Загальні методологічні установки концепції політичних мереж 1 страница

 

Мережевий підхід до політики і публічного управління є відображенням не тільки суперечок, які ведуться між представниками різних політико-управлінських теорій, але і відповіддю на зміни умов, в яких здійснюється політика й управління суспільними справами. Екологія публічного управління за останні десятиліття істотно змінилася, що змушує шукати нові моделі управління крім ринкових та ієрархічних адміністративних. Зросла плюралізації громадських структур, складність взаємовідносин між різними групами населення, високий рівень суспільних потреб і очікувань, великий масштаб невизначеності і ризику, зросле вплив міжнародного фактору на внутрішню політику держави, інформатизація суспільства, падіння довіри населення до центральних органів управління - це і багато іншого призвело до перегляду традиційних управлінських підходів, особливо тих, де розчулювалася особливості публічної сфери, як, наприклад, в новому державному менеджменті, який отримав навіть найменування неотейлорізма. Коротко основоположні теорії політичних мереж зводяться до наступного.

По-перше, теорія політичних мереж реконструює відносини між державним управлінням і сучасним суспільством. Замість спроби редукції складності суспільства для ефективного управління, вона включає зростання складності в якості необхідної передумови вироблення політики та здійснення управління. Поняття «мережа», здається, стає «новою парадигмою архітектури складності» (Kenis, Schneider, 1991, p. 25). Що є більш значущим: політичні мережі відкривають уряд перед суспільством. Концепція політичних мереж відноситься до концепцій середнього рівня, тобто в ній розкриваються не відносини між власне суспільством і державою, а між управлінськими структурами, громадськими та бізнес асоціаціями.

По-друге, теорія політичних мереж відновлює зв'язки між управлінням і політикою. Новий державний менеджмент оголошував свою байдужість до політики. Навпаки, підхід з позицій політичних мереж до державного управління проявляє інтерес до політичної сцені. «Політика і управління не можуть бути розділені з різних причин, включаючи втрату ясності у визначенні державної служби та втрату згоди щодо того, хто уповноважений на подібні послуги», - пише Рита Келлі (Kelly, 1998, р. 205). Деякі захисники нового державного управління доводять, що їх підхід, ймовірно, включає більше відповідальності (більше, ніж підхід до управління з позиції державної бюрократії), так як він пропонує більше надії для того, щоб індивід мав великими повноваженнями і мав більше потреби бути відповідальним перед споживачем. «Навіть якщо це само собою зрозуміло, тим не менш, нам все ще потрібно знати, - пише Келлі, - як новий державний менеджмент відповідає на проблему, що громадяни в демократичній політії візьмуть вибір, зроблений децентралізованим агентством, безрідної організацією або аполітичним, орієнтованим на ефективність і дієвість менеджером? Відкрита демократична політія вимагає більшого, ніж задоволених споживачів»(ibid). Концепція політичних мереж у цьому відношенні включає в розгляд широкий спектр політичних проблем. Не випадково, що багатьма дослідниками підкреслюється її безсумнівний зв'язок з політичною наукою, а всередині неї з теорією демократичного ухвалення політичних рішень і вироблення політичної стратегії. Концепція політичних мереж змінює ракурс розгляду держави як агента політики: (1) на противагу ідеї домінуючої ролі держави у виробленні політики, при мережному підході держава та її інституції є хоча і важливим, але лише одним-з факторів виробництва політичних рішень; (2) в протилежність ідеї відносної незалежності держави в політиці, в концепції політичних мереж державні структури розглядаються в якості «зчеплених» з іншими агентами політики і змушені вступати в обмін своїми ресурсами з ними, (3) на противагу ідеї державного управління як ієрархічно організованої системи, мережевий підхід пропонує новий тип управління - «керівництво» (governance), загальна характеристика якого знайшла вираз у формулі «управління без уряду» («governing without government») (Rhodes, 1997) або «керівництво без уряду» («governance without government») (Rosenau, Czempiel, 1992; Peters, 1998).

