Спрямованість політичного контролю

Правлячі

Органи управління -------------------------------------------- Керовані

Правлячі складають шар політичної еліти, призначеної для прийняття та перевірки осуществлешш політичних рішень, які реалізуються за допомогою органів управління. Керовані в залежності від їх доступу до джерел політичної інформації, від ступеня їх організованості, розвитку місцевого самоврядування і прийняття міфів політичної гри можуть або не можуть впливати на політичний процес. Звідси, політична система вважається демократичною, якщо керовані контролюють тих, хто править, накладають обмеження на поведінку еліти, що приймає рішення. Політична система вважається авторитарної, якщо навпаки правлячі мають перевагу в контролі над керованими і не обмежені ними в процесі прийняття та реалізації рішень. Ясно, що подібна типологія відноситься до теоретичної і є ідеально-типової. Для розподілу політичних систем на групи вже всередині демократичних і авторитарних систем знадобився ще один критерій, який можна було б використовувати в якості змінної, тобто вимірювати ступінь демократичності і авторитарності системи. В якості такої змінної виступила внутрішньосистемних автономія. Концептуально внутрішньосистемних автономія означає ступінь, в якій організації і інструменти політичної участі і контролю - переважно політичні партії, групи інтересів і преса - розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). У межі демократичні політичні системи характеризуються повною внутрішньосистемної автономією, а авторитарні - відсутністю такої. Використовуючи критерій внутрішньосистемної автономії, можна виділити чотири типи демократичних і чотири типи авторитарних систем (див. схему 3). Усі політичні системи розташовуються на деякій континуумі, точки якого виражають ступінь внутрішньосистемної автономії. Близькість політичних систем за рівнем внутрішньосистемної автономії дозволяє говорити про те чи іншому типі або класі систем. Назви класів систем визначаються, виходячи з рівня внутрішньосистемної автономії, хоча і не завжди в цьому типології цей принцип дотримується.

Схема 3

Континуум демократичних і авторитарних систем *

Демократичні системи

Повна

внутрішньосистемних

автономія

1 2 3 4

Предмобілізаціонние демократичні (Нігерія до 1966)
Низько автономні (Мексика)
Обмежено автономні (4-я республіка у Франції)
Високо автономні (Великобританія)

Авторитарні системи

Відсутність

внутрішньосистемної

автономії

1 2 3 4

1. Радикально-тоталітарні (СРСР)

2. Консервативні Тоталітарні (фашистська Німеччина)

3. Предмобілізаціонние авторитарні (Гана)

4. Сучасні Авторитарні (Бразилія)

* Джерело: Almond G., Powell В., 1966. Р. 308.

Представлена вище схема розроблялася для сучасних політичних систем, що існували аж до 60-х років. Конкретні приклади країн відображають цей час, хоча сама типологія може бути застосована і до пізнішого періоду, тобто 70-90-х років XX століття. Охарактеризуємо зміст даних типів.

Демократичні політичні системи включають чотири групи. У «високо автономних політичних системах» політичні партії, групи інтересів і преса є відносно високо розвиненими і незалежними одні від інших. Приклад Великобританії тут з'являється не випадково.

Політична система цієї країни, що має багатий досвід демократичного правління, складалася і складається з розвиненої системи політичних партій (сьогодні - основ ні політичні партії: Консервативна партія, Лейбористська партія, Союз Соціальної демократичної та Ліберальної партій, Соціал-демократична партія, «Зелені» і ін), системи груп інтересів (включає наступні групи: нечисленні за складом членів постійні асоціації релігійних, спортивних, професійних та інших інтересів, які включаються в політичний процес, якщо вони вважають, що уряд загрожує їх інтересам; постійні групи інтересів - типу Союзу захисту сільській Англії, які переважно виставляють політичні чи морально-політичні вимоги; тимчасові групи інтересів, організовуються на короткий термін для захисту своїх інтересів), засобів масової інформації, організаційно незалежних від основних політичних сил. При цьому у Великобританії спостерігається висока ступінь самостійності в діяльності політичних організацій, груп тиску та засобів масової інформації.

Другу групу демократичних політичних систем складають «обмежено автономні системи». У такій системі політичні партії, групи інтересів і засоби інформації існують відносно незалежно, і вони є розвиненими. Але в політичному процесі спостерігається постійне прагнення до об'єднання, коаліційним дій організацій і груп близької ідеологічної орієнтації; формуються так звані «ідеологічні сім'ї» консервативного, ліберального, соціалістичного і т.п. напрямів. Хоча Алмонд і Пауелл як приклад наводять 4-у республіку у Франції, а й сучасні Франція (5-а республіка з 1958 р.), Італія, Німеччина потрапляють в цю ж категорію. У Франції постійно існують праві (Союз за французьку демократію і голлісти) і ліві (Соціалістична партія і союзи з Ком-муністіческой партією) коаліції партій, що формують уряду; професійні спілки та інші групи інтересів тяжіють до тієї чи іншої політичної сили (наприклад, Французька демократична конфедерація праці підтримує ліві партії і тяжіє до них ідеологічно, «Форс увриер» включений у правий спектр і т.д.), засоби масової інформації не тільки ідеологічно, але іноді й організаційно пов'язані з тими чи іншими партіями.

«Низько автономні демократії» характеризуються наявністю від них партій і організацій, засобів масової інформації але тут існує одна політична сила (партія), яка домінує в політичному процесі і перемога якої в конкурентній боротьбі з іншими партіями зумовлена її силою. Дана політична сила тривалий час є правлячою. Різні форми політичної активності та організованості так чи інакше шикуються в щось, що нагадує ієрархію. Такі країни, як Мексика періоду політичного панування Інституційно-революційної партії (30-80-і роки при наявності ще Соціалістичної народної партії, Партії національної дії та ін), Індія періоду панування Індійського національного конгресу (40-80-ті роки) відносяться до подібним політичним системам.

«Предмобілізаціонние демократичні» системи спостерігаються в країнах, що розвиваються з сильними традиційними структурами, де демократичні інститути є слабкими, формальними, а управління здійснюється зовні демократичними структурами без активної участі населення в політиці і без механізмів його мобілізації. Слабкість демократичних інститутів не дозволяє здійснювати дійсну демократичну конкуренцію за владу. Часто такі системи руйнуються, в них велика небезпека військового перевороту. У Нігерії, наприклад, політичні партії та організації стали формуватися задовго до отримання цією країною незалежності (Національна рада нігерійських громадян -1944 г Група дії - 1950 р., Північний народний конгрес -1951 р.). Проте встановлене цивільне правління після отримання незалежності в жовтні 1960 р. проіснувало недовго і було замінено військовим правлінням в січні 1966 р. Причиною цього стала нездатність цивільних еліт впоратися з безперервними кризами, постійне суперництво і боротьба за особисту панування між лідерами партій. 24 травня 1966 декретом військового уряду була заборонена політична діяльність близько 80 організацій і партій. Заборона на політичну діяльність проіснував до 1978 р.

