Рибалка В. В. Психологічна структура особистості

Рибалка В.В. Психологічна структура особистості // Психологія: Підручник / Ю.Л.Трофімов, В.В.Рибалка, П.А.Гончарук та ін..; за заг. Ред. Ю.Л.Трофімова. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2000. – С. 116-122.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних фак­торів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати «систе­мою систем», на що вказував Г. С. Костюк.

Синтез системного уявлення про особистість має відпо­відати ознакам системного підходу, таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв'язків між складови­ми елементами, ієрархічної організації елементів, системо­утворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо. Разом із тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідо­мість.

Можна виділити три основних аналітичних напрями, у річищі яких здійснювалися спроби формування базових сис­темних засад побудови цілісної психологічної структури осо­бистості, про що вже йшлося у попередніх розділах. Це соціально-психолого-індивідуальний, діяльшсний та генетич­ний напрями. У дослідженнях О. М. Леонтьєва, С. Л. Ру-бінштейна, Ф. Лерша, Г. С. Костюка, К. К. Платонова, В. Ф. Моргуна та інших психологів чітко виявляється тенденція до синтезу багатовимірної системної психологічної структури особистості.

Прикладом може слугувати функціональна динамічна пси­хологічна структура особистості К. К. Платонова (1906— 1983). Він виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціально зумовлену тдструктуру спрямованості осо­бистості; щдструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Крім того, вчений розглядав і другий ряд — підструктури здібностей і характеру. Із застосуванням принципу «накла­дання» одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості.

Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох ви­мірів психологічної структури особистості здійснив у 30— 50-х роках відомий німецький психолог Ф. Лерш. Він запро­понував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної гори­зонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови струк­тури особистості підтримали українські психологи Г. С. Кос­тюк і П. М. Пелех.

За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості ут­ворюють психічні процеси та функції, що виникають і роз­виваються в особистості на основі «закону комунікації». Го­ризонтальний вимір складається з чотирьох «членів»: моти­ваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяльнісного.

Вертикальний параметр особистості розглядається як внут­рішній результат «горизонтальної» діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у «горизонтальній» діяль­ності особистості — у відчутті, сприйманні та інших пси­хічних процесах.

Вертикальна структура особистості утворюється такими диспозиціями, як: а) особистісна надбудова; б) ендотимна основа особистості — її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви діяльності; в) зовнішній обсяг переживань особистості — її відчуття, сприймання, уява, пам'ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо; г) життєва основа особистості — сукупність органічних про­цесів живої істоти, серед яких найважливішими є фізіоло­гічні процеси у нервовій системі. Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах — це єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, дис­позицій і навпаки.

Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджу­вати, що в основі системної психологічної структури осо­бистості лежать три базових виміри: І — соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний; II — діяльнісний —горизонтальний; III — генетичний — віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

Ці виміри становлять систему основ цілісної психоло­гічної структури особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним принципом, за яким співвідносяться три ви­міри простору. На рис. 25 умовно представлений взаємо­зв'язок між указаними вимірами у графічній формі.

Здійснюючи аналіз і синтез системної психологічної струк­тури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні уза­гальнення ведеться побудова цієї структури. Так, якщо го- ворити про поняття «психологічна структура» як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної со-ціально-психолого-індивідуальної за своєю природою сис­теми з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування, то його можна віднести до першого, найвищого рівня узагальнення, з яко­го має починатися процес конкретизації цього поняття.

І. Соціально-психолого-індивідуальний

вимір («вертикальний»):

А — Спілкування;

Б — Спрямованість;

В — Характер;

Г — Самосвідомість;

Д — Досвід;

Е — Інтелектуальні процеси;

Є — Психофізіологічні якості

 

 

II. Діяльнісний вимір («горизонтальний»):

— Потребнісно-мотиваційні компоненти;

— Інформаційно-пізнавальні компоненти;

— Цілеутворюючі компоненти;

— Результативні компоненти;

— Емоційно-почуттєві компоненти діяльності

 

ІІІ. Генетичний вимір («віковий»):

— Задатки;

— Здібності

Рис. 25. Тривимірна психологічна структура особистості в узагальненій формі

 

Другому рівневі конкретизації властивий розгляд трьох вимірів — соціально-психолого-індивідуального, діяльніс-ного та генетичного — як базових параметрів психологічної структури особистості.