По-третє, вчені, які розробляють теорію політичних мереж, включають у свої роздуми моральний вимір управління та процесу виробництва політичного рішення. Це означає, що дана теорія державного управління близька до політичної філософії та ціннісно-орієнтованого підходу (Wam-sley, Wolf, 1996; March, 1997; Harmon, 1998). Як Таня Берцель підкреслює, «є багато робіт з політичної мережі, в яких визнається, що ідеї, вірування, цінності і консенсуальні знання мають пояснювальній владою при вивченні політичної мережі. Тим не менш, критика раціоналістичних інституціоналістської підходів до політичних мереж пропускає фундаментальну позицію: ідеї, вірування, цінності, ідентичність і довіра дійсно не тільки мають значення для політичних мереж; вони є конструктивними для логіки взаємодії між членами мережі»(Borzel, 1998, р. 264).

По-четверте, хоча поняття «інститут» грає значну роль в теорії політичних мереж, однак не інститути, а зв'язки і відносини становлять ключовий пункт розгляду: «Мабуть, всі аналітики теорії мереж поділяють передумову, що завершена пояснення для деяких соціальних феноменів вимагає знання взаємовідносин між системними чинниками»(Knoke, 1990, р. 9). Яким чином визначаються мережі та політичні мережі? «Мережа... складається з факторів і відносин між ними, а також з певних дій, ресурсів та залежностей між ними», - пишуть Х.Х Я. Йохансон (Hakanson, Johanson, 1998, p. 48). Р. Родес підкреслює значимість структурних відносин між політичними інститутами в якості вирішального елементу політичної мережі, а не меж персональних відносин всередині інститутів (Marsh, Rhodes, 1992, p. 9). У мережах виділяються реляційне зміст і форма (Knoke, Kuklinski, 1982, p. 15). Зміст відносин відсилає до суті виникли зв'язків (трансакційні, комунікаційні, інструментальні, сентиментальні, владні, родинні та ін), а реляційна форма означає інтенсивність і силу зв'язків, а також рівень взаємної залученості в одну і ту ж діяльність.

По-п'яте, в теорії політичних мереж проблема ефективності управління розглядається не в аспекті відносини «цілі-засоби», а в аспекті відносини «мети-процеси». Хоча і тут оцінка ефективності політичних мереж, службовців задоволенню будь-яких суспільних потреб, часто оцінюється за якісними параметрами цього задоволення (див., наприклад: Milward, Provan, 1998; Provan, Sebastian, 1998), проте політичні мережі можна оцінювати і за таким параметру, як трансакційні витрати, тобто за витратами на переговори, на інтеграцію і координацію своєї діяльності (Hindmoor, 1998). Фактично, тут йдеться швидше про дієвість, ніж ефективності. Тео Туунен демонструє це на рівні колективного вибору і стверджує тут значимість інтегрованості і легітимності: «Ключовий пункт адміністративних цінностей відноситься до якості колективного вибору або спільному вибору рішення»

(Тоопеп, 1998, р. 246).

 

4.3. Значення «політичні мережі»

 

З питання визначення поняття «політична мережа» між дослідниками немає особливих суперечок. У цілому ясно, що це поняття може бути сформовано шляхом визначення учасників, що складають мережу, і характеру відносин між ними. На відміну від понять система або структура тут акцент робиться на активному й усвідомленому взаємодії факторів, що формують політичне рішення і беруть участь у його виконанні. Разом з тим і ринок, і традиційне ієрархічне управління не виключають цієї активності та усвідомленості учасників формуються зв'язків. Отже, політичні мережі повинні володіти якимись якостями, які відрізняли б їх як нову форму управління. Наведемо ряд суджень на цю тему.

Для Р. Родеса політичні мережі формуються в різних секторах політики сучасної держави (охорона здоров'я, сільське господарство, індустрія, освіта тощо) і являють собою комплекс структурних взаємин між політичними інститутами держави і суспільства. Він підкреслює значення саме інституційної складової політичної мережі та її обмеженість певними секторальними інтересами. Родес включає в розгляду та обміну ресурсами між членами мережі в процесі налагодження відносин (Rhodes, Marsh, 1992, p. 10 - 13).

