Практичне заняття № 9 (2 год. )

Тема: Цілісний та комплексний лінгвістичний аналіз

 

Теоретичні питання

 

1. Поясніть специфіку цілісного лінгвістичного аналізу тексту.

2. Поясніть різницю між цілісним (комплексним) і частковим (фрагментарним) лінгвістичним аналізом тексту. Назвіть апекти часткового лінгвістичного аналізу. Поясніть їх.

3. Поясніть терміни ‘лінгвістика тексту’ і ‘лінгвістичний аналіз тексту’; ‘лінгвістика мовлення’ і ‘лінгвістика тексту’.

4. Поясніть відмінність у лінгвістичному аналізі тексту художнього і нехудожнього.

5. Обґрунтуйте думку щодо тотожності понять ‘лінгвістичний аналіз тексту’ та ‘лінгвістична інтерпретація тексту’.

6. Як розмежовуються поняття ‘лінгвістичний (лінгвоестетичний, лінгвостилістичний) аналіз художнього тексту’?

 

 

Література:

1. Анисимова Е. Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация (на материале креолизованных текстов): Уч. пос. – М.: ИЦ «Академия», 2003. – 128 с.
2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 342 с.
3. Брандес М. П. Стилистика текста: теоретический курс. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 416 с.
4. Валгина Н. С. Теория текста: Учеб. пос. для студ. – М.: Логос, 2003. – 280 с.
5. Ворожбитова А. А. Теория текста: антропоцентрическое направление: Учебн. пос. – М.: ВШ, 2005. – 367 с.
6. Домашнев А. И., Шишкина И. П., Гончарова Е. А. Интерпретация художественного текста. – М.: Наука, 1989. – 234 с.
7. Дяговец И. Журналистский текст: структурализация, типология, аналитика: Уч. пос. – Донецк: Норд-Пресс, 2008. - 124 с.
8. Загнітко А. П. Лінгвістика тексту: Навч. пос. – Донецьк: Юго-Восток, 2007. – 314 с.
9. Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту. Модульний курс: Навчальний посібник. – Донецьк: DICO, 2009. – 336 с.
10. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 423 с.
11. Краснова Л. До проблеми аналізу та інтерпретації художнього твору: Пос. зі спецкурсу. – Дрогобич, 1997. – 108 с.

 

Практичне завдання

1.Підрахуйте в наведеному вірші кількісне співвідношення голосних і приголосних звуків, проаналізуйте засоби алітерації. Поміркуйте, чи не зв’язане співвідношення голосних зі змістом висловлювання?

Роз…

 

розчиняюсь пігулкою

розбиваюсь об здогади

розбавляю циклонами

заяложені спогади.

розкрадаю у просячих

молитв́и. роздягаюся.

привселюдно розтоптана,

в твої шузи взуваюся.

розбігаюсь. гарматами

розфасовую поверхи.

невербальними втратами

відшліфовую дотепи.

пообідніми комами

розливаюсь у мітингах

й ерогенними зонами

розмежовуюсь в сутінках.

затуляюсь розхристана

від ударів розлючених.

розпаковую пристрасті

недоставлених, змучених.

розмальовую контури

розчаровуюсь в посмішках

благодійними фондами

замуровуюсь в почесті.

розпиляюсь мікробами

розкодовую злочини

довговічними злобами

атрофуюся. корпуси

розділяють положення

розмиваються в домисли

майже гідне запрошення

ПРОСТО БУТИ оскомами... (Софія Андрухович).

 

2. Проаналізуйте поезію Софії Андрухович «Не цілуй мене…» на лексико-стилістичному рівні.

Не цілуй мене, знаєш, не варто.

Я вже майже забула твій смак

Вчора снилось недобре, то знак.

Не цілуй мене, знаєш, не варто.

 

Знов на друзки стривожена карма,

Знову ночі лягають не в такт

В амулетах прихований страх

Зажурився. Рецепції драма.