На третьому рівні ведуться диференційований та інтег­ративний аналіз і синтез підструктур (спілкування, спрямо­ваності, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, пси­хофізіологічних властивостей), компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, цілеутворю-ючого, результативного, емощйно-почуггєвого) та рівнів роз­витку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів (рис. 25).

Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу і син­тезу психологічної структури особистості утворюють пси­хічні властивості, функції і процеси. У табл. З наводиться матриця, де представлені елементи підструктур і компонен­тів перших двох вимірів — соціально-психолого-індивіду-ального та діяльнісного, а третій, генетичний, лише окрес­лений без диференціації на задатки, здібності та рівні роз­витку.

На п'ятому умовному рівні конкретизації аналізу і син­тезу психологічної структури особистості стає можливою кла­сифікація конкретних властивостей і власне здібностей осо­бистості до певних видів діяльності (наприклад, до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної тощо) або виконуваних людиною ролей (начальника, підлеглого, чо­ловіка, жінки та ін.). Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням здібностей як «індивідуаль­но-психологічних особливостей людини, що сприяють ус­пішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності». Такого розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші дослідники.

Варто зазначити, що перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (по­чинаючи з п'ятого) — як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов’язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, позицією, рангом, які обирає, застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.

Ступінь розвитку сучасної психології дає змогу здійснити системний психологічний аналіз і синтез моделей особистості на шостому рівні конкретизації.

У перспективі, на n-му рівні конкретизації сисемної моделі особистості, стануть доцільними поєднання зусиль представників різних наук (біологів, негетиків, фізіологів, кібернетиків, психологів, соціологів) і розробка комплексної програми вивчення особистості, яка за своїм масштабом може бути зіставлена з міжнародною програмою «Геном людини».

Наступним кроком у розробці системного психологічного уявлення про особистість має стати дослідження взаємодії між підструктурами, компонентами і рівнями розвитку психологічної структури. Принагідно застосовувати ті дані, що вже існують у психологічній науці – у працях Б. Г. Ананьєва, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша, С. Л. Рубінштейна та ін.. Так, на думку Б. Г. Ананьєва, структурно-функціональні взаємозв’язки між елементам психологічної структури особистості будуються одночасно за двома принципами: 1) субординаційним, або ієрархічним, коли складніші та загальніші соціальні й психологічні властивості особистості підпорядковують собі елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості; 2)координаційним, за яким взаємодія здійснюється на паритетних началах, що допускає певну свободу, тобто відносну автономність кожної з них.

Особистості властива самосвідомість, тому їй притаманний і третій тип взаємовідносин. Цей тип можна назвати егоординаційним – він виявляється в самопізнанні, самоорганізації та самовдосконаленні особистості в процесі діяльності та поведінки на основі Я-підструктури як ядра особистості.

Для особистості характерні зовнішній і внутрішній (стосовно індивіда) плани регуляції, складні субординаційні, координаційні та егоординаційні взаємозв’язки як в інтеріндивідному, так і в міжіндивідному плані діяльності й поведінки. Водночас особистості як системі психічних влас тивостей притаманні певні рівні відображення дійсності. Серед таких рівнів у психології виділяють свідомість та не­свідоме, самосвідомість.

Таблиця 9.