Таня Берцель, аналізуючи дві школи в концепції політичних мереж - німецьку і англійську, дає наступне визначення: «Політична мережа являє собою набір відносно стабільних взаємовідносини за природою неієрархічних і взаємозалежних, що пов'язують різноманіття факторів, які поділяють щодо політики спільні інтереси і які обмінюються ресурсами для того, щоб просунути ці інтереси, визнаючи, що кооперація є найкращим способом досягнення загальних цілей»(Borzel, 1998а, р. 254). У цьому визначенні звертає на себе увагу те, що учасники політичної мережі переслідують не сепаратні, а загальні інтереси і що вони вибирають для їх досягнення кооперативні способи діяльності. Слід відзначити і те, що таких учасників безліч і вони різні.

Автори книги «Порівняння політичних мереж. Політика у сфері праці в США, Німеччині і Японії»використовують поняття організаційного держави для опису виникаючих відносин між різними учасниками прийняття політичних рішень. «Міжорганізаційні мережі, - пишуть вони, - дозволяють нам описувати й аналізувати взаємодії між усіма значущими факторами політики - від парламентських партій і міністрів уряду до асоціацій бізнесу, профспілок, професійних товариств і груп суспільних інтересів... В якості емпіричної системи організаційне держава не забезпечено повною підтримкою правових регуляторів. Його виникнення насправді відображає і формальну і неформальну силу чинити рішення, яка пронизує держава і суспільство»(Knoke, Pappi, Broadbent, Tsujinaka, 1996, p. 3). В якості аналітичних категорій, що описують організаційне держава, вони пропонують «сферу політики» («складну соціальну організацію, в якій виробляються колективно увезення рішення»), структурними компонентами якої виступають фактори політики, політичні інтереси, владні відносини, колективні дії і спільно зайняті позиції (ibid, p. 9, 11).

Лоренц Отул пропонує таке визначення: «У більш конкретному сенсі мережі включають Міжагентського кооперативні ставки, межу правлінські структури програмного менеджменту, складне безліч угод та державно-приватне партнерство. Вони так само включають системи надання послуг, засновані на комплексі провайдерів, який може включати публічні агентства, приватні фірми, не прибуткові і навіть укомплектовані волонтерами організації, всі з яких пов'язані взаємозалежністю та інтересами, закріпленими певної спільної програмою»(OToole, 1997, р. 446). Тут проведено відмінність між елемента ми мережі, які пов'язані з прийняттям рішень з політичних питань, і тими елементами, які на основі цих рішень надають послуги.

Таким чином, політичні мережі мають ряд характеристик, які відрізняють їх від інших форм управлінської діяльності у сфері публічних потреб та інтересів. По-перше, мережі являють собою таку структуру управління публічними справами, яка пов'язує держава і громадянське суспільство. Ця структура емпірично спостерігається і теоретично описується як безліч різноманітних державних, приватних, громадських організацій та установ, які мають певний загальний інтерес. По-друге, політична мережа складається для вироблення угод у процесі обміну наявними у її чинників ресурсами. Це означає, що існує взаємна зацікавленість учасників мережі один в одному. Ресурси можуть бути розподілені нерівномірно, але незалежно від ступеня їх концентрації та певного домінування ряду учасників мережі останні змушені вступати у взаємодію. Між учасниками мережі існує ресурсна залежність. По-третє, важливою характеристикою політичної мережі виступає загальний кооперативний інтерес. Багато дослідників підкреслюють цю рису особливо, так як вона відрізняє дану регулятивну систему від ринку, де кожен учасник переслідує перш за все свої власні інтереси. По-четверте, з точки зору вироблення політичних рішень учасники мережі не вибудовуються в деяку ієрархію, де будь-яка організація має перевагу з точки зору її владної позиції. Всі учасники мережі рівні з точки зору можливості формування спільного рішення з питання, що цікавить. Тут спостерігаються не вертикальні, а горизонтальні відносини. По-п'яте, мережа представляє з себе договірну структуру, що складається з набору контрактів, що виникають на основі узгоджених формальних і неформальних правил комунікації. У політичних мережах діє особлива культура консенсусу. У цілому політична мережа являє собою систему державних і недержавних утворень у певній сфері політики, які взаємодіють між собою на основі ресурсної залежності з метою досягнення загальної згоди з питання, всіх політичного питання, використовуючи формальні та неформальні норми.