 

Обійди мене, чуєш, навпомацки

Лиш на мить притулися плечима,

Ще не проклята, просто гонима.

Обійди, я благаю, навпомацки.

 

Дошкуляють безсмертністю спогади.

Підлий Кронос стинає покоси

На щоках переливами роси.

Хто рахує на фініші промахи?

 

Пригорни мене, хочеш, востаннє.

Перетнулись тонкі паралелі

Мертва тиша чатує мішені.

Пригорни ж мене, прошу, востаннє...

3. Прочитайте текст. Визначте його основну думку. Яким, на вашу думку, має бути інтерактивний процес, тобто процес спілкування? Проаналізуйте текст. Підготуйте повідомлення на тему: «На банкет до своїх друзів іди повільно, а на їх горе - швидко» (Хілоп).

Два основні принципи ставлення до людей

Мати репутацію симпатичної людини, відчувати любов, повану, прихильне ставлення людей до себе – законне прагнення кожного. Але як цього досягти?

Звичайно, для людини набагато краще, коли до її інших позитивних якостей додається ще й авторитет. Проте не слід прагнути до нього скрізь і завжди. Так, чого доброго, можна стати й смішним. До того ж у кожного з нас, певна річ, є що в собі виправляти. Адже саме від вас еликою мірою залежить те, як до вас ставляться інші. Подумайте, чи не занадто ви егоїстичні, заздрісні, недовірливі, марнославні, легковажні, нешляхетні, малонадійні, чи нема у вас ще якихось негативних якостей.

А тепер перейдемо до суті справи. Чи існує певний загальний принцип поведінки, з якого б випливала більшість інших? Так, є, і в ньому втілена сама мудрість доброго ставлення до людей: «Поводь себе з іншими так, як хотів би, щоб інші поводилися з тобою».

Це, власне, сучасна інтерпретація морального принципу китайського мислителя і філософа Конфуція, який жив у У ст. до нашої ери: «Чого не хочеш, щоб інші чинили тобі, не вчиняй їм». Даний принцип передбачає не тільки те, чого людина не повинна робити у поводженні з іншими, а й те, що необхідно робити, аби взаємини між людьми були якнайкращими. Поряд з попереднім є ще один не менш важливий принцип: «Увійди в становище іншого»,

У будь-якій ситуації, якщо йдеться про стосунки мід людьми, «виграє» насамперед той, хто може увійти в становище іншого, зрозуміти його інтереси, бажання, побоювання, мрії. Причиною більшості суперечок між людьми (та навіть і судових процесів) є те, що обидві сторони не можуть поставити себе на місце одна одної. Той, хто егоїстично наполягає лише на своїх власних інтересах і нічого й чути не хоче про іншого, завжди вдається до непотрібних сварок і викликає до себе загальну неприязнь.

Чиатчам я рекомендував би засвоїти хоча б оці два основні принципи: «Поводь себе з іншими так, як хотів би, щоб інші поводилися з тобою» і «При кожному своєму вчинку увійди в становище іншого» (Іржі Томан).

 

5. Прочитайте текст. Поміркуйте над його смислом. Висловіть ваше ставлення до описаного. Схарактеризуйте мовні засоби, які використовує автор. Зробіть стилістичний аналіз.

… у мене з’явилася справа, і я сіла в маршрутку.

Точніше – повисла на поручнях, торкаючись підлоги однією ногою.

 

Маршрутка повільно поповзла вгору. В таких ситуаціях у мене завжди виникало питання: куди їдуть усі ці люди в розпал робочого дня?

Таке ж запитання добре читалось і на інших обличчях. Я часто їжджу в міському транспорті. І вже навчилася розрізняти загальний настрій випадкової спільноти. Часом якийсь дядько, перебуваючи в доброму гуморі напідпитку, розворушує нудні й роздратовані обличчя дотепними жартами, які підхоплюють інші. Часом такому герою хтось скаже: «Стули пельку!» - і тоді починається сварка. Часом у салоні зависає мовчазна тиша або досередини залітає Морфей і всі по черзі починають позіхати.