Психологічна структура особистості (четвертий рівень узагальнення- конкретизації)

Соціум, референтні групи та партнери зі спілкування
	ІІ вимір   І вимір	Потреби та мотиви	Інформаційний пошук, прийом, первісна переробка інформації	Прийняття рішення про мету, задум, ідею, план діяльності	Виконання рішення, досягнення результату діяльності	Емоційно-почутгєві компоненти діяльності
А	Спілкування	Потреби у спілкуванні	Комунікація (усна, письмова), мовлення	Розуміння партнера зі спілкування	Міжособистісна взаємодія	Емоційно-почутгєві компоненти спілкування
Б	Спрямованість	Основні бажання і мотиви	Головні пізнавальні інтереси	Ідеали і переконання	Прагнення і воля у досягненні цілей і результатів	Емоційна основа спрямованості, почуггя- мотиви
В	Характер	Мотиваційні риси характеру	Інформаційно-пізнавальні риси характеру	Риси цілеспрямованості характеру	Риси продуктив ності характеру	Емоційно-почутгєві риси характеру
Г	Самосвідомість	Потреба в самоусвідомленні	Самопізнання та самооцінка особистості	Саморегуляція і самоконтроль	Самореалізація особистості та самовдосконалення	Емоційно-почуггєві компоненти самосвідомості
Д	Досвід, компетентність	Мотиваційна готовність	Система знань. Картина світу	Система вмінь	Система навичок і звичок	Емоційно-почуггєвий досвід
Е	Психічні (інтелектуальні)	Агенційні установки	Обсяг і переклю чення уваги	Спрямованість і зосередженість уваги	Розподіл уваги	Агенційні емоції
	процеси	Інтелектуальні установки	Сенсорно-перцептивні процеси	Мисленнєві та імажинітивні процеси	Сенсомоторні, перцеп-тивно- рухові, мислен-нєво-дійові процеси	Інтелектуальні емоції
		Мнемічні установки	Образна пам'ять	Поняттєво- логічна пам'ять	Рухова пам'ять	Емоційна пам'ять
Є	Психофізіологічні якості	Психофізіологічні установки	Сензитивність нервової системи	Рухомість, пластич-ність нервової системи	Працездатність нервової системи	Емоційність
Центральна нервова система та цілісний організм індивіда

САМОСВІДОМІСТЬ

Павлова Е.Д. [СОЗНАНИЕ]

Павлова Е.Д. Сознание, его определение и понимание Л.С.Выготским // Мир психологи. - М.-Воронеж, 2003. - №2 (34). – С.104-109

Сознание является фундаментальным понятием психологии. Именно сознание составляет специфическое отличие человека, определяет его уникальное положение в мире, конституирует его особый онтологический статус, способ его бытия. Специфика сознательного способа жизни человека состоит в его способности отделить в представлении себя, свое «Я» от своего жизненного окружения, сделать свой внутренний мир, свою субъективность предметом осмысления, понимания, а главное — предметом практического преобразования. Именно эта способность и определяет границу, разделяющую животный (натурально-природный) и человеческий (общественно-исторический) способ бытия. Сознание конституирует, собирает, интегрирует многообразные явления человеческой реальности в подлинно целостный способ бытия, делает человека Человеком. В психологических словарях сознание трактуется как «высший уровень психического отражения и саморегуляции, присущий только человеку как общественно-историческому суще­ству».

Сознание человека изначально влито в практику его жизни, оно включает в себя содержание глубоко реалистического, жизненного, социального опыта личности. Все действия человека сознательны, иное дело — уровень их осознания. Сознание, понимаемое как отношение челове­ка к миру, представляет собой один из его уровней — уровень самосознания.

Следовательно, сознание можно рассматривать как функцию, атрибут социальных систем, выводить его содержание и формы из переплетения и дифференциации связей системы. Содержание сознания опосредуется социальным бытием, и в то же время социальное бытие представлено, «отпечатано» в сознании человека. Человеческое сознание есть осознание челове­ком жизненной реальности, социальных реально-практических отношений.

Роль сознания в определении человека обусловливает особое внимание к этому феномену и сохранение постоянной актуальности его исследования. Проблема содержания, механизмов и структур человеческого сознания до сегодняшнего дня остается одной из принципиально важных и одновремен­но наиболее сложных. Пространство разработки проблемы сознания обшир­но. Оно включает в себя множество вопросов, касающихся изучения струк­туры сознания, его характеристик, эмпирических признаков и законов функционирования, соотношения сознательного и бессознательного в психике человека и пр. Однако, несмотря на имеющийся богатый теоретический и эмпирический материал, каждая из перечисленных областей требует дальнейшего анализа, систематизации и специальных исследований так же, как и разработка общих проблем сознания.

