наявність значного безробіття серед нас., зайнятого у сфері с.-г. вир-ва, а отже, і відсутність можливості для певної частини цього нас. забезпечити необхідний мінімум достатку для своєї родини. Характерним його проявом є, зокрема, істотні міграції населення, частина якого назавжди покидає істор. батьківщину. В Україні А. п. виникло в умовах утвердження індустріального суспільства — капіталізму.
Для традиційного сільськогосподарського суспільства характерні висока народжуваність. В свою чергу головний ресурс подібного суспільства — земля. жорстко обмежений. З часом ріст населення призводить до повного освоєння усіх наявних земель На кінець XIX ст. у сільському і лісовому господарстві Західної України було зайнято 75% всього населення. Активна диференціація селянства призвела до того, що на зламі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби було характерне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів. Основними причинами масової трудової еміграції стали: - зубожіння більшості селян, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті;- малі заробітки або повна відсутність їх;- страх ще не розорених селян перед майбутніми злиднями;- тягар національного гноблення і політичного безправ'я. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон - до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття - 170тис. У подальшому цей процес мав тенденцію до зростання. Цього часу також мала місце і тимчасова (сезонна) заробіткова еміграція із Західної України до Угорщини, Румунії, Австрії, Німеччини, Франції, Росії. А ле в цілому трудова еміграція західних українців лише частково розв'язувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувало ситуацію на селі.
29. Становище євреїв на західноукраїнських землях у 19 ст. Євреїв на землях, що після розділів Речі Посполитої відійшли до Австро-Угорщини, нараховувалося наприкінці XVIII ст. не менш як 150 тис, на початку XX ст. — 800 тис. Таким чином, наприкінці XVI11 ст. Україна в її сучасних географічних межах могла вважатися одним з центрів світового єврейства.З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв. також у містах діяли окремі спеціалізовані суди- єврейські (до 1785 р.),. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона складала 11,52% населення Галичини. Основна маса євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. По селах євреї були в основному корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалась українським селянином як недружня, проте єврейських погромів, як в Російській імперії, тут не було. У політичній площині єврейська громада, а надто її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато хто з євреїв став щирим польським патріотом. Але така тенденція в єврейській громаді тривала тільки до початку 90-х рр. Це зумовлювалося тим, що у польському русі почав зростати антисемітизм. Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині – боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилась і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому зайняли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців. Витяг з таємного рапорту австрійської поліції до Відня про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.) «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».
30. козацькі формування доби наполеонівських воєн В Україні ополчення було козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського набору, а на вільну козацьку службу. Оскільки, як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині, Хорольського повіту, 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки з задоволенням, охотніетю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24500 чол.Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), що мали 4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650 чол. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв'язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської були створені загони «лісової варти» або, як їх стали називати, «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 чол. Із зайняттям наполеонівською армією Білорусі і виходом її на Смоленщину (Смоленськ був залишений російськими військами 24 липня) частина французьких військ стала просуватися на південь і наприкінці липня розпочала безпосередньо загрожувати північним повітам Київщини й Чернігівщини. На північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й козацькі полки, а на північ Київщини — Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець серпня — початок вересня був створений так званий «кордонний цеп», який тягся на 700 км від Брянська й Рославля. «Кордонний цеп», в якому головними силами були українські ополченські й козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з північного заходу шлях в Україну і, нависаючи на їхньому правому фланзі, відіграв певну роль у досягненні перемоги.
31. Бойові дії на території українських земель в добу наполеонівських війн Ще до початку війни 1812 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти, з завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати і піднімати українське населення на повстання проти Росії. Але якщо магнатська верхівка Польщі прислужувала Наполеонові і сформувала для нього 70-тисячний корпус військ Понятовського, український народ залишився вірним Росії. Шестисоттисячним військам Наполеона, які розгорнули наступ у глиб Росії, протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше як 200 тис. чол. 1-ша армія під командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П. Багратіон, розташувалася в Південній Литві. 3-тя резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючи головним пунктом м. Луцьк. Розгортаючи наступ, Наполеон ставив своєю метою розбити російські армії кожну окремо,влітку 1812 р. наполеонівські війська і австрійський корпус Шварценберга (35 тис. чол.) і польсько-саксонський корпус графа Реньє (17 тис. саксонських і польських солдатів) — мали захопити Правобережжя з Києвом та інші українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії на р. Стир їм удалося на середину серпня 1812 р. зайняти західну частину Волинської губернії — Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Лубенського повітів. В окупованих місцевостях наполеонівські війська. встановили жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, Лише матеріальні збитки, що їх завдали окупанти населенню зайнятих ними районів Волині, становили 2,5 млн. крб. Населення Волині піднялося на боротьбу проти ненависних загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, не сплачували податків і контрибуцій, створювали дружини самозахисту, Організовувалися партизанські загони, що нападали на офіцерів і солдатів наполеонівських військ, знищували їх, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв'язку, вели розвідкуопір російських військ 3-ї армії, прибуття на початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П. Чичагова, внаслідок чого сили цих двох армій зросли до 55 тис. чол. З'єднані 3-тя й Дунайська армії під командуванням Чичагова незабаром визволили Волинь і в жовтні основною масою своїх військ рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі залишків наполеонівської армії. Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чол. на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укріплення і будівництву моста через Дніпро в Києві працювало близько 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази України повністю постачали 3-ю й Дунайську армії і посилали багато провіанту й фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншим військовим з'єднанням.