Щоб не нудьгувати дорогою, я завжди зауважую такі дрібні деталі та подумки розважаюсь.

Цього разу до авто залетів дух війни. Почалося з того, що дівчина кілька разів передавала гроші за проїзд над головою пані похилого віку. На цій голові здіймався досить об’ємистий капелюшок. Коли дівчина простягнула руку вчетверте чи вп’яте, пані смикнулася, обернулася і голосно сказала:

- Скільки можна лізти мені на голову? Ти, бидло!

Власне, останнє слово було зайвим. По-перше, воно не личило ані її віку,

ані капелюшкові, по-друге, мало вигляд звичайного чемного зауваження. А по-третє, почувши першу частину, дівчина могла б попросити пробачення або просто замовчати.

- Самі ви бидло! – сказала дівчина. – Вдягли капелюха і вже вважаєте себе

великою пані!

Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі, - «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:

- Це ж треба, яка молодь пішла!

- Жєнщіна, хіба так можна – така інтелігентна, а ображаєте людей!

- Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Відразу видно!

- А ти на себе поглянь, потворо!

- Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!

- Ти своїй доньці так скажи!

- А ти мені не тич!

- Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.

- Та припиніть уже! Смішно слухати!

- Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!

- А ти мені ще на голову сядь!

- Сяду і насеру!

- На матір свою сери!

- Якщо вона так говорить, будьте певні – вона так і робить!

- Люди, ви що, сказилися з самого ранку?!

Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись, розподілились на кілька

груп по троє-четверо і загомоніли між собою, але вже тихо.

Обговорювали жінку в капелюсі – мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким слід їздити в таксі.

Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров – по ній видно.

Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.

Що зло породжує зло.

Обговорювали дівчину, що мала б замовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді бидло.

Що дівчина дійсно негарна і нахабна.

Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.

Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…

Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть іще якесь неподобство, спровоковане тиснявою (І. Роздобудько).

 

6.Прочитайте байку. Визначте, за допомогою яких мовних засобів досягається комічний ефект. Зробіть стилістичний аналіз.

Залізний характер

— Нам, мужчинам, дорікають: їздячи трамваєм,

Ми, мовляв, жінкам ніколи місць не уступаєм,

Бо, мовляв, ще є мужчини некультурні й грубі.

В цьому треба розібратись, громадяни любі.

Якось їхав я трамваєм, а уздовж проходу

Натопталось душ п'ятнадцять женського народу.

Треба місцем поступитись. А кому охота?

Ти стоятимеш, а сяде тютя жовторота.

Я до публіки й звернувся: «Женщини і дами!

Хто найстарша і наитовща буде тут між вами?»

Всі мовчать, як без'язикі, мов заклало вуха.

Я й кивнув одній бабусі: «Йди сідай, старуха!»

А вона попалась, видно, із єхидних штучок.

«Та сиди вже там,— говорить,— теж мені онучок».

Я до іншої звертаюсь благородно й чітко:

«Ви, по-моєму, найтовща. Йдіть сідайте, тітко».

А вона стоїть, як скеля, наче й не до неї.

Не оцінює культури й чемності моєї.

Я до третьої заходжу з іншого вже краю.

«Вам, мамашо, скільки років стукнуло?» — питаю.

А вона скривилась гірко і сказала строго:

«То тебе об стінку лобом стукнули малого!»

Як почув таку я фразу, сів на місце зразу.

Більше женщинам я місця не давав ні разу.

І мене тепер не стягне найсильніший трактор.

Ми, мужчини, теж умієм показать характер.

 

 

7.Прочитайте текст. Які мовні та стилістичні особливості уривка? Чи можна за фрагментом тексту визначити його приналежність до функціонального стилю? У чому полягають особливості його жанрової організації? Які категорії та ознаки тексту переважають?

