Заснування і діяльність університетів в під російській україні 3 страница

78.Українська преса у XIX ст. Історію українською преси починають тепер із 70-х років XVIII ст. Умови історичного розвитку спричинилися до того, що перші пресові видання на Україні появилися не в українській мові. Перша газета на Україні, що про неї маємо відомості, видавалася у Львові. Це була «Gazette de Leopol» (львывська газета), що почала виходити з січня 1776 р. «Gazette de Leopol» головно інформувала своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Після появи львівської газети преса на Україні існує постійно, хоч і з деякими перервами. Причому аж до 1812 р. пресові публікації маємо виключно на Західній Україні, а саме у Львові. На Наддніпрянщині вся преса спочатку виходить російською мовою. Починається вона в Харкові, де ще в 1807 р. мали виходити «Харьковскіе Патріотическіе Листы». На це видання був уже дозвіл і від цензури, але воно все ж не здійснилося. Харків на початку XIX ст. був культурним українським середовищем. З Харківським університетом фактично був зв’язаний і перший на Наддніпрянщині часопис-тижневик «Харьковскій Еженедельник». Появився він у 1812 р. «Харьковскій Еженедельник» занепав після першого року. Сталося це ніби з тої причини, що було «в здєшнем крає весьма мало людей, интересующихся такими сочиненіями». Але вже в 1816 р. в Харкові появляються два нових часописи: «Украинскій Вестник»». Перші українські журнали на Наддніпрянщині видавалися силами й коштами тодішніх найвидатнішик українських діячів і письменників. У виданні «Украинского Вестника» брали участь такі сили, як, поет і перекладач проф. Ф. Гонорський, Григорій Квітка. Головний зміст цього часопису складали матеріали з історії, географії й етнографії України. В цьому ж органі появлялися й віршовані твори П. Гулака-Артемовського, Григорій Квітка-Основ’яненко. П. Гулак-Артемовський, тоді ще студент Харківського університету, друкував дещо також і в «Харьковском Демокрите» — сатиричному місячнику, що його видавав В. Маслович. «Украинскій Вестник» існував від 1816 до 1819 р.; життя «Харьковского Демокрита» було значно коротшим — він виходив лише в 1816 р. На третьому місці в історії наддніпрянської преси хронологічно стоїть Київ. Тут ще в 1834 р. був проект видавати «Киевскую Газету», але на неї не дав дозволу уряд. Усе ж Київ не залишився без свого видання, бо вже в 1835 р. в ньому почали виходити т. зв. «Кіевскія Объявленія». Це видання було зв’язане з київськими контрактами, виходило в 1835 — 38 і 1850 — 57 рр. В 1837 р. в Києві ж почало виходити «Воскресное Чтеніе», що проіснувало аж до XX ст. УКРАЇНОМОВНІ. Перший часопис українською мовою в Галичині почав виходити аж 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» — орган «Головної Руської Ради», що правила тоді за провідну організацію для всіх українських земель Австрії. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останнє число появилося 9.IV.1857 р.). Перші роки (1848 — 52) вона мала переважно політичний характер, пізніше була присвячена «літературі, забаві й господарству». Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства. На Наддніпрянщині в 40-х роках починається оживлення українського видавничого руху. Між іншими публікаціями виходять і альманахи та різні збірники. Появляються нові видатні сили (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Оживлення й розвиток видавництва продовжується до викриття Кирило-Мефодіївського братства, після чого на ціле десятиліття заходить доба утисків і гніту. В 1847 p. M. Максимович хотів видавати в Києві науково-літературний місячник «Кіевскій СобесЂдник», але не дістав на це дозволу. В 1858 р. брати Лебединцеви так само безрезультатно заходжувалися в Києві біля видання духовного українського часопису. Нове оживлення настає знову наприкінці 50-х років, а за кілька літ (1863) було проголошено, що ніякої української мови не було, немає й бути не може, — отже, не може бути й ніякої української преси. На початку 1861 р. в Петербурзі починає виходити «Основа» (в 1861 р. — 12, у 1862 р. — 10 книжок). Це видання, редактором якого був В. Білозерський, дуже прислужилося для розвитку української історіографії (праці Куліша, Костомарова, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін.). Валуєвський циркуляр 1863 р. був доповнений новим таємним указом від 18 травня 1876 р., яким заборонялося:довозити в Росію «малоруські» книжки й брошури з-за кордону; друкувати й видавати в Російській імперії «малоруські» твори й переклади, крім — я) історичних документів і пам’яток, але правописом оригіналу, й б) творів красного письменства, конче з додержанням загальноприйнятого російського правопису; впоряджати «малоруські» вистави й виклади, а також давати слова при українських нотах.Такий стан у Російській Україні фактично тривав аж до революції 1905 р. За цих кілька десятиліть появилося лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1878 р.; київська «Луна» 1881 р.). Та їхні заміри в цьому напрямку нищила цензура, яка на Україні була значно суворішою, ніж у російських столицях. Поза названими виданнями поважним періодичним видавництвом українським — але російською мовою — був часопис «Кіевская Старина», заснований у 1882 р. Цей науковий місячник виходив аж до 1907 р., коли був перетворений на чисто український часопис «Україна».