Авторитарні політичні системи так само розподілені на чотири групи. Крайні дві групи складають тоталітарні режими ~ ~ радикально-тоталітарні і консервативно-тоталітарні. До них віднесені політичний режим, встановлений в Радянському Союзі при Сталіні, і фашистський режим у Німеччині (1933 - 1945 рр..). Слід зауважити, що поняття тоталітаризм має сильну ідеологічну навантаження і використовується не всіма дослідні лями в якості типологічної характеристики політичних систем. Особливо це стосується визначення політичної системи в Радянському Союзі в післясталінський період. Тим не менш, концепція тоталітаризму як політичної системи з майже загальним політичним контролем над населенням і майже повною відсутністю автономії організацій, груп інтересів і засобів масової інформації добре характеризує закрите суспільство. Вона стала розроблятися в 50-і роки і найбільший внесок у неї внесли такі дослідники, як Ханна Арендт, Збігнєв Бжезінський, Карл Фрідріх, Л. Шапіро, Раймон Арон, Карл Поппер. Порівняння різних концепцій тоталітаризму можна знайти в книзі Поля Брукера (Brooker, 2000, 8 - 21). Скористаємося характеристикою тоталітаризму, запропонованої Бжезинським і Фрідріхом (Friedrich, Brzezinski, 1956, 9), яка включає шість основних рис:

1. Ідеологія. Тоталітаризм включає в себе як основу ретельно розроблену ідеологію, яка складається з доктрини управління всіма життєвими аспектами людського існування. Цієї ідеології прихильний кожен живе в тоталітарному суспільстві, принаймні пасивно.

2. Єдина партія. У тоталітарному суспільстві існує єдина масова партія, звичайно керована однією людиною - «диктатором», і складається з відносно невеликого відсотка населення (до 10%). Населення віддане ідеології партії, значною мірою пасивно і бездумно, і готово різним способом брати участь у підтримці генеральної лінії партії.

3. Терористична поліція. Методом управління суспільством, як правило, служить система терору, фізичного або психічного, проведеного партією або секретною поліцією.

4. Монополія на комунікацію. У суспільстві існує технологічно обумовлена, майже повна монополія контролю в руках партії та уряду за всіма діючими засобами комунікації - преса, радіо, кіно.

5. Монополія на зброю. Особливістю тоталітарної системи правління є також технологічно обумовлена, майже повна монополія з боку партії на використання силових структур держави - армії, поліції. При цьому ці структури політизуються і використовуються в політичних цілях.

6. Централізовано керована економіка. Тоталітаризм не може обійтися без централізованого контролю за розвитком внутрішньої економіки за допомогою бюрократичної координації формально незалежних корпоративних структур, включаючи також асоціації та групи тиску.

Інші дві групи авторитарних систем відрізняються від тоталітарних наступним чином. «Предмобілізаціонние авторитарні» системи характеризуються наявністю традиційних авторитарних структур управління (традиційні монархії в країнах, що розвиваються) без механізму мобілізації населення на підтримку режиму активним чином. Тут діє традиційна або подданическая політична культура зі значним ступенем відчуження населення від політики. Прикладом таких систем є Саудівська Аравія, Марокко. Гана балу віднесена до подібного типу в зв'язку з тим, що в 60-і роки в ній панувала Народна партія конвенту, в яку входило формально більшість дорослого населення країни і яка проводила ідеологію «наукового соціалізму». У 1966 р. в країні відбувся військовий переворот. В даний час Гана знаходиться ближче до центру представленого континууму політичних систем.

«Осучаснені авторитарні режими» були характерною рисою всього складу політичних систем 70-х років. Вони характеризувалися відсутністю політичного плюралізму, часто - військовим правлінням і активної мобілізацією населення на підтримку авторитарних режимів за допомогою радикальної і націоналістичної ідеології. Подібна система розглядалася лідерами відповідних країн як необхідна для вирішення завдань виходу з економічної і політичної кризи. Типовим прикладом були такі країни, як Сирія, Іран, Бразилія після 1964 р., Чилі після 1973 р. У Чилі після військового повалення президента Альєнде у вересні 1973 р. був встановлений військовий режим під керівництвом генерала Піночета, політика якого спиралася на доктрину «національної безпеки», мобілізаційний потенціал якої включав ідеї нації, війни та біполярного світового устрою.

7.4 Кординатні типології політичних систем

Лінійні біполярні типології політичних систем хоч і виконували деякі функції, властиві типологія, але володіли поряд недоліків, що обмежують їх застосування в розвиненому порівняльному аналізі. Справа в тому, що жорстке рознесення політичних систем за двома основними групами, не давало можливості для дослідження змішаних по ряду ознак політичних систем. Одномірні критерії, з іншого боку, збіднювали змістовний бік типу політичних систем. Тому поряд з лінійними типологіями стали з'являтися типології, засновані на зіставленні різних характерних рис політичних систем. Залежно від кількості критеріїв, покладених в основу відбору типів, можна говорити про двомірних і багатовимірних координатних типология.

Як приклад наведемо ряд двомірних загальних типологій політичних систем і типологій демократичних систем. У цьому ряду відомої типологією політичних систем є типологія Роберта Даля, покладена їм в основу емпіричного дослідження поліархії. Вона досить проста і є добрим інструментом для формулювання основних понять і гіпотез емпіричного порівняльного аналізу. Типологія політичних систем Даля відноситься до апріорним і концептуальним типологія. Вона викладається ним у першій частині його роботи «Поліархія: Участь та опозиція» (1971 р.).

Даль використовує два основних критерії, за допомогою яких він будує свої ідеальні типи політичних систем. Перший критерій має відношення до допустимої опозиції чи політичної конкуренції. Другий критерій стосується участі населення в процесі публічного суперництва за владу. Обидва критерії беруться в якості змінних і виражаються відповідно в ступені допустимої опозиції чи політичної конкуренції (тут ми не будемо говорити про операціоналізації цієї змінної, тобто про те, як надалі ведеться рахунок, тому що в даному випадку це - другорядне питання) і в пропорції населення, яке має право брати участь у системі публічного суперництва.

Акцент на вимірюванні даних критеріїв необхідно зробити, так як в даному дослідженні типи систем відбираються на підставі простої шкали наявності або відсутності відповідної якості, які розташовуються на відповідних осях системи координат (див. схему 4).

Схема 4

Типологія політичних систем Даля *

Ступінь допустимої

оппозиції або

політичної конкуренції

Повна	Конкуруючі олігархи	Поліархії
Відсутня	Закриті гегемонії	Включають гегемонії

Невелика Велика

Пропорція населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва

Джерело*: Dahl R., 1971. Р. 7.