32. Розвиток сільського господарсвта і промисловості на зх укр. Землях першої пол. 19 ст. Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії.Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843р. На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне вугілл)галузі промисловості, виробництво грубого сукна.Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні мануфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, залізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрийській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято 1320 робітників. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських відер горілки, Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення технології виробництва. Старі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися. Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску західноукраїнських землевласників стає цукроваріння. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. Тлумацька цукроварня мала філії та численні фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робітників і ремісників. Залізоробне виробництво краю було представлено переважно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і транспортування вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи) широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледобувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом замінився на підземний. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилася за кордон. На солеварнях краю здебільшого використовуваласяе вільнонаймана праця.Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвивалось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії почало занепадати. Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на ремісничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу. Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних провінціях Австрії.
33. Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві на землях підросійської україни в першій половині 19 ст Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду- швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками цього процесу були:а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних елементів у сільське господарство;б) руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділівв) занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років XIX ст. промислового перевороту. Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, південь України спеціалізувався на вирощуванні пшениці, а також на тонкорунному вівчарстві. Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка.Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні в значній мірі зберігали натуральний характер. найбільші землевласники Південної України, такі, як князь Воронцов, граф Строганов, барон Штігліц, що володіли маєтками в десятки і навіть сотні тисяч десятин, завели величезні вівчарні заводи, де поголів'я на середину XIX ст. становило 7 мли. голів.Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували надільну землю, якою користувались селяни, і намагалися примусити їх більше часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90 відсотків селянських дворів. досить часто селян позбавляли надільної землі і переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі.На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа. Її мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання.Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Збільшували обсяги вивозу за кордон — в основному через чорноморсько-азовські порти: Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь, Таганрог.Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, у губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини ХІХ ст. 40 % усього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна.Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, — віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, через вузькість місцевого внутрішнього ринку не мали належних умов для продажу хліба У зв’язку з цим лівобережні поміщики переробляли хліб на горілку. Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур — тютюну, конопель та льону. Із другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків. В промисловості на початку XIX ст. неподільно панувала кріпосницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розгалуження набуває цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно кріпосницькою. Для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо у степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати у своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косарки, молотарки.Проте вже у 30-х роках XIX ст. в промисловості починається технічний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського виробництва. Підневільна праця кріпосних селян була непродуктивною. Фабрики і заводи з машинною технікою і вільнонайманою працею, швидко витісняють мануфактури з традиційних галузей промисловості. На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам вдалося зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості. У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введенський), у Бердичеві (Онуфріївський), В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари
34. економічна колонізація півдня україни першої половини 19 ст. Російська імператриця Катерина ІІ оголосила у спеціальному документі, що ці землі заселятимуться лише вільними поселянами. Заселення регіону переважновідбувалось шляхом урядової та поміщицької колонізації. Задля власної користі російський уряд тривалий час «не помічав» того, що в Південну Україну тікають панські кріпаки і не сприяв поверненню кріпаків до старих господарів.У 1796 р. імператриця Катерина ІІ підписала указ, згідно з яким селяни Півдня мали залишатися на тих місцях, де жили на той час. Власне, він звільняв кріпаків-втікачів, які оселилися на нових землях, від залежності колишнім господарямТака політика стала першою спробою обмеження кріпацтва у Російській імпері. З 1778 р. по 1851 р. посівні площі півдня України збільшилися у 25 разів. Спадком від минулого століття була орієнтація економічних зв’язків Лівобережжя на Росію, а Правобережжя на Польщу. Завдяки успішному господарському розвитку у ХІХ ст. Південь став центром економічного тяжіння, переорієнтації торговельних зв’язків Правобережної та Лівобережної України. Склалася нова економічна система, пов’язана через чорноморсько-азовські порти зі світовими товаровиробниками. Внесок Півдня у створення економічних передумов селянської реформи полягав у тому, що його мешканці своєю працею унаочнили переваги нової економічної моделі, заснованої на праці особисто вільних виробників. На початку заселення земель Південної України провідною галуззю господарства було тваринництво. Природні умови Причорноморських степів сприяли розведенню овець. Овеча вовна стала основним експортним товаром Півдня на початку освоєння цих земель. Відправляли її за море, на фабрики країн Європи та Америки, а також возами до Москви Поряд із вівчарством значне місце в економіці Півдня посідало розведення великої рогатої худоби. Великими замовниками всередині імперії були армія і флот. Водночас величезним попитом на світовому ринку користувалася продукція тваринництва, зокрема сало (жир), з якого виготовляли мило і свічки. Найбільшим його покупцем була Англія.
