Кореляції політичних змінних з IPR і його складовими

	(1)	(2)	(3)	(4)	(5)	(6)	(7)
Конкуренція	1,00	0,409	0,777	0,642	0,643	0,519	0,604
Участь		1,00	0,688	0,587	0,604	0,481	0,611
Індекс демократії			1,00	0,685	0,643	0,625	0,803
IOD (4)				1,00	0,840	0,446	0,738
IKD (5)					1,00	0,562	0,748
FF (6)						1,00	0,752
IPR (7)							1,00

* Джерело: Vanhanen, 1984. Р. 45.

 

Коефіцієнти кореляції, наведені в таблиці, показують, що змінна політичної конкуренції має більш високі показники корелятивні, ніж мінлива політичної участі, за винятком взаємозв'язку з узагальнюючим індексом владних ресурсів. Індекс демократії в цілому має найвищий показник взаємозв'язку з індексом владних ресурсів (0,803) і досить високі показники кореляції з його складовими. Все це дозволяє говорити про досить тісній залежності між двома наборами змінних. Коефіцієнти регресії, у свою чергу, дозволили визначити ступінь впливу однієї змінної на іншу.

Доведено була гіпотеза й про більш значущих показниках розподілу владних ресурсів у демократій, ніж у недемократам. Так, арифметичне середнє IPR у демократій по десятиліттях склало: 1850-59 - 6,1; 1900-09 - 11,3; 1970-79 - 23,9; за весь обстежуваний період, тобто 1850-1979 - 16,3; у недемократам - відповідно 1,0, 1,5; 3,1; 1,7 (ibid, p. 49).

Едвард Мюллер запропонував свою модель демократизації як процесу, опрелеляемого економічним розвитком, що знаходить вираз в особливостях класової структури і в рівнях розподілу доходів. Саме останні фактори і слід, на його думку, вважати безпосередніми причинами демократизації. Схематично його модель виражається наступним чином (див. схему 2). Він пише: «Є правдоподібне теоретичну підставу очікувати, що відношення між економічним розвитком і демократією може бути більш складним, ніж позитивна монотонна зв'язок. Дійсно, я вважаю, що процес капіталістичного економічного розвитку має позитивне прямий вплив і негативне непрямий вплив на процес демократизації»(ibid).

З одного боку, процес капіталістичного економічного розвитку надає позитивний вплив на демократизацію, так як він супроводжується переходом від сільськогосподарської зайнятості населення до його включенню до сфери індустрії і послуг. Цей перехід викликає зростання міського середнього класу і міського робочого класу, які сприяють запровадженню демократії. З іншого боку, капіталістичне економічний розвиток так само спочатку посилює соціальну нерівність і, отже, негативно впливає на демократизацію, оскільки високий рівень нерівності доходів радикалізує робочий клас, посилює класову поляризацію і знижує толерантність буржуазії до політичної участі нижчих класів. Отже, нерівність доходів несумісне зі стабільністю демократії в часі.

 

 

Схема 2

Відношення між економічним розвитком і демократизацією *

 

 

* Д жерело: Muller, 1995. Р. 969.

 

Якщо говорити про рівність / нерівність, то існує кілька моделей взаємозв'язку демократії та рівня розподілу доходів. Не всі дослідники згодні, що така залежність існує на національному рівні. Так, Фредерік Тернер і Маріта Карбалио де Сілей, порівнюючи дані Світового банку про розподіл доходів з результатами дослідження рівнів політичних прав «Домом свободи», не знаходять зв'язку між ними на внутрішньо рівні (Тернер, де Сілей, 1993, с. 165). Але одночасно вони висувають положення про наявність зв'язку між демократією і міжнародним рівністю. Звичайно, соціальну рівність всередині країни відігравало свою роль у виникненні демократії, але тільки в історії (США, наприклад). Сьогодні слід говорити про те, що можливості поліархії посилилися саме тому, що зростання доходів на душу населення характеризує сьогодні все більше число країн. З іншого боку, небезпекою для демократії є розрив у доходах на душу населення між багатими і бідними країнами. Так, вигоди, отримані від росту, розподіляються нерівномірно серед країн і народів: 20% населення світу, що представляють собою найбагатшу його частина, множили свої доходи в період між 1960 і 1989 рр.. в 2,7 рази швидше, ніж 20% відносяться до категорії бідняків. У 1989 р. 20% найбагатших у світі отримували в 60 разів більше, ніж 20% самих бідних (і якщо говорити про найбільш багатих і найбільш бідних, то пропорція складала 150: 1) (Попповіц, Пінейро, 1995, с. 100) Модель «розриву», запропонована Зехра Арат, говорить про те, що початковий неминучий розрив, який існує між задоволенням цивільних і політичних прав і задоволенням соціальних і економічних прав на початковому етапі демократизації, при зберігається або навіть що знижується рівні задоволення останніх веде до падіння демократії (Arat, 1991).