Відповідно до запропонованих критеріїв і їх виміром виділяються чотири типи політичних систем. Якщо відсутня опозиція і політична конкуренція чи вона близька до нуля, а пропорція населення, що має право брати участь в публічному суперництві мала, то дана система названа «закритої гегемонією». При маленькій конкуренції і великому участі населення можна говорити про політичну систему, типу «що включає гегемонії». Велика ступінь опозиційності і конкуренції в поєднанні з маленькою пропорцією участі дає «конкуруючу олігархію». І нарешті, наявність значної ступеня політичної конкуренції та опозиційність і великий пропорції населення, яке має право брати участь в публічному суперництві, породжує політичну систему, названу «поліархією». Те, що зазвичай називається демократичною політичною системою, відповідає поняттю поліархії. Реальні політичні системи за конкретними показниками політичної конкуренції та участі при розташуванні їх у цій системі координат будуть тяжіти до тієї чи іншої ідеально-типової групі, посівши у цілому простір в центральній частині прямокутника.

Іноді при побудові типологій політичних систем використовують не тільки власне політичні критерії, але й показники, що стосуються суспільства в цілому. В якості останніх беруться показники економічного розвитку, соціально-економічної нерівності, соціальної та культурної диференціації. Як приклад наведемо типологію демократичних систем Оренда Лейпхарта. Раніше говорилося про те, що часто типологічний аналіз служить загальною концептуальною опрацюванні дослідження і при емпіричному додаток служить також перевірці гіпотез дослідження. У даному випадку Лейпхарт, аналізуючи умови стабільності політичних демократій, знаходить, що великий відсоток стабільних демократій при наявності в них серйозних дифференцирующих населення чинників має своє пояснення в поведінці політичних еліт. Сегментовані або субкультурні розколи в суспільній структурі можуть компенсуватися прагненням політичних еліт до коопера ції своєї діяльності. Ця ситуація явно проглядається в таких країнах, як Нідерланди, Бельгія, Австрія і Швейцарія, де еліти працюють спільно, щоб знизити потенційно дестабілізуючу роль соціальної диференціації. У той же самий час еліти використовують цінності субкультур для зміцнення свого авторитету і, отже, для підвищення ймовірності того, що угода між елітами буде прийнята населенням.

На цій основі Лейпхарт і будує свою типологію демократичних систем, використовуючи два критерії: (1) структура суспільства - однорідна чи плюралістична, (2) поведінка еліт - вороже або коаліційний. У результаті з'являються чотири типи політичних демократій, поданих відповідними країнами (див. табл. 2).

Таблиця 2

Типология демократических систем Лейпхарта*

Поведінка еліт		Структура суспільства
Однорідна	Плюралістична
Коаліційна	Деполітизовані: Австрія (1966 -)	Сообщественние: Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Австрія (1945 - 1966)
Вороже	Доцентрові: Фінляндія, Данія, Норвегія, Великобританія, Швеція, США, З. Німеччина	Відцентрові: Франція, Італія, Канада

* Джерело: Lijphart A., 1977. Р. 106.

У системах з однорідною соціальною структурою і відповідної однорідної політичною культурою демократії ймовірно будуть стабільними, незалежно від типу поведінки еліт, хоча Лейпхарт бачить можливість виникнення нових форм протесту в таких політичних демократіях, у яких занадто багато коаліцій на всіх рівнях суспільства (деполітизовані демократії). У системах з різноманітними структурами і культурами культурні відмінності мають подвійну функцію. Вони виступають джерелом потенційного розбрату і навіть руйнування системи, але вони так само могли б допомогти в процесі стабілізації, якщо еліти різних субкультур виберуть співпрацю. Ключовим тут є поняття пові-громадської демократії, при якій еліти прагнуть до співпраці на основі цінностей всього суспільства і обов'язки підтримати єдність в країні, а також готовність співпрацювати з іншими елітами на основі принципів довіри і компромісу. У доцентрової системі вороже ставлення еліт не порушує стабільності, тому що існує відносна однорідність цінностей на рівні суспільства. У відцентрової системі, навпаки, є небезпека нестабільності і безладу у зв'язку з плюралістичної системою цінностей на рівні суспільства та некооперативна поведінкою політичних еліт.

Лейпхарт використовує й інші критерії для групування демократичних систем. Так, їм будується емпірична типологія демократій в залежності від поєднання рівня однорідності або неоднорідності суспільної структури. Для типологізації використовуються два критерії: (1) рівень релігійної та лінгвістичної однорідності та неоднорідності, (2) рівень закріпленості цієї однорідності та неоднорідності в різних політичних, соціально-економічних, культурних, освітніх та інших організаціях. За першим показником система класифікується як однорідна, якщо 80% населення і більше належать до однієї і тієї ж релігії (католицтво, об'єднання різних гілок протестантизму, іудаїзм або перехрещуються буддистської-синтоїстська віра в Японії) або говорить на одній мові. Якщо цей показник менше 80%, то система відноситься до групи неоднорідних. Другий показник фіксує організаційний плюралізм і включає три виміри: неплюралістіческое, полуплюралістіческое і плюралістична суспільства. Розподіл країн за групами відповідно до цих критеріїв наведено в табл. 3.

Таблиця 3

Ступінь плюралізму та релігійно-лінгвістичної однорідності в 21 демократичній країні *

	неплюралістичне суспільство	Полу плюралістичне суспільство	Плюралістичне суспільство
Релігійно і лінгвістично однорідне Релігійно та / або лінгвістично неоднорідне	Великобританія Данія Ісландія Ірландія Нова Зеландія Норвегія Швеція Японія Австралія	Фінляндія Франція Італія Канада Німеччина США	Австрія Ізраїль Люксембург Бельгія Нідерланди Швейцарія

* Джрело: Lijphart A., 1984. Р. 43.

Тільки три країни виявилися лінгвістично розділені - Бельгія, Канада і Швейцарія. Шість релігійно розділених країн виявилися різними за складом релігійних груп: чотири країни (Канада, Західна Німеччина, Нідерланди і Швейцарія) мали приблизна рівність католицького та протестантського населення, в двох країнах (Австралія і США) було протестантське більшість. Дві третини досліджуваних країн виявилися релігійні і лінгвістично однорідними. Більшість з них мали 80 і трохи більше відсотків однорідного за цим показником населення, і тільки Великобританія і Нова Зеландія - близько 90.

Серед релігійно і лінгвістично однорідних країн шість можуть розглядати як плюралістичні або підлозі плюралістичні.

У чотирьох країнах, де спостерігається перевага католицького населення (Австрія, Люксембург, Франція та Італія), є значний політичний відмінність між активними і пасивними католиками. Відповідно, цей розкол виражається в партійній структурі та ідеологічних орієнтаціях: наявність релігійних партій, противоріччя між соціалістичними і ліберальними партіями, серйозні розбіжності між комуністами і некомуніст і т.д.

Шість із семи неоднорідних країн класифікуються як плюралістичні або не плюралістичні. Лінгвістичні розбіжності сприяють поділу суспільства на субструктур з окремими організаціями. Дев'ять країн відносяться до неплюралістіческой групі.

