Польське повстання 1830- 1831 рр. і українське суспільство

У Царстві Польському, як з 1815 року називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало незадоволення, викликане тим, що російський уряд, освбливо за Миколи 1, порушував конституцію, обмежуючи діяльність Сейму. політика, започаткована Віденським Конїресом, давала свої наслідки в різних місцях Европи, але з найбільшою силою виявилося незадоволення мас у Франції, де в липні 1830 року скинуто вдруге династію Бурбонів. Ця революція сприяла польському повстанню, яке підготовлювалося вже довгий час. Воно почалося в листопаді 1830 року і охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Участь у повстанні брали тільки шляхта та духовенство. Сойм проголосив позбавлення Миколи 1 польського престолу, і польське військо рушило проти Росії. Але 1831 року в боях з російською армією воно було розбите."Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної України з відозвою, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні або арештовували їх самі і передавали російській владі. При цьому обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, і українські селяни з ентузіязмом відгукнулися на заклик. Проте, після здушення повстання, уряд не виконав обіцянок Остен-Сакена, а пани помстилися на селянах, і становище їх стало ще гіршим.Проте, суспільне становище в Польщі не змінилося. Українське селянство залишилося в стані повної залежности від польських панів. Також православне духовенство — малоосвічене, убоге, — було залежне від поляків-дідичів. Російський уряд закривав польські школи й відкривав російські для польської молоді, навіть Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 році з метою русифікувати польських шляхтичів. Російський уряд боявся полегшити кріпацтво, бо це було б загрозою для всього кріпацького ладу, а український сепаратизм лякав його більше, ніж польський.Придушення повстання, не припинило польського національно-визвольного руху. На Правобережній Україні засновано таємну організацію — «Союз Польського Народу», основоположником якого був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти Київського університету. З польським повстанням зв'язана важлива для України подія. На самому його початку російський уряд наказав Малоросійському генерал-губернаторові М. Рєпніну формувати козацькі полки для боротьби з повстанцями, знову обіцяючи, що полки залишаться козацькими й після придушення повстання. Не зважаючи на розчарування 1813 року, козаки стали вписуватися до полків. Зформовано 8 полків по 1.000 козаків у кожному. Найбільше клопотався їх організацією сам М. Рєпнін. Але по закінченні повстання російський уряд не виконав своїх обіцянок: полки переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказі й оселено над рікою Терек, де вони стали частиною терекського козацького війська". Російський уряд розпочав боротьбу проти всього польського, але разом із польським нищив і українське: насамперед 1831-го року скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах, а року 1842-го — Литовський статут, який в Україні звикли вважати українським правом. У Києві зліквідовано утримувану містом міліцію, що складалася з 2.000 вояків; вони носили козацький одяг. Репресії охоплювали все життя. Року 1831-го польські школи на Правобережжі обернено на російські. З 1832 року російська мова стала офіційною мовою в установах Правобережжя. Року 1832-го закрито Крем'янецький ліцей, в якому навчалися майже самі поляки, а його бібліотеку та наукові збірки перевезено до Київського університету, що, на думку Миколи 1, мав стати цитаделею обрусіння України. Учителів-поляків звільнено, або перевезено до Росії. Католицькі костьоли закрито.

18. становище кримських татар у 19 ст. самі кримські татари називають час із 1780-х по 1880-ті «чорним століттям ".Загарбавши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар, руйнування їхніх будинків, мечетей і цвинтарів, паління книг та нищення інших пам’яток культури. Упродовж перших десяти років після анексії Криму російський уряд відібрав у кримських татар і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої кримської землі. Нові землевласники переселяли до своїх кримських маєтків селян зі Центральної Росії. Російський уряд також дозволив селитися на півострові відставним російським солдатам та іноземним колоністам, насамперед німцям. Вирубалися ліси у передгір‘ях, передусім поблизу Севастополя, що стало першою в історії рукотворною екологічною катастрофою у Криму. Відтак, до кінця ХVIII століття під тиском російської влади з півострова до Туреччини виїхало близько ста тисяч кримських татар. Особливо потужним імпульсом до вимушеної міграції стала доба Кримської війни 1853-56 років Під час цієї війни кримських татар постійно звинувачували у «співпраці з ворогом», хоча факти такої співпраці були одиничними. Є чимало свідчень того, як на татар буквально полювали російські козаки, грабуючи і піддаючи побиттю, тоді як російські офіцери палили татарські села і забирали татарські землі. Восени 1854 року з‘явився наказ військового міністра Російської імперії про депортацію татар з посиланням на августійшу волю. Наказ був виконаний частково – на заваді став брак транспортних засобів. Утім, з багатого Південного узбережжя кримських татар виселили практично всіх. До цього варто додати, що імператор Олександр ІІ, виношував плани тотальної депортації кримськотатарського народу до Оренбурзької губернії. тільки з 1860 по 1862 рік, за даними царського уряду, за кордон емігрувало понад 140 тисяч кримських татар. Якщо на момент анексії Криму там мешкало близько мільйона кримських татар, то наприкінці XIX століття у Криму залишилося менше 200 тисяч татар, у повному занепаді перебувала освіта; навіть більшість духовних діячів була неграмотною, тоді як за доби незалежності у Кримському ханаті була висока культура.

