Проблеми та моделі консолідації демократії 1 страница

 

Дослідження третьої хвилі демократизації включає проблему консолідації нових демократичних політичних систем. Ця тема має багато аспектів, і її постановка пов'язана перш за все з пошуком підстав, які б дозволили запобігти, або щонайменше знизити натиск реверсивних рухів. Хантінгтон виділяє нові небезпеки, які загрожують демократіям третьої хвилі. Перша небезпека, в яку він мало вірить, - це реставрація влади колишніх комуністичних партій, «червоний поворот». Якщо навіть він і відбудеться в країнах "Центральної та Східної Європи, то навряд чи реставрація затримається надовго;«поворот»носитиме епізодичний характер і не вплине серйозно на повернення до колишньої системи. Друга потенційна загроза новим демократіям виходить від партій і рухів з завідомо антидемократичною ідеологією, особливо релігійно-фундаменталістської спрямованості (іслам). Але більш серйозною, за Хантінгтоном»є третя небезпека - зосередження влади в руках обраного глави виконавчих структур держави. Зосередження влади веде до відродження авторитаризму і підтримки жорстких методів керівництва на шкоду політичної участі і представництва інтересів. Нарешті, загроза так само може виходити від обмеження політичних прав і громадянських свобод, пов'язаних зі свободою засобів масової інформації, опозиційністю в політичній системі та захистом прав етнічних та інших меншин (Huntington, 1996, р. 8-10). Звідси ту величезну увагу, яке зараз звертається на консолідацію демократії як умова її подальшого розвитку. У дослідженні консолідації демократії виділяються кілька підходів: структурний, транзит логічний, інституційний. Структурний підхід акцентує увагу на зовнішніх умовах, що визначають процес демократизації. Транзітологічсскій підхід пов'язаний з теорією вибору діючими в політиці акторами демократичних форм політичного життя. Інституційний підхід виділяє роль різних інституціоналізованих режимів у ході зміцнення демократії.

 

 

10.1. Консолідація демократії

 

Консолідація демократії являє собою ключовий етап у переході від авторитарної форми правління до демократичної. Він починається після вирішального розриву з попереднім режимом і закінчується, коли можна вже говорити про те, що демократії розвиваються на своїй власній основі, що дозволяє їм при всіх перипетіях економічної, соціальної та культурно-ідеологічного життя підтримувати якийсь сталий розвиток. Консолідація демократії в цьому відношенні є процес обгрунтування нових політичних відносин не тільки в сенсі суб'єктивного прийняття її цінностей і норм, але і в сенсі надійності подальшого функціонування демократичних інститутів. Ставлячи питання про консолідацію демократії, дослідники так чи інакше актуалізують і саму проблему перехідності режимів, встановлених в ході третьої хвилі демократизації. Якщо консолідована демократія не закінчує процес переходу, то, мабуть, можна говорити про цілу епоху переходів від одного виду демократичного режиму до іншого. Тобто, консолідована демократія є базисним умовою вибору системою відповідної моделі демократіі.Понятіе «консолідація демократії» набуло значення категоріального терміна в порівняльної політології, починаючи з роботи, опублікованої в 1986 р. Гуілермо О'Доннеллом і Філіпом Шміттер «Перехід від авторитарного правління» (O'Donnell, Schmitter, 1986). У ній представлений переважно транзит логічний підхід до цієї теми. У дев'яності роки ця тема стає однією з провідних в демократичній літературі. Зміщення інтересу від дослідження переходу до демократії до питань її консолідації викликано цілком зрозумілими причинами: емпірично орієнтована політологія відображає ситуацію неоднозначності процесів становлення нових демократичних режимів і пошук підстав їх закріплення. Разом з цим, однак, можна відзначити і чітко виражений методологічний поворот. Він пов'язаний з критикою концеп ції умов демократії, що панувала в 60 - 80-х роках. При загальному критичному настрої політологи-компаративісти визнають внесок колишньої концепції в пояснення необхідних чинників демократизації, але вважають, що цього недостатньо: потрібно визначити не тільки необхідні, але і достатні чинники і не тільки для виникнення, але і для закріплення демократії. Крайнє думку тут висловлює Філіп Шміттер, який пише, що нинішня дискусія про демократизацію «включає негативне ставлення до предьщущему широко поширеній думці, що демократія є функціональним умовою чи етичним імперативом». «Ні рівень економічного розвитку, ні гегемонія буржуазії не можуть автоматично гарантувати появу, більше того укріплення, демократії. Не є цей режим так само очевидним результатом деякого попереднього досягнутого рівня "цивілізації", грамотності, успіхів в освіті чи особливої політичної культури. Це не означає заперечення того факту, що добробут, щодо рівний розподіл багатства, конкурентоспроможна на світовому ринку економіка, добре навчене населення, великий середній клас, а також готовність прийняти різноманітність, довіряти супернику і вирішувати конфлікти компромісом є перевагою; це означає саме те, що демократія все ще повинна бути обрана, втілена і увічнена "агентами", реально живуть політичними акторами з їх особливими інтересами, пристрастями, пам'яттю і - чому ні? - Fortuna і virtu»(Schmitter, 1992, p. 158 - 159). Не всі дотримуються подібної досить радикальної позиції, але вона вірно виражає загальний настрій, пов'язане з необхідністю йти далі в дослідженні демократії, з деяким сумнівом щодо статистичних залежностей, з відчуттям необхідності переходу від об'єктивізму до об'єктивності, коли конфлікт інтересів не завжди однозначно пов'язаний з одним яким -або вибором. У цьому сенсі порівняльна політологія сьогодні не те що менш оптимістична, швидше вона більш наближена до реальної історії. Звичайно, роблячи узагальнення і будуючи моделі, вчений-компаративист знає їх обмеженості. Більше того, наголошується тенденція більш вільного ставлення до вже виробленим концептуальним речам, що дозволяє уникати догматики.

