Нова» порівняльна політологія

 

Знаковою подією, що з появою «нової» порівняльної політології, став семінар, проведеного в 1952 р. у Північно-Західному Університеті (Еванстон, Чикаго) під егідою Ради з суспільствознавчих досліджень. Його учасниками були Семуель Бієр, Джордж Бленкстен, Річард Кокс, Карл Дойч, Гаррі Екстейн, Кеннет Томсон, Роберт У орд, а також головував на семінарі Рой Макрідіс (Daalder 1993, р. 18). Дану групу дослідників, які прагнули до більшої строгості й чіткості теоретико-методологічних установок, можна охарактеризувати як «обновленців». Обговоривши особливості порівняльного методу, учасники семінару виділили рівні порівняльного політичного аналізу, а також основні тематичні питання дослідження (Macridis & Сох, р. 641-679). На семінарі були сформульовані вісім методологічних тез:

«1. Що зіставлення передбачає абстракцію і що конкретні ситуації або процеси як такі ніколи не можуть порівнюватися. Кожен феномен унікальний, кожен прояв унікально, кожен процес, кожна нація, кожен індивід у певному сенсі унікальні. Порівнювати їх значить підбирати певні (ідеальні. - Л.С.) типи або поняття, тим самим «спотворюючи» унікальне і конкретне.

2. Що перед будь-яким зіставленням необхідно не тільки встановити категорії і поняття, але також визначити критерії релевантності окремих компонентів соціальної чи політичної ситуації аналізованої проблеми, наприклад, релевантність соціальної стратифікації сімейній системі або плям на сонці - політичної нестабільності.

3. Що необхідно встановити критерії для адекватної репрезентації окремих компонентів, які піддаються загальним або проблемному аналізу (проблема встановлення міри або стандартних шкал показників. - Л.С.).

4. Що при спробі побудувати, в кінцевому рахунку, політичну теорію необхідно сформулювати гіпотези, що випливають або з контексту концептуальної схеми або з формулювання проблеми.

5. Що формулювання гіпотетичних відносин та їх перевірка емпіричними даними ніколи не зможе отримати доказовості. Гіпотеза чи серія гіпотетичних відносин буде доведена, тобто верифікована тільки за умови одночасної фальсифікації.

6. Що краще формулювати серії гіпотез, ніж поодинокі гіпотези...

7. Що компаративні дослідження, навіть якщо вони не призводять до появи певної загальної теорії політики, можуть прокласти шлях поступового і кумулятивного розвитку теорії з допомогою (а) збагачення нашої уяви та здатності формулювати гіпотези в тому ж сенсі, в якому "внешнеположенность" (outsidedness) розширює нашу здатність розуміти суспільну систему, (Ь) виявлення засобів для перевірки гіпотез, а також (с) з'ясування того, що щось для нас очевидне потребує пояснення.

8. Нарешті, що одна з найбільших небезпек при формулюванні гіпотез в рамках компаративних досліджень полягає в проекції можливих відносин ad infinitum. Цього можна уникнути за допомогою послідовного збору даних ще до формулювання гіпотез. Подібний збір сам по собі може вести до визнання нерелевантний відносин (клімат і виборча система, мова та промислова технологія).

Таке визнання дає можливість більш керованого збору даних. Звідси випливає важливість, що додається з учасниками семінару розвитку попередніх класифікаційних схем ще до формулювання гіпотез»(цит. за: Macridis 1955, р. 18-19).

Вплив семінару та запропонованого ним методологічного підходу до порівняльної політології було велике. Стався потужний зростання інтересу до порівняльних досліджень перш за все в Америці. У президентському зверненні до щорічних зборів Американської асоціації політичної науки 1953 Пенделтон Хер-ринг підкреслив: «Ретельні компаративні дослідження культур та ідеологій, історичного розвитку та цілісних комплексів сил, які прагнуть в завершеному політичному висловом, здатні призвести не тільки до кращого розуміння тих країн світу, з якими нам доводиться мати справу, але також має дозволити нам краще зрозуміти самих себе»(цит. за: Macridis 1955, р. 16-17).