Що стосується ролі класів в політиці і політичних переходах, то увага до них в останні роки так само зросла. На це вказує Рей Кілі, критикуючи попередню концепцію розвитку за неісторичність, еволюціонізм, функціоналізм, догматизм і нездатність пояснити зміни в сучасному світі, хоча він і не обмежує пояснювальні причини класами і класовою боротьбою (Kiely, 1995).

Рональд Чілкоут розробляє методологію порівняльного аналізу систем, що розвиваються, використовуючи категорію клас (Chilcote, 1994). Інтерес до аналізу відхиляються від статистичної залежності випадків демократизації призводить до відновлення історичного підходу, що спирається на пошук причин у класових взаєминах. У цих умовах набуває популярності класовий аналіз становлення диктатури і демократії марксистського напряму в порівняльної політології. Знову викликає інтерес класична книга Баррінгтон Мура про соціальні джерелах диктатури і демократії (Moore, 1996). Дослідники цього напряму роблять акцент на класах, класових коаліціях, соціальних засадах апарату держави і т.д. Так, автори «капіталістичного розвитку і демократії» вказують, що демократизація протягом історичної фази ранньої індустріалізації стимулювалася робочим класом, пізніше - середній клас стає в цьому процесі більш значимим і, ймовірно, хоча і не завжди, співпрацює з робочим класом. Головну роль у демократизації вони відводять низщим класам. Капіталістична розвиток послаблює традиційну земельну еліту, робочі набувають досвіду класової влади. Становлення демократії в історії (і в регіоні соременной країн, що розвиваються) підтверджує такі висновки: (1) робітничий клас був найбільш послідовною продемократичної силою, хоча іноді схильний до мобілізації харизматичними, а не авторитарними лідерами і партіями; (2) земельну вищий клас, залежний від використання значного за розміром дешевої праці, був послідовно антидемократичною силою і противився включенню в політику нижчих класів, (3) роль середнього класу в процесі демократизації була двоїстої, так як він намагався розширити свою участь у політиці, але іноді відкидав подібне участь для робітничого класу (Rueschemeyer et al., 1992).

Ларрі Дайамонд так само вважає, що економічний розвиток хоч і пов'язані з виникненням демократії (що емпірично може бути підтверджено), але слід враховувати все-таки ті фактори, зв'язок яких з демократизацією більш істотною. Ці фактори, звичайно, визначаються рівнем економічного розвитку, але емпірично підтверджується їх більший вплив, ніж власне економіки. Він пропонує наступну аналітичну модель взаімсвязі умов демократії (див. схему 3).

Аналізуючи представлені на схемі зв'язку та оцінюючи більш ніж тридцятирічний період досліджень соціально-економічної зумовленості демократії, він робить такі узагальнюючі висновки:

1. Є сильна позитивний зв'язок між демократією і соціально-економічним розвитком. Останнє може бути показано і як ВНП на душу населення, і через індекс фізичних умов життя. Коефіцієнти регресії, що представлені на схемі, тут найвищі.

2. Цей зв'язок є каузальною принаймні в одному напрямку: Більш високі рівні соціально-економічного розвитку породжують велику можливість для демократичного правління.

3. Вона так само свідчить і про те, що високі рівні соціально-економічного розвитку пов'язані не тільки з наявністю, а й зі стабільністю демократії.