 

 

Концептуально консолідація демократії може бути представлена кількома підходами, в якійсь мірі взаємодоповнюючими один одного, бо кожен з них, опрацьовуючи ті чи інші механізми і чинники консолідації, так чи інакше змушений компенсувати недоліки конкуруючих підходів. Усі дослідники, між тим, сходяться в тому, що консолідація демократії є необхідний етап її становлення, етап тривалий і суперечливий, етап, який породжує інноваційні механізми і, можливо, модифікує західні уявлення про демократичних політичних системах. Не можна чітко визначити початок консолідації, тому що процес переходу вже включає деякі її елементи. Річард Гіллеспі пише про консолідацію як про прогресивний наростаючому процесі переходу до стійкої демократії в Греції, Іспанії і Португалії у 70 - 80-і роки (Gillespie, 1994, р. 231). Ларрі Дайан-Монд говорить про тісний зв'язок між поглибленням демократії та її консолідацією (Diamond, 1996, р. 34). «Демократична консолідація, - пише він, - заохочується безліччю змін в інститутах, політиці та поведінці. Багато хто з них прямо поліпшують керування (governance) через посилення компетенції держави; через ліберал ізація і раціоналізацію економічних структур; через соціальну безпеку і політичний порядок разом із забезпеченням основних свобод; через вдосконалення горизонтальної підзвітності і панування права; через контроль над корупцією. Інші [зміни] покращують репрезентативні функції демократичного правління за допомогою розвитку політичних партій та їх зв'язків з соціальними групами, за допомогою зниження фрагментації партійної системи, збільшення власної компетенції і громадської підзвітності законодавчих органів та місцевої влади, зміцнення громадянського суспільства "(Diamond, 1997, р. XVII).

