Плюралізм, корпоративізм і політичні мережі

Вихідним пунктом розгляду відмінностей між плюралістичним, корпоративістську і мережевим підходами в дослідженні взаємодії держави і суспільства, представленого зацікавленими групами, виступає віднесення усіх трьох аналітичних моделей до концепцій, що описує процес посередництва між інтересами в політиці.

Плюралістична концепція посередництва розглядає політичний процес як тиск різних груп інтересів і розподіл, відповідно, влада в суспільстві. Цитоване визначення плюралізму, запропоноване Філіпом Шміттер, розкриває найбільш суттєві сторони плюралістичного підходу до політики інтересів: «Плюралізм може бути визначений як система представництва інтересів, в якій складові її елементи організовані в невизначене безліч складних, добровільних, конкуруючих, неіерархічних і самовизначаються (як щодо типу, так і сфери інтересів) утворень, які спеціально не ліцензуються, не визнаються, не субсидуються або яким-небудь чином не контролюються (щодо вибору лідерства або вираження інтересів) державою і які не прагнуть до монополії репрезентаційним активності серед відповідних утворень»(Schmitter, 1970, р. 85 - 86). При цьому підході політика являє собою владне розподіл урядом дефіцитних ресурсів під тиском зацікавлених груп, які є активним чинником політичного процесу, тоді як держава в особі уряду виконує в цілому пасивну функцію реагування на діяльність зацікавлених груп. Уряд забезпечує збереження балансу інтересів в певний час, приймаючи те чи інше рішення щодо комбінації інтересів і ресурсів. Як спеціально підкреслюють Р. Рід її і Д. Марш, «в той час як зацікавлені групи постійно висувають вимоги уряду, і таке пред'явлення може навіть стати інституціалізованих, уряд залишається незалежним від зацікавлених груп» (Rhodes, Marsh, 1992, p. 2). Ефективність діяльності зацікавлених груп визначається наявністю ресурсів тиску, які вони використовують для одержання гарних політичних результатів. Разом з тим, концепція ресурсів тут не використовується для опису взаємодії груп тиску. Плюралістичний підхід обмежений також у тому відношенні, що він акцентує увагу скоріше на уряді, ніж на державі в цілому. Він не враховує дуже важлива обставина, що учасники політичної діяльності з боку держави мають свої власні інтереси, які включаються в процес формування політики. Отже, плюралістичний підхід не дозволяє дослідити політику як систему взаємопов'язаних відносин держави і суспільства, в якій держава є не просто агентом відповіді на виклики груп тиску, а активним учасником кооперації.

4 Сморгунов Л.В.

Аналітична модель корпоративізму по-своєму вирішує проблему взаємовідносин між суспільними інтересами й державними структурами. Вона виникла частково як критичний відгук на недоліки плюралістичного підходу до посередництва інтересів. На противагу плюралізму корпоративізм розглядає державу в якості найважливішого конституційного елемента відносин між групами інтересів і політикою. Відповідно до концепції корпоративізму в політиці діє обмежене число сингулярних, примусових, неконкуруючих, ієрархічно упорядкованих і функціонально різних утворень, які отримують схвалення або ліцензуються державою і прагнуть до монополії на представництво інтересів у відповідній області (Schmitter, 1970, р. 93-94). Тут основна увага приділяється економічним групам, монополізує процес вираження інтересів у відповідному секторі суспільства, які тісно пов'язані з державою і з точки зору свого формування, і з точки зору можливостей впливати на державу, підтримувати його в обмін на участь у прийнятті політичних рішень. Як правило, корпоративістську література включає в роз дання найбільш впливові групи - бізнес і працю, і в цьому сенсі залишають у тіні безліч інших учасників політичного процесу, які сьогодні протистоять корпоративізму в політиці і які будують свої відносини з державою, не керуючись ієрархічними відносинами. Слід зауважити, що поняття центральної ролі держави, як вона описана в корпоративізмі, в умовах глобалізації відносин і децентралізації владних функцій держави в певному аспекті виступає в своїй консервативній функції легітимації того розуміння держави, яка вступає в протиріччя з сьогоднішнім днем. Підхід, що передбачає тісний зв'язок між державою і корпораціями, з точки зору теоретиків політичних мереж формує уявлення про те, що політика і політичний процес формується в рамках жорсткого державно-корпоративного консенсусу.

Мережевий підхід до політики і управління будує свою дослідницьку стратегію, виходячи з нового характеру відносин між державою і суспільством, між публічною і приватною сферами суспільного життя. Р. Родес, наприклад, аналізуючи сучасну політику і державне управління у Великобританії, підкреслює, що за останні двадцять років політична система тут вже не може виразити те, чим раніше характеризувалася так звана «Вестмінстерська модель», яка базувалася на сильному уряді, парламентської суверенності, «опозиції Її Королівської Величності» та міністерської відповідальності. Швидше, британська політична система краще описується як диференційована по літію, яка характеризується взаємозалежністю, сегментованої виконавчою владою, самоврядними політичними мережами і зниженням ролі держави (Rhodes, 1997). Загальне кредо «мережевиків» полягає в тому, що мережевий підхід на противагу плюралізму та корпоративізму здатний схопити складність і плинність сучасного процесу прийняття політичних рішень і формування політики. Політична мережа постає в якості аналітичного інструменту аналізу нестійкості та відкритості взаємодії безлічі політичних факторів, об'єднаних спільним інтересом, взаємозалежністю, добровільним співробітництвом та рівноправністю. Важливо відзначити, що концепція політичних мереж чи то у версії англосаксонської чи німецької шкіл модифікує розуміння владно центрованої політики в напрямку політики взаємної відповідальності та зобов'язань.