У березні 1954 р. Рада по суспільствознавчих досліджень створює Комітет з порівняльної політології, який очолює Гебріель Алмонд, один з учнів Чарльза Мерріама. «Ми були, - згадує Алмонд, -". Молодим "комітетом, підібраним з розрахунком уникнути американської та європейської обмеженості (parohialism) і інтелектуального консерватизму» (Almond 1997, р. 58). Діяльність Комітету була широкою і різноманітною: «Це був чудовий період інтелектуальної діяльності протягом більше двох десятиліть. Дійсне число вчених, які брали участь у діяльності Комітету склало 245 осіб, з яких 199 були американцями, а 46 іноземцями, в основному європейцями (ibid, p. 59).

Формується традиція порівняльного вивчення умов демократичних і авторитарних режимів (Lipset, 1959, I960; Cnudde, Neubauer, 1969; Smith, 1969), вимірювання політичних режимів і інститутів (Cutright, 1963; Neubauer, 1967; Jackman 1973). Помітним явищем у політичній науці стали роботи С. Хантінгтона, М. Яновіци і С. Файнера з вивчення військових (Huntington, 1957; Janowitz, 1957; Finer 1962), Г. Ермана «Групові інтереси на подружжя рьох континентах» (Ehrman, 1958), Г. Алмонда і С. Верби «Громадянська культура» (Almond & Verba, 1963).

Сідней Верба досить точно оцінив сталися зміни: «Революція в порівняльній політології почалася з деяких сміливих принципів: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми; бачити за одним фактом порівняння багатьох фактів; бачити за формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, і бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки і Латинської Америки»(Verba, 1967, р. 111).

Діяльність Комітету відзначала установка на створення «загальної науки, що розробляє єдиний комплекс теоретичних проблем, що надає єдину методологію досліджень» (Almond 1970, р. 16). Без перебільшення можна сказати, що найбільш цінні досягнення американської політології з середини 50-х по початок 70-х так чи інакше пов'язані з діяльністю Комітету. Окремі винятки - деякі суто теоретичні праці або ж роботи у вельми специфічних областях типу електоральних досліджень - можна перерахувати на пальцях. Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснивши багато інші галузі політичної науки, зайняла провідне місце і в певному сенсі стала ототожнюватися з усією дисципліною.

Потужна експансія компаративістики охопила і область викладання політології. Так, в 1925 р. в десяти найбільших університетах США приблизно один з десяти запропонованих курсів ставився до порівняльної політології, у 1945 р. - один з п'яти, а в 1965 р. - вже один з трьох (Bill & Hardgrave 1981, p. 11).

Подібні зміни не означали, що «традиційна» порівняльна політологія зникла відразу. Навпаки, її прихильники не тільки продовжували роботу, але й змогли висунути чимало слушних заперечень проти методологічного максималізму «обновленців». Важливою подією в цьому відношенні стало засідання круглого столу з порівняльного правлінню, організоване Міжнародною асоціацією політичної науки в квітні 1954 р. у Флоренції (Heckscher).

 

На засіданні «традиціоналісти», до числа яких входили такі видатні вчені, як Карл Левенштейн, Карл Фрідріх, Моріс Дюверже, Дольф Штернбергер, Вільям Робсон, досить активно виступили проти «обновленців», яких у Флоренції представляли Рой Макрідіс, який виступив з методологічним доповіддю, а також Семуель Біер і Роберт У орд (Daalder 1993, р. 18; Daalder 1997, р. 229-230). Проте дискусія аж ніяк не вилилася в просту конфронтацію. Обидві сторони уважно вос брали аргументи один одного. Виявилася і група «центристів», що включала одного з організаторів флорентійського колоквіуму Джованні Сарторі і ряд молодих європейських вчених. У цілому дискусія виявилася вкрай конструктивної і плідної. Як згадує Ханс даальдер, «для початківця вченого навряд чи можна було знайти більш хвилююче вступ в професію, ніж цей семінар» (1997, р. 230).

