Лекции.Орг


Поиск:




Максименко С. Д., мул С. А. Структура особистості: теоретико-методологічний аспект




Максименко С.Д., Мул С.А. Структура особистості: теоретико-методологічний аспект // Проблеми сучасної психології. - 2009. - Випуск 6. Частина 1. – С.3-13

Цінність і унікальність особистості не відкидають, а перед­бачають наявність її особливої структури. Л.С. Виготський за­значав: «Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не складаються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, частин».

Структура особистості як цілісності є об'єктивною реальніс­тю, що втілює внутрішні особистісні процеси. Крім того, вона відображає логіку цих процесів і є підпорядкованою їм. Водно­час, з погляду генетичної психології, вона є результатом діяль­ності цих процесів. Структура виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно, її виникнення, в свою чергу, призво­дить і до зміни самих функцій. Отже, структура особистості тіс­но пов'язана з процесом її становлення: структура є одночасно результатом становлення, його умовою і фактором подальшого розвитку особистості.

Структура являє собою цілісність, що включає в себе всі пси­хічні (свідомі та несвідомі) і непсихічні складові особистості. Але вона - не є їхня проста сума, а становить нову особливу якість, форму існування психіки людини. Це - особлива упо­рядкованість, новий синтез.

Структура особистості є суперечливою відносно фактора ста­більності. З одного боку, вона є стабільною і сталою (включає в себе однакові компоненти, робить поведінку прогнозованою). Але, водночас, структура особистості є плинною, змінною, ніко­ли до кінця не завершеною. В культурно-історичній теорії до­ведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозволяють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині вікових етапів, визна­чаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.

Отже, прагнення дослідження особистості як цілісності зовсім не означає для нас відмову від структурування даної цілісності. Свого часу С.Л. Рубінштейн звертав увагу на недопустимість не­хтування структурними аспектами особистості. «Особистість, - зазначає С.Л. Рубінштейн, - визначається своїми відношеннями до оточуючого світу, до суспільного оточення, до інших людей». Ці відношення зумовлені відношенням внутрішніх складових психіки, в тому числі і неусвідомленими. Тому, «в психологію особистості входить вивчення всіх цих утворень у їхньому взаємозв'язку». Рубінштейн далі зазначає: «Не можна ігнорувати динаміку цих відношень у розгляді психічних процесів, так само як не можна все розчинити в цій динаміці від­ношень, зовсім виключивши статику відносно сталих властивос­тей. Все розчиняти в динаміці особистісних відношень означає ігнорувати наявність у людини стійких властивостей, що скла­лися й закріпилися в процесі історії».

У переважній більшості теорій особистості її структура де­кларується, як, власне, і окремі її складові. Ми схильні підхо­дити до цього питання по-іншому: на наш погляд, дійсна струк­тура особистості та, в якій втілена «логіка самого об'єкта», що встановлена в результаті емпіричних і теоретичних досліджень. Розкриємо нашу вихідну позицію. Цілісність являє собою, перш за все, узгоджену й гармонізовану систему окремих частин, які, власне, і утворюють її. Тобто цілісність передбачає структуру. Остання може (і повинна) виступити предметом психологічного дослідження, оскільки саме недостатність достовірних наукових даних про структуру особистості породжує ту кількість уявлень про цілісність, які можна вважати швидше фантомами і міфами, ніж науково обґрунтованими узагальненнями. (Варто лише пере­глянути сучасні підручники з теорії особистості, щоб упевнитися, що уявлення авторів про структуру особистості людини є справ­жніми «творами на вільну тему» - у кожного своя логіка, свої уподобання, а отже - і своя структура. Такий стан речей є дуже далеким від науковості). Водночас, наукове вивчення структури цілком закономірно вимагає аналізу, «розчленування» цілісності. Ми згідні з думкою Д.В. Ушакова про те, що для продуктивного вивчення особистості необхідно прийняти до відома відмінність гносеологічного плану даного поняття від психологічного. Якщо в гносеологічному плані особистість є цілісністю, яка далі не розкладається, то в плані психологічному такий аналіз мож­ливий, навіть необхідний. У гносеологічному плані поняття «осо­бистість» («суб'єкт») не може бути розкладеним, оскільки воно означає дійсного носія думок, почуттів, цінностей (С.Л. Рубінштейн зазначав з цього приводу, що мислить і пізнає не мозок, а людина як суб'єкт, як особистість). «У цьому сенсі, - вірно заува­жує Д.В. Ушаков, - не можна далі розкладати поняття «суб'єкт», оскільки носієм мислення і пізнання є він у цілому, а не якась його окрема частина. Якщо ми спробуємо вичленити таким чи­ном зрозумілій особистості якісь підсистеми, то носій мислення просто зникне».