Іншим сільськогосподарським продуктом, який почав користуватися великим попитом, стало вино. Виноградарство було одним із найпоширеніших занять мешканців Півдня. Зміни в попиті на світовому ринку (падіння цін на вовну у зв’язку з розведенням овець в Австралії і зростання попиту на хліб) сприяли тому, що поступово першість у господарстві Півдня перебрало вирощування зернових.
Окрім природної родючості, вирощуванню зернових сприяла і велика кількість вільної землі. Зростання попиту на пшеницю за кордоном спонукало до освоєння цих земель.
35. Розбудова транспортної інфраструктури в підросійській україні 19 ст. транспорт у вигляді різноманітних парусних суден, деяких в'юнкихтварин і візків виявився не в змозі забезпечувати потреби машинноговиробництва. Тому одночасно із промисловістю в цей період почав розвиватися й транспорт, новою основою якого стала парова машина. Вона дозволяла створити транспортну одиницю, що могла самостійно рухатися іне залежати від погодних умов. Протягом короткого періоду часу (кінець18 – поч. 19 ст.) з'явились й почали широко розповсюджуватися пароплави,паровози і парові сухопутні екіпажі. Новий поштовх до розвиткутранспортної системи дало створення двигунів внутрішнього згоряння (кінець 19 – початок 20 ст.).Розвиток капіталістичних відносин вимагав поліпшення сухопутного зв'язку. Основну частину доріг почали впорядковувати на території України наприкінці XVIII — в XIX ст. вони поділялися на три категорії: поштові, торговельні й місцеві. У прикордонних районах прокладалися так звані військові шляхи. Поштові тракти мали регулярне пасажирське сполучення і спеціальну поштову службу, поштові станції, комплекси господарських і промислових будівель.Сільськогосподарські товари, будівельні матеріали, вироби ремісників і промисловості перевозили торговельними дорогами
Основна частина цих шляхів сполучення сходилася в найбільших торговельних центрах Першими залізницями в Україні стали Балаклавська залізниця (1855 й Одеса — Балта (1865) на півдні країни.
XVIII – перша половина XIX ст. – період інтенсивного будівництва каналів у Європі з метою створення транспортних зв'язків між окремими річковими системами. У межах України в той час споруджуються канали для з'єднання басейну Дніпра з басейнами Німану, Вісли і Західної Двіни, тобто чорноморської транспортної артерії – Дніпра – з великими судноплавними річками, що впадають у Балтійське море, через їх верхів'я (чи притоку). У 1768 р. завершено будівництво Огінського каналу, який з'єднав притоку Німану з притокою Прип'яті. Споруджено також і Березинський канал, який з'єднав невеликим судноплавним каналом притоку Дніпра Березину із Західною Двіною. У 1775 р. завершено прокладання Дніпровсько-Бузького (Королівського) Каналу, У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів Штучними водними трасами і місцевими ріками активно перевозили продукти лісу, будівельні матеріали, хліб, промислові й ремісничі вироби тощо
36. Культурно-освітня діяльність земств. Народна освіта-сфера де земства виявили найбільшу активність.Спочатку лише окремі земства відкривали школи, і то за умови, що частину витрат на їх утримання візьме на себе сільська громада.у подальшому починають виникати суто земські школи. Земства організували школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. За визнанням міністра освіти, до введення земства сільських шкіл у Росії майже не було. З. ш. засновувалися перев. по селах; вони мали з поч. 3 pp. навчання, з 1890-их pp. — 4 pp., а під кін. існування земств — деякі 7 pp.; в їх програму входили — релігія, читання, письмо, рахунки, а подекуди й спів. Рівень З. ш. порівняно з Ін. (міністерськими й церк.-приходськими) був вищий Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансової допомогою земству приходило міністерство освіти. Крім початкових шкіл, земства займалися також проф. освітою. Заведено ряд ремісничих шкіл, на що асигнували кошти гол. губ. земства. З відоміших земських проф. шкіл були: Художньо-пром. та керамічна школа ім. Гоголя в Миргороді й ремісничі школи в Новомосковському, Полтаві та ін. Для підготови учителів існувала в 1870-их pp. земська семінарія в Чернігові, яка однак в 1878 p. під тиском мін. освіти була закрита. Деякі земства почали відкривати також гімназії; першим було Глухівське пов. земство, яке заснувало в 1860-их pp. прогімназію, перетворену 1876 на гімназію. Пов. і губ. земства часто клопоталися перед урядом за впровадження укр. мови до З. ш.; 1870 підняв це питання М. Константинович на з'їзді чернігівського пов. земства, 1881 — чернігівське губ. земство з ініціятиви з'їзду нар. учителів під проводом М. Корфа,Турбувалися земства і про підготовку вчительських кадрів,організації недільних шкіл,книговидавничої справи,створення бібліотек.здійснювався перехід до безоплатної освіти і до безоплатного забезпечення учнів навчальним посібниками;для бідних учнів відкривалися гуртожитки при навчальних закладах. Земтсва здійснювали опіку (безкоштовні колискові,денні сховища,ясла) над безголдяними дітьми. Для дітей шкільного вікі відкривалися ремісничі класи, для дітей правопорушників-землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки
37. задунайська січ Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем. Звідси вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Московські емісари постійно намовляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не погодилися, очікуючи відповіді від султана. 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не могли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втікали за Дунай. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходоліПотьомкин намагався заохотити запорожців перейти до російських полків, проте запорожці не йшли. Російський уряд вимагав від султана повернути російських підданих, на що султан сказав що відпустить хто сам хоче піти. 10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Російсько-турецька війна 1787—1791 років Козацька гребна флотилія із задунайців брала участь у Кінбурнзькій операції турецького війська. Турецьке командування засилало задунайських козаків у тил для шпіонажу про дислокацію російських частин. Турецькі запорожці завдавали росіянам великої шкоди. Козаки зобов'язані були нести прикордонну службу, брати участь у каральних походах турецьких військ проти болгар, сербів (1815-16), греків (1821), румунів (1821-22) які боролися за свою незалежність. Не бажаючи миритися з цим, частина козаків переселилась на Кубань, влившись до складу Чорноморського козацького війська.На початку російсько-турецької війни 1828—1829 роках Стамбул наказав задунайцям виступити проти Росії. 18 травня 1828—1829 року 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшов під Ізмаїлом на бік російської армії.Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тисяч козаків разом з наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув'язненно та вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.Після закінчення війни царський уряд поселив козаків на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо.
38. Банатська січ Однією з “білих плям” постсічової історії запорожців безперечно є нетривале перебування частини козаків у межах Військового Кордону Австрійської імперії, у історико-географічних областях Банат та Бачка. Після ліквідування Запорозької Січі частина козаків подалася за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ. Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві. Турецький султан намагався їх використати для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів. частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. 1 квітня 1785 р. до австрійського військового представника у Ясах, капітана Бедеуса звернулися депутати від запорозьких громад, які вже 10 років замешкували у Молдавії, з проханням прийняти їх на цісарську службу.Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, на береги річки Тиси в її нижній частині ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ. Відносно умов на яких оселялися запорожці на Військовому Кордоні у Банаті у вітчизняній історичній літературі побутує думка про те, що їм було надано широку автономію. Вважається, що вони складали окремий полк у складі граничарських полків, залишили за собою право користуватися своїми зброєю, обмундируванням та амуніцією та обирати собі старшину. частину запорожців було включено до складу Банатського корпусу, який діяв проти турків у Волощині та Північно-Західній Болгарії. Козаки займалися патрулюванням річної системи Дунаю, спорудженням мостів та понтонів, супроводженням транспортів. Існує кілька точок зору на час, коли запорожці масово покинули Банат. Так, о. Ю.Мицик вважає, що це сталося у 1811-1812 рр. Впродовж бойових дій частина запорожців загинула від поранень та епідемій, а частина втекла з Банатського корпусу до турецьких володінь, і вже у 1791 р. їх на Військовому Кордоні залишилося лише кілька десятеро літніх козаків, не здатних до військової служби. Для подібного тотального відтоку запорожців з австрійської служби існувало чимало причин: невдоволення використанням їх як робочої сили на земляних роботах, утиски і обмеження у відправі релігійних потреб, муштра та жорстка дисципліна, що їх впровадило австрійське командування. Підходячи до питання про долю запорожців у Бачці та Банаті після 1791 р., зауважимо, що однією з головних умов на яких запорожці перейшли до Австрійської імперії було збереження ними холостяцького стану.