19.Зародження українського національного руху в північній Буковині і на Закарпатті. У Закарпатській Україні культурно-національне відродження протікало під впливом т. зв. будительства (назва походить від слова "пробудження"). Як і в Галичині, його початок був стимульований реформаторською політикою віденського уряду. Рушійною силою процесу також виступала церковна інтелігенція, яка перебувала під впливом ідеології просвітництва та романтизму. Щоправда, на теренах Закарпаття перетиналися культурні і політичні впливи Росії та Угорщини, що зумовило специфічні регіональні риси цього процесу. 1771 р. Закарпатська церква була виділена в окремішну Мукачівську єпархію. тісна співпраця церкви з австрійським урядом розпочалася за єпископства Андрія Бачинського. Завдяки його впливу для підняття рівня освіченості закарпатського уніатського духовенства у Відні було засновано духовну семінарію "Барбареум "-1774. У 1778 р. А.Бачинський заснував духовну семінарію і при Мукачівській єпископській кафедрі. Йому належала ідея запровадження обов'язкового навчання дітей від 6 до 14 років. Єпископ активно сприяв відкриттю народних шкіл, належній підготовці вчителів та підтримці здібної молоді. 1793 р. на Закарпатті існувало 300 шкіл Роки духовного керівництва краєм Бачинським стали своєрідним "золотим віком" української церкви на Закарпатті, Наступний етап національно-культурного відродження на Закарпатті починається від Віденського конгресу (1815) і характеризується наступом реакції. Австрійський уряд, наляканий пробудженням під впливом наполеонівських війн слов'янських народів, почав згортати політику українізації Закарпаття та приступив до мадяризації краю. Мадярська мова набула статусу державної. з 20-х рр. XIX ст. в краї активно поширюються впливи слов'янських відроджень у Чехії, Словаччині, Наддніпрянській Україні, Польщі, Впливовим діячем закарпатського відродження у цей час стає ректор духовної семінарії в Ужгороді, а потім у Відні І. Фігараші. Під впливом романтичних ідей І.Фігараші займався вивченням історії мови русинів. М Лучкай. Уклав першу на західноукраїнських землях граматику української літературної мови - "Граматика слов'яно-руська" (видана латиницею у 1830 р.).,написав Історії карпатських русинів". Третій, етап національного відродження на Закарпатті характеризується кризою будительства, спричиненою внутрішньою боротьбою двох різновекторних ідейних течій - москвофільської та австро-фільської. Представники москвофільської течії - І.Орлай, Ю.Духнович, І.Раховський, Ю.Гуца-Венелін сповідували ідею культурного федералізму слов'янських народів під орудою Росії.Особливість концепції полягала в тому, що об'єднання слов'янських народів розглядалося не як політичне згуртування навколо Росії, а як "процес культурного єднання слов'ян", створення "літературної вільної слов'янської держави ". Будите-лі-москвофіли вбачали в Росії гаранта і захисника прав слов'янських народів, а тому радо зустріли російську армію, кинуту Миколою І на придушення угорської революції на Закарпатті і в Угорщині. австро-фільський табір закарпатських будителів очолював Адольф Добрянський, який відстоював принцип "австрійського федералізму.Згідно з нею, за доцільне визнавалося об'єднання русинів зі словаками і створення єдиної територіальної одиниці, або приєднання Закарпаття до Галичини і Буковини та утворення в результаті цього нової області на правах автономії у складі Австрії.