Перші дослідники консолідації демократії О'Доннелл, Шміттер проводили відмінність між переходом до демократії та її консолідацією. Під час переходу «організуються основні інститути нового порядку і починають працювати і взаємодіяти відповідно до нових правил гри». Консолідація ж вимагає «інституціоналізації нових норм і структур режиму, розширення їх легітимації та усунення перешкод, які на початкових етапах роблять їх встановлення важким». Сам процес консолідації демократії включає в себе чотири напрямки: (1) швидке обмеження, зведення до мінімуму або зв'язування її ідеологічних та інституційних невідповідностей; (2) встановлення її автономії перед обличчям старих влади, особливо армійських сил, (3) мобілізація громадянського суспільства в політичних формах його вираження; (4) розвиток відносно стабільною партійної системи, здатної забезпечувати формування відповідального перед народом уряду (O'Donnell, Schmitter, 1986, p. 73, 89). Хоча ці напрямки консолідації і містять деякі загальні моменти, властиві третьої хвилі демократизації, але не враховують наступні демократичні рухи у світі, особливо у Східній Європі та на території колишнього Радянського Союзу. Пізніші дослідження дозволили доповнити і конкретизувати багато чого з аналізу середини 80-х років. По-перше, виявилося, що процес консолідації демократії передбачає не тільки інституціоналізацію нових норм і структур, а й часто пов'язаний з використанням елементів традиційної культури і навіть менш радикальним ставленням до попереднього авторитарного режиму. По-друге, консолідація демократії неможлива без відповідної реформи адміністративних державних структур. Виникаюча демократія вступає в суперечність не тільки з авторитарним стилем державного управління, до якого схильна старе чиновництво, а й з раціоналізованій правовими нормами бюрократичною машиною управління. По-третє, консолідація демократії необов'язково слід однієї - ліберальної - моделі, але може здійснюватися на основі своєрідного поєднання різноманітних форм і моделей. По-четверте, хоча партійна система і є ключовим елементом демократії, але її консолідація передбачає певний резерв для динамічного процесу вираження інтересів за допомогою різноманітних, іноді спонтанно виникають, рухів, корпоратизму, місцевого самоврядування і т.д. По-п'яте, консолідація демократії має й міжнародні параметри, не тільки пов'язані з наданої новим демократіям допомогою, але й включенням демократизується країн як рівних партнерів у міжнародні спільноти.

Що ж сьогодні включають дослідники у визначення «консолідація демократії»? Опишемо тут ряд підходів. Природно, що використовувані поняття будуть відображати своєрідність відповідних концептуальних підходів і підкреслювати значення тих чи інших важливих чинників консолідації. У цілому ж вони дозволять сформувати загальне уявлення про сучасну проблематики зміцнення нових демократичних політичних систем.

 

10.2. Проблеми консолідації демократії

 

У концепції третьої хвилі демократизації Хантінгтона проблематика консолідації демократії займає важливе місце (Hunt-ington, 1991, p. 208 - 279). Хантінгтон пов'язує її з питанням про умови нової реверсивної хвилі в 80-90-і роки: чи буде відхід від демократії спорадичним або стійким залежить від консолідації демократії. Консолідація демократії тут виступає як процес, пов'язаний з вирішенням ряду проблем, з якими неминуче стикаються нові політичні режими. Хантінгтон виділяє три роди таких проблем: проблеми переходу, контекстуальні проблеми та системні проблеми (див. схему 1).

 

Схема 1

Проблеми країн третьої хвилі демократизації *

 

Політична еволюція

 

Тип проблеми: Авторитарна Фаза Демократична

система переходу система

 

Контекстуальні

 

 

Перехідні

 

 

Системні

 

* Джерело: Huntington, 1991. Р. 210.

 

Проблеми переходу виникають усе з того факту, що країни здійснюють перехід від авторитарного до демократичного режиму. Вони включають встановлення нових конституційних і виборчих систем, заміну чиновників у структурах влади на лояльних до демократії, заміну або модифікацію законів, які суперечать демократії, скасування або докорінну переробку таких авторитарних структур, як секретні служби, відділення, що було властиво однопартійним авторитарним системам, партій від виконання ними державних функцій. Серед усіх цих проблем Хантінгтон виділяє дві ключові проблеми: (1) як слід вчинити з тими офіційними особами старого режиму, які явно брали участь у придушенні прав людини («проблема катів»), (2) як знизити залучення військових у політику і встановити професійну структуру відносин між військовими і цивільними («преторіанська проблема»).