Протягом 50-х років відбувається поступове методологічне оновлення. Пом'якшуються крайності, виробляється достатньо широка зона теоретико-методологічного згоди. Прихильників як активно-конструктивних (генераційних, дедуктивних), так і реактивно-описових (таксоніміческіх, індуктивних) традицій зближують пошуки спільних теоретичних основ політичної науки. Саме в 50-і роки складаються два нових підходи - системний та поведінковий або, як його нерідко називають, біхевіоральний. Кожен з цих підходів представляв теоретико-світоглядне ставлення до політики як до об'єкта дослідження. В основі кожного лежала своя онтологія політичного.

Представники системного підходу (структурні функціоналістів тощо) виходили з того, що політику як явище і як об'єкт дослідження відрізняють якісь організаційні принципи - кібернетичні та, ширше, комунікативні взаємодії, структурно-функціональні залежності і т.п. Звідси випливало, що завдання дослідження і розуміння політики пов'язані з виявленням відповідних аспектів організації в нескінченно багатому і різнорідному світі політичного. Це дозволило розрізняти системні і середовищні фактори в політиці, здійснювати моделювання політичних інститутів і процесів, виявляти граничні, а тим самим нормальні та аномальні умови функціонування різних політичних утворень.

Бихевиоральная методологія (не плутати з біхевіоризму як психологічної теорією) будувалася на визнанні безумовної первинності самої фактури політичної поведінки людей. Прийняття подібного підходу змінила спосіб мислення політологів у наступних відносинах: (1) посилилася порівнянність результатів через переконання в наявності подоб в політичній поведінці; (2) аналізовані взаємозв'язку факторів при емпіричній перевірці отримували підтвердження, (3) зросла точність в методах збору і аналізу даних; отримала розвиток квантифікація даних; (4) відбувся поворот від нормативно-орієнтованої до емпірично-орієнтованої теорії на різних рівнях аналізу; (5) введено в науковий обіг позитивістське допущення, що ціннісно-вільне та ціннісно-нейтральне знання можливо; (6) посилився інтерес до со будівлі чистої теорії політики на противагу прикладного дослідженню (Easton 1993, р. 294 - 296).

Як неважко помітити, обидва даних підходу представляють собою різного типу аксіоматики, на підставі яких можуть будуватися теоретико-методологічні підстави політичної науки. Спокусливо зв'язати системний підхід з активно-конструктивної (генераційної, дедуктивної) традицією, а біхевіоральний - з реактивно-описової таксоніміческой, індуктивного. Проте в дійсній практиці досліджень обидва підходи - системний, мабуть, трохи більше, а біхевіоральний трохи менше - стимулювали методологічне оновлення порівняльної політології. До того ж для багатьох політологів взагалі, а для компаративістів особливо було властиве прагнення знайти якесь поєднання двох підходів. Це сприяло широкому укоріненню уявлень про можливість об'єктивного знання про політику та політичних процесах на основі, з одного боку, порівнянності структур і функцій будь-якої національної політичної системи, а з іншого, - - експериментального підтвердження всіх висунутих гіпотез посиланням на публічно спостережувані зміни в політичній поведінці. Біхевіоралізм тісним чином переплелася зі структурним функціоналізмом, результатом чого стала орієнтація на теорію і можливість високого рівня узагальнення в порівняльної політології.

Таким чином, вплив системного та біхевіорального підходів на порівняльну політологію обмежилося загальним підвищенням теоретичного і, ширше, культурно-інтелектуального рівня досліджень. Принципових новацій у самих методах порівнянь вони не дали, хоча значно збагатили порівняльну політологію варіюванням і вдосконаленням існуючих методів і додали значну кількість специфічних методик і технік дослідження - в основному або теоретичних, яких емпіричних. Це цілком зрозуміло, адже обидва підходи адресувалися до базових онтологія політичного, а не до основного смисловому ядру компаративістики - проблемі співвідносними унікального, comparability versus uniqueness (Heckscher, p. 77), або до проблем критеріїв порівняння, їх релевантністю тощо, хіба що робили це побічно.