Початковий етап буковинського відродження характеризується створенням нової української літератури, пожвавленням громадського життя, що було започатковано діяльністю Буковинського сейму (вибори до якого відбулися в 1861 р.) та формуванням ідеології українства на буковинському фунті. Першою в буковинському русі наприкінці 1860-х pp. виникає москвофільська течія, що була запозичена з Галичини. Москвофільство на Буковині підтримувала румунська партія, що також виступала проти онімечення та полонізації краю. Активними діячами буковинського москвофільства були І.Браник, І.Глібовицький, В.Продай, Москвофіли розгорнули активну культурно-освітню діяльність, що сприяла формуванню національної самосвідомості. У 1869 р. ними було організоване культурно-освітнє товариство "Руська бесіда" У 1881 р. створено першу політичну організацію - "Руська рада".

20. Революційні події на Закарпатті та в Північній Буковині у 1848-49. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської iмпepiї Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд I проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848—1849 рр. стали українці Західної України. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви — селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов’язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п’ять років. Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини — 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. Кобилиця виступив не тільки проти панів, але й проти урядовців, які для "користи своєї панської" фальшиво толкують закони і подають фальшиві відомості про стан народу.З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, Слідство тяглося дуже довго і аж 1851-го року цього народного героя судив військовий суд. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).Упродовж 1848–1849 рр. революційні події охопили Закарпаття. Спочатку закарпатські русини вітали угорську революцію, покладаючи надії, що вона допоможе їм здобути автономію свого краю у складі нової Угорщини. Проте після повалення династії Габсбургів керівники революції заперечили право неугорських народів на самовизначення. Це стало головною причиною того, що закарпатські русини не підтримали угорських повстанців і залишилися вірними Габсбургам. Свідченням певної політизації українського національного руху в Закарпатті стало пропагування ідеї об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною та Буковиною в окрему адміністративну автономну одиницю імперії. Першим відкрито висловився про необхідність здійснення цього священик Олександр Духнович (1803–1865).Угорська революцію завдяки російській допомозі було придушено. У січні 1849 р. очолювана Добрянським закарпатська делегація вручила петицію імператорові з вимогою об’єднати Східну Галичину і Закарпаття у єдине політичне й адміністративне ціле. Через деякий час закарпатці надіслали до Відня ще одну делегацію. Під час зустрічі з нею імператор пообіцяв задовольнити вимоги русинів, але слова не дотримав.

21. Польський і український національний рухи у східній галичині під час революції 1848-49 Внаслідок Березневого повстання 1848 р. у Відні уряд всевладного канцлера Меттерніха опинився у відставці. Під тиском революційних вимог новий уряд оголосив демократичні свободи, дозволив окремим краям імперії сформувати власні загони «національної гвардії» для їх захисту та оголосив вибори до першого загальноімперського рейхстагу Головними питаннями, що їх намагалися вирішити під час революційних подій західні українці, були селянське і національнеКоли звістка про віденські події надійшла до Галичини, першими почали діяти поляки. Вони звернулися до імператора з вимогою відновлення у складі імперії польської державності. Галичину поляки вважали виключно польським краєм. Саме з Галичини вони планували розпочати відновлення своєї державності. 13 квітня у Львові поляки оголосили про заснування Центральної ради народової, яка мала стати майбутнім польським урядом. Водночас з цим вони заходилися створювати окружні польські ради і формувати Національну гвардію. ігноровані ними русини створили 2 травня 1848 р. Головну руську раду – орган громадського самоуправління галицьких русинів. Її поява заперечувала претензії поляків виступати від імені всього населення Галичини. Своєю відзнакою вона зробила герб князів Романовичів – зображення золотого лева на голубому тлі Головна руська рада складалася з 30 членів, серед яких одну половину складали представники греко-католицького духовенства, іншу – світська інтелігенція. З її ініціативи у Східній Галичині було засновано 12 окружних і 50 місцевих рад. За рішенням ради було організовано українську національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби проти угорських повстанців – загони Народної самооборони і батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792–1863). Основні вимоги галицьких русинів: запровадження української мови у школах та діловодстві краю; забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати урядові посади; зрівняння у правах греко-католицького духівництва та представників інших віросповідань; призначення на урядові посади у Східній Галичині лише тих чиновників, які володіють українською мовою.У першому номері друкованого органу Головної руської ради газети «Зоря галицька», який вийшов 15 травня, містилася відозва до галицьких русинів. Завдяки зусиллям Ради у липні 1848 р. було засновано Галицько-руську матицю. Це товариство піклувалося про видання дешевих книжок для народу українською мовою 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури, очолювану Я.Головацьким.Щоби послабити діяльність Головної руської ради поляки спробували знайти прихильників серед русинів. З ініціативи Центральної ради народової 23 травня було проведено збори польських шляхтичів русинського походження («русинів польської нації»), які утворили Руський собор. право українців на самостійний національний розвиток члени цієї організації заперечували. Собор видавав газету «Дневник руський» латинським шрифтом. ігнорування поляками прав українців спричинило зміни у вимогах Головної руської ради. 9 червня рада вперше звернулася до імператора з проханням поділу Галичини на польську та українську частини з двома окремими адміністраціями. Ареною зближення слов’янських народів, які вперше виступали як самостійні та рівноправні нації зі своїми вимогами, став Перший слов’янський конгрес, що відбувся у червні 1848 р. у Празі. Від Галичини своїх представників на конгрес надіслали Головна руська рада, Центральна рада народова та Руський собор. Представники останнього відрекомендувалися на конгресі як єдині повноважні представники галицьких українців. Лише посередництво господарів конгресу допомогло об’єднати представників цих трьох організацій у єдину Галицько-руську секцію. укладена 7 червня угода між українською та польською делегаціями під назвою «Вимоги українців у Галичині», яка проголошувала:рівні права на використання української та польської мов у школах та установах Галичини, утворення окремих гімназій для українців і поляків,зрівняння в правах представників усіх національностей і віросповідань;утворення спільної національної гвардії,