 

 

Таблиця 1

Розподіл країн за контекстуальним проблем у 70-80-ті роки *

 

Контекстуальні проблеми	Країни
Великі бунти	Ель Сальвадор, Гватемала, Перу, Філіппіни
Етнічні / комунальні конфліктів (окремо від бунтів)	Індія, Нігерія, Пакистан, Румунія, Судан, Туреччина
Крайня бідність (низький показник ВВП на душу населення)	Болівія, Ель Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Індія, Монголія, Нігерія, Пакистан, Філіппіни, Судан
Сильне соціально-економічна нерівність	Бразилія, Ель Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Індія, Пакистан, Перу, Філіппіни
Хронічна інфляція	Аргентина, Болівія, Бразилія, Нікарагуа, Перу
Істотний зовнішній борг	Аргентина, Бразилія, Угорщина, Нігерія, Перу, Філіппіни, Польща, Уругвай
Тероризм (окремо від бунтів)	Іспанія, Туреччина
Екстенсивне державний вплив на економіку	Аргентина, Бразилія, Болгарія, Чехословаччина, Східна Німеччина, Угорщина, Індія, Монголія, Нікарагуа, Перу, Філіппіни, Польща, Румунія, Іспанія, Туреччина

 

* Джерело: Huntington, 1991. Р. 253-254.

 

Контекстуальні проблеми пов'язані з природою суспільства, його економікою, культурою та історією. Ці проблеми в деякій мірі байдужі до форми правління і виникають при будь-якому режимі. Авторитарні режими не дозволили цих проблем, і ймовірно, вони не будуть дозволені повністю демократичними режимами. Контекстуальні проблеми мають країнові спецргфіку, їх рішення відрізняється від країни до країни (див. табл. 1). Між тим, можна виділити ряд таких проблем, які притаманні країнам третьої хвилі демократизації: бунти, місцеві комунальні конфлікти, регіо-нальні антагонізми, бідність, соціально-економічна нерівність, інфляція, низькі показники економічного зростання, зовнішній борг. Дослідники, говорить Хантінгтон, часто пишуть про загрозу, яку ці проблеми створюють консолрщаціі демократії. Фактично, проте, за винятком найнижчих показників економічного розвитку, кількість і розмаїтість контекстуальних проблем, здається, має помірковане ставлення до питання про удачу чи невдачу консолідації демократії.

Нарешті, як тільки нові демократії стають консолідованими і досягають певної міри стійкості, вони стикаються з системними проблемами. Авторитарні політичні системи страждають від проблем, які пов'язані з їх природою (надконцентрацію прийняття рішень, дефіцит зворотного зв'язку, залежність від перформативной легітимності). Демократичні системи мають свої власні проблеми, які виникають при довготривалому існування демократії. Нові демократії не мають імунітету проти них. До таких проблем Хантінгтон відносить: демократичний пат, нездатність досягти рішення, чутливість до демагогії, домінування великих економічних інтересів.

 

 

Серед умов, які сприяють консолідації демократії, Хантінгтон відзначає наявність в історії країни досвіду демократичного розвитку, особливо тривалого; відносно високі показники економічного розвитку, індустріалізації та освіти; міжнародні зв'язки та закордонна допомога; тривалість здійснення переходу до демократії, знаходження країни в третій хвилі демократизації; мирний, консенсуальної перехід від авторитарного режиму до демократичного; нормальне ставлення політичних еліт і населення до виникає у демократичного уряду неможливості вирішити контекстуальні проблеми. Він вважає, що є ще ряд умов, але ці шість відносяться до першорядним.

 

10.3. Чинники консолідації демократії

Артуро Валенцуела пов'язує демократичну консолідацію з двома процесами: скасуванням залишків старої системи, які несумісні з дією демократичного режиму, і з побудовою нових інститутів, які зміцнюють демократичні правила гри. Визначення демократичної консолідації виникає з мінімального визначення демократії, що включає таємне голосування, загальне виборче право і відповідальність уряду. Це визначення базується на концепції необхідних умов для демократії, описаної Робертом Далем. Таким чином, можна сказати, що країна має консолідовану демократію, якщо всі основні політичні сили та діячі приймають правила демократичної гри, відповідні мінімального визначенням демократії, і якщо ніхто з них не використовує будь-які кошти, що знаходяться поза цими санкціонованих демократичних ігор (Main- waring, O'Donnell, Valenzuela, 1992, p. 48-49, 60-62). Тут, як видно, акцент ставиться на інституціоналізації демократичних правил взаємовідносин борються політичних сил, прийнятих ними в якості імперативів своєї діяльності. Фактично мова йде про деяке закріплення меж політичної боротьби, вихід за які ставить всю демократичну політичну систему під загрозу.