 

4.4. Види політичних мереж

Ясно, що політичні мережі будуть розрізнятися за рядом критеріїв. Звичайно, є деякі розбіжності, пов'язані зі ступенем вираження загальних якостей політичних мереж, але також можна виділити внутрішні дифференцирующие критерії. До них слід віднести (1) число і тип учасників мереж, (2) характер інституціоналізації, (3) сферу політики, в якій формуються мережі, (4) розподіл ресурсів між учасниками мереж, (5) особливості інтересів, які об'єднують учасників мережі, (6) ступінь концентрації влади і т.д. (Jordan, Schubert, 1992; Rhodes, Marsh, 1992; Kriesi, 1994; Knoke, Pappi, Broadbent, Tsujinaka, 1996). Таня Берцель у своїй статті «Організовуючи Вавилон - про різні концепції політичних мереж» дає опис ряду підходів до типології політичних мереж (Borzel, 1998a, р. 256-258).

Скористаємося найбільш широко поширеною типологією політичних мереж, запропонованої Р. Родес (Rhodes, Marsh, 1992, p. 13-15). Він виділяє п'ять типів політичних мереж, керуючись трьома критеріями: ступінь внутрішньої інтеграції, число учасників мережі та розподіл ресурсів між ними.

Політичні спільноти (policy communities) представляють собою такі мережі, які характеризуються стабільністю взаємин, стійким і у високому ступені обмеженим членством, вертикальної взаємозалежністю, заснованої на спільній відповідальності за надання послуг, та ізоляцією як від інших мереж, так і від публічних організацій (включаючи парламент). Такі мережі є високо інтегрованими і мають високу ступінь вертикальної взаємозалежності і обмежену вертикальну координацію. Підкреслюється, що подібні мережі концентруються на основних функціональних інтересах типу освіту або пожежна безпека. Це скоріше територіальні спільноти.

Професійні мережі (professional networks) характеризуються переважанням одного класу учасників виробництва політичних рішень: професійних груп. Ці мережі виражають інтереси особливої професійної групи і засновані на високому ступені вертикальної взаємозалежності, а також ізольовані від інших мереж. Професійні мережі можуть бути представлені в національному масштабі, наприклад Національна служба охорони здоров'я в Великобританії.

Межуправлінські мережі (intergovernmental networks) формуються на основі представництва місцевої влади. Їх характерними рисами є топократіческое членство, явне виключення інших публічних спілок, широке охоплення інтересів, пов'язаних з багатьма службами, обмеженою вертикальної взаємозалежністю (так як вони не відповідальні за надання послуг), широкою горизонтальною структурою і здатністю взаємодіяти з багатьма іншими мережами.

Мережі виробників (producer networks) відрізняються значною роллю в політиці економічних інтересів (публічного та приватного секторів), їх рухомим членством, залежністю центру від промислових організацій при виробництві бажаних товарів і при експертизі, а також обмеженою взаємозалежністю між економічними інтересами.

Проблемні мережі (issue networks) характеризуються великою кількістю учасників з обмеженим ступенем взаємозалежності. Стабільність і сталість знаходяться тут у великій пошані, а структура має схильність до атомістичні.

 

4.5. Поняття «керівництво» у концепції політичних мереж

 

Англійське слово «governance» не піддається однозначному перекладу на російську мову. Це і «руління», «управління на вищих рівнях організації», «керівництво», «загальне управління», «політичне управління». Звичайно, всі значення даного терміна пов'язані один з одним, але це слово має і більш широкої конотацією, якщо його використовувати, як часто роблять, в ряду з іншими термінами, наприклад, ринком і ієрархією як двома способами координації взаємодій. Ми використовуємо це слово в сенсі загального політичного управління, тобто керівництва, який включає багато значення інших тлумачень терміна.