питання поділу Галичини на дві провінції, мало бути передано на вирішення загальноімперського рейхстагу. На жаль втілити угоду в життя не довелося. Восени 1848 р. в імперії Габсбургів знов активізувався революційний рух. Його центром стала Угорщина, яка, проголосивши свою незалежність, фактично взяла курс на відокремлення від імперії. 6 жовтня у Відні також спалахнуло повстання на підтримку угорських революціонерів. Звістки про жовтневі бої у столиці імперії спричинили зростання напруженості у Львові. Підготовку до повстання у Львові розпочали діячі польської Центральної ради народової. Головна руська рада категорично відмовилася від спільних дій з поляками. Становище у Львові тим часом загострювалося. Коли 1 листопада австрійські війська зайняли усі найважливіші пункти у місті і під час чергової сутички відкрили вогонь, спалахнуло повстання. До польських сміливців долучилися радикально налаштовані студенти-русини та міщани. Австрійські війська розташували на навколишніх пагорбах гармати і 2 листопада розпочали артилерійський обстріл центру міста. Діячі Центральної ради народової підписали акт капітуляції. Діяльність усіх політичних організацій, в тому числі Головної руської ради та Центральної ради народової, заборонили. 1851 р. Головну руську раду було розпущено. Усе управління в провінції губернатор передав полякам, які заступили німців на вищих посадах цивільної служби.

22. Революції 1848-49 та їх вплив на україну Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та втілення в життя засад конституційного правління. У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Вона об’єднала русинів, стала лідером і захисником їхніх прав.Попри те, що на західноукраїнських землях після революційних подій 1848–1849 рр. запанувала реакція, українці вже ніколи не були такими, як раніше. Відчуття себе частиною одного українського народу додавало їм сил і наснаги в подальшій боротьбі за національне і соціальне визволення. Вплив революційних подій у Європі відчувався також на українських землях у складі Російської імперії. Вони спричинили загострення тих проблем, які існували у суспільстві. Це був польський національно-визвольний рух на Правобережжі (поляки намагались організувати національне повстання) і боротьба українського селянства за скасування кр.пр.