На внутрішні умови закріплення правил гри звертає увагу і Ларрі Дайамонд. Він проводить відмінність між електоральної демократією, що має формальний характер (або «псевдодемократією»), і цієї ліберальною демократією, забезпечує не тільки формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод. Використовуючи індекс «Дому свободи», він говорить про те, що саме останні демократії, тобто ліберальні демократії, мають якість консолідованості. Аналіз стану справ у галузі свободи і демократії в 90-ті роки показує, що частка вільних держав серед формальних демократій має тенденцію до зниження (див. табл. 2). «По суті, - пише Дайамонд, - консолідація є процес досягнення такої широкої і глибокої легітимації, при якій всі політичні актори - як на рівні еліт, так і мас - вірять, що демократичний режим є найкращим для їхнього суспільства, ніж будь-яка інша реалістична альтернатива, яку вони можуть собі уявити»(Diamond, 1996, р. 33). При цьому, подібна легітимність повинна не тільки бути якимось абстрактним довірою до системи, але і включати певні нормативні зобов'язання і біхевіоральние структури.

Суттєвими в цьому процесі є зміни в політичній культурі, які виражаються в поведінкових структурах і припускають перехід від «інструментальних» установок демократії до «принциповим», тобто демократія в цьому випадку стає цінністю, яка передається в процесі політичної соціалізації і вкорінюється в ціннісній структурі особистості на правах однієї із провідних. Порівняльний аналіз процесів виникнення і консолідації демократії показав, що політична культура чинить на них вплив трьома шляхами: зміною в свідомості і відчутті пануючих елітних груп; зміною масової політичної культури; пожвавленням демократичних норм і переваг. Ларрі Дайамонд ставить акцент на відповідальності еліт за зміцнення або руйнування демократії з часом, хоча і не заперечує значення масової культури. Він переконаний, що політична культура може як розширити, так і обмежити можливості для демократії: «Насправді можна стверджувати, що зміни в ролі, силі або стабільності демократії рідко трапляються без деяких помітних зрушень - або відсутність змін - у політичній культурі» (Diamond, 1993, р. 27).

Таблиця 2

Формальные и либеральные демократии, 1990—2000 гг.*

Роки	Число формальних демократій	Число вільних держав (ліберальні демократії)	Частка вільних держав в формальних демократіях	Всього
	76 (46,1%)	65 (39,4%)	85,5%
	91 (49,7%)	76 (41,5%)	83,5%
	99 (53,9%)	75 (40,3%)	75,8%
	108 (56,8%)	72 (37,9%)	66,7%
	114 (59,7%)	76 (39,8%)	66,7%
	117 (61,3%)	76 (39,8%)	65,0%
2000**	120 (62,5%)	86 (44,8%)	71,7%

 

* Джерело: Diamond, 1996. Р. 28.

** Данные за 2000 г.: Karatnycky, 2001. Р. 5-6.

 

Різниця між процесом переходу до демократії та її консолідацією призводить до необхідності визначати деякий набір необхідних і достатніх умов, при яких останній процес може початися. Хуан Лінц і Альфред Степан виділяють три таких умови (Linz, Stepan, 1996, p. 14-15). По-перше, за сучасної політичної організації суспільства вільні і визнані вибори не можуть здійснюватися, переможці не можуть здійснювати монополію легітимної влади і громадяни не можуть ефективно здійснювати свої права, захищені пануванням закону, якщо не існує держави. По-друге, демократія не може стати консолідованою, якщо демократичний перехід не завершений. Демократичний перехід вважається завершеним, коли діяльність всіх гілок влади (виконавчої, законодавчої та судової) має високий рівень свободи від впливу з боку військових, релігійних структур та інших авторитарних сил. По-третє, жоден режим не може бути названий демократичним до тих пір, поки його правителі не правлять демократично, тобто виконавча влада не робить замах на конституцію, не пригнічує права особи і меншин, не втручається у справи законодавчої влади і т.д.