Поняття «керівництва» в сучасній політичній науці і науці державного (ширше - публічного) управління набуває концептуальне значення. Вісімнадцятий конгрес Міжнародної асоціації політичної науки, який проходив у серпні 2000 р. в Канаді, не випадково обрав тему «World Capitalism, Governance and Community: Toward a Corporate Millennium?» Поняття «керівництво» використовують представники англосаксонської та німецької шкіл політичних мереж. Деякі дослідники ставлять «керівництво» як самостійної концепції поряд з державним менеджментом, інституційної концепцією управління і концепцією політичних мереж, хоча й підкреслюють її безсумнівну зв'язок з двома останніми теоретичними рухами (Frederickson, 1999, р. 705 - 706). Разом з тим саме в концепції політичних мереж Берцель виділяє самостійну школу (переважно німецьку), описуючи її концептуальну особливість через поняття «governance» (Borzel, 1998a). Багато інші дослідники, які пишуть з теорії політичних мереж, використовують це поняття для характеристики процесу налагодження відносин між учасниками мереж та прийняття політичних рішень. Відзначимо тут судження Гая Пітерса: «Суперечка про керівництво має більш позитивний погляд на державну службу. Тут перспектива полягає не стільки в тому, щоб державна служба прагнула прийняти філософію та ідеї громадського сектору; переважний погляд полягає скоріше в тому, щоб громадські інститути як виразників суспільного інтересу могли і повинні були грати лідируючу роль у міжсекторальної мобілізації ресурсів і в спільному визначенні ставок. Роль політичних інститутів в різних типах управління може сильно відрізнятися, але оскільки є певна значна залученість до керівництва, остільки в [політичному] процесі представлені також колективні цілі»(Peters, 1998, р. 229). Пітер Джон і Елістер Коул підкреслюють, що поняття «керівництво», яке описує політичний вплив, здійснюване через дифузні мережі виробників рішень, замінює собою поняття «уряд» як здійснення інституційної влади (John, Cole, 2000, p. 250). Перспектива використання поняття «керівництво» для опису нової ситуації у державному управлінні робить теорію послід нього безпосередньо пов'язаної з політичною наукою. По перевазі концепція керівництва є політологічної концепцією і певною мірою відновлює значення теорії державного управління в політичній науці. Державне управління постає тут не стільки виконавської функцією держави, дуже віддалено пов'язаної з безпосереднім громадським впливом, скільки одним із суб'єктів суспільно-політичного процесу з вироблення узгодженого політичного рішення спільно зі структурами громадянського суспільства. «Сучасне управління характеризується системами прийняття рішень, в яких територіальні та функціональні диференціації перетворять ефективну організацію вирішення проблем в набір субсістемних акторів зі спеціальними завданнями і обмеженою компетенцією і ресурсами», - пишуть Кеннет Хенф і Лоренц Отул (Hanf, OToole, 1992, p. 166). Отже, для публічного управління ця особливість виявляється у включенні до процесу прийняття рішень зовнішніх громадських і приватних чинників, а значить у розвитку відносин суспільної комунікації, дискурсу, договору. «Термін" керівництво ", - як підкреслюють Лоренц Лінн, Керолін Хайнріх і Керолін Хілл, - має на увазі конфігурацію окремих, але взаємопов'язаних елементів - статутів, політичних мандатів, організаційних, фінансових і програмних структур, адміністративних правил і директив, інституційних правил і норм, які в комбінації визначають цілі й засоби державно-управлінської діяльності. Будь-яка особлива конфігурація - в певній сфері політики (наприклад, захист екології), щодо типу державно-управлінської діяльності (наприклад, регулювання), всередині особливої юрисдикції (наприклад, штат або місто), в особливій організації (наприклад, відділ гуманітарної обслуговування) або в організаційній галузі (наприклад, агентства по обслуговуванню дітей) - є результатом динамічного процесу, який ми визначаємо як "логіку керівництва". Цей процес пов'язує цінності та інтереси громадян, законодавчий вибір, виконавчі та організаційні структури і ролі, а також юридичний нагляд способом, який передбачає взаємовідносини, значно впливають на ефективність діяльності»(цит. за: Frederickson, 1999, p. 705-706). Фактично, керівництво відрізняється і від простого адміністрування, коли джерелом політичних рішень виступає політична верхівка ієрархічної градації державної влади і управління, а громадські структури лише надають опосередкований вплив на цей процес і від ринкової моделі державного управління з її акцентом на торговій угоді, в якій кожен учасник намагається максимізувати свої особливий інтерес. Керівництво здійснюється способом організації спільних переговорів між державними і недержавними структурами щодо здійснення взаємного інтересу спільними зусиллями, а отже для прийняття політичного рішення задовольняє всі сторони угоди. Керівництво не тільки відрізняється від ринкових та ієрархічних моделей управління, воно більш ефективно, як вважається, для задоволення суспільних потреб, тобто вироблення рішення з загальних питань.