Каторжна — так її всі звали.

— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

— Геть з-перед очей, каторжна! — визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку і заточуючись по хаті.

— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її

каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком: «Ота каторжна Докія...»

Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики

поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього — хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня... Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,— найгірше, що й не заплаче ніколи!

— Докіє! — спершу ще її таки на ймення звали,— чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.

Мовчить.

— Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..

Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!

— Чи ти оглухла? — І мачушина рука з усієї сили б'є її.

Стоїть, мовчить.

— Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Ні пари з уст! Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:

— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки,— аж тоді кине:

— У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й

 

 

мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була — або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!..»

Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рідна дитина,— оце й покличе:

— Докіє!

Підійде, голову похнюпить.

— Докіє! Дочко...— почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить вона на полу і хлопчика — років півтора йому було — мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє:

— Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,— ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли...

Мачуха як скрикне:

— Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її...

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:

— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,—

каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була. І все ховається від людей — мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити (Б. Грінченко).

Завдання для аудиторної роботи

1. Почитайте уривок. Які почуття він увас викликає? Зробіть лексичний аналіз. Опишіть своє улюблене місто.

Ляля любила Львів: у ньому збереглося те, що в Києві було за часів її дитинства, - романтична занедбаність. Вона розуміла австрійців, які приїжджають до Львова, аби уявити собі, яким був Відень у ХІХ сторіччі чи бодай до реконструкції, після якої Відень виглядає, як святковий торт. Лише у Львові Ляля могла воскресити в собі давні відчуття з юної пори: ви заходили в старий будинок, в абсолютну темінь – і завмирали. Ви завмирали і прислухалися. Ви слухали рипіння старого київського будинку. Ви вдихали 93чутливими ніздрями запах зотлілого дерева і затхлості. А тим часом через шпарини починали пробиватися голубі промінчики. Вони проникали крізь різні щілини, і ви починали помалу роззиратися навколо. Ви обережно ступали по дощатій підлозі, під якою (ви були впевнені!) сховано скарби старих міщанськіх родів. Ви обережно ступали на рипучі сходинки, тримаючись за ідеально вичовгане поруччя, і знали, що опинилися в іншому світі. А цей інший світ був глибокою таїною, і хотілося в тій таїні перебувати цілу вічність… (Марина Гримич). 2. Прочитайте текст. Проаналізуйте розмовне мовлення персонажів. Зробіть лексико-стилістичний аналіз. Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотіти першим ранковим сміхом і гомоном. Мешканці його вилітали надвір, як вітер, розмахуючи драними холошами й шкірячи на сонце задиркуваті обличчя. До Аль'оші ніхто не підходив з німого наказу Матроса. Того самого дня Альоша кінчив свою працю. Матрос підійшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп. - Ану, шпана, осаді. Зараз ізробимо кзамент, і якщо вещ підходяща, то вона буде моя. Хлопці засміялися. Альоша зблід і прищулився до "буржуйки". - Показуй, - сказав Матрос і поворушив руками в драних кишенях. Альоша відступився, і всі побачили на "буржуйці" сніжно-білий аркуш паперу, а на ньому - Альошину роботу. - Диви! Яке... - вилетіло майже з усіх грудей. Всі спинилися з радісними, здивованими обличчями. Очі їм загорілися гострим бажанням придбати цю річ. - А плесо! - скрикнув Пувичка. - Дивись, як блищить! - Що ж там дивного? - крізь зуби спитав Матрос. -Ну, плесо. Та й що? Пувичка забігав очима. - Канєшно, плесо малахольне. Я тільки так кажу. Одначе ніхто не міг підтримати Пувичку. Постать чорта на скелі глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо під його ногами було особливо незрозумілою, таємною штукою. - А можна помацать? Із чого воно? Га? До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий сніп рук. Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотіли вхопити, притиснути, не пускати. Нікому. Матрос розмахнувся і через усіх поклав пальці на "буржуйку". Поцокав нігтем по роботі. - Плесо скляне, - сказав він басом. - Як скляне? Як же воно задєлане? -- Замуровано під скелі, а під склом чорненьке підкладене, уроді як болото. Слиш, подаруй. 94 Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи. Широкий, негарний в звичайні хвилини рот, що лише при схиленому над роботою обличчі ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся в глухій непривітності, безгучно презирливо засміявся. - Схочу - подарую, схочу - розіб'ю. Матрос поворушив руками у драних кишенях і роз-пучливо крикнув: - Дурак, мені ж на памнять. - На памнять, - промовив Альоша, - на яку памнять? - На харошу, чудак. - На харошу? Я вже подарував. - Мені? - швидко спитав Матрос і жадібно про-стяг руку. - Чалому подарував. - Завєдущому? - скрикнули хлопці. - Брешеш, ти не подарував, - похмуро кинув Матрос. - Ти тільки хочеш. А я тобі кажу: подаруй мені. Пойми, що мені треба. - Він засопів, груди швидко піднімалися і дихали нерівне, похапцем. Настала тиха, напружена пауза. В цей час тільки дехто голосно ловив носом повітря, решта перебігали тривожними і хитрими очима то на Альошу, то на Матроса. - Та бери, - підштовхнув Матроса Пувичка. - Ще будеш його просити! Але Матрос не рухався, тільки дивився на Альошу спідлоба й чекав. Альоша загадково підняв брову, немов підкреслив нею свою заховану думку. Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Він його виносив у своєму серці, він переміг. Але що дає ця перемога? Матрос йому заздрить до зненависті. А що думають інші хлопці - невідомо. Він скинув цей тягар, ось ві'н стоїть тепер на "буржуйці" і приковує їхні очі. Чорт захоплює їх до тої міри, що вони починають ще більш вороже дивитися на ті руки, що зліпили його. Куди його діти? Він гадав, що найкраще йому стояти на столі у завбудинку. За цим він наробить ще багато інших речей, але ця перша - тому, хто перший повірив, що Альоша зуміє, а не тому, хто... Матрос це розуміє, видко по очах. Але він не відійде. Вони обидва вперті - і він, і Матрос. Та навіщо Матросові чорт? Що він з ним робитиме? Може, розіб'є. - Слиш, Альошко, мені на памнять, - сказав Матрос, і якось чутно затремтів йому голос, немов десь надколовся. Сам Матрос помітив це і ніяково озирнувся на товаришів. Альошка раптом глянув на нього і схвильовано промовив: - Бери, Матросе. Твій чорт (Іван Микитенко).

2. Прочитайте відкритий лист відомої української письменниці Марії Матіос до генерального прокурора України Віктора Пшонки. Схарактеризуйте мовно-образні засоби. Зробіть лінгвістичний аналіз.

«Шановний Генеральний прокуроре України!

 

 

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року з «благословення» Генеральної прокуратури України та міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме — письменницька творчість.

Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували «громадянку Марію Матіос» у приміщенні львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу моєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії», яка, до речі, визнана «Книгою року-2010». Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М.Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.

Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий «оригінальний» спосіб!

Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!

Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?

Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9-поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за «царя гороха», і розшукував «громадянку М. Матіос», як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох «опитаних», колишніх моїх сусідів по найманій квартирі — лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).

Такі дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що

 

принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.

Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості — його читач, а не така одіозна «підтримка багнетами» чи, боронь Боже, силами «Альфи», яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.

Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.

Якщо Генеральна прокуратура України чи міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого «всеукраїнського» розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських «шерифів» у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.

Шановний Вікторе Павловичу!

В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих без вісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!

Буду вельми вдячна за відповідь по суті» (Марія Матіос).