79.Імперська цензура та українське відродження у XIX ст. до начала XIX века был организован Цензурный совет (с князем А. Б. Куракиним во главе). Цензурная реформа Павла I логически увенчалась указом от 18 апреля 1800 года, строжайше запретившим ввоз в страну любой литературы на любом языке.. пришёлся либеральный «первый цензурный устав» от 9 июня 1804 года; в нём значилось: «цензура обязана рассматривать все книги и сочинения, предназначенные к распространению в обществе», то есть, фактически, без разрешения контролирующего органа что-либо издать было невозможно. Микола І завів 1826 спеціальну цензуру проти уніатських видань. Від 1828 місцеві цензурні комітети, серед інших у Києві й Одесі, підлягали Головному Управлінню Цензури в Петербурзі. Секуляризація життя в імперії уможливила появу української літератури друком (спершу в Росії, а від початку 19 століття і на підросійській Україні). Щойно політизація українського відродження у 1840-их роках принесла перші цензурні удари по новій українській літературі (заборона в 1847 Шевченкових творів, зокрема «Кобзаря» виданого 1840 р., дальші видання виходили з цензурними купюрами). Новий наступ російської цензури проти українських видань почався 1863 циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив українські книжки духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори народного вжитку. Тоді ж церковна влада не допустила до друку український переклад Євангелії П. Морачевського. У 1865 заведено цензуру публікацій, що йшли з-за кордону. У 1875 створено спеціальну Комісію, очолену міністром внутрішніх справ для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю. У висліді праць Комісії Олександр II 8 травня 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книжок українською мовою, також українські переклади, театральні вистави, декламації і тексти до нот та ввезення українських книжок з-за кордону. При забороні української мови на сцені було наказано іноді перекладати українські пісні на російську мову. Заборона українських текстів під нотами була такою абсурдною, що 1881 Миколі Лисенкові вдалося за допомогою київського і харківського генерал-губернаторів домогтися її зняття. Олександр II дозволив тоді також друк українських словників та умовно українські сценічні вистави. Хоч можна було тепер друкувати українські словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено українські книжки для дітей. Цензура забороняла слово «Україна» і похідні від нього, заміняючи його словом «Малоросія», не радо бачила слова «Січ», «козак» й інші; викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з російських творів. За 1895—1904 роки 70% рукописів, висланих до цензури, не побачила світу. За окремі роки (1866, 1877) не вийшла в Російській Імперії жодна українська книжка. Заборона українського слова від 1863 спонукала авторів з підросійської України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати українською мовою в Москві, ніж у Києві, де цензура особливо лютувала (1894 вийшло 14 книжок у Москві і 8 у Києві). В Австрії українські публікації зазнавали також цензурних обмежень при чому не тільки від австрійської влади (ці цензурні умови були значно легші, ніж в Російській Імперії), але й з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для так званих руських книжок, о. В. Левицький, на вимогу греко-кататолицького митрополита М. Левицького, заборонив збірку «Зоря» Руської Трійці (хоч дозволив її віденський цензор Є. Копітар). Вона вийшла в Будапешті під назвою «Русалка Дністровая», але більшу частину її сконфісковано потім у Галичині. Причиною заборони був надто «простонародний» характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено руську граматику Й. Лозинського, яка вийшла у 1848 році. Після заведення конституційного ладу в Австрії у 1867 році попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідніші видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (так звана превенційна цензура). Українська преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Діла», «Гром. Голосу» й інших). На початку 20 століття австрійська цензура щодо українськиих видань стала значно ліберальнішою.