В плані ж психологічному аналіз необхідний… Структура особистості як цілісності є об'єктивною реальністю, що втілює - відображає внутрішні особистісні процеси, тобто процеси виникнення, існування і розвитку. Вона відображає ло­гіку цих процесів, і є підпорядкованою ним, водночас вона є результатом їх діяльності. Це є точка зору генетичної психології. Структура виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Причому, якщо бути послідовним, слід зазначити, що раніше виникає структура як нероздільна цілісність, яка потім, в про­цесі подальшого існування, ускладнюється і диференціюється, залишаючись при цьому цілісністю (але тепер це вже інша ці­лісність). У такому вигляді структура має зворотній вплив на функцію (на існування), спрямовуючи, обмежуючи і своєрідно розвиваючи її. Такий спосіб взаємодії є суперечливою єдністю самостійних і окремих частин, які не можуть існувати одна без одної. Отже, для генетичного психолога логіка об'єкта дослідження (особистості людини) являє собою закономірні процеси існування: виникнення, розвитку, становлення. Саме в межах цієї логіки ми схильні розглядати структуру особистості, і саме в цих межах виокремлювати її ланки (складові). Але сказаного недостатньо. Диференціація структури особистості є не єдиним напрямом її розвитку в онтогенезі. Відбувається й інше суттєве явище: особистість формується.

Формування особистості ми розуміємо не в парадигмі педа­гогічній - як організацію відповідного впливу на людину, а як набуття особистістю певної форми. Як вірно зазначає Л.І. Анциферова: «Ця форма являє собою цілісну систему соціальних влас­тивостей, а точніше, соціальних «органів» особистості». Вона відбивається на психологічній організації особистості, з останньої «як зі свого підґрунтя виростають соціальні «органи» особистості, але ніколи не вичерпують багатства її психічних властивостей, станів, процесів, психологічних механізмів, що постійно зароджуються, потенцій, що весь час накопичуються, співвідношень, які постійно зароджуються». Отже, форма особистості є постійно незавершеною і незавершимою. Разом з тим, форма означає ієрархізацію, специфічне об'єднання і задіювання в існуванні особистості різних рівнів її організації. Рівні психологічної організації зрілої особистості є втіленням її інте­грованого функціонування і розвитку. «Гарно відпрацьовані й інтегровані психологічні механізми особистісної організації, не вимагаючи високої психічної напруги, починають відходити в глибину особистості - завдяки їм особистість отримує глибину, високу стійкість, фундаментальність». Водночас, так зро­зумілий процес формування пояснює і явище гетерогенності та гетерохронності існування - адже структури, що пішли «в гли­бину», звільнивши місце іншим, не перестають функціонувати - змінюється лише якість і прояв їхньої активності. Г. Олпорт, до речі, так і розуміє явище становлення особистості: «Становлення - це процес включення більш ранніх стадій в пізніші або (коли це неможливо) процес найкращого розв'язання конфлікту між ранніми і пізніми стадіями. Автор настійливо вживає від­носно особистості цей термін «становлення» замість традиційного «розвитку», і мабуть, він правий. Для нашого аналізу явище фор­мування важливе в тому плані, що воно пояснює багатомірність особистості, зокрема її структури. Конкретно це означає наступ­не: будь-яка психічна складова може вважатися ланкою (складо­вою частиною) структури особистості, якщо процеси, що забезпе­чують її існування, працюють не на одному, а на багатьох рівнях психічного.