4. Зв'язок між соціально-економічним розвитком і демократією є лінійною, але в останні десятиліття усе більш явно походить на криву - зростаючі шанси для демократії серед бідних країн і, можливо, серед країн з доходом нижче середнього потім нейтралізуються або навіть виникає негативний ефект для демократії на середньому рівні розвитку та індустріалізації, і знову ростуть в точці, де демократія стає вкрай ймовірною на певному високому рівні економічного розвитку (приблизно при доході на душу населення 6000 дол в поточних цінах США).

 

Схема 3

 

Каузальна модель детермінант демократії Дайамонд *

 

ВНП

на душу

населення

(1970) 0,30

0,81

-0, 38 -0,08 PQLI(1975

-0,08

0,09

військові

витрати

0,01

Економічна

Залежність -0,30

(1970)

 

 

0,01

 

 

* Джерело: Diamond, 1992. Р. 108.

 

 

Примітка:

 

1. Дано стандартизовані регресійні коефіцієнти; п = 88, г = 0,62.

2 PQLI (Physical Quality of Life Index) - індекс фізичної якості життя

 

5. Каузальна зв'язок між розвитком і демократією може бути нестабільною в часі й може сама змінюватися за періодами або хвилях у світовій історії. Нинішня хвиля глобальної демократичної експансії може послаблюватися чи руйнуватися при падінні доходу нижче «нижньої межі», коли, згідно з Далем, можливості для демократії є «крихкими». Навіть більше того, нинішня хвиля може бути зменшена або зруйнована зворотним зв'язком між демократією і розвитком на середніх рівнях економічного розвитку.

6. Рівень соціально-економічного розвитку є найбільш важливою змінною у детермінації можливостей демократії, але вона не є повністю детермінаційному. Інші змінні впливають, і безліч країн все ще мають форми режимів, які явно ненормальні при порівнянні їх з рівнями розвитку.

7. Хоча національний дохід на душу населення, мабуть, повинен бути єдиною незалежною змінною, яка передбачає найбільш надійне і стійке передбачення рівня демократії, ця змінна, ймовірно, є замінником більш широкої заходи нормального людського розвитку та добробуту, яка більш тісно пов'язана з демократією. Теза Ліпсета може бути, таким чином, злегка переформулювати: чим заможнішою є народ країни в середньому, тим більше ймовірно він буде прихильно ставиться до демократії, прагнути до неї і встановлювати демократичну систему в своїй країні (Diamond, 1992, р. 108 -109).

Описані вище пояснювальні моделі умов демократії основний акцент роблять на соціально-економічних факторах. Ясно, що прагнення збудувати об'єктивний механізм виникнення демократичних політичних систем змушує дослідників шукати детермінанти демократії насамперед у сферах економіки, соціального розшарування, міжнародних відносин. Тим більше, що для емпіричного аналізу зв'язків є необхідний матеріал і досить легко застосовуються методи статистичної науки. Однак поряд з цими дослідженнями порівняльна політологія включає і моделі, основна ідея яких полягає в пошуку не факторів навколишнього середовища (інвайроментальних факторів), а внутрішніх, пов'язаних з розвитком самої політичної системи. Мабуть, пояснення виникнення демократії через власне політичних факторів дозволяє вирішити проблему часткового неспівпадання демократії та соціально-економічного розвитку, про який говорив Ларрі Дайамонд. Крім того, необхідно враховувати, що політика є відносно автономною сферою життя суспільства, має свої власні залежності і детермінацій, зважати на які необхідно при вирішенні питання про трансформацію політичних систем. Часто виникає питання, що є первинним - демократія чи економічний розвиток, чи не має демократичний устрій не просто стимулюючий вплив на економічне зростання і добробут, а є необхідним моментом початку такого розвитку? (Див.: McLean, 1994; Munslow, Ekoko, 1995) Тут, звичайно, демократія з залежної змінної перетворюється на незалежну, що, у свою чергу, вимагає інших пояснювальних підходів до її виникнення.