39. Міграції західноукраїнського населення на теренах австрійської імперії Міграції населення значно посилилися у XIX ст., особливо після знищення панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) Інтенсивний або масовий міграційний рух людей західноукраїнських земель був характерним для кінця ХІХ – початку ХХ ст. Основними його причинами були: аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, незначна урбанізація та індустріалізація, небажання селян селитися у містах та ін. В кінці ХІХ ст. внаслідок аграрного перенаселення, що зумовлювало безземелля селян, важке соціальне становище, посилюється міграція населення із західноукраїнських земель спочатку у країни південної та західної Європи, а потім – в Америку. Хвиля цієї міграції спочатку захопила Закарпаття, Галичину, а потім і Буковину, вона була така сильна, що привела до зменшення українців в Австро-Угорщині на 800 тис. осіб (12.5% від всіх українців краю). На початку ХХ ст. тільки до США емігрувало 350 тис. осіб, Канади – понад 100 тис. осіб, Південної Америки – понад 30 тис. осіб. Така масова еміграція населення із території всієї частини України вплинула значною мірою на природний приріст населення не тільки у роки цієї міграції, але й у подальшому майбутньому (бо виїхали переважно молоді люди, здатні до відтворення). Хоча місця вибулих українців нерідко займали поляки, що переселялися на “східні креси”. така імміграція посилила польський елемент у етнічному складі населення
40. Михайло Чайковський (садик паша) Народився Михайло (Міхал) Чайка-Чайковський 29 вересня 1804 року на Київщині в заможній українській (хоч і полонізованій) родині. Мати — правнучка гетьмана Брюховецького. Батько помер рано. Вихованням хлопчика займався дядько, Михайло Глембоцький. коли Михайло приїхав у маєток дядька, його навчали історії, фольклору та військової справи. Згодом віддали вчитися до Бердичева, в ліцей Джона Воллсея, англійця. У 1825-му Михайло їде до Варшави — на пошуки пригод і слави. Часто буває на балах у генеральші Вонсович у наймоднішому варшавському салоні. Саме тут знайомиться з Адамом Чарторийським, Адамом Міцкевичем, а також із Великим князем Костянтином Павловичем — намісником Польщі. У 1826 році Костянтин Павлович познайомив Михайла зі своїм братом Миколою І. Імператор запропонував Чайковському посаду при дворі та чин камер-юнкера. Коли дядько Глембоцький дізнався про це, то пообіцяв проклясти хлопця і позбавити його спадщини. Коли у 1831 році в Польщі почалося повстання, Чайковський розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Заслужив від самопроголошеного польського уряду чин поручника та срібний хрест. Після придушення повстання мусив емігрувати до Франції. Його маєток конфіскували,У Парижі зібрався цвіт польської еміграції: Чарторийський, Міцкевич, Красинський, Норвід, Лелевель, Чайковського вирізняло те, що декларував себе українцем і вважав, що сильної Польщі без сильної України не може бути. З-під пера Чайковського виходять "Козацькі повісті", "Стефан Чарнецький", "Українка", "Кошовий", У 1841-му Чайковський, проте, закинув письменство і з головою поринув у політику. У вересні 1842-го Чайковський ініціював переворот у Сербії, внаслідок чого на Балканах послабився російський вплив. в 1845-му Чайковський намагався розпалити повстання на Україні. Тоді ж починає діяти Кирило-Мефодіївське братство. У 1848-му після невдалої спроби організувати повстання у Болгарії, щоб уникнути підозр у нелояльності до турецького уряду, приймає іслам. Чайковський так переконливо зіграв роль приятеля Туреччини, що посварився з польським політичним середовищем і втерся в довіру до султана Абдул-Меджида. Прийнявши іслам, Чайковський змінює ім'я: 18 грудня 1850 року він стає Садик-Пашею. Після придушення угорської революції з Австрії до Туреччини їдуть радикально налаштовані мадяри, поляки, українці. Чайковський розпочинає переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погоджується, 1851-го починають формувати перші "казак-алай". У жовтні 1853-го Чайковський домігся розширення козацьких частин за рахунок поляків, болгарів, румунів, угорців, турків і навіть євреїв.Наказав закупити для всіх козаків арабських рисаків. 23 січня 1854 року османські козаки склали присягу. З Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул "міріан-паша" (кошовий отаман). Чайковський запровадив у війську українську мову.У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. Султан присвоїв йому титул "Око, вухо і правиця престолу". Цей титул давав більші привілеї, ніж їх мав великий візир! Наступного року Чайковський отримує найвище військове звання — беглербея. З ним вирішили помиритись і польські емігранти. Адам Міцкевич, виконуючи волю паризького емігрантського центру, приїздить до Чайковського і... залишається біля нього. Закінчення війни 1856 року стало тріумфом Садика-Паші. Його ворог — Росія — переможений. Чайковський має розгалужену агентуру в Європі, з якою неможливо не рахуватися. У 1861 році Абдул-Меджид помер. Новий султан, Абдул-Азиз, досить прихильно ставився до Садика-Паші, але той захопився новою авантюрою — підготовкою державного перевороту з метою посадити на трон принца Мурада. До того ж, провал змови і наказ султана заарештувати Садика-Пашу. Зваживши всі "за" і "проти ", він налагоджує контакт із російським послом у Константинополі і просить у царя амністії та дозволу повернутися до Росії. Ліберальний Олександр ii 28 серпня 1872 року офіційно оголосив прощення Чайковському.На початку 1873 року в тихе село Халчинець із великими почестями в'їхав чоловік, який покинув його майже шістдесят років тому. Михайло Чайковський знову приймає християнство тепер уже православ'я, січня 1886 року 82-літній Михайло Чайковський застрелився...
41. Тенденції розвитку промисловості на землях підросійської україни першої половини 19 ст. Засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури в перші десятиріччя XIX ст. поступово занепадали. Вони не витримували конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників. На зміну мануфактурі, де використовується ручна праця, приходить фабрика (завод), в якій виробництво побудоване на застосуванні машин, спочатку парових. Перехід до машинного виробництва й називають промисловим переворотом. Перші машини в Україні почали використовувати вже наприкінці XVIII ст. Від 30-х рр. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту.Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався у 30-40-х і завершився в 70-80-х роках XIX с т.Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії.В Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії: - дрібне товарне виробництво (дрібні, переважно селянські промисли);- капіталістична мануфактура;- фабрика, завод (велика машина індустрія).На заводах широко запроваджувалося машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі.Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. на Київщині. У 1825 р. з’явився цукровий завод на Чернігівщині. У 1848–1849 рр. в Україні налічувалося вже 208 цукрових заводів, що становило приблизно дві третини цукроварень усієї Росії, Розвивалися т екстильна, металургійна, машинобудівна галузі промисловості. У першій половині XIX ст. виникла і почала швидко розвиватися кам'яновугільна промисловість у Донбасі. Багато продукції випускалося за замовленням уряду для потреб армії та флоту. У 1789 р. був заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для морського флоту. У Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи, що випускали військові та торгівельні кораблі. Поступово виникла промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що обуржуазилися, Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався грубим насильством і експлуатацією кріпаків і найманих робітників, зайнятих у сільському господарстві і промисловості.
42. Внутрішня і зовнішня торгівля на підросійських землях україни в першій половині 19 ст. Зростання попиту на продукцію харчування в Європі та світі стимулювало розвиток сільського господарства та торгівлі Наддніпрянщини, яка з 30-х pp. XIX ст. почала втягуватися в світову торгівлю. Поступово Наддніпрянщина ставала основним зерно виробляючим центром Російської імперії. Виробляючи до 80% російського товарного зерна і володіючи чорноморськими портами, через які пролягали найбільш зручні торгівельні шляхи в Європу, українські губернії стали найбільшими постачальниками валютних надходжень в імперію від зовнішньої торгівлі. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина — хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави — Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю. Вироблену продукцію перш за все продавали на ярмарках і базарах. Найбільш відомими з них були: Контрактовий ярмаро к у Києві, Покровський у Харкові, Петропавлівський у Катеринославі. На ці ярмарки з'їздилися купці з Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великої Британії.
43. Головна руська рада В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій. 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович, пізніше —Михайло Куземський. Рада поділялася на відділи політичних прав, шкільництва, селянських справ, фінансовий та ін. ГРР підпорядковувались «менші» ради. ГРР створила національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими загонами — народну самооборону і батальйон гірських стрільців. Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі. Влітку 1849 р. після розгрому об’єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Влітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду
44.Основні прояви нового українського національного відродження у першій половині 19 ст.
Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції. Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл, У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці». Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, В. Капніст (бл. 1756-1823) — визначний поеті громадський діяч, генеральний суддя і губерніальний маршалок, родом з Полтавщини, автор "Оди на рабство", комедії "Ябеда", в яких засудив російську централізаторську політику Росії в Україні, домагався в 1891 р. у прусського уряду в Берліні допомоги в боротьбі проти московської тиранії; Ф. Туманський (1757-1810) — етнограф, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук, видавав журнал "Российский Магазин", в якому вміщувалося багато матеріалів до історії України;В. Каразін (1773-1843) — громадський діяч, економіст, родом із Слобожанщини, ініціатор заснування Харківського університету, відстоював ідею перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну експлуатацію України;на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, Замилування козацькою минувшиною на початку XIX сторіччя в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивнийЛітературне відродження початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798)Українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович. Бодянський і др.) є теж у великій мірі защіпленням на українському грунті нових ідейних впливів заходу (м. ін. дуже великий вплив німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого політичного руху. Центром формування нової української літератури став Харків, Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він "...дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"...: гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування.Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.
45. зародження українського національного руху на галичині Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток,,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українською («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.
Члени гуртка вивчали рідну мову, літературу, етнографію, історію, життя народу, слов'янські літератури й вважали необхідним підняти народ з темряви, освічувати його, розвивати його національну свідомість, мову, культуру. Виступали проти тих, хто відмовлявся від рідної української мови, вважаючи її «хлопською. Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловлюванням академіка О. Білецького, є «перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність». У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні (про Довбуша, опришків, Морозенка, Коновченка та ін.), обрядові пісні-колядки, веснянки (га-гілки), весільні пісні (ладкання), жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін. Усім своїм змістом, живою народною мовою «Русалка Дністровая» пробуджувала любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість західноукраїнського населення, почуття його єдності з усім українським народом і непорушного братерства з іншими слов'янськими народами. У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 pp. брати Іван та Яків Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки». Важливе значення мала публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник із слов'янської літератури, мистецтва і науки » в 1846 р. У ній автор засуджував феодально-кріпосницький абсолютистський режим в Австрійській монархії і ратував за поліпшення становища народних мас. Висувалися вимоги скасування панщини або заміни її чиншем і зменшення завдяки цьому залежності селян від гніту поміщиків, поліпшення становища працюючих у мануфактурній промисловості й торгівлі, піднесення культури шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільного навчання рідною мовою, викладання й дослідження української мови у вищій школі, розвитку літератури. У названій статті Я- Головацький фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні і політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.