За винятком Ірландії і Японії, всі вони є в основних протестантськими. Значною мірою рівень плюралізму визначається однорідністю або неоднорідністю країни, але також слід враховувати розмір країни: більший плюралізм відзначається в країнах із великим населенням.

Ми розглянули координатні типології політичних систем, побудованих на взаємодії двох критеріїв. Прикладом координатної типології з великою кількістю змінних служить типологія Жана Блонделя. Підставою поділу систем на групи служить тут ставлення трьох змінних: політична конкуренція, структура еліти і політична участь населення. Перша змінна - політична конкуренція - оцінюється з точки зору того, чи є вона відкритою (тобто існують легальні умови для опозиції і для конкурентної боротьби опозиції з владною елітою) або закритою (тобто опозиція заборонена і боротьба за державну влада здійснюється приховано всередині різних груп пануючої еліти, або зміна керівництва здійснюється без боротьби за принципом наслідування). Друга змінна - структура еліти - показує чи є субгруп в структурі еліт і який рівень їхньої автономії. У цьому сенсі розрізняються монолітні еліти і диференційовані еліти. Третя змінна - по літичної участь населення - характеризується ступенем включеня населення в політичне життя. Населення може бути включено у політичне життя за допомогою різних форм політичної участі, і це є необхідністю для існування системи. Така система називається інклюзивною (включає). Насеня може не бути включено в політичний процес і дане положення розглядається як нормальне або вимушене. Така система отримала назву ексклюзивної (виключає). Співвідношення цих змінних породжує шість типів політичних систем (див. схему 5): традиційні, егалітарної-авторитарні, авторитарно-бюрократичні, авторитарно-неегалітарние системи, конкуруюча олігархія, ліберальна демократія. Кожен тип політичної системи може бути охарактеризований ще іншими супутніми характеристиками, що виникають з основних диференціюючих змінних. У назві деяких типів присутня додатково характеристика, що стосується базової політичної ідеології режиму (егалітарна ідеологія, тобто орієнтована на принцип рівності) або особливостей диференціації еліт (роль бюрократичної еліти). Більше число змінних дозволяє здійснити повніший опис існуючих політичних систем і режимів, але звичайно, також не є вичерпною.

Схема 5

Типологія політичних систем Блонделя *

Режими (системи)	Закриті з монолітною елітою	Закриті з диференційованою елітою	Відкриті
Виключають	Традиційний	Авторитарно-бюрократичний	Конкуруюча олігархія
Включають	Егалітарно-авторитарний	Авторитарно-неегалітарний	Ліберальна демократія

В якості прикладів політичних систем відповідних типів можна назвати сучасні і історичні системи. Традиційні системи характерні для країн з монархічними режимами, де править закрита монолітна еліта і населення виключено з політичного процесу. У XX ст. монархії в країнах так званого «третього світу» можуть бути віднесені до подібних систем. На сьогоднішній день з них залишилося лише 12, проте не всі залишилися монархічні режими є традиційними. Неподільна влада монархів залишилася лише в шести країнах - Бахрейні, Брунеї, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Емі-ратах, а у Свазіленді існує «парламент», який обирається частково племінними радами і частково призначуваний королем.

Авторитарно-бюрократичні системи можуть бути представлені військовими режимами країн Латинської Америки періоду 70-80-х років (Чилі, Аргентина, Уругвай), де в результаті переворотів були встановлені прямі або непрямі військові режими з різким обмеженням політичної участі населення і підвищенням ролі бюрократичного апарату держави. У минулому багато країн пройшли етап свого розвитку, коли відкрита конкуренція політичних еліт передувала політичному участі населення, тобто система конкуруючої олігархії була досить поширеним явищем. Сьогодні вона існує в тих країнах, де на результати боротьби за владу між різними групами еліт населення фактично не впливає. Так, наприклад, у Тонга і Західному Самоа партії відсутні, а органи законодавчої влади фактично формуються різними знатними кланами. Егалітарно-авторитарні режими можна проілюструвати країнами колишньої світової системи соціалізму, де існувала щодо монолітна еліта, населення мобілізовувати на підтримку режиму за допомогою певних масових форм політичної участі і панувала ідея соціальної рівності. В даний час до таких систем можна віднести Китай, Північну Корею, Кубу. Що стосується авторитарно-неегалітарних систем, то вони існували в країнах, де були встановлені фашистські режими (Німеччина, Іспанія, Іта лія). Нарешті, ліберальні демократії існують в сучасних європейських країнах - Великобританія, Швеція, Франція і т.д., в США і Канаді, Австралії, Японії, Нової Зеландії. Зазначимо, що загальним недоліком представленої типології політичних систем є те, що вона відносно добре описує традиційні та авторитарні системи, але слабо «працює» на диференціацію демократичних систем і режимів. Фактично всі демократії потрапляють в одну групу. До того ж вона не враховує динамічний аспект, тобто фактично не говорить про перехідних і змішаних режимах.

7.5. Типології перехідних політичних систем

Проблема перехідних політичних систем та їх типологізація найбільш широко вперше була поставлена в зв'язку з політичною модернізацією, тобто концепцією, яка описує перехід від традиційних політичних систем до сучасних. Під останніми, як правило, розумілися демократичні ліберальні системи та режими.

Починаючи з середини 80-х років акцент у дослідженні перехідних режимів зміщується в бік вивчення процесів демократизації, пов'язаних з третьою хвилею демократії. Хоча іноді і останні процесси описуються в термінах концепції модернізації, тим не менш існує явне розходження між політичною модернізаціїєю і переходом від авторитарних (тоталітарних) систем до демократичних в останні два десятиліття. Воно пов'язане насамперед з тим, що більшість країн, що здійснюють перехід, явно не попадало під категорію традиційних країн з низьким рівнем індустріального розвитку, архаїчної соціальною структурою, неосвіченість населення і т.д. Загалом існує дві концепції: політичної модернізації, яка описує процес переходу від традиційних структур до сучасних політичних, і демократизації, яка описує проблеми третьої хвилі демократизації.

Труднощі з визначенням типології перехідних політичних систем очевидні. По-перше, ясно, що перехідні політичні системи знаходяться в розвитку. Звідси, складно однозначно зміст їх ознак. Зазвичай говорять про змішаних системах і режимах, отже про наявність у них рис авторитарних і демократичних систем. По-друге, тому що більше значення тут надається процесуальним характеристиками, а не стійким системним, то часто типологизируют не системи, а політичні перехідні процеси. У зв'язку з цим особливу увагу приділяється особистим видам розриву зі старою авторитарною системою. По-третє, між різними регіонами світу, де здійснюються процеси демократизації, існують соціально-економічні та культурні відмінності, а тому складно вибрати єдині критерії типологізації. Хоча загальні типології існують, але часто дослідники більш схильні вибирати для аналізу групи країн, у певної ступені близькі по ряду показників, тобто регіонально порівнянні.