80.Основні етапи українського національного відродження XIX ст. Шляхетська доба (до 1840-х рр.) Від появи Енеїди Котляревського 1798 до виступу Т.Шевченка та КМ братства – своєрідний епілог козацької доби.На землях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини було дворянство, що походило з колишньої дворянської старшини, якій характерне незадоволеність станом речей, неприхильність до москалів. Проте ці настрої не знаходили відгомону практичній політиці, якщо не рахувати дипломатичної місії Василя Капніста до Прусії в 1791 р., розбудження деяких надій у зв’язку із походом Наполеона, участь українців у виступах декабристів. Українська свідомість проявлялася як аполітична культурна прив’язаність до рідного краю. Локальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. За часів Миколи 1 літературний рух не переслідувався, бо вважався не шкідливим. Однак – скасування українського традиційного цивільного права, ліквідація Уніатської церква на Правобережжі тощо. У центрі зацікавленості істориків – військово-політичні історія Гетьманщини 17-18 ст. Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української свідомості в тому, що вона творить ланку між козацькою та новітньою Україною. Започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові. В українських творах ми зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї. Історія Русів Псевдо-Конського написана російською мовою. Тут уперше тра-диційна оборона козацьких прав та вольностей перехре-щується з європейським лібералізмом доби Просвітницт-ва. Ідеї демократичного та федералістичного панславізму. Подібні процеси і на Правобережжі. Українська школа в польській літературі. Політична ідеологія – ідеалізація РП. Союз поляків, литовців та українців. Після повстання польської шляхти 1830-1831 рр. та у 1863 заради відновлення РП – опір українського селянства. Народницька доба (1840-1880 рр.) Провід національного руху переходить під провід нової соціальної верстви – і нтелігенції, яка формувалася з вихідців із народних низів. Вогнищами скупчення були університети – Харківський, Київський. У 1845 – виникає політична організація – КМ братство. Прапороносець – Т.Шевченко - кріпацький син. «етапи розвитку народни-цької доби – романтичний (покоління КМ) та позитивіст-ський (покоління Старої Громади). Літературна прояви доби – Шевченко, «Книга буття українського народу» Костомарова. Позитивістське покоління прийшло в 1860-ті, але розквіту досягло в 1870-ті. Основна риса народницької доби – наголошування поняття народу, причому ототожнення терміну із селянством. Історики від Лазаревського до Антоновича дивились на укр. минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу. Раніше свідомість була повернена на колишню козацьку державу. Тепер же вона була обернена на життєвий та багатонадійний народ. Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. На Правобережжі визволення селянства було не тільки тактичним засобом підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю – послідовно народницька позиція. Так звані хлопомани. Провідним діячем хлопоманів був В.Антонович – «Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами» - слова Антоновича польському другові. У 1870-ті – діяльність цілої мережі громад. 1879 – нарада в Києві з ініціативи Громади, на якій запропоновано посередництво між ліберальними земцями та революційним виконкомом. Речником політизації українства був М.Драгоманов. За Олександра ІІІ – реакційний режим. Модерністична доба ( 1890-ті – 1914 рр.)

Інтелігентська верства залишається двигуном українського руху. Приходить нове покоління, чисель-ніше, більш сміливе та ініціативне. Перша спроба політичного з’єднання – недовговічне «Братство тарасів-ців» 1892р. 1899 – у Харкові засновано РУП, що згодом перейшла на марксистські позиції та перейменувалася на УСДРП. Після 1905 зав’язки й інших партій – ліберальної, аграрного соціалізму, націоналістичної (УНП). Головне досягнення доби – пролом штучної стіни, якою російський царизм утримував національний рух української інтелігенції. Постаті М.Порша – ідейного лідера УСДРП, В.Винниченка.

81.Москофільство. Москвофильство (русофильство) - культурно-литературная и общественно-политическое течение среди украинского населения Галичины, Буковины и Закарпатья Первые проявления Н. в Закарпатье достигают кон. 18-нач. 19 века, когда оттуда в Россию переселились известные ученые и общественные деятели И. Орлай, М. Балудянский, В. Кукольник, П. Лодий, занявшие высокие посты в российских правительственных и научных институтах и пользовались большим влиянием при царском дворе. Поддерживая постоянные отношения со своей родиной, они способствовали росту там заинтересованности Россией, особенно ее культурной жизнью, языком и литературой. Першим пропагандистом общерусских ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839–40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істо-риком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формува-тися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство. В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 москво-філи не могли вести відкриту політичну діяльність і зосе-редили свої зусилля в сфері освіти й культури. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — Зоря Галицька, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання "руської словесності" в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися й на Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі націо-нального відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850–58) та часописи Церковная газета (1856–58) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–87), Страхопуд (1863–65), Золотая грамота (1865–66), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871–1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913), Руское Слово (1890–1914), Прикарпатская Русь (1909–15), Голос Народа (1909–14).