Всі три умови говорять про те, що консолідованою демократією може стати лише демократія, а не лібералізований неде-бюджетів, встановлення демократичного режим, псевдодемократії або гібридні демократії, де деякі демократичні інститути співіснують з недемократичними інститутами поза контролем демократичної держави. Під консолідованою демократією вони, таким чином розуміють «політичний режим, при якому демократія як складна система інститутів, правил і структурних спонукань і перешкод стала буквально" єдиною грою в місті "» (ibid, p. 15). У поведінковому сенсі демократичний режим тоді можна вважати консолідованим, коли ніякі значні національні, соціальні, економічні, політичні чи інституційні чинники не мають можливості досягти своїх цілей створенням недемократичного режиму або відділенням від держави. У сенсі установок демократичний режим є консолідованим, коли переважна частина населення, навіть за наявності економічних проблем і розчарувань, має думка, що демократичні процедури й інститути є найбільш підходящими для управління суспільним життям, і коли підтримка антисистемних альтернатив є невеликий і більш-менш ізольована від продемо-кратичних сил. Нарешті, у конституційному сенсі демократичний режим є консолідованим, коли правлячі і керовані однаково підпорядковуються механізму вирішення конфлікту всередині кордонів особливих законів, процедур та інститутів, санкціонованих нової демократичної конституції. Умовами консолідованої демократії можуть стати лише громадянське суспільство, щодо автономне політичне суспільство, підпорядкування держави та основних політичних акторів панування права, захист індивідуальних свобод і соціального життя, інституціоналізувати економічне товариство і ефективне державне управління. Значна увага в дослідженнях процесів консолідації демократії приділяється елітам (Higley, Gunter, 1992; Lane, 1996; Higley, Burton, 1989; Etzioni-Halevy, 1995). Слід зауважити, що консолідація демократії при використанні концепції еліт постає як процес змін, здійснюваних за вибором різними групами еліт, відносини між якими і відносини яких до демократії становить центр проблеми. Боротьба за владу між різними елітарними групами часто перевертає однозначну залежність між демократією і демократичної елітою. У цьому випадку консолідація демократії визначається рівнем прагматизації політичної свідомості старої і нової еліти. Існує досить рухлива і тонка межа між прагненням не допустити реставрації політичного режиму і установкою на демократію. ' Як пишуть деякі дослідники, «деякі політичні фактори готові поставити своє майбутнє в залежність від демократичних інститутів; вони шукають інші, часто неправові і антидемократичні шляхи для зміцнення своїх позицій, підтримуючи демократичний процес до тих пір, поки він не загрожує їх інтересам» (Higley, Gunter, 1992, p. 31). У цьому сенсі центральною проблемою консолідації демократії виступає формування справді демократичної еліти, яка може підпорядковувати свої інтереси демократичній процедурі і шукає їх задоволення в рамках демократичних правил гри.

 

 

10.4. Проблема інституціалізації демократичного транзиту

 