Зазвичай типології перехідних процесів виконують як функцію опису динаміки розвитку відповідної групи країн, так і функцію пояснення умов найбільш сприятливих чи несприятливих для консолідації демократії. Дві основні теми при цьому висвітлюються: (1) з чого починається процес переходу, умови, що визначають необхідність корінних перетворень; (2) в якій формі здійснюються перетворення, а отже, як ведуть себе політичні еліти в процесі переходу від авторитарного до демократичного режиму.

Відповідь на питання першої теми привів дослідників до такої типології переходів, яка в основу угруповання кладе поняття «криза». Особливості переходів визначаються тим, чи знаходилася країна, її економіка в кризі на початку переходу чи ні. Відповідно виділяють два типи переходів: кризові переходи і не кризові переходи (див. схему 6). При всій простоті такої постановки питання, вона дозволяє акцентувати увагу на багатьох важливих складових перехідних процесів і, головне, дозволяє пояснити багато чого в поведінці старої політичної еліти і її взаємовідносини з народжуваної демократичною опозицією. У принципі будь-який перехід тут своє криза системи. Виокремлюється три типи кризи, взаємозв'язок між якими може і не спостерігатися: криза легітимації авторитарного режиму, криза економічного розвитку, політична криза. Так ось у передписаній типології мова йде перш за все про економічну кризу.

Схема 6

Політична економія демократичних переходов*

	Кризові переходи	Некризові переходи
Політичний виклик авторитарному правлінню	Політичні вимоги перетинаються з: - дезертирством бізнес-еліти - Економічно мотивованим масовим протестом - Розколом всередині уряду щодо розподілу ресурсів	- Переважно політичні вимоги лібералізації
Процес конституційної реформи	- Сильний вплив опозиції	- Приймається авторитарними силами як обов'язок
Повноваження обраних офіційних осіб	- Скорочення авторитарної території - Зниження прерогатив військових	-Значні авторитарні території - Істотні прерогативи військових
Бар'єри перед початком політичного переходу	- Деякі обмеження на участь - Необов'язковий виборець і закони про реєстрацію партій	- Тривалі обмеження деяких політичних груп - Стриманий виборець і обмежувальні закони про реєстрацію партій
Політичні розколи і розстановки	- Слабкі зберігаються партії - фрагментований і / або поляризовані партійні системи	- Сильні зберігаються партії - Центристські партійні системи

* Джерело: Haggard St., Kaufman R., 1997. P. 269.

Емпірична перевірка цих типів переходів проводилася на основі порівняння десяти країн, що здійснили перехід від військового правління. У шести країнах - Аргентина (1983), Болівія (1980), Бразилія (1985), Перу (1980), Уругвай (1985) і Філіппіни (1986) - спостерігалися кризові переходи. В Аргентині, Болівії, Уругваї і на Філіппінах режим змінювався під час глибокого економічного спаду; латиноамериканські країни також страждали від високої інфляції. Хоча бразильський і перуанський досвід переходів проходив спочатку при короткому економічному злеті, обидві країни раніше зазнали ряд економічних потрясінь.

Некризові переходи були в таких країнах, як Чилі (1990), Корея U986), Таїланд (1983) і Туреччина (1983). Авторитарні правительства тут стикалися з серйозним зовнішнім і внутрішнім політичним тиском. Однак, що стосується економіки, то в цих країнах відзначався значний економічний ріст і щодо відповідності макроекономічної стабільності.

Інший приклад типології переходів включає досвід латіноамериканських і східно-європейських держав (див. схему 7). В якості критеріїв у даному дослідженні бралися характеристики політичних еліт. Акцент на елітах був зроблений не випадково: однією з центральних у концепції демократизації є ідея про залежності переходу не стільки від об'єктивних умов, скільки від діяльності еліт та їх вибору.

Типологічна схема фіксує шість можливих форм переходу від авторитарного правління до демократії: революція зверху, революція знизу, соціальна революція, консервативна реформа, реформа допомогою розриву, реформа через випутиваніе, реформа через компроміси. Вони виділяються при зіставленні двох критеріїв: (1) яка група еліт здійснює перехід - стара еліта чи нова контр-еліта, (2) яку стратегію переходу вибирає еліта - конфронтацію або пристосування. Вимірювання предполагает також змішані форми еліт і стратегій. На схемі показано країни, в яких з найбільшою силою виявився той чи інший тип переходу.

Схема 7

Типи переходу: Деякий досвід Південної Америки та Східної Європи *

Стратегія Ідентифікація агентів змін тов змін
Конфронтація	Старі реформаторські еліти	Старі реформаторські та контр-еліти	контр-еліти
	Революція зверху Болгарія	Реформи через розрив Чехословаччина Аргентина	Соціальна революція
Об'єднання конфронтації і пристосування		Реформи через випутиванья Угорщина
Пристосування	Консервативна реформа	Реформа через компроміси Польща Бразилія	Реформа знизу Чилі

* Джерело: Munk G., Leff С., 1997. Р. 346.

У процесі здійснення переходу від авторитарної політичної системи до демократичної встановлюються, як правило, тимчасові уряди, які висловлюють змішаний характер переходу і нестійкість політичної системи. Природно, що їх конфігурація залежить від особливостей форм переходу. Хуан Лінц виділяє чотири типи перехідних урядів, з огляду на співвідношення правлячих і опозиційних сил, а також вплив міжнародного фактору: (1) революційні тимчасові уряди, які виростають внаслідок внутрішніх революцій чи державних переворотів, (2) уряду, в яких авторитарні еліти та їх демократичні опоненти розділяють владу в очікуванні нових виборів, (3) уряд, тимчасово керівне країною до нових виборів, при якому йде еліта збирається передати владу демократично обраному уряду; (4) тимчасові національні уряди, встановлені міжнародним співтовариством, яке здійснює спостереження за ходом демократичних змін. Історія демократичних переходів в окремій країні може включати різні типи урядів. В якості прикладів відзначимо, що перший тип уряду спостерігався в Румунії, після повалення режиму Чаушеску в грудні 1989 р. Компромісне уряд другого типу вже зазначалося нами в Польщі - уряд Мазовецького, сформований в результаті виборів 1989 р. Третій тип уряду з обмеженими повноваженнями існував у 1983 р. в Аргентині, коли після поразки у війні з Великобританією за Фольклендскіе (Мальвінські) острови було сформовано уряд Антоніо Біньоне, що почало підготовку до виборів і переходу до цивільного правління. Уряд, що знаходиться під міжнародним контролем, можна було спостерігати в Намібії, Камбоджі.

Розглянуті в цьому розділі типології політичних систем і режимів дозволяють отримати загальне уявлення про різноманіття якостей і форм політичного життя в різних країнах. Природно, що даними типологіями не обмежується весь спектр порівняльної політики. Можна говорити також про те, що прогноз збільшення кількості держав у світі, почасти підтверджується сьогодні світовим сплеском націоналізму, змушує задуматися про подальшу застосовності деяких типологій. Розвиток порівняльних досліджень безсумнівно призведе до різних модифікацій старих типологічних схем і створення нових їх моделей.