Фактичне запровадження польської автономії в Гали-чині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підшто-вхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. Це спричинило остаточний роз-рив між москвофільською і народовською течією у суспі-льно-політичному житті Галичини. У 1870 москвофілт за-снували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами "Общество им. Качковського" 1876 р., яке з часом створи-ло паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про "патріотизм і вірнопідданство" лідерів "старої Русі" і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (ново-курсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови.

82.Полтавська, Чернігівська і Харківська громади 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного рухПерші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Полтавська Зокрема, з кінця. 50-х—60-х рр. діяла полтавська Громада. Чисельний склад її в різні роки змінювався. Так, навесні 1862 р. вона налічувала понад 60 чоловік. Її керівником був начальник Полтавської телеграфної станції Віктор Васильович Лобода (бл. 1823 - рік смерті невідомий; автор фарсу на 3 дії "Пройдисвіт шкубент", статті "О равнодушии нашем к собственной народности"). З інших членів полтавської Громади виділялися Д. П. Пильчиков (1821-1893, викладач історії в Полтавському кадетському корпусі, організатор недільних шкіл, у минулому член Кирило-Мефодіївського братства), письменник і педагог О. Я. Кониський (1836-1900), який працював чиновником губернського правління, В. Л. Трунов, Г. В. Федяй, викладачі навчальних закладів Полтави І. Д. Цисс, О. І. Стронін (1826-1889), В. С. Шевич, А. Л. Шиманов, М. П. Ковалевський, В. Ф. Горовий, поміщиця Є. І. Милорадович, студент Київського університету М. І. Боровиковський, учні старших класів полтавської гімназії Палкін, М. П. Драгоманов, А. Тищенко, О. Цисс, М. П. Старицький (1840-1904; письменник, театральний і культурно-громадський діяч), І. Дерев'янко, Панас Мирний (1849-1920, письменник). Приблизно з літа 1861 р. стали регулярно відбуватися щотижневі збори Громади, здебільшого у В. В. Лободи, інколи - у Є.І. Милорадович. На поч. 1861 р. було зроблено спробу оформити Громаду організаційно. 3 цією метою 21 січня 1861 р. В.В. Лобода та прапорщик Щелкан подали полтавському губернаторові список осіб, які бажали створити товариство грамотності, до якого було додано проект статуту. Товариство передбачало організацію шкіл та сприяння вже існуючим, розповсюдження серед народу популярних книг, читання публічних лекцій тощо. Ще раніше (у 1860 р.) була відкрита чоловіча недільна школа, якою керував О. І. Стронін, а потім В. В. Лобода. У квітні 1861 р. відкрито суботню школу на чолі якої стояв О. Я. Кониський. У вересні 1861 р. та січні 1862 з явилися недільні школи під опікою Є. І. Міілорадович. Організацією та навчально-методичною роботою в них керували загальна рада. Для налагодження стосунків 'з населенням краю О. Я. Кониський подорожував по навколишніх селах. У червні 1862 р. емісари "Землі і волі" зробили спробу залучити громадівців до своєї організації. Чернігівська Виникнення Чернігівської громади пов'язують з переїздом до Чернігова у 1858 р. С.Носа, а наступного року Л.Глібова.Група громадян: О. Тищинський, Л. Глібов, О. Ніс, О. Маркевич, Л. Лавріненко, П. Борсук та ін. заснували Чернігівську Громаду (1861 — 63), яка видавала «Черниговскій Листокъ», єдине українське періодичне видання на всю Наддніпрянщину (редактор Леонід Глібов).Відомо, що у 1861-63 роках у Чернігові діяв гурток молоді «Курінь», засновником його був відомий вже на той час лікар Д.С. Ніс. У гуртку вивчали українську літературу, фольклор, звичаї козаків. Тобто, всю увагу приділяли вивченню власної історії.Відомо, що з червня 1861 року у Чернігові виходить «Черниговский листок», тижневик за редакцією вчителя гімназії Л. І. Глібова. Цікаво, що і С. Д. Ніс та Л. І. Глібов підтримували зв'язок з редакцією журналу «Основа». Крім цього, вони співробітничали з громадами інших міст України, зокрема з Полтавською. Харківська Харківська громада виникає наприкінці 1850 - початку 1860-х рр. До її складу входили етнограф П. Єфименко, літератор М.Лободовеький, поет і драматург В.Мова, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов.

