Практичне заняття № 4 ( 2 год. ) 4 страница

попрохай... Потягни за вуса... Посміхнись до нього... Дивись, як він

посміхається до тебе, якби він знав, що ти присуджуєш його на смерть!

К о р н і й. Ну що ти їм скажеш! Видумали собі смерть, і маєш... «На смерть». Яка смерть? Ніякої смерті нема й не буде! Правда, моє медвежатко? Правда, моє дитинча хороше? Ніякої смерті, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати... Посміхається... Будеш? Га? Як слабенько кривить губки... Змінився все-таки. От рисочка нова... Не дам, не дам тобі, моє бідне, померти... Мій Лесик не помре, ні-ні, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, він нікому, навіть смерті, Лесика не дасть. От маєш... причепилась до мого хлопчика... Вимучила його, малюсінького, беззахисного... Он рисочки нові йому намалювала... Зовсім нові... (Пильно вдивляється й далі говорить уже неуважніше, майже машинально). Рисочки цілком інші. От одна... І губки... І носик... Бідного хлопчика. (Озирає схилену Риту й Лесика). І у мами...

 

Рита подивляється на Ганну Семенівну, яка одповідае їй підбадьорюючим, задоволеним поглядом і хитанням голови (В. Винниченко).

 

9. Прочитайте уривок. Схарактеризуйте художньо-зображальні засоби п’єси. Зробіть стилістичний аналіз.

 

ДІЯ ДРУГА

Ява І

До будинку Пузиря підходить юрба робітників із вигуками:

— Ми не собаки — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає! Петро пропонує іти до хазяїна скаржитись, як їх Ліхтаренко годує, Дем'ян каже,

що треба кидати роботу та тікати звідси. Петро відповідає, що Ліхтаренко може привести їх силою й навіть у в'язницю посадити, і радить, якщо хазяїн нічого не зробить, їхати до начальства. Торік у Чобота було те саме, та ж після скарги у борщ почали кришити картоплю, а хліб краще випікати.

Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.

 

Ява II

На ґанок виходить Феноген і кричить:

— Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба?

Дем'ян (викрикує). - Сам ти ідол!

Феноген (зі злістю). Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?

Дем'ян говорить, що вони вже вчені, призвідників не видадуть. Петро заспокоює всіх і просить, щоб вийшов хазяїн. Феноген каже, що він у городі. Тоді люди попросили, щоб вийшла хоч хазяйка. Феноген не хоче турбувати господиню й відсилає робітників працювати.

 

Ява III

Виходять Марія Іванівна і Соня, питаючи, що тут трапилося. Феноген відповідає, що бунт, і посилає Харитона за Ліхтаренком.

З гурту виступає Петро і каже, що бунту ніякого немає, просто робітники просять, щоб подивилися хазяї, яким їх хлібом годують, який борщ дають.

Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люди їдять? Марія Іванівна говорить, що вона до цього діла не мішається, нічого про це не знає.

Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє — тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.

Дем'ян додає, що «таким хлібом можна з пушки—маркели стрілять у неприятеля».

Соня. Мамо!

Марія Іванівна. Я не знаю...

Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!

Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всі. Спасибі вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!

 

Ява IV

Соня говорить Феногенові, щоб він наказав пекти кращий хліб і борщ варити як слід. Феноген відповідає, що хай вона це скаже своєму батькові, а він не може міняти наказу хазяїна. Соня кричить, що вона не вірить, щоб батько

велів людей таким хлібом годувати. Звертається до матері, а та все відповідає, що нічого не знає і не мішається до батькових справ.

Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люди нас прокленуть! У нас стільки всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! (І. Карпенко-Карий).

 

10. Прочитайте уривок з п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло». Яку соціальну проблему поставив автор? Чи перегукується вона із сучасністю? Схарактеризуйте художньо-образні засоби та лексику персонажів. Зробіть стилістичний аналіз тексту.

 

Ускочив М а з а й л о.

Подивився гарячими, натхненними очима:

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...

М а з а й л и х а і Р и н а

— Ну?

— Не міняють?

М а з а й л о

— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!

М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:

— Поміняли?

— Не міняють?

М а з а й л о

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.

М а з а й л и х а

— Которий же?

— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов...

Р и н а

—Хто?

М а з а й л о

— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» — арихметичним голосом. Як

чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися —

Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».

М а з а й л и х а

— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Р и н а

— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?

М а з а й л о

— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...

М а з а й л и х а

— Було б голкою вколотися.

М а з а й л о

— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.

Р и н а радісно і разом погрозливо:

— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).

М а з а й л о натхненно, але тихіш:

— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!

М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:

— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?

Р и н а

— Було б попросити і нам Алмазова...

М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:

— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.

Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:

— Сіренєв! Сіренський!

— Розов! Де Розе!

— Тюльпанов!

— Фон Лілієн!

М а з а й л о, диригуючи:

— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе (Микола Куліш).

 

Поясніть, як ви ставитесь до того, що дітей називають Нікіта, Даніїл, Пьотр, Кіріл і т. п.

 

11.Прочитайте тексти. Схарактеризуйте їх за характером побудови та з точки зору комунікантів. Зробіть фонетичний аналіз.

Я навчилася мовчки страждать…

Я навчилася мовчки страждать

І ховать від людей свої сльози.

Щастя-долі так довго чекать –

В спекоту і в морози.

 

Я начилась носити в собі

Відчай зрад і безсоння утому,

Йти назустріч жорстокій юрбі –

Й вірити Слову святому.