Дана обставина ні в якій мірі не заважало отриманню якісно нових наукових результатів, в тому числі що мають теоретико-методологічне значення. Так, Гебріель Алмонд, розробляючи функціональний підхід до порівняльної політології, писав про чотири основні характеристики політичних систем, на основі яких вони можуть бути порівнянні. По-перше, «політичні системи, включаючи найбільш прості, мають політичну структуру... По-друге, в усіх політичних системах виконуються однакові функції, навіть якщо ці функції і можуть виконуватися різними типами структур і з різною частотою... По-третє, всі політичні структури, неважливо як вони спеціалізовані, чи знаходяться в примітивному або традиційному суспільствах, є багатофункціональними... По-четверте, всі політичні системи є змішаними системами в культурному сенсі. Ні «надсучасних» систем і структур в сенсі раціональності, і немає «сверхпрімітівних» систем в сенсі традиційності»(Almond, I960, р. І).

Винятково важливим внеском у науку стала праця Г. Алмонда і Б. Пауелла "Порівняльна політика: Розвиваючий підхід» (Al mond & Powell, 1966). Вони пішли по шляху вироблення умовно універсальних показників для зіставлення політичних систем і культур, побудували систему декартових координат (ibid, p. 308) з поділом кожної з осей на три рівні проявлеyності відповідних якостей (низький, середній, високий), що дало дев'ять полів. Горизонтальна координата характеризувала наростання субсістемной автономності, а вертикальна - функціональної диференціації. Останній параметр крім низької, середньої і високої проявлений характеризувався віднесенням цих рівнів відповідно до примітивних, традиційним і сучасним системам. Крім того, він був доповнений, не цілком грунтовно, також параметром культурної секуляризації. Модель Алмонда-Пауелла дозволяє зробити цілий ряд інтерпретацій, досить нетривіальних і, ймовірно, не очевидних навіть для їх творців. Так, що йде з підстави координат діагональ утворює вісь ідеальної еволюції. Перпендикулярна їй діагональ, як і паралельні їй лінії, характеризують відхилення від ідеального ходу еволюції.

Ще більш важлива для порівняльної політології та, на жаль, недооцінена робота стала результатом зустрічі однієї з робочих груп Комітету з порівняльної політології, що сталася в 1968 р. у Стенфорді. Результатом зустрічі стало видання у 1973 р. книги «Криза, вибір і зміна. Історичні дослідження політичного розвитку». Це була збірка під редакцією Гебріел Алмонда, Скотта Фленеган і Роберта Мундта (Almond, Flanagan, Mundt, 1973). До нього увійшли статті, в яких на основі загальних методологічних принципів аналізувалися вісім історичних випадків якісних політичних змін, вступна і заключна голови, а також додатки, що містять кваліфіковані за допомогою єдиного математичного інструментарію дані про динаміку побудови коаліцій політичних сил в ході кожного з аналізованих криз. Дослідження набагато перевершило загальний рівень порівняльної політології свого часу і тому залишилося практично непоміченим. Ніхто з колег не зважився ні запропонувати альтернативні наукові рішення, ні випробувати запропоновані методи та методики на новому матеріалі. Головне ж досягнення складалося в рішучому оновленні методології. І справа тут не тільки в оригінальному математичному апараті і не в спробі синтезувати теоретико-методологічні підходи структурного функціоналізму, теорії раціонального вибору, вчень про соціальної мобілізації і про лідерство. У кінцевому підсумку це стосувалося загальнонаукової методології, а не спеціально порівняльної політології. Головним було оновлення власне компаративістський методології. Почасти завдяки вдало знайденим параметрами порівняння «статика-динаміка» і «детермінація-вибір» учасники робочої групи вперше змогли досягти синтезу дедуктивних (генераційних) і індуктивних (таксонімічних) стратегій порівняння, про що вже дано замислювалися компаративісти і що стало постійним предметом обговорень, починаючи з Еванстонской і Флорентійської дискусій. Мова йде про паралельні процеси моделювання та агрегування даних, які не просто взаємопов'язані, але взаємно визначають один одного.

З даним методологічним проривом можна порівняти лише досягнення компаративістів Роккановской школи з вироблення «концептуальної карти Європи» - більш грунтовне і широкомасштабне, однак через це і більш суперечливе і неоднорідне. Однак для розуміння того, в чому полягало досягнення Стейна Рок-кана і його колег, необхідно розглянути досить широкий спектр досить різнорідних обставин, пов'язаних з розповсюдженням «нової» порівняльної політології в 60-і і 70-і роки.