46. народні рухи у підросійській україні в пер. пол 19 ст. Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію в пригнічених народних мас. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинност. в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків. У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху
47.Бузьке і Усть-Буджацьке козацькі війська Вихід до Чорного моря, який дістала Росія в результаті Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року, виявився могутнім поштовхом для заселення й освоєння степового Дніпро-Бузького межиріччя. Уряд Катерини II всіляко сприяв масовому переселенському рухові. Проте такої сили після ліквідації Запорозької Січі в краї не існувало. 18 липня 1775 року, тобто через півтора місяці після зруйнування Запорозької Січі, Потьомкін вже дав вказівки підлеглим йому губернаторам про вишукування засобів для утримання дев'яти гусарських і шести пікінерних поселених полків. А 24 грудня 1776 року з'являється указ про формування і влаштування цих полків. Проте, укомплектувати їх як слід так і не вдалося.Потьомкін був змушений у 1783 році замінити їх регулярними частинами. Зазнавши невдачі у справі організації поселених гусарських і пікінерних полків, Потьомкін, однак, не відмовився від військової колонізації. У цей час в Україні великого поширення набули антикріпосницькі настрої селянства у вигляді так званого "пошуку козацтва". Потьомкін використав ці настрої для здійснення своїх задумів. Він досить швидко створив у Новоросії ряд військових формувань козацького типу. Одним з них було Бузьке козацьке військо. Виникнення Бузького козацького війська тісно зв'язане з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. Ще на початку війни, в 1769 році генерал-майор О. О. Прозоровський сформував з населення Правобережної України, що терпіло від турецько-татарських нападів і гніту панської Польщі, Нововербований козацький полк. Нововербований козацький полк зберігав військову самостійність і козацький устрій, беручи активну участь у бойових діях протягом всієї російсько-турецької війни. Одночасно, в міру просування російських військ по території Дунайських князівств, з місцевого населення - молдаван, валахів, а також болгарів і сербів, створювалися загони добровольців, так звані волонтерські або арнаутські командиПісля закінчення російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року до Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Прагнучи заселити і укріпити звільнений район, уряд в 1775 році поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії. В цьому ж році козаки і арнаути заселили населенні пункти Соколи (з 1789 року - м. Вознесенськ), де розміщувалось Військове правління. 12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини II з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк. Дещо пізніше, 6 червня 1786 року, він був поділений на 1-й та 2-й Бузькі козацькі полки. В 1787 році бузькі козацькі полки були приєднані до складу щойно утворенного Катеринославського козацького війська. Бузькі полки зберігали свою військову самостійність, Одночасно до бузького козацтва було зараховано 3. 179 українських селян з Красносільських маєтків. Новим місцем поселення козаків царська адміністрація вибрала Красносілля, куди їх почали переселяти восени 1787 року, Наштовхнувшись на рішучий опір козацтва, урядова адміністрація змушена була відмінити своє рішення і дозволити козакам повернутися в бузькі поселення. Після повернення на Буг для більш ефективного керівництва обидва бузькі козацькі полки були об'єднані в один під командуванням полковника П. М. Скаржинського, з осені 1789 року - підполковника В. П. Орлова. Під час війни полк було поділено на сотні. чисельність полку складалась з 1.500 козакі. У червні 1796 року через ліквідацію Катеринославського козацького війська бузькі козаки були підпорядковані Чорноморському адміралтейському правлінню, а в 1797 році за наказом Павла І розформовані [15]. Козаків, незважаючи на їхні протести, було перетворено на державних селян з наступною передачею під юрисдикцію місцевої земської адміністрації. Поселення війська були поділені на три округи: два бузьких і один красносільський. На чолі округів стояли окружні начальники зі старшин. Формою бузьких козаків були темно-сині куртки. темно-сині шаровари з білою тасьмою; чекмені сірі. Успішно діяв 1-й Бузький полк і в закордонному поході, особливо у Франції при Краоні, Лаоні, Арсісі; брав участь у взятті Парижа. За це 14 січня 1816 року він був нагороджений найвищою нагородою для кавалерійських частин георгієвським штандартом (прапором) "За хоробрість" [20]. 2-й та 3-й Бузькі полки боролися з французькою армією на Дніпрі, у складі партизанських загонів О. Фігнера та О. Сеславіна відзначились у боях під Дорогобужем, Крапівною, Борисовим. 