При изучении сознания как особого феномена, свойственного человеку, исследователи определяют его основные характеристики. Выделяя то общее, что наиболее часто указывается в специальной литературе можно в числе главной отметить следующие признаки проявления сознания человека: человек, обладающий сознанием, выделяет себя из окружающего мира, отделяет себя, свое «Я» от внешних вещей, а свойства вещей — от них самих; способен увидеть себя находящимся в определенном месте простран­ства и в определенной точке временной оси, связывающей настоящее, про­шлое и будущее; способен увидеть себя в определенной системе отношений с другими людьми; способен устанавливать адекватные причинно-следствен­ные отношения между явлениями внешнего мира и между ними и своими собственными действиями; отдает отчет в своих ощущениях, мыслях, переживаниях, намерениях и желаниях; знает особенности своей индивидуальности и личности; способен планировать свои действия, предвидеть их результаты и оценивать их последствия, т. е. способен к осуществлению преднамеренных произвольных действий и т. д.

Все эти признаки противопоставляются, в частности, противоположным чертам неосознаваемых и бессознательных психических процессов и импульсивных, автоматических или рефлекторных действий.

Психологические характеристики сознания человека, даваемые в литературе, в первую очередь включают ощущение себя познающим субъектом, способность мысленно представлять существующую и воображаемую действительность, контролировать собственные психические и поведенческие состояния, управлять ими, способность видеть и воспринимать в форме образов окружающую действительность. И в этом плане сознание согласно существующим представлениям характеризуется: а) интенциональностью (направленностью на предмет: сознание всегда сознание чего-либо); б) активностью; в) способностью к рефлексии, самонаблюдению (осознание самого себя); г) мотивационно-ценностным характером; д) различной степенью (уровнями) ясности как общезначимыми моментами его определения.

В то же время подчеркивается, что сознание любого индивида уникально, оно обусловливается внешними по отношению к сознанию и независимыми от него факторами (прежде всего, структурами той социальной системы, в которой существует индивид).

Сознание человека как особый феномен, обладающий определенными характеристиками, выполняет разные функции, обеспечивающие организацию его жизнедеятельности. Среди них выделяются главные.

Первая и важнейшая функция сознания — познавательная, которая реализуется в приобретении и накоплении знаний о природе, обществе и самом человеке. Вторая, тесно связанная с первой, — творчески-конструктивная, проявляющаяся в опережающем отражении, в мысленном моделировании будущего и в целенаправленном преобразовании на этой основе действительности, в создании, в частности, предметных форм, не существующих в природе. Природа не строит самолетов, не печет хлебы, не пишет романы. Все это продукты человеческого разума и человеческих рук. Третья функция — регулятивно-управленческая, обеспечивающая разумное регулирование и самоконтроль поведения и деятельности человека, его взаимоотношения с внешним миром. Наконец, четвертая функция — прогностическая. Человек до определенного предела с некоторой вероятностью может предвидеть будущее, прогнозировать свои действия, строить планы и осуществлять их. Можно еще указать систематизирующую функцию, критически-оценочную и описательную, которые являются следствием перечисленных выше.

Существует множество теорий о происхождении, механизмах функционирования и развития сознания, в которых предпринимается попытка сформулировать необходимые и достаточные условия для его возникновения сознания. В этом плане, в частности, можно выделить условно два подхода к исследованию сознания: связанного с изучением биологических предпосылок и возможностями формирования сознания с изучением сознания через специальные когнитивные операции — мышление, воображение, запоминание и желание. Следует отметить, что эти подходы не исключают друг друга, так как специальные операции, связанные с сознанием, реализуются с участием особых нейронных сетей, находящихся в конкретных структурах мозга. Сохраняет остроту проблема общего определения сознания и самосознания человека.