Накладення американської ініціативи (Еванстон та Комітет) на достатньо високий теоретичний рівень європейської науки і залучення даних, пов'язаних зі значними політичними змінами в Європі напередодні, під час і після війни дозволило західно європейцям вже з другої половини 50-х років активно і на хорошому рівні освоювати порівняльну політологію.

Ще в 1952 р. в Парижі був заснований Міжнародний рада з соціальної науці для проведення міждисциплінарних і міжнародних порівняльних досліджень. Проте до його реорганізації в 1961 р. він не грав істотної ролі. Вирішальною в цьому сенсі стала конференція, організована Стейн Рокканом в 1962 р., а потім розробка під його керівництвом ряду проектів протягом десятиліття, які були орієнтовані на порівняльні дослідження і на методологію. Робота розгорнулася відразу в рамках двох основних традицій - активно-конструктивних, генераційних, дедуктивних і реактивно-описових, таксоніміческіх, індуктивних. Важко сказати, чи був у Стейн Роккана початковий задум домогтися їх інтеграції, але його власне залучення в обидва потоку досліджень роблять таке припущення можливим. Як би то не було в 60-ті роки паралельно йдуть процеси вивчення і навіть швидше накопичення фактури електоральної статистики, політичних прихильність і різних (соціальних, релігійних, партійних) розмежуванні, а також осмислення й нерідко моделювання процесів формування сучасних держав і націй. Значна частина роботи відбувається найчастіше поза меж порівняльної політології - перша в рамках окремих емпіричних дисциплін, а друга в рамках політичної теорії.

У рамках першого напрямку слід відзначити створення значної кількості баз даних і архівів. З 1961 р. починає повномасштабне функціонування Єльський програма політичних даних (Yale Political Data Program). Дані за електоральним поведінки накопичувалися Між університетським консорціумом політичних досліджень (Inter-University Consortium for Political Research) з центром у Мічиганському університеті, де також функціонував Центр дослідження опитувань (Survey Research Center). У Каліфорнійському університеті (Берклі) була створена Бібліотека і служба пошуку міжнародних даних (International Data Library and Reference Center), де накопичувалися в основному дані з третього світу. У Нью-Йорку створюється Рада архівів суспільствознавство даних (Council of Social Science Data Archives). У рамках Європейського консорціуму політичних досліджень в 1971 р. створюється Інформаційна служба європейських даних (European Data Information Service). Виникають національні структури, на приклад, Норвезька служба даних з суспільних наук (Norsk Samfunnsvitenskapelig Datatjeeneste), створена і очолена Рокканом в 1975 р. на основі проектів, розпочатих ним разом з Херн Вален ще в 50-ті роки (Brosveet, Henrichsen, Svasand). Помітними центрами накопичення даних стали Центральний архів (Zentralar-chiv) у Німеччині, Архів Штейнмерец в Нідерландах та Архів опитувань дослідницької ради з суспільствознавства в Ессекском університеті в Колчестері (Великобританія).

Робота по збору даних узагальнювати. Наприклад, на основі Єльської програми був опублікований «Всесвітній довідник політичних і соціальних показників» (Russet, 1964). За рік перед цим у вересні 1963 р. в Єльському університеті пройшла Міжнародна конференція з використання кількісних політичних, соціальних і культурних даних у міжнаціональних порівняннях. Збірник заснованих на матеріалах конференції праць, що становлять і зараз значний інтерес з методологічної точки зору, був виданий в 1966 р. (Merritt & Rokkan, 1966). Слід також згадати роботи Роккана - «Підходи до вивчення політичної участі» (редактор), «Партійні системи та прихильності виборців» (редактор спільно з Ліпсета), «Громадяни, вибори, партії. Методології порівняльного вивчення процесів розвитку»(Rokkan, 1962; Rokkan, Lipset, 1967; Rokkan, 1968; Rokkan, 1970).