Як вже було сказано, інституціоналізація демократії є важливою умовою її консолідації. Питання, з цим пов'язані, стосуються, наприклад, вибору форм державного правління. Хуан Лінц вважає, що найбільш підходящими для стабілізації демократії є не президентські, а парламентські режими. Його аргументи зводяться до наступного. По-перше, у президентських системах завжди існують суперечливі претензії президента і парламенту на більшу легітимність. Ці інститути влади обираються населенням, так що за джерелами своєї влади вони не залежать один від одного. Лінц пише: «Конфлікт [між-парламентом і президентом] є завжди латентним і часом, ймовірно, повинен прориватися дуже драматично; тут немає демократичного принципу для його дозволу» (Linz, 1994, р. 7). По-друге, фіксований термін перебування на посаді президента і його кабінету створює жорсткість у системі, яка менш сприятлива для демократії, ніж механізм можливої зміни уряду в результаті недовіри до нього парламенту, властивий парламентським системам. По-третє, президентські системи вводять в політичний процес небажаний елемент «загального переможця», тоді як для консолідації демократії важливим є не домінування будь-якої державної структури, а механізм згоди, на які розрахована саме парламентська система (Linz, 1990, р. 51-69). По-четверте, стиль президентської політики менше властивий демократії, ніж стиль парламентської політики. Відчуття себе представником всієї нації сприяє тому, що президент може вести себе нетолерантно по відношенню до опозиції. «Почуття володіння незалежною владою, мандатом від народу, - пише Лінц, - має, ймовірно, дати президенту розуміння влади та його місії, непорівнянної з тією пропорцією голосів, яка дозволила йому перемогти. Це в свою чергу може зробити протидія, з яким він стикається, джерелом більшої фрустрації, деморалізації і роздратування, ніж опір, зазвичай випробовуване прем'єр-міністром»(Linz, 1994, р. 19). По-п'яте, політичні аутсайдери більш імовірно можуть здобути перемогу на президентських виборах, відповідно зайняти посаду глави виконавчої влади, що має значний дестабілізуючий ефект. Індивіди, обрані прямим голосуванням населення менше залежать від політичних партій і більш імовірно будуть керувати в популістською, антіінстітуціоналістской манері.

Доводи Лінца знаходять непряме підтвердження в дослідженні Фреда Риггса, який вказує на слабкість президентських режимів взагалі в порівнянні з парламентськими (Ріггс, 1993, с. 93). Арендт Лейпхарт також підтримує парламентську форму демократії, роблячи акцент на пропорційній системі виборів, яка забезпечує консенсуальної демократичний режим (Лейпхарт, 1995, с. 136-137). Є, однак, дослідження, в яких доводи Лінца оскаржуються (Mainwaring, Shugart, 1997).

Серед індикаторів, на підставі яких можна судити про консолідацію режиму демократії, інші дослідники висувають: (1) чергування у владі конкурентів, (2) тривалість і широта підтримки і стабільність режиму під час крайніх економічних труднощів, (3) успішна перемога над невеликою, але стратегічно значущої групою бунтівників і їх покарання; (4) стабільність режиму перед обличчям радикальної перебудови партійної системи; (5) відсутність політично значущою антисистемної партії або соціального руху (Gunther, Diamandouros, Puhle, 1995, p. 12 - 13).

Загалом, тим не менш, консолідація демократії здійснюється не на основі вибору якого-небудь одного режиму, а через пошук позитивних елементів багатьох режимів, включаючи й використання деяких традиційних інститутів і норм. Більш того, значну роль у консолідації демократії відіграють неформалізовані політичні процеси і фактори. Одним з тих, хто звернув увагу на плюралістичну природу режиму консолідується демократії, був Пилип Шміттер (Schmitter, 1992, р. 156-181). Для нього «консолідація могла б бути визначена як процес трансформації випадкових домовленостей, розсудливих норм і залежать від обставин рішень, які з'явилися під час переходу, у відносини співпраці і конкуренції, які відомі як надійні, регулярно практикуються і добровільно приймаються особистостями та колективами (т. е. партіями і громадянами), які беруть участь в демократичному управлінні»(ibid, p. 158). Ключовий дилемою консолідації він вважає питання про те наборі інститутів, з якими політики можуть погодитися, а громадяни побажають підтримати. Необхідна згода щодо деякого набору правил, з використанням яких вирішувалися б виникають конфлікти. У цьому відношенні в основі консолідованої демократії лежить зрозумілий у широкому сенсі компроміс. По-перше, сучасна демократія концептуализируются не як «режим», а як компроміс «приватних режимів», кожен з яких інституціоналізірує навколо деяких просторів репрезентації соціальних груп і дозволу їх нагальних конфліктів (див. схему 2). Хоча конституції намагаються встановити деякий єдиний набір «мета-правил», але подібний формальний стандарт не завжди може бути успішно застосований до політичного процесу в силу його абстрактності та надмірної логічності.