 

4.6. Ефективність політичних мереж

 

Оцінка ефективності політики і управління за допомогою політичних мереж може здійснюватися різними шляхами По-перше, взаємини держави та різних груп інтересів більш ефективно налагоджуються за допомогою політичних мереж так як останні знижують витрати на ведення переговорів у порівнянні з ринком або ієрархією в силу довіри, що виникає між учасниками мереж. Як пише Ендрю Хіндмуур, «ринки та ієрархії сприяють виникненню довіри через інституційні гарантії. Працівники готові працювати на роботодавця так як вони вірять, що їхня праця буде оплачена, і вони поміщають свою довіру не в персональну інтегрованість з роботодавцем а в дієвість юридичної системи, яка закріплює їх угоду. Ні ринки, ні ієрархії не здатні забезпечити гарантій достатніх для довіри між урядом і групами тиску»(Hmdmoor, 1998, р. 34). Можливість довіри виникає саме в політичних мережах, відносини в яких втілюють довіру в силу багатьох причин соціального порядку, пов'язаного з формуванням мережі за типом політичної спільноти. Мабуть можна було б сказати, що довіра виникає в результаті соціального конструювання в процесі формування мережі. По-друге, ефективність політичних мереж досягається внутрішніми умовами взаємодії їх членів. Спеціальне дослідження, проведене Брінтона Мілвордом і Кейтом Прованом, показало, що мережева ефективність залежить від низки причин (Milward, Provan, 1998,

- Мережева ефективність буде найвищою, коли мережа інтегрована, але тільки коли інтеграція централізована навколо владного ключового агента. Ця структура полегшує як інтеграцію, так і координацію і є відносно дієвою.

- Мережева ефективність буде найвищою, коли механізми фінансового контролю держави є прямими, а не фрагментованими або опосередкованими.

- Мережева ефективність є найбільш вірогідною в багатому ресурсами оточенні і є щонайменше імовірною в небагатому ресурсами оточенні. Проте, одна ресурсне багатство не створить ефективну мережу, ресурсний недолік не означає неефективну мережу (тобто інші фактори більш значущі).

- Мережева ефективність буде найвищою за умов загальної мережевої стабільності, хоча стабільність не є достатньою умовою для ефективності. Цей взаємозв'язок буде найбільшою, коли мережа добре оснащена, контролюється центром і забезпечується безпосередньо.

 

 

4.7. Порівняльне вивчення політичних мереж

 

У порівняльній політології вивчення політичних мереж почалося відносно недавно. Аналіз політичних мереж супроводжувався також вивченням можливостей використання мережевого підходу в порівняльних дослідженнях політики. Зазначимо в цьому відношенні роботи Дж.Фейка (Feick, 1992) і А.Уіндхоффа-Херітьера (Wind-hoff-Heritier, 1993). У цілому порівняльне вивчення політичних мереж стосується насамперед різних напрямків публічної політики, а, відповідно, взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, що беруть участь у виробництві політичних рішень і обмінюються ресурсами для цього. Теорія політичних мереж як теорія «посередництва інтересів» застосовується для аналізу «окремих випадків», наприклад, політичних мереж у Великобританії (Rhodes, 1990; March, Rhodes, 1992), політичних еліт в США (Moore, 1979); використовується цей підхід при вивченні Західної Європи, США і Японії (Atkinson, Coleman, 1989; Knoke, Pappi, 1991; Smith, 1993; Knoke, Pappi, Broadbent, Tsujinaka, 1996; John, Cole, 2000), Латинської Америки (Sikkink, 1993; Betancourt, 1997).

 

Особливе значення мережевий підхід набуває при дослідженні міжнародних відносин і формуються управлінських, структур в об'єднаній Європі (Peterson, 1992; Kassim, 1994; Borzel, 1997), хоча загальна європейська політика і ставить під питання порівняльні дослідження, як вважає Саймон Хікс (Hix, 1994).