83.Київська громада 60-х років XIX ст. Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.В конце 1861 г. В. Б. Антонович и его сторонники выпустили в Киеве два номера рукописной газеты «Громадниця». Однако большинство членов киевской громады и даже громадовцы других городов, ознакомившись с программой и содержанием этой газеты, высказались против продолжения ее выпуска. Исходя из великодержавной политики, опасаясь развития сепаратистских тенденций в громадах, а больше всего — связей их членов с революционной демократией, царское правительство откровенно враждебно относилось к этим кружкам. Киевские громадовцы, в основном представители умеренного крыла, чтобы отвести от себя обвинения в революционных намерениях, выступили в ноябре 1862 г. в прессе с заявлением под названием «Отзыв из Киева». Подписавшие этот отзыв (21 человек) решительно опровергали свою какую бы то ни было связь с революционным движением, У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання українських підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священник Степан Опанович, «Арифметика» О.Кониського та ін. Також вони поширювали серед народу твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Антонович (1834–1908). Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху. Но на рубеже 60-х и 70-х гг. они снова начали возрождаться.

84.Київська (Стара) громада 70-80-х рр. XIX ст. У 1870-ті рр. центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва. Це стало можливим завдяки певній лібералізації усіх сторін суспільного життя в Російській імперії та Україні внаслідок проведення політики «великих реформ» 60–70-х рр. ХІХ ст. У 1870-ті рр. український рух набрав, на думку І.Лисяка-Рудницького, «виразно політичного забарвлення.» Ідеологічним підґрунтям українського руху в цей час було народництво – у специфічній українській формі українофільства. Ідейно-організаційним центром українського руху виступала Київська громада. Розквіт її діяльності припадає на першу пол. 70-х рр. Громадівці відновлюють практику щотижневих сходин по суботах для обговорення спільних справ та діяльності в помешканні кого-небудь із членів громади, найчастіше у М.Лисенка або П.Житецького. Київська громада зразка 70-х рр. на відміну від студентської відкритої організації 60-х рр., перетворилася на таємну організацію, вступ до якої був досить жорстко регламентований. До цієї організації приймали тих, хто вже здобув вищу освіту, хто мав рекомендації та підтримку усіх членів Громади: кандидатура обиралася відкритим голосуванням, і якщо хтось один був проти, кандидат не приймався.Членами Громади були: М. Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В. Антонович. До складу Громади входили не лише українці, а також росіяни, поляки, євреї, та представники інших національностей, але усіх їх, за словами О.Русова, «об’єднувало намагання – оприлюднити ті ідейні цінності, які накопичило місцеве українське населення».Впродовж 1872–1873 рр. відбувався значний приплив молодих членів до Громади, кількість їх зросла до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів та симпатиків сягала 200 чоловік. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах.. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою». У першій половині 1870-х рр. громадівці серію популярних книжок, присвячених історії, природі, господарству, культурі України. Але найграндіознішим науковим проектом громадівців було видання «Трудов этнографическо-статической экспедиции» П.Чубинського в 7 томах (1872–1878). Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори. На квартирі сестер Марії та Софії Ліндфорс (остання – дружина О.Русова) у 1872 р. відбулася аматорська вистава за п’єсою Я.Кухаренка «Чорноморський побит», що була перероблена М.Старицьким, і музику до якої написав М.Лисенко. У 1873 р. силами громадівців була поставлена опера М.Лисенка «Різдвяна ніч». Активними учасниками театральних вистав, музикальних вечорів були М.Старицький, О.Русов, О.Левицький, П.Чубинський.На пік діяльності Старої Київської Громади припадає реалізація важливого літературного проекту – празьке видання «Кобзаря». Празьке видання «Кобзаря» з’явилося навесні 1876 р., але ввезти до України можливо було лише перший том, другий том не витримав би ніякої цензури.

85-Одеська громада 70-х рр. XIX ст. Вже з кінця 60-х років існував в Одесі гурток української інтелігенції. В 1871 році один з його представників — Антон Антонович Гладкий — завітав до Львова з метою зібрати якомога більше матеріалу про життя західних українців і видати в Одесі енциклопедію про Галичину. Більш певні відомості про Одеську громаду доходять до нас, починаючи з 1874 року,

коли гурток остаточно сформувався і устоявся. Взагалі 70-ті роки XIX ст. були вельми сприятливими для широкої громадської ініціативи в Одесі. У 1874 році було скасовано Новоросійське генерал-губернаторство, відроджене під назвою «тимчасового» лише у 1879 році для боротьби з революційною діяльністю народників. якраз період 1874 — 1879 рр., период Певного лібералізму урядовців у місті, став зоряним часомукраїнського національного відродження в