Наступною вимогою є те, що ця складова повинна втілювати в собі і віддзеркалювати всю структуру як цілісність (тобто, дане явище не може мати безособистісну природу). Як в крапельці води в ній повинна бути втілена вся особистість, звісно, в специфічному, «знятому» вигляді. Ця ланка повинна розвива­тися як самостійно, так і в складі цілісності, мати власну історію і власне майбутнє. Отже, ми приходимо до логічної неможливос­ті оперувати терміном «частини», якщо це стосується структури особистості. З цього приводу красиво висловився А. Маслоу, за­значивши, що особистість складається не з частин, а з граней! Л.І. Божович, акцентуючи проблеми розвитку, вживала поняття «лінії (сторони) розвитку особистості», які, в її розумінні, є релевантними окремим структурним елементам: «є підстави вважати, що формування особистості не може характеризуватися незалеж­ним розвитком якоїсь одної сторони - раціональної, вольової чи емоційної. Можна вважати, що існують певні новоутворення, що послідовно виникають і характеризують етапи центральної лінії онтогенетичного розвитку».

Але повернемось до терміна А. Маслоу і побудуємо образ­ну аналогію. Перед нами - кристал, як самодостатній існуючий об'єкт. Що являють собою його грані? Кожна з них лежить на поверхні, втілюючи в собі одночасно внутрішню природну логіку існування даного цілого, і особливості контакту (взаємодії) цих внутрішньозакономірних процесів з оточуючим середовищем: те, якою вона є, являє собою результат цієї складної взаємодії. Разом з тим, грань виражає ті складні процеси, які відбувають­ся всередині кристала, інтегруючи їх в своєму вигляді (формі). Грань може розглядатися і досліджуватися окремо, хоча існує вона виключно в складі цілісності, і відірваною від неї бути про­сто не може. Сукупність граней надає кристалу індивідуально своєрідної форми, яка водночас є в чомусь типовою для даної хімічної речовини. Грань може змінювати свою будову (форму) разом зі зміною цілого (наприклад, ростом кристала), але може змінюватися (розвиватися) і відносно самостійно (явище криста­лізації). Нарешті, грань є тим найменшим, що не тільки може вивчатися окремо (конкретний предмет емпіричного досліджен­ня), але й через що ми можемо «увійти» всередину всього криста­ла, пізнаючи його. Аналогія, звичайно, є досить умовною, але де в чому вона вірно відображає проблему дослідження особистості: дослідник не може вивчати цілісність як предмет, але йому уже й не потрібна частина (кусок кристала), йому потрібна грань - те психологічне утворення, яке зосереджує в собі всю цілісність структури особистості і тому відкриває її потаємні механізми.

Виходячи з цих аналогій, слід констатувати ще раз, що ми не знаємо, якою є психологічна структура особистості - вона по­винна бути встановленою в результаті емпіричних досліджень.

Важливою і не розв'язаною остаточно є проблема визначен­ня окремих змістовних складових структури особистості. Вся трудність психології особистості полягає у визначенні цих зміс­товних ланок.

Щоб ця проблема стала зрозумілою, наведемо давнє мірку­вання Л.С. Виготського з приводу пошуку змістовних одиниць аналізу психіки в цілому. Він проводить вдалу аналогію з хіміч­ним аналізом речовини. Якщо перед науковцем постає завдання встановити дійсні глибинні механізми і властивості, наприклад, такої речовини, як вода, він може обрати два шляхи аналізу. По-перше, можна розчленувати молекулу води (Н20) на атоми водню і атоми кисню і... втратити цілісність, оскільки окре­мі елементи, що виділяться при цьому, не будуть мати жодних властивостей, притаманних воді (це так званий аналіз «по еле­ментах»). У другому випадку, якщо спробувати сумістити аналіз із збереженням властивостей, ознак і функцій цілісності, слід не розкладати молекулу на елементи, а виділяти окремі молекули як дійсні «цеглинки» (Виготський пише - «одиниці») аналізу, які вже можуть бути досліджені і, в той же час, зберігають в найбільш спрощеному, але й загострено-суперечливому, «всезагальному» вигляді всі особливості речовини в цілому. Якщо перенести дану логіку в галузь психології особистості, виявить­ся, що справа пошуку змістовних одиниць її психологічного аналізу є не такою вже й безнадійною, як вважав Г. Олпорт,сар­кастично зауваживши, що в плані пошуку одиниць аналізу все дуже просто і безнадійно - все залежить від відношення дослід­ника: якщо йому більше подобаються «риси» - такими одини­цями будуть саме вони; якщо «мотиви» - в основі аналізу буде мотиваційна сфера і т. ін. Заради справедливості зазначимо, що так і відбувається в абсолютній більшості теорій особистості. Порушується одна з головних методологічних вимог, що висувалася, зокрема, видатним українським вченим В.І. Вернадським стосовно науки взагалі (тобто, будь-якої науки): дослідник має намагатися встановити логіку самого об'єкта дослідження, а не нав'язувати йому (об'єкту) власну логіку. Вернадський, до речі, спеціально зауважив і щодо психології: вивчаючи будь-яке пси­хічне явище, не слід забувати, що воно має власну, окрему логі­ку існування, яка може принципово і кардинально відрізнятися від того, що з цього приводу думає науковець.