Розглядаючи різноманітні фактори демократизації - легітимність, лідерство, політичну культуру, громадянське суспільство, електоральні системи, конституційні норми, децентралізацію і т.д. - Автори «Політики в країнах, що розвиваються», при тому, що вони визнають зв'язок між розвитком і демократією недосконалою, наполягають, що накопичення історичних і кількісних свідоцтв сприяють відкиданню аргументу, що переважало в мисленні дослідників у 60-70-ті роки, про те, що бідні країни повинні забути про демократію і зосередитися на розвитку; що авторитарні режими ростуть швидше, ніж демократичні, і що демократична політична участь повинно, отже, «стримуватися, принаймні тимчасово, для сприяння економічному просуванню від нижчої до середньої стадії прогресу» (Diamond, Linz, Lipset, 1995, p. 24).

Загалом, можна виділити наступні основні пояснювальні моделі, засновані на пошуку внутрішніх чинників демократії: інституційна модель, культурологічна модель і елітістскіх модель. Подібні моделі доповнюють картину умов демократії і часто служать поясненню нових можливостей її виникнення при відсутності достатніх соціально-економічних реквізитів. Хоча більш детально деякі з цих моделей будуть пояснені в наступних розділах, тут зазначимо все ж ряд основних моментів. Інституційні основи становлення демократії пов'язують з конституційними нормами (Lijphart, 1994; Sartori, 1994), із соціально-політичними рухами (Tarrow, 1994), з політичними партіями (Rueschemeyer, 1992; Haggard, Kaufman, 1995), з державно-політичними режимами (Lawson, 1993). Так, особливу роль в перехідних процесах відіграють уряду, діяльність яких сприяє або перешкоджає демократизації. Виділяють, наприклад, чотири моделі проміжних урядів: (1) революційні тимчасові уряди, які виростають із внутрішніх революцій чи державних переворотів, (2) уряду, в яких авторитарні сили та їхні демократичні противники розділяють владу в очікуванні виборів; (3) уряд, тимчасово керівне країною до нових виборів, при якому йде еліта прагне передати владу демократично обраному уряду; (4) міжнародні тимчасова влада, при яких ООН спостерігає за процесами демократичних змін. При цьому головним питанням перехідних урядів виступає забезпечення легітимації своєї діяльності, без якої перехід до демократії неможливий (Sham, Linz, 1995, ch. 1-4).

Знову з'являється значний інтерес до політичної культури та її ролі в перехідних процесах (Lane, 1992), а також у зміцненні демократії (Ingelhart, 1990). Джон Мартц спеціально переглядає роль політико-культурного виміру політики, особливо при поясненні перехідних структур (Martz, 1991). Ларрі Дайамонд вважає, що політична культура належить до однієї з вирішальних втручаються змінних при дослідженні процесів демократизації (Diamond, 1992, р. 117 - 119, 126), і виділяє наступні канали, через які політична культура визначає демократичне становлення системи або, навпаки, перешкоджає демократизації: (1) через зміну вірувань і відчуттів керівних еліт, (2) через зміну масової політичної культури (3) через відродження демократичних норм і переваг 'Нові демократії можуть процвітати або еродувати з часом-їх остаточне руйнування є іншим можливим результатом. Дайамонд стверджує, що «зміни в положенні, силі або стабільності демократії рідко трапляються без деяких помітних включень у цей процес політичної культури» (Diamond 1993 р.. 27).

Елітний підхід до проблеми становлення демократії припускає, що за відсутності деяких важливих соціально-економічних, інституційних, культурно-масових політичних умов або їх слабкості політична еліта виконує важливі стимулюючі і організаційні функції (Higley, Burton, 1989; Higley, Gunter, 1992). У зв'язку з цим особливого значення набуває «інтернаціоналізація» національних політичних еліт, яка базується на інтенсивно світових обмінах робочої сили, технології, інформації і культури. Труднощі тут полягає в готовності і вмінні «інтернаціоналізувати» на основі демократичних цінностей політичної еліти поєднувати демократію з рівнем соціально-еко-мічного розвитку та культурними національними традиціями.

 

 

Таким чином, укладаючи матеріал даної глави, слід сказати, що вивчення умов демократії розвивалося двома шляхами. По-перше, відбувалося посилення многоваріатівності у виділенні основних пояснюють чинників процесу становлення демократії. По-друге, дослідники поєднували статистично значущі узагальнення каузальних зв'язків з історичним аналізом відхиляються від закономірних випадків.