23. австрійські конституційні реформи і укр. суспільтво сер. І друг. Пол 19 ст. Конституція 25 квітня 1848 р. В ході революції 25 квітня уряд опублікував проект конституції. Наряду з проголошенням свободи слова, друку, зборів, відповідального перед парламентом уряду вона передбачала збереження „єдиної і неподільної” імперії. Це означало повне ігнорування національних інтересів народів, які населяли імперію. Конституція залишала за імператором верховне керівництво збройними силами, право вето в справах зовнішньої і внутрішньої політики. Парламент повинен був складатись з двох палат, причому члени верхньої палати частково призначались імператором, частково обирались з представників земельної і церковної аристократії.После поражения Октябрьского восстания в Вене На 7 марта 1849 г. было назначено рассмотрение проекта конституции, выработанной рейхстагом, однако 4 марта император Франц-Иосиф I подписал так называемую «Октроированную конституцию». Она восстановила власть императора, назначаемый императором Государственный совет, ликвидировала автономию провинций. 7 марта 1849 г. под давлением войск рейхстаг был распущен. Революция в Австрии завершилась.Існуванню Габсбурзької монархії вкотре загрожувала реальна криза, Франц Йосиф йшов на поступки повільно. В березні 1860 р. рейхсрат відродили, аби він дав пораду імператорові стосовно реформування системи. Рейхсрат мали б „посилити” делегати провінційних сеймів, але через відсутність останніх, імператор сам терміново призначив 38 спеціальних представників (по два від кожної провінції).У липні райхсрат запропонував доповідь більшості, яка обстоювала перебудову імперії на засадах аристократичного федералізму. Цю доповідь Франц Йосиф ніколи не розглянув. Жовтневий диплом дозволяв формування виборчих органів і політичні обговорення. Певна свобода гарантувалася пресі, У 1861 р. сейми мали вплив лише як виборчі колегії до рейхсрат у. Вибори ж до самих сеймів були вельми складною справою. Депутатів обирали чотири окремі виборчі курії. У кожній із провінцій виборча система орієнтувалася на інтереси заможних верств і міщан, Унікальною рисою австрійської „виборчої геометрії” була її орієнтація на перемогу німців, майновий ценз оскільки заможність і проживання в містах були рисами німецької нації. у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Перевагу в ньому здобули польські поміщики і підприємці, але виборче право (право обирати і бути обраним в Галицький сейм) мали й українці, зокрема селяни. Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці. Основний закон держави від 21 грудня 1867 р. про загальні права громадян королівств і земель, які представлені в імперській раді для всіх осіб, які належали до королівств і земель, встановлювалось загальне австрійське громадянство. Всім громадянам, які проживають в общині і сплачують податки зі свого майна, з підприємницької діяльності або доходів, належить активне і пасивне виборче право в общинне представництво; кожна визнана законом церква або релігійне товариство самостійно визначає порядок і здійснює управління у відношенні своїх внутрішніх справ. Австрійські громадяни мають право зібрань і створення об’єднань. В землях, в яких проживає декілька національних меншин, публічні установи в області освіти повинні бути організовані таким чином, щоб ніякі з цих національних меншин не були змушені до вивчення другої мови, 1873 р. було запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту. Натомість запроваджувалась куріальна система виборів. Норма представництва для курій і різних національностей була неоднаковою. Так, одного депутата обирали 39 400 австрійців, 51000 поляків і 102300 українців. У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи створили міцний фундамент для активізації національного і громадсько-політичного життя всіх народів імперії, і зокрема українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювалися на співносіїв влади, громадян. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність - першу необхідну підставу національного відродження.