Можно назвать десятки направлений, разных подходов к осмыслению сознания, его соотнесения с психическим, речью, мышлением и т. д., что, естественно, является темой сложной и специальной. Важно лишь подчеркнуть, что тема сознания постоянно оставалась и остается одной из главных в системе психологических и философских знаний как в зарубежной, так и в отечественной науке. Противоречия и дискуссионность по главным вопросам определения, происхождения, структуры, функций и т. д. проходят через всю историю его изучения вплоть до наших дней как в отечественной, так и в зарубежной науке о человеке. Р. Декарт, Г. Спенсер, Г. Рибо, 3. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг, К. Хорни и др. выдвигают разные точки зрения и обосновывают разные позиции (в рамках эволюционной теории, индивидуальной психологии, психологии аналитической и т. д.) не только в разное время, но и одновременно.

В отечественной науке проблема сознания активно исследовалась в сфере физиологических (В. М. Бехтерев, И. П. Павлов, И. М. Сеченов и др.), психофизиологических, психологических (Л. С. Выготский, А. И. Леонтьев, А. Р. Лурия, С. Л. Рубинштейн и др.), философских (П. И. Флоренский, К. Г. Шпет и др.) знаний при высоком уровне как теоретических разработок, так и экспериментальных обоснований. Однако рассмотрение процесса становления и развития, представлений и знаний о сознании еще не стало предметом широких исследований, что требует специальной и сложной работы. В данной статье автор пытается выделить для возможного обсуждения некоторые особенности подходов к сознанию одного из крупнейших отечественных психологов Л. С. Выготского, ни в коей мере не претендуя ни на полноту, ни на всю глубину возможного их исследования. Основное внимание при этом уделяется проблеме системной характеристики и структуры сознания в трудах Л. С. Выготского.

Выделение особого класса систем — психологических — и постановка проблемы их специфики были в отечественной психологии впервые осуществлены именно Выготским. Системность объективно явилась одним из главных принципов Выготского в исследовании сознания на заключительных этапах его творческой деятельности: идея о сознании как единой системе разрабатывалась им в основном в работах 1930—1934 годов. При этом проблема структуры сознания выступила для Выготского как одна из центральных и прежде всего в его работах в 1931 — 1934 годы. При анализе структуры сознания ученый разделял его системное и смысловое строение.

Под системным строением сознания Выготский понимал сложную совокупность отношений отдельных функций между собой, специфичную для каждой возрастной ступени. Смысловое строение сознания он рассматривал как характер обобщений, посредством которых совершается осмысление человеком мира. <...>

Подводя итоги рассмотрению взглядов Выготского на проблему сознания, представляется важным отметить те идеи, которые оказались в числе наиболее перспективных для дальнейшего изучения данной проблемы в отечественной психологии. Это, в частности:

· выделение системного и смыслового строения сознания;

· реализация принципа системности применительно к проблеме структуры сознания и рассмотрение сознания как способа организации психической жизни, определенного синтеза, совокупности связей и отношений между функциями, высшей ступенью развития которой является система;

· идея орудийного (знакового) строения психических функций как элементов сознания;

· полагание значения в качестве единицы анализа смыслового строения сознания и ряд других. (Например, разработка представлений о сознании как о способе организации душевной жизни и т. д.).

Эти и другие идеи, положения Л. С. Выготского остаются актуальными и важными, выступая реальным основанием разработки многих сложных проблем сознания, в частности становления его в онто- и филогенезе. И одновременно они стали основанием для новых теоретических и методологических разработок в поисках путей и направлений исследования сознания.

Резюмируя, можно сказать, что исследование феномена сознания человека необычайно сложная и серьезная задача, стоящая перед современной наукой. В психологии пока не только отсутствует единая теория сознания, но и мало достаточно обоснованных гипотез об источниках и природе сознания, гипотез, способных быть основанием отдельных исследований. Как правило, решаются лишь частные вопросы, связанные с отдельными осо­бенностями сознания. В целом же проблема «Я-сознание» в психологии остается, по сути дела, неразработанной и требует дальнейших серьезных исследований.