Особистість, безумовно, є об'єктом психологічного дослі­дження, але об'єктом специфічним. І головна специфіка поля­гає навіть не у складності, а в тому, що це об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака «активність»). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже ускладнює проблему розуміння її психології, але лише ускладнює, а не робить безнадійною.

Виділення змістовних одиниць психологічного аналізу є провідним принципом генетичної психології. Як це може бути застосовано відносно особистості? Л.С. Виготський писав: «Під одиницею ми розуміємо такий продукт аналізу, який, на відмі­ну від елементів, має всі основні властивості, притаманні ціло­му, і який є такою, що далі не розкладається, живою частиною цієї єдності». Аналіз засвідчує, що в особистості не мож­на виокремити одну одиницю («клітинку») аналізу. Існує кілька різних за психологічною природою структур, які задовольняють вимоги, що висуваються до одиниць аналізу:

- структура повинна бути специфічною і самостійною, але при цьому - існувати і розвиватися вона буде лише в складі цілісної особистості;

- в цій структурі повинна відбиватися вся особистість в її реальній єдності, але відбиватися водночас «поглиблено-спрощено» у вигляді сутнісного протиріччя;

- дана структура не являє собою щось схоже на «будівни­чий блок» - вона є динамічною і здатною як до власного розвитку, так і до гармонійної участі у становленні ціліс­ної особистості;

- структура, про яку йдеться, має відбивати певний сутнісний ракурс існування особистості і відповідати всім суттєвим ознакам цілісної особистості.

Фактично мова йде про уявлення особистості як відкритої складної динамічної системи, здатної до саморозвитку, і визна­чення ключових змістовних структурно-динамічних «вузлів» цієї системи. Ці «вузли» не є, власне, частинами особистості: А. Маслоу дуже вдало висловився, що особистість складається не з частин, а з граней, маючи на увазі, що кожна грань - відобра­ження окремого аспекту існування особистості в невід'ємності від усієї цілісної структури.

Уявлення про особистість як про структурно-динамічну систему (термін К.К. Платонова), насправді означає поєднан­ня, на перший погляд, непоєднуваного: структура передбачає сталість, стійкість, визначеність, упорядкованість і постійність. Динаміка означає постійний плин - становлення (ситуація на­гадує парадокс, з яким свого часу зіткнулася квантова фізика: електрон - частинка чи хвиля (плин), і який був тимчасово ви­рішений Н. Бором за допомогою принципу доповнюваності). Ге­нетична методологія розв'язує дане протиріччя через категорію руху - становлення: особистість як унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні - становленні). Постійні зміни і самозміни є умовою існування структури. Якщо особистість, об­разно кажучи, «зупинилася» (хоча такого в житті людини не буває ніколи), або ж «зупинилася» динаміка якоїсь її змістовної одиниці - грані (що, на жаль, відбувається досить часто), одразу ж починаються процеси спрощення - примітивізації, а потім і руйнації структурної цілісності. Це можна вважати генетичним законом існування особистості людини.

В зв'язку з тим, що структура особистості складається з кіль­кох різних «змістовних одиниць», виникає питання щодо особли­востей взаємозв'язку між ними та, з іншого боку, між кожною такою «одиницею» і цілісною структурою. Тут ми можемо сфор­мулювати провідний принцип такого взаємозв'язку, який потім буде «наповнено» емпіричними даними. Це - принцип сполучальності (термін введено в психологію Г.С. Костюком в контек­сті розгляду взаємодії процесів навчання і розвитку особистості).

Взаємозв'язок і взаємодія певних начал за принципом сполучальності означає, що кожний учасник взаємодії є самостій­ним і завершеним та існує й розвивається за власними законами. Водночас все це виявляється відносним, оскільки, з іншого боку, існування і розвиток кожної ланки "сполучальні взаємодії" мож­ливі лише за умови присутності і зв