У 60-ті роки однією з провідних тем досліджень Роккана стають процеси утворення сучасних націй. Проте подібні дослідження велися підспудно, попутно з іншими працями. Так, вони доповнюють його роботи в рамках проекту з вивчення малих європейських демократій, який з 1961 р. він здійснював разом з Хансом даальдер, Валом Лоруіним, а потім і з Робертом Далем. Побічно і частково дані дослідження були відображені в: Rokkan, 1966; Rokkan, Lipset 1967; Rokkan, 1968. Крім того дослідження формування націй виявилися пов'язані зі спробами Rokkanа освоїти парсоніанскую методологію і з методологічними дискусіями, які норвезький компаративист вів з Карлом Дойчем, Семюелем Хантінгтоном, Беррінгтоном Муром, Петером Неттл і деякими іншими колегами в рамках заходів Комітету з порівняльної політології. Зміст теоретичних пошуків Роккана відображено в доповіді «Методи і моделі порівняльного вивчення націотворення» (Rokkan, 1967).

У кінцевому рахунку 70-ті роки проходять під знаком розробки «концептуальної карти Європи», що вилилася в інтеграцію і взаємодоповнюючі паралельні процесів моделювання та агрегування даних. При цьому широко використовувалися вже отримані Рокканом і його колегами результати порівняльних досліджень. Безумовне інтелектуальне лідерство Роккана не тільки не заважало, але навіть допомагало залученню в роботу нових дослідників. У 70-і роки був створений цілий ряд праць. Кончина Стейн Роккана в липні 1979 р. стала непоправною втратою. Хоча ще протягом декількох років його колеги і співробітники робили зусилля щодо продовження досліджень і випустили ряд цінних праць, продовження реалізації вкрай тонких і витончених методологічних принципів виявилося не під силу компаративистам 80-х років.

Можна констатувати, що основні методологічні досягнення «нової» порівняльної політології були знайдені не стільки завдяки власне методологічним вишукувань, скільки в ході вкрай амбітних, складних, але в той же час продуктивних проектів - «стенфордського» дослідження історичної динаміки політичних змін і «Бергенського» розробки «концептуальної карти Європи». На цьому тлі досить блідо виглядають вельми численні роботи з методології порівняльних досліджень, які, однак, були в цілому досить корисні. Серед них слід відзначити видану під редакцією Р. Хольта і Дж.Тернера книгу «Методологія порівняльного дослідження» (Holt & Turner, 1970), дослідження О. Пшеворської та Г. Тьюні «Логіка порівняльного соціального дослідження» (Przeworski & Teune, 1970), книгу Л. Майєра «Порівняльне політичне дослідження. Методологічний огляд»(Мауег, 1972), збірник під редакцією Д. Уоріка і С. Ошерсона«Методи порівняльного дослідження»(Warwick & Osherson, 1973), а також ряд дуже цікавих і змістовних статей.

Підводячи підсумки етапу «нової» порівняльної політології слід відзначити, що потужний імпульс Еванстонского семінару, Флорентійського круглого столу, діяльності Комітету з порівняльної політології та Європейського консорціуму політичних досліджень викликав експансію порівняльної політології.

У цих умовах методології, сприйняті з других чи навіть третіх рук, виявилися недостатньо осмисленими, а конкретні методики та технології дослідження піддалися запозичення, нерідко чисто механічному.

Упор або на емпіричну базу досліджень, або чисту теорію призводить в кінці кінців до замикання в колі вузьких проблем, до відриву порівняльної політології від динамічного політичного процесу. Це змушує дослідників переглядати своє ставлення до біхевіоралізму та структурному функціоналізму.

Максималізм методологічних вимог викликав завищені очікування. Це в свою чергу сприяло гостроті почуття розчарування від того, що задуми виявилися реалізовано частково або в ході їх реалізації було виявлено прорахунки. У той же час дійсні досягнення «нової» порівняльної політології - результати Стенфордського семінару з політичних змін і «концептуальна карта Європи» виявилися важкі для засвоєння і «не помічені» більшістю компаративістів. У результаті наступає пора «малих справ», починається новий етап розвитку порівняльної політології.