Політичні мережі у Великобританії. Проілюструємо можливості мережевого підходу при вивченні аграрної політики у Великобританії. Як стверджує Мартін Сміт, взаємини між Міністерством сільського господарства, рибальства і продуктів харчування (Ministry of Agriculture, Fisheries, and Food) і Національною спілкою фермерів (National Farmers * Union) традиційно розглядалися в аспекті корпоратистский політики, тоді як насправді вони можуть бути описані у вигляді моделі «політичної комуни» (policy community) (Smith, 1992, p. 27). Панівним стилем вироблення політики у Великобританії є стиль консультації з легітимізувати зовнішніми групами, які часто прагнуть до невеликої коригування політики у вигляді звичайних не публічних відносин з державними службовцями, хто пов'язаний з відповідною галуззю політики. Сміт виділяє наступні основні характеристики мережі в аграрній політиці.

По-перше, сільськогосподарська політична комуна є високо інтегрованою. Вона має обмежене число членів, які поділяють спільні інтереси, вона має обмежену горизонтальну структуру і сильно ізольована від інших мереж. Хоча в даному виді мережі не дістає вертикальної взаємозалежності, відсутність субцентральних адміністративних одиниць результіруєтся в ресурсах, розподілених між Міністерством, яке розробляє політику і проводить її, і союзом фермерів, який може забезпечувати інформацію, співпрацю та допомогу у здійсненні політики.

По-друге, дана мережа характеризується ідеологічною структурою, яка представляє собою панівний набір переконань, поділюваних членами сільськогосподарської політичної комуни. Уряд, чиновники, міністри і представники союзу фермерів переконані, що держава повинна втручатися у справи галузі, забезпечувати цінову підтримку та сприяти зростанню виробництва. Отже, проблеми, з якими стикаються члени мережі, не відносяться до того, потрібно чи ні піднімати ціни і виробництво, а наскільки вони можуть бути підняті.

По-третє, важливим засобом виключення небажаних груп з політичної комуни є її інституційні структури. Виділяються чотири основні інституційні структури: 1) Міністерство, яке є центром вироблення сільськогосподарської політики і володіє всіма необхідними для цього повноваженнями; воно зацікавлене в підтриманні хороших відносин з фермерами і в зростанні сільськогосподарських фінансів. 2) До того, як Великобританія стала членом Європейського Співтовариства (ЄС), важливою інституціональної структурою було Щорічне обстеження стану в сільському господарстві, яке визначало рівень цін на сільгосппродукція на поточний рік. 3) У структурному відношенні виділяються «правила гри», що визначали, які групи можуть мати доступ в дану політичну комуну. 4) Четвертий структурний компонент мережі був сформований після вступу Великої Британії в ЄС. Він включає Раду міністрів сільського господарства та Генеральний директорат VI Комітету ЄС. Ці структури справляють істотний вплив на цінову національну політику у Великобританії.

По-четверте, ознакою сільськогосподарської мережі типу «комуни» є те, що вона має як би два кола - основну і вторинну комуни. Основна комуна включає групи, які залучені в щоденне дію з вироблення та проведення сільськогосподарської політики. Вторинну комуну складають групи, які мають доступ до Міністерства тільки тоді, коли розглядаються спеціальні питання. Наприклад, Національна спілка фермерів постійно бере участь в сільськогосподарській політиці, тоді як інші організації - Асоціація землевласників або Національний союз сільськогосподарських та залучених робітників - беруть участь від випадку до випадку.

Мережа з вироблення та проведення сільськогосподарської політики у Великобританії, таким чином, є досить тісній політичній комуною, побудованої на поділюваної її членами ідеології. Вона виключає багато інших груп з впливу на сільськогосподарську політику. Як підкреслює Сміт, «існування тісній політичній комуни з обмеженою участю створює безліч переваг для уряду. Вона дозволяє підвищувати рівень державної автономії, створюючи для нього можливість втручатися в нові галузі політики. Так як держава вирішує, якою має бути сільськогосподарська політика, йому легше досягти своїх цілей в кооперації з фермерами. Більш того, в про веденні сільськогосподарської політики легше мати справу з однією групою, ніж з багатьма»(ibid, p. 34 - 35). Незважаючи на те, що в 80-ті роки дана політична мережа зустрілася з новими проблемами (поява нових груп, що намагаються впливати активно на сільськогосподарську політику - екологісти, споживачі сільгосппродукції), тим не менш її основні параметри залишилися без змін, а політика формувалася і проводилася у створених цією мережею умовах.