УМОВИ ДЕМОКРАТІЇ

Тема обумовленості демократії різноманітними чинниками зовнішньої по відношенню до неї середовища з'явилася у порівняльній політології в другій половині 50-х років, а потім органічно увійшла в теорію модернізації в 60-ті й наступні роки. Незважаючи на критику теорії модернізації сьогодні за її западоцентризма при процесі становлення сучасної демократичної системи і акцент на раціоналізації як основному процесі консолідації демократії (Ruttan, 1991; Bartlet, 1996), проблема умов демократії не втратила свого значення і привертає увагу багатьох дослідників. Один з головних ініціаторів розробки цієї проблематіці Сеймур Ліпсет, стаття якого в 1959 р. визначила дослідницькі напрями, вже в 1993 р. писав про відродження і розвитку проблематики умов демократії в зв'язку з новими процесами в політичному світі в 80 -90-ті роки (Lipset, 1959, 1994). Визнанню значущості вивчення факторів демократії і демократізаціі в порівняльній політології служать робота, видана на честь Ліпсета в 1992 р. (Marks, Diamond, 1992), і багато інших публікації (Rueschmeyer, Stephens and Stephens, 1992; Burkhart, Lewis-Beck, 1994; Ades, 1995; Haggard, Kaufman, 1995; Muller, 1995; Hughes, 1997 та ін.)

8.1. Концепція умов демократизації Ліпсета

Особливістю досліджень обумовленості демократії являє їх націленість на підтвердження загальних теоретичних гіпотез про детермінації демократії рівнем економічного розвитку, соціально-структурними параметрами, рівнем освіти і культури, міжнародними чинниками, релігійної диференціацією або гомогенізаціей населення та іншими умовами. При цьому емпірічний аналіз зв'язку включає в себе як кількісний, так і якісний аспекти. Перш ніж викладати сучасний стан в області вивчення умов демократії, звернемо увагу на статтю Ліпсета 1959 Вона цікава для нас з багатьох міркувань.

По-перше, Ліпсет ставив проблему обумовленості демократії як проблему корелятивні, а не каузальності, тобто виділені їм соціально-економічні умови (добробут, урбанізація, індустріалізація, освіта) розглядалися як фактори, сприяє виникненню демократії, а чи не потребують її. Він писав, що вкрай висока кореляція між такими аспектами провин, як дохід, освіта, релігія, з одного боку, та демократний, з іншого, не може бути свідченням обов'язковості вплинення демократії в силу відомої автономності політичної системи та її залежно від суми конкретно історичних умов (Lipset, / 1959 / 1969, р. 154). По-друге, тоді проблема взаємозв'язку демократії та соціально-економічних умов вирішувалася, виходячи з передумови лінійної залежності, за якої зростання показників добробуту, урбанізації та індустріалізації сприяють зростанню демократичності системи. По-третє, особливу увагу Ліпсет звертав на стабільність політичної системи і її соціально-економічних умов. Його аналіз включав зіставлення показників соціально-економічного розвитку з характеристиками політичних систем виділених їм груп країн: європейські та англо-говорять країни зі стабільною демократією, європейські та англо-говорять країни з нестабільною демократією і диктатурою, латиноамериканські країни з демократією і нестабільної диктатури, латиноамериканські країни зі стабільною диктатурою. Окрім соціально-економічних умов, за Ліпсета, на стабілізацію демократичної системи впливали її ефективність і легітимність. Під ефективністю політичної системи він розумів результат її діяльності, який би задовольняв основним перевагам громадян і владних груп, здатних поставити систему під загрозу. Під легітимністю він розумів здатність політичної системи стверджувати віру в те, що існуючі політичні інститути найбільш придатні для суспільства. Легітимність, з одного боку, виступала умовою подолання криз ефективності, а з іншого, будучи результатом дозволу історичних протиріч між соціальними силами, проблематизувати саму демократію в залежності від обраного шляху досягнення згоди. По-п'яте, Ліпсет стверджував, що вивчення умов демократії не може керуватися ні редукціоністскіе підходом, ні «ідеально-типової» методологією. Не можна зводити безліч умов демократії до якогось одного суттєвого фактору, але й не можна вважати, що демократія є абстракцією і не має необхідного зв'язку з різноманітними якостями складних соціальних систем. У його дослідженні методологічної передумовою виступила ідея про многоваріатівной зв'язку демократії з її умовами, а також ідея про многоваріатівних наслідки встановлення демократичних політичних систем.

У наступні десятиліття порівняльних досліджень демократії багато ідей Ліпсета отримали розвиток, частина з них була скоректована, деякі відкинуті. Але незмінною залишалася установка на принципову можливість виявити кореляційні, а може бути, і каузальні, зв'язку та тенденції у взаімовідносин демократичної системи з навколишнім середовищем. Кожен дослідник намагався внести свій оригінальний внесок в розвиток теми, кожен новий етап народжував свої каузальні і кореляційні моделі. Якщо спробувати підсумувати якимось образом весь накопичений матеріал, то основний висновок буде полягати в наступному досить простому твердженні: «Демократія є як результатом розвитку сучасного суспільства, соціальних, культурних, міжнародних і т.д. умов, так і важливим чинником утвердження сучасності». Порівняльна політологія емпірично обгрунтувала зазначені взаємозв'язку в якості довгострокової тенденції. Інше питання, що тема демократії проблематизувати сьогодні постмодернізмом і постструктуралізмом, критичної теорією суспільства, синергетичним напрямком у суспільних науках, фемінізмом, комунітаризмом, але, тут ми маємо справу з критикою «нестачі демократії», ніж критикою демократії по суті. З іншого боку, звичайно ж ми спостерігаємо і деяку модифікацію демократичної теорії, яка відбувається під впливом нових процесів у розвитку політичних систем у 80-90-ті роки (Dahl, 1989; Badie, 1989; Marsh, 1995; Marien, 1996; Bartlet, 1996; Diamond, 2000).

8.2. Пояснювальні моделі виникнення демократії

Для загального уявлення про сучасний стан справ у цій галузі порівняльної політології необхідно мати на увазі основні дослідницькі підходи або моделі, які описують взаємозв'язок демократії з її умовами, виходячи з базових припущень і гіпотез, що знаходять емпіричне підтвердження. Неспівмірність деяких дослідницьких стратегій визначається часом їх появи, вибором регіону, панівною методологічною парадигмою.