24. Соціальні відносини на західно-українських землях у др. пол.19 ст. Протягом другої половини ХІХ ст. соціально-економічні характеристики західноукраїнських земель не зазнали значних змін. Вони залишалися аграрним суспільством, позаяк 95% населення трудилося на землі, а близько 1% працювало на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, з місцевим духовенством включно, була чисельно невеликою.Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе західноукраїнські землі до останніх днів існування імперії залишалися найбільш відсталими в економічній площині територіями Австро-Угорщини з найнижчим рівнем життя населення. Величезні земельні масиви знаходились у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала від малоземелля. Природне зростання чисельності населення ще більше загострювало ситуацію. становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини як і раніше залишалося наближеним до колоніального. Цей край був ринком збуту готової продукції з центральних регіонів імперії і джерелом надходження сировини. Одночасно він був резервуаром дешевої робочої сили, яка надходила звідси на західноєвропейський та заокеанський ринки праці.Розвиток промисловості був пов’язаний з виникненням нової суспільної верстви – промислових робітників. Наприкінці ХІХ ст. їхня кількість у краї становила близько 55 тис. душ. Джерелами поповнення робітництва були розорені ремісники й селяни. Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. У гонитві за високими прибутками підприємці не бажали витрачати гроші на створення безпечних умов праці. Внаслідок цього постійно зростала кількість нещасних випадків. Заробітна платня промислових робітників у краї була в півтора раза меншою, ніж у центральних районах імперії. Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр., увільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє вивільнення селяни мусили протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. На користь поміщиків вирішувалось і земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами повинні були зберігатися ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі вгіддя. Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну картину складали дрібні селянські господарства розміром 2–5 га В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки – за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці ХІХ ст. відробітки стали поступатися місцем вільнонайманій праці. Одним із найголовніших питань для селянина в той час було право користуватися сервітутами. Землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що дітися селянам нікуди. ротягом 1848–1881 рр. у судах краю розглядалися 32 тис. справ про права на сервітути, з яких на користь землевласників було вирішено 30 тис. Неможливість більшості селян забезпечити себе необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх йти наймитувати до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували в чотири рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів. Новою проблемою у напівжебрацькому житті західноукраїнського селянства стало л ихварство. Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від лихварів, Наслідком безпросвітного становища селян було поширення пияцтва. Землевласники часто самі штовхали їх до цього, видаючи замість платні за роботу батракам талони, що їх можна було реалізувати лише в шинку. Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла на початку ХХ с т. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.

25. становище та діяльність української греко-катол. Церкви на зх. Укр землях 19 ст. З Поділом Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися в складі Австро-угорської імперії, а відтак перемиська, більша частина львівської (990 парафій), частина галицької та каменецької єпархій. 1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «унійної» на «греко-католицьку», що зберігається за Церквою й до сьогодні. Греко-католицьких священиків зрівняно в правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія заснувала «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, Iсторично склалося так, що майже всi дiячi західноукраїнського відродження належали до священицького стану. При Львiвському унiверситетi у 1787 році було засновано "Studium ruthenum " — Руський науковий iнститут, який готував священикiв з обов`язковим знанням української мови. Ця установа проiснувала до 1809 року. В 1783 році у Львовi вiдкривається ще одна семiнарiя для навчання греко-католицьких священикiв українською мовою, яка проiснувала до 1817 року, тобто до часу, коли заново почав дiяти Львiвський унiверситет з богословським факультетом. ГКЦ починає вiдiгравати все бiльшу роль у нацiонально-культурному вiдродженнi краю. Навiть сам факт приналежностi до греко-католицького обряду в цей перiод означав приналежнiсть до числа українцiв. 1808 році у Львові створено греко-католицьку Галицьку митрополію. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. Авторами перших граматик української мови були також, здебiльшого, священики: Iван Могильницький, Йосип Лозинський, Михайло Осадца, Йосип Левицький та iн. Вони першими почали складати букварi, читанки, катехизми та iншу свiтську та релiгiйну лiтературу рiдною мовою для потреб руських шкiл та парафiян.Беззаперечним є вклад в галузi освiти Iвана Могильницького (1777-1831). Він уже в 1816 році заснував перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти I культури серед вірних" У 1838 році до використання в школi був вiдiбраний буквар крилошанина Iвана Лаврiвського, укладений народною мовою. Вiн також написав граматику української мови та пiдручник методики. Особливе місце в цій галузі обіймає о. Йосафат Кобринськи й який на основі практичної діяльності написав, а пізніше видав у Львові два посібники: "Спосіб борзо виучити читати" та "Буквар новим способом уложений для домашньої науки".Одним з найяскравiших представникiв цiєї епохи був, безперечно, засновник галицького театру о. Іван Озаркевич, який поставив в Коломиї першу виставу i заснував театральний гурток. УГКЦ дала народовi низку талановитих, непересiчних композиторiв. Серед них Порфирiй Бажанський (1836-1920) родом з села Белелуя, Iван Кипрiян (автор церковних композицiй), Зенон Кирилович (1865-1919, катехит з Коломиї), Теофіл Кобринський В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.Користуючись великим авторитетом серед народу, чимало священикiв у рiзний час були обранi до австрiйського парламенту та Галицького Сейму.