2-й полк закінчив свій похід у Вільно.Тяжкий гніт, який відчувало рядове козацтво, приводив до виникнення у війську гострих соціальних конфліктів. Один з перших масових виступів бузьких козаків відбувся восени 1803 року. Ще більш гострий класовий конфлікт, що перетворився у тривале збройне повстання, вибухнув у війську в 1817 році. Поштовхом до повстання були чутки про ліквідацію Бузького війська і перетворення козаків на військових поселенців. В липні 1817 року заворушення в бузьких станицях, спрямовані проти військових поселень охопили майже все військо. Наказом від 8 жовтня 1817 року Бузьке козацьке військо було ліквідоване, а козаки перетворені на військових поселенців.Усть-Дунайське буджацьке козацьке військо — козацьке військо, сформоване у Південній Бессарабії у 1806 році (затверджене царським указом від лютого 1807 року). В обстановці підготовки до нової війни з Туреччиною російський уряд, маючи потребу у військових контингентах, у грудні 1806 розпочав організацію козацького війська, до складу якого дозволялося набирати чорноморських козаків, інші категорії українського населення, що проживали в Бессарабії, Молдові та Волощині. Внутрішній устрій У.-Д. Б.к.в. нагадував устрій Запорозької Січі. Центральним органом управління був Кіш, який очолював кошовий отаман. Першим кошовим отаманом став елисаветградський поміщик Іван Підлесецький, згодом -Хома Бучинський. На серед, липня 1807 у У.-Д. Б.к.в. налічувалось понад три тисячі козаків.Під час російсько-турецької війни 1806-12 козацькі відділи брали активну участь у військових діях проти турецьких військ на Дунаї: несли розвідувальну і сторожову службу, брали участь в облозі Ізмаїла, бойових операціях в Тульчі, Ісакчі,
Поширення серед українського населення чуток про створення «нової Січі» призвело до масового руху селян-кріпаків на придунайські землі за «козацькою волею». Це викликало занепокоєння у царського уряду, і 20.7.1807 Олександр 1 видав наказ про припинення формування війська. У місце розташування війська прибула спеціальна військова експедиція, яка мала заарештувати селян-втікачів і повернути їх власникам, а колишніх задунайських і чорноморських козаків переселити на Кубань. У цих умовах частина устьдунайців перейшла на Задунайську Січ, а переважна більшість козаків розійшлася і осіла в придунайських степах. У 1828 у зв'язку з новою російсько-турецької війною уряд відновив у Південній Бессарабії козацькі формування під назвою Дунайське козацьке військо. До його складу увійшли: колишні устьдунайці, задунайські козаки, що оселилися в Бессарабії до 1828, російські відставні солдати/ Військо складалося з двох шестисотенних кінних полків. Під час Кримської війни 1853-56 дунайці брали участь в боях у Добруджі, на Кавказі. У квітні 1854 обороняли Одесу від нападу англо-французької ескадри. В 1856 військо було перейменоване у Новоросійське козацьке військо. Згідно з царським указом від 3(15). 12.1868 Новоросійське козацьке військо ліквідовувалось, рядові козаки переводились на становище селян-власників.
48. повернення козаків з-за дунаю. Утворення Азовського козацького війська Азовське козацьке військо існувало з 1828 по 1862 рік. Воно було утворене з козаків Задунайської Січі, що у 1828 році на чолі з Йосипом Гладким перейшли з Туреччини на бік Російської імперії. Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років 1 500 козаків було поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорозьке військо. У 1831 р. царський уряд наказав поселити колишніх задунайських козаків на північному узбережжі Азовського моря, від Маріуполя до Ногайська (Приморська) щоб краще запезпечити цей відрізок прикордонної смуги від можливого турецького нападу. Т ак було створено Азовське козацьке військо. Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, збудували Азовську флотилію. Але автономії, такої, як козаки мали за Дунаєм, вони від царя не отримали. Уряд не довіряв колишнім втікачам й тому одразу встановив контроль над Азовським козацьким формуванням - у військо були направлені для зайняття посад на внутрішньому управлінні армійські офіцери. Ці козаки були повністю звільнені від податків та по-винностей, за винятком військової служби. Першим кошовим отаманом азовців став згадуваний вище Йосип Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало Новоросійському генерал-губернатору. Йосип Гладкий був кошовим отаманом до 1853 р., а потім пішов у відставку в чині генерал-майора.У середині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут встановлювалися кріпосницькі порядки, царський уряд намагався переселити частину козаків на Північний Кавказ, де завершувалася кривава війна з вільнолюбними горцями. Це викликало значне невдоволення азовців, чимало з яких повернулося до Туреччини. Тисячу сімей азовських козаків у 1862— 1864 рр. було с