Пояснювальні моделі виникнення демократії умовно можна розділити на три групи, усередині яких природно є свої модифікації. Перша група включає в себе пояснювальні моделі, засновані на пошуку безпосередніх причин виникнення демократичних політичних систем. Тут не виділяють будь-якої однієї провідної причини, а счрггается, що тільки комплекс умов дозволяє вважати можливим виникнення демократії. Друга група пояснюють моделей особливо підкреслює значення соціально-економічних умов. Тут є своя модифікаційція, обумовлена вирішенням питання про безпосереднє або опосредковані характери зв'язку економіки і демократії. Слід скатити так само передумови прямолінійного або криволінійного характер взаємозв'язку, мають вплив на інтерпретацію емпіричного матеріалу (див.: Ліпсет, Сен, Торрес, 1993). Третя група пояснюють моделей включає в себе дослідження, що ставлять акцент на різних факторах, виключаючи економічне зростання. Виділяються наступні фактори: (1) міжнародні умови, (2) зовнішні по відношенню до політики національні чинники з культурою, релігією, історичними умовами і т.д.; (3) внутрішні політичні умови: інститути, особливість державної політики, політико-культурні фактори. Розглянемо зміст пояснювальних моделей умов демократії.

8.3. Економічні умови демократії

Дуже часто як пояснюватиме змінної виникнення демократії використовуються показники економічного розвитку. Вважається, що чим вище рівень розвитку економіки (для його характеристики звичайно використовують показники валового національного продукту на душу населення, показники індустріалізації - виробницво електроенергії на душу населення, тощо), тим імовірніше система буде ставати демократичною. Правда, частина країн як би випадає з даної взаємозв'язку (Індія, східні «тигри», бувають країни Сходу), але тут знаходяться конкретно історичні пояснення відхилень, і до того ж країни з економічним зростанням так чи інакше створюються матеріальні умови для демократізаціі в майбутньому. Нік Мур, аналізуючи ситуацію з економічних умов демократії, робить висновки: (1) Ортодоксальний погляд, що є крос-секційна статистична взаємозалежність між рівнем доходу і демократією, надається обгрунтованим. (2) Більш важливо, що є сильне підтвердження того, що цей зв'язок є каузальною: зміни в рівнях доходу є значною причиною змін в ступені демократії. (3) Ми залишаємося все-таки в невіданні щодо того, наскільки зміни в рівні демократії залежать від змін у рівні доходу (Moore, 1995, р. 3).

Слід зауважити, що аналіз взаємозв'язку між демократією і економічним розвитком змогу ряду дослідників говорити про наявність певного порогу економічного розвитку, після якого верогідність виникнення демократії зростає. Роберт Даль (Dahl, 1971, р. 67 - 68) свого часу стверджував, що існує верхній поріг в межах 700 - 800 дол валового продукту на душу населенняня, вище якого шанси поліархії є найбільш віддай перевагу, і нижній поріг - 100 - 200 дол, нижче якого шансів у поліархії для виникнення занадто мало. Хантінгтон, аналізуючи третю хвилю демократизації, показав, що близько двох третин країн, що здійснюють перехід до демократії, мали показники валового внутрішнього продукту на душу населення 300-1300 дол в цінах I960 р. З 31 країни, які здійснили демократизацію або значну політичну лібералізацію між 1974 і 1989 рр.., половина характеризувалася показником 1000 - 3000 дол (Huntington, 1991, р. 62 - 63).

Запропонувавши свою пояснювальну модель взаємозв'язку економіки і демократії, Ліпсет, Сен і Торрес знайшли, що шанси для демократії зростають для країн з рівнем економічного розвитку до 2346 дол; в межах 2346 - 5000 дол вони значно знижуються, а після п'яти тисяч відбувається стабілізація відносин між демократією та економікою (Ліпсет, Сен, Торрес, 1993, с. 17-19).

Ларрі Дайамонд наводить таблицю розподілу держав за типами політичного режиму (використовуючи показники «Будинку свободи») і рівнями валового внутрішнього продукту на душу населення (за даними МБРР) (див. табл. 1).

Таблиця 1

Розподіл країн за рівнем свободи (90) і валового внутрішнього продукту на душу населення (1989) *

Тип режиму	ВВП на душу населення
	високий рівень	вище середнього	нижче середнього	низький рівень	Всього

Гегемоністські держави, закриті (13-14)	10,5% 6,7%	2 10,5% 11,1%	2 10,5% 4,1%	68,4% 28,9%	100,0% 13,4%
Гегемоністські держави, частково відкриті (11-12)	7,7% 6,7%	11,5% 16,7%	11,5% 6,1%	69,2% 40,0%	100,0% 18,3%
Безконкурентних, частково плюралістичні (10)		9,1% 5,5%	45,4% 10,2%	45,4% 11,1%	100,0% 7,7%
Полуконкурентние, частково плюралістичні (5 - 6)	4,1% 3,3%	12.5% 16,7%	58,3% 28,6%	25,0% 13,3%	100,0% 16,9%
Конкурентні, частково невільні (5 - 6)	6,7% 3,3%	6,7% 5,5	80,0% 24,5%	6,7% 2,2%	100,0% 10,6%
Конкурентні, плюралістичні, частково інституалізовані (3-4)	20,8% 16,7%	25,0% 33,3%	50,0% 24,5%	4,1% 2,2%	100,0% 16,9%
Ліберально-демократичні (2)	82,6% 63,3%	8,7% 11,1%	4,3% 2,2%	4,3% 2,2	100,0% 16,2%
Всього	21,1% 100,0%	12,7% 100,0%	34,5% 100,0%	31,7 100,0%	100,0% 100,0%

* Джерело: Diamond, 1992. P. 99.

У таблиці ми бачимо, що серед країн з найбільш високими економічної показниками близько 83% країн є найбільшою мірою демократичними і вільними. Чотири країни в цій економічної групі характеризуються як гегемоністські держави з авторитарними режимами, але всі вони відносяться до нафтовидобувним країнам перського регіону, де високий рівень валового внутрішнього доходу на душу населення ще не свідчить про загальний високий рівень економічного розвитку. Сінгапур так само належить до групи країн з високим ВВП на душу населення, але з недемократичним режимом.

Цікаво, що в групі країн з рівньому ВВП нижче середнього спостерігається тенденція до більшої демократичності, ніж у країнах з рівнем ВВП вище середнього.

І, нарешті, серед країн з низькими економічними показниками ми бачимо відносне і абсолютне переважання недемократичних режимів. Вісімдесят відсотків з них відносяться до гегемоністських і не конкурентним державам.

Хоча основні моделі, що характеризують особливості логічній залежності економіки і демократії, представлені в перекладі на російську мову роботі Ліпсета, Сена і Торреса (1993), тим не менше для повноти викладу питання коротко опишемо їх тут. Рання модель Ліпсета, як вже зазначалося раніше, грунтувалася на припущенні прямолінійною залежності, що існує між рівнями економічного і демократичного розвитку. Ця модель дозволяла використовувати для аналізу емпіричних даних кореляційний і регресійний методи. Результати в цілому завжди підтримуємо досить високий ступінь залежності між цими змінними, що виражалося в показниках коефіцієнтів корекції: за різними дослідженнями - від 0,47 до 0,78 (Lane, Ersson, 1989, p. 71). Модель взаємозв'язку економічного розвитку та демократії Джекмана (Jackman, 1973) криволінійної залежності між цими змінними, коли не тільки (при високих показниках) спостерігаються стабілізаційні ефекти у демократичному розвитку при тривалому економічному зростанні, а й відзначається деяка область зв'язку, де при зростанні економіки рівень демократії може падати. Курт (Kurth, 1979) вважав, що рівень демократії визначається не стільки рівнем економічного розвитку, скільки типом виробництва, або фазою індустріального розвитку.