26.Православний катехізис С. I. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін напередодні повстання склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання -- «Православний катехізис» і відозву, вони використали релігійну форму викладу ідей, цитатами зі святого письма доводили справедливість і законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного рабства та встановлення демократичного ладу.Для більшої дохідливості «Православний катехізис» С. І. Муравйов-Апостол побудував у формі запитань і відповідей. В документі обстоюється необхідність свободи народу, бо «без свободи немає щастя». Документ, наскрізь пройнятий антицарським і антисамодержавним змістом, рішуче підривав царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків. Царі поступають «всупереч божій волі», коли «тиранять» народ. Тому царям люди не повинні коритися. Автор "Православного катехізису" вказував солдатам форму і мету боротьби: "взяти зброю і сміливо йти"за тими, хто їх закликає, скинути "неправду і нечестя тиранства", встановити правління, де "немає царів", бовони "гнобителі народу". Відтак "присяга царям" оголошувалася незаконною, бо "царі вимагають примусової присяги народові для пагуби". Солдатам пропонувалось:"Для визволення страждальних своїх сімей і своєї батьківщини... ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії" В розмноженні "Православного катехізису" брали участь два унтер-офіцери (І. Дмитрієвський, Й. Шевель), три писарі і два рядових (І. Хоперський, Д. Белянкін). Вони написали 11 примірників, що були вранці 31 грудня передані С. І. Муравйову-Апостолу. 31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні. За наказом С. І. Муравйова-Апостола було прочитано перед строєм Чернігівського піхотного полку революційний документ, що закликав солдатів до збройної боротьби, -- «Православний катехізис». Цей документ вперше похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу, засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу.

27.Освіта в Західноукраїнських землях в першій пол. 19 ст. У якості середніх шкіл австрійський уряд запроваджував гімназії, які влаштовувалися за німецьким зразком. З 1784 р. вони стають державними і платними. Такі гімназії існували у Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі Львові, ПеремишліЗ метою онімечити українське населення 1785 року в усіх закладах вводиться німецька мова навчання. Тому проблема відкриття шкіл з українською мовою стає ще більш гострою. Такими школами залишалися лише церковнопарафіяльні. Серед міських українських шкіл можна назвати нормальну школу Василіян у Дрогобичі та школу при львівському братстві. Крім того, починається підготовка вчителів для шкіл з німецькою мовою. в зв’язку з тим, що грамотну молодь забирали в рекрути в першу чергу, селяни не бажали віддавати своїх дітей на навчання, що дуже стримувало поширення освіти серед населення. На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, лише після захоплення її 1774 року Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами.Важливу роль у розвитку шкільництва в Галичині у першій пол. XIX ст. відігравав австро-угорський шкільний закон "Політична устава шкільна" від 1805 р., за яким запроваджувалась обов’язкова освіта У кожній місцевості, де знаходився парафіяльний священик, повинна була існувати однокласна парафіяльна школа. Початкова освіта була також представлена тривіальними і головними школами. Тривіальні школи розміщувалися в малих містах, мали три класи: підготовчий, перший і другий. Головні школи закладалися у великих містах, були переважно чотирикласні: підготовчий, перший, другий і третій. У парафіяльних школах весь курс навчання зводився до вивчення елементарної грамоти і "святого письма". Учні тривіальних і головних шкіл навчалися читання, письма, арифметики, практичних вправ, закону божого, а головним було опанування німецькою мовою.В окремих таких школах проводилися щороку трьохмісячні педагогічні курси для підготовки вчителів (препаранди). Ці школи називали нормальними. За шкільним законом всі народні школи віддавалися під нагляд духівництва і в Галичині вони поступово переходять у відання консисторій: римо-католицької і греко-католицької. Майже всі народні школи виявились під опікою переважаючої римо-католицької консисторії, яка забороняла викладати українською мовою і поряд з німецькою поширювала й польську мови. У тих школах, якими відала греко-католицька консисторія, навчання переважно проводилось німецькою мовою. Низьким був стан освіти на Буковині. У 40-х роках XIX ст. на Буковині діяла всього одна гімназія у Чернівцях. У жалюгідному стані перебували школи і на Закарпатті. Ще в 1791-1792 рр. було видано закон, за яким усі школи Закарпаття переводилися на угорську мову навчання. Тут було всього кілька гімназій німецькою або угорською мовами викладання, зокрема в Ужгороді. У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався. 1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних ". Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою.З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу.