього простору в 1837 р. двома малоросійськими козацькими полками, сформованими в 1831 р. малоросійським дворянством для ведення воєнних дій проти польських повстанців, а згодом поставлених на службу при військах Кавказької лінії. Він із приємністю відзначив, що основа організації війська залишилася старою – помісною чи територіальною, історично існуючою ще в гетьманському малоросійському війську. (стороженко)не бажаючи відроджувати козацтво в Україні в колишньому його вигляді, побоюючись сепаратизму та безладдя з боку козаків, і «щоби, можливо, більше розрядити вільнолюбний елемент…», російський уряд визнав за доцільне видалити козаків із Малоросії. З частина Терського козацтва складалася з гребенських козаків, «великоруських» та «малоросійських» козаків-переселенців. Переселення українських селян на Кавказ здебільшого було пов’язане з різноманітними непередбачуваними труднощами. «В останній час на моздоцьких вулицях стали з’являтися цілі ватаги селян з сім’ями, котрі шукають собі якої-небудь роботи. На питання, звідки вони родом – відповідають, що вони селяни Київської губернії, числом тисячу чоловік, купили за посередництвом деякого Савченка й моздоцького купця Христофора Ганжумова у княгині Бекович тисяча шістсот десятин землі по 66 рублів за десятину й виплатили посередникам 17600 рублів задатку. За умовами договору вони повинні вступити у володіння землею з 1 березня цього року, але виявилося, що продана земля закладена Йосипу Ахвердову – відомому в Росії нафтовику – за 30 тисяч рублів, і тепер їм не дозволяють там селитися. Становище селян дуже важке, з нового року вони повинні виплатити всі податки і заборгованості, а час сівби минає. Ходять по місту в пошуках роботи і проїдають останні гроші, не знають, що робити і що буде з ними далі» На думку автора, українцями здебільшого утворені поселення селянського типу, основним заняттям яких стало хліборобство. тривалий час еміграція українців у Росію мала в основному аграрний характер і була переважно стихійною. Протягом 2-ої половини ХІХ ст. частка українців на Північному Кавказі майже подвоїлася, досягши третини від усього населення (33,6% за переписом 1897 р.) Ставропольщини. Значною мірою саме завдяки зусиллям і трудовим навичкам традиційних хліборобів-українців величезні площі пустих земель на Північному Кавказі стали районами товарного виробництва зерна і розвиненого тваринництва, українці підлягали сильній асиміляції з боку російського населення. Але проживання часто в цілковито українських за складом населення селах, а також в районах, де українці становили значний відсоток або й більшість населення, уповільнювало природний процес асиміляції. Певну роль відіграв фактор нечіткої етнічної самоідентифікації («ми не українці, українці живуть в Україні»).

У Моздоцькому відділі спостерігалась найбільша кількість нових поселень. З 1876 р. до 1902 р. на території відділу було утворено 55 хуторів, населення яких складалося винятково з сімей українців-малоросів. Найбільш значними з них були хутори, розташовані на землях власника Пряничникова, де в двох із них проживало 42 сім’ї в кількості 326 чоловік. Мешканці цих хуторів – вихідці з Київської, Херсонської, Таврійської та Чернігівської губерній – мали у власності 940 десятин купленої землі. Окрім того, вони орендували 1500 десятин землі.

92.Міграції українців у Російській імперії: Далекий Схід та Сибір. Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході українців стало близько 900 тис. В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін.Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, синє небо, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.У нових місцевостях українські новосели тяжкою, виснажливою працею викорчовували лісові ділянки для хліборобства, осушували болота, вводили сотні тисяч цілинних земель у сільськогосподарський оборот. Вони застосовували не знані місцевим населенням способи обробки ґрунту й нові для нього сорти сільськогосподарських культур: картоплю, огірки, капусту, помідори, цукрові буряки, моркву та ін. Українські переселенці першими принесли на Далекий Схід бджільництво, внаслідок їх праці на 1914 р. мед з Далекого Сходу уже відправляли на експорт. і Але освоєння величезних земельних площ і розвиток ' на них господарства давалися українським переселенцям великою ціною. Багато з них, не маючи допомоги від уряду, не могли завести свої господарства, проїдали привезені гроші, голодували, впадали у злидні і вмирали.

93.3арубіжні міграції західних українців. У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, з Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім'я Андрій Гумницький). Народився він у селі Криве (нині Попіль-нянського району на Житомирщині), закінчив семінарію у Києві, служив священиком, але за читання «Колокола» Герцена та іншої забороненої літератури і антицаристські погляди був заарештований. Втікши з-під арешту, він емігрував спочатку до Англії, де співробітничав з Вільною російською друкарнею Герцена, а в 1865 р. переїхав до США і оселився у Сан-Франциско. Вів православну службу, створив слов'янську друкарню, почав видавати английською і російською мовами газету «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»), при цьому російська частина газети називалась «Свобода». Поширював знання про Україну, підтримував українських переселенців (помер 1916 p.).