 

 

Хохліна О.П. [ДО ПРОБЛЕМИ СУТІ СВІДОМОСТІ]

Хохліна О.П. До проблеми психологічного обгрунтування принципу усвідомленого навчання та виховання студентів // Актуальні питан-ня психологічного забезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах: Мат-ли міжвуз. наук-практ. конф. (Київ, 21 травня 2010 р.). – К.: КНУВС, 2010. – С.13-15

…Реалізація принципу свідомості у навчанні та вихованні студентів передбачає не лише розуміння значення та необхідності виконання та засвоєння діяльності (щонайперше учбової), спілкування та поведінки з метою досягнення розвивальних та педагогічних ефектів. Вона передбачає і врахування суті власне свідомості (чи усвідомленості). Свідомість визначається як вища, притаманна лише людині, форма доцільного, ідеального психічного відображення дійсності, її об'єктивних сталих властивостей, що виконує регулятивну функцію щодо поведінки, діяльності, спілкування. Таким чином, у суті свідомості виокремлюється наявність цілеспрямованого психічного відображення, притому не наочно, чуттєво даних властивостей предметів і явищ, їх зв'язків, а уже знань про них. У свідомості предмет постає перед суб'єктом як його образ, тобто своєю ідеальною стороною (О.М. Лєонтьєв). Відмітним у свідомості є й те, що відображенню підлягають об'єктивні, позбавлені пристрасного суб'єктивного визнання, властивості явищ, які відображаються.

Свідомість, виходячи з визначення, також є вищим регулятором активності людини. Аналіз літературних джерел дає підстави виділити наступні загальні характеристики свідомості: 1) цілеспрямованість активності, спрямованої на відображення об'єктивної дійсності у формі ідеального; 2) предметність (відображення певного предмету); 3) відображення об'єктивних властивостей предмета, незалежно від ставлення до нього; 4) осмисленність відображення, розуміння його суті; 5) знакова опосередкованість (передусім мовою); 6) здатність до рефлексії (самопостереження, самоаналіз тощо); 7) можливість регуляції власної активності.

У психічному плані свідомість виступає як процес усвідомлення людиною навколишнього світу і себе, свого процесу пізнання, своєї діяльності. Тому «психологія явно вирізняє два етапи: акти пізнання та усвідомлення цих актів», оскільки «неможливо одночасно і мислити, і спостерігати ці думки. Свідомість є вторинним моментом» (Л.С.Виготський). У літературних джерелах уточнюється суть цієї думки. Так, Б.Ф.Ломов, вказуючи на те, що свідомість - це особливий рівень психічного відображення, відмічає, що вона - це не якийсь додаткойий поверх, який надбудовується над сенсорно-перцептивним рівнем, рівнем уявлення та словесно-мовленнєвим рівнем відображення. Свідомість, на думку М.С.Шехтера, не стоїть над відчуттям та мисленням, вона є через них існуюче, осмислене відображення зовнішнього світу. Виходячи з наведеного, можемо сказати, що свідомість представлена у психіці вищими формами організації психіки - довільними, регульованими (довільне сприймання, довільне уявлення, довільна уява, довільна пам'ять тощо), за Л.С.Виготським, вищими психічними функціями.

Повертаючись до думки про те, що свідомість у психічному плані виступає як процес усвідомлення, під ним ми розуміємо: І) процес осмислення та розуміння усвідомлюваного, результатом чого є виділення найсуттєвішого; 2) вербалізацію усвідомленого; 3) практичне застосування усвідомленого з метою контролю ситуації, регуляції активності. Адже коли людина губить свідомість, вона не здатна усвідомлювати, тому вона не розуміє ситуацію, не розуміє що сталося, не може про це розповісти, не може тримати ситуацію під контролем, регулювати свою активність. Відповідно, показниками усвідомленості є здатність вербалізувати процес своєї діяльності (усі її компоненти - знання, дії, ставлення), вміння виділяти у вербальному звіті найсуттєвіше (звіти можуть бути переказом, поясненням, доведенням), опанування та регуляція свої внутрішньої та зовнішньої активності у формі діяльності, спілкування, поведінки, адже усвідомити - значить опанувати. <...>