У цьому сенсі найбільш сприятливими для розвитку демократії є фази економіки, пов'язані з виробництвом споживчих товарів короткочасного і тривалого користування, а невдалої тут є фаза виробництва засобів виробництва. Слід вказати, що, мабуть, важко довести прямий причинну залежність між рівнем економічного розвитку і демократії. Як правило, завжди виникають проблеми, коли намагаються в якості третьої змінної брати час. Деякі дослідники підкреслюють, що між змінами в рівнях доходу і в рівнях демократії є певний часовий лаг, тобто тільки з часом можна спостерігати демократичну результативність економічного розвитку (Мооге, 1995, р. 16 - 17).

Концепція безпосереднього впливу рівня розвитку економіки на демократію має своїх противників. Як правило, вважається, що не стільки економічний розвиток, що пов'язані з ним соціально-економічні фактори (соціальна структура, урбанізація, освіта тощо) надають каузальне вплив на демократичний розвиток. Вже в 60-і роки видавці збірника «Емпірічно-демократична теорія» Чарльз Кнадд і Дін Нейбауер писали про якийсь послідовному ряді умов (історичні обставини, економічний розвиток, соціальна організація), взаємодії між елементами якого в кінцевому підсумку сприяє виникненню та утвердженню демократії. Як безпосередної причини вони виділяли розвиток засобів масової комунікації. У цілому, ланцюг причинних зв'язків ім представлялася в слідуючим вигляді (див. схему 1).

Схема 1

Вплив факторів навколишнього середовища на демократію *

Історичні події = Індустріалізація = Урбанізація – Освіта і грамотність

Масові комунікації

Демократія

*Джерело: Cnudd, Neubauer, 1969. P. 517.

Вони писали: «Явні і неявні результати дослідження полягають у тому, що демократія є наслідком певної цілого ланцюга розвитку від історичних подій до індустріалізації, а потім урбанізацію, освіта, грамотність, масові комунікації до демократії. До того ж, є можливості прямого впливу історичних подій на демократію, а так само урбанізації на індустріалізацію, а індустріалізації на історію»(ibid, p. 518). Такі уявлення про умови демократії заклали основи так званої «еволюційної» моделі розвитку демократичних систем

8.4. Історичні умови демократії

Що стосується можливості прямого впливу історичних подій і ситуацій на виникнення демократичних політичних систем, то, як правило, пояснення історією зустрічається найчастіше тоді, коли та чи інша країна «випадає» із загальної логіки влияня економічних та соціальних умов на демократію (наприклад, Індія, Німеччина). Але іноді історичні умови намагаються використовувати більш широко, надаючи їм вирішальне пояснювальний значення. Особливо це характерно для дослідження третьої хвилі демократизації, коли полуразвітие і нерозвинені країни почали рух у бік розширення демократичної участі, політичних свобод та громадянських прав, плюралізму та політичної конкуренції. Найбільш раннім в цьому сенсі дослідженням, противостоять ліпсетовской тенденції в порівняльної політології, була робота Денкворта Растоу про перехід до демократії, опублікована в 1970 р. (Rustow, 1970). У ній стверджувалося, що демократія історично існувала і при низьких рівнях економічного розвитку (наприклад, Сполучені Штати в 1820 р., Франція в 1870 р., Швеція в 1890 р.). Єдиними дійсними передумовами демократії, на думку Растоу, були дух національної єдності і деяка схильність еліт до демократичного переходу, часто здійснюють не тому що демократію цінують саму по собі, а в силу того, що вона, як видається, надає найкращий шанс для дозволу виниклого конфлікту (Rustow, 1970, р. 352). Історико-орієнтований підхід характерний для багатьох робіт з порівняльної політології третьої хвилі демократизації, коли причиною демократичного переходу виступають химерні стекти обставин, пов'язані з міжнародними умовами, перебуваючи суспільної свідомості, готовністю політичних еліт до демократичних змін і т.д. (Higley, Burton, 1989; O'Donnell, Schmitter, 1986).

Роберт Діке, використовуючи деякі ідеї історичного підходу до виникнення поліархія Р. Даля, проаналізував три хвилі демократізаціі (Dix, 1994). Він сформулював п'ять основних питань, що стосуються історичної послідовності виникнення деяких головних характеристик демократії.

Таблиця 2

Історична послідовність умов і демократичні режими *

Конкуренція передує участі

Перерваний досвід демократії

Стрімка демократизація

Участь передує конкуренції

Всього

Перша хвиля демократизації (1848-1934)

Вдалий досвід **

США (1865) Канада (1867) Швейцарія (1878) Норвегія (1898) Австралія (1901) Н. Зеландія (1907) Данія (1915) Нідерланди (1917) Великобрита- ня (1918) Швеція (1918) Фінляндія (1919) Бельгія (1919) Ірландія (1921)

Франція (1875)

Невдалий досвід ***

Італія (1919)

Уругвай (1918) Югославія (1919) Іспанія (1931)

Франція (1848) Австрія (1919) Чехія (1919) Польща (1919)

Німеччина (1919)

Друга хвиля демократизації (1942-1968)

Вдалий досвід

Індія (1947) Коста-Ріка (1949) Тринідад (1962) Ямайка (1962) Маврикій (1968

Австрія (1945) Італія (1946) Японія (1947) Німеччина (1949) Колумбія (1958)

Ізраїль (1948) Малайзія (1957) Венесуела (1959) Ботсвана (1966)

Невдалий досвід

Ліван (1946) Філіппіни (1948) М'янма (1948) Чилі (1958)

Уругвай (1942) Греція (1946) Аргентина (1946) Панама (1956) Туреччина (1961)

Kубa (1944) Туреччина (1950) Індонезія (1950) Нігерія (1960).

Шрі-Ланка (1948)

Третя хвиля демократизації (1973-1991)

Ланка

Вдалий досвід

Греція (1974) Іспанія (1977) Еквадор (1979) Перу (1980) Гондурас (1982) Аргентина (1983) Туреччина (1983) Бразилія (1985) Уругвай (1985) Філіппіни (1986) Чехія (1989) Польща (1989)

Греція Папуа Н.Гві- нея (1975) Португалія (1975) Південна Корея (1988)

Доміні- Канская Республіка (1978) Болівія (1982) Угорщина (1979)

Невдалий досвід

Туреччина (1973) Нігерія (1979) На латинице

Всього

Вдалий досвід

Невдалий досвід

* Джерело: Dix, 1994. Р. 94.

** Вдалий досвід фіксує поліархія, які вижили до теперішнього часу.

*** Невдалий досвід фіксує поліархія, які зруйнувалися після своєї появи.