 

Я навчилась надіями жить

У добро, що сповило людину, -

Хоч не раз довелося тужить

Від облуди й загину…

 

Я навчилася гордою буть!

Перед владними спину не гнути, -

Щоб свій рід і ім’я не забуть

І ніщо не забути… (Раїса Іванченко).

 

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш, що ти – людина? Більше тебе не буде.

Ти знаєш про це чи ні? Завтра на цій землі

Усмішка твоя - єдина, Інші ходитимуть люди,

Мука твоя – єдина, Інші кохатимуть люди –

Очі твої – одні. Добрі, ласкаві й злі.

 

Сьогодні усе для тебе - Бо ти на землі – людина,

Озера, гаї, степи. І хочеш того чи ні –

І жити спішити треба, Усмішка твоя - єдина,

Кохати спішити треба - Мука твоя - єдина,

Гляди ж не проспи! Очі твої – одні

(В.Симоненко).

Він чекає на неї

Він любить косити газони

Вона любить збирати квіти

Він не знає, де діти гроші

А у неї голодні діти.

 

Вона встане і піде в місто

Щоб шукати нової долі

А він полетить у далі

У нього своя неволя.

 

Приспів:

Але він чекає на неї

Він чекає на неї

Він так давно чекає на неї

Чекає завжди...

 

У нього кидають камінь

Бо не може він їх догнати

А для неї співають пісню

І готові життя чекати.

 

У неї багато сонця

Подарованого батьками

А у нього сім’я – лиш небо

Він не знає своєї мами.

 

Приспів (О. Пономарьов)

 

Завдання для аудиторної роботи

1. Прочитайте текст. Зробіть лінгвістичний аналіз.

Українська родина

Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і

традицій, складалася протягом багатьох тисячоліть і змінювалася в ході історичного розвитку людства.

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. Матер (матріс) – мати і грец. Архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду й рівноправним із чоловіком становищем жінки. На зміну матріархату прийшов патріархат.

Сім’ї на той час були великими, налічували по двадцять-тридцять чоловік. Така сім’я звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід – це велика сім’я, яка мала спільне майно – ріллю, ловецькі терени, стада худоби, спільне господарство. За своїх членів рід усіляко заступався, оберігав їх од кривд (І.Тиктор).

 

2. Прочитайте вірш. Проаналізуйте лексичні засоби. З’ясуйте фонетико-орфоепічні особливості.

ХХХ

Із натовпу повернення нема.

Самотність, що любив, -

тяжка і довга

і найстрашніше, мабуть, що німа.

Життя, яке пропив або прочовгав,

тепер не має значення. Тепер

в оточенні людей, точніше – маси,

ідеш, комусь говориш, що не вмер.

Ніхто не чує мовчки. А тим часом

замулюється річка, що любив,

тьмяніє світ, який хотів любити.

І цвинтарі сповзають із горбів

на села.

І слова несамовиті

вже не говоряться. Не хочуть. Бо вони –

не хор, який собі на людях свище.

І тільки вмерти – Боже борони:

якщо усі там будуть,

то – навіщо? (Т.Федюк).

 

3. Прочитайте вірш. Визначте художньо-образні засоби. З’ясуйте, яку роль відіграє наголос у тексті. Що створює ліричний настрій вірша?

***

Люблю. Без пам’яті люблю…

Хай може більше проклинаю.

Я знаю – сам себе гублю,

Але не можу і кохаю…

 

Хто ти? Ти квітка без краси,

Ти літній ранок без проміння,

Ти в щасті жити не даси

З душею повною каміння.

 

І все ж люблю! За що люблю,

І сам не бачу і не знаю…

Я знаю – сам себе гублю,

Але не можу і кохаю (О.Олесь).

 

4. Прочитайте уривок. Якими художньо-образними засобами автор описує головного героя? Схарактеризуйте лексичні засоби. Зробіть лінгвістичний аналіз тексту.

 

Це був чистий розбишака-халамидник.

Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.

Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,— граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким,— для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є. А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного. Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться. А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй,— перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:

— Ну? Наживсь на світі? Говори!

Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є. Або пускають хлопці змія.Плац великий,— ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.

От заносять змія.

Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.

— Пускай! — кричить той, що держить.

Змій виривається, але зразу ж козиряє і б'ється об землю.

Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста

ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менше та менше.

— Телеграму давай!

Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: «не пускають!». Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює, і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телеграму.

Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто,— але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:

— Ану, гей там, давай сюди змія!

Буде однімати. Федько іде змія однімать.

Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько

усяку собаку випередить.

Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?

— Давай змія! — підходить ближче Федько.

Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на

Федька.

Спірка піднімає з землі камінь і кричить:

— Ану, підійди! Ану!

Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.

— Давай сюди змія!

Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку

з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою

рукою.

— Даєш змія?

- А це твій змій?

— Одніму та й буде мій.

— Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.

— Ану, бий!

Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його

вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.

А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та

шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро

тягнуть назад.

— Ну, бий же! Ех, ти! — боїться... Я он без каменя, на вас трьох.

— Льонька, Ва-а-сько! — раптом кричить Спірка.— Сю-да-а!.. Федько змія однімає!

Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й

кида його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе.

Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і

помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий, Спірка й Стьопка кидаються на

нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.

— Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці!

Босявка! Зараза!

А Федько все йде та й іде. Змій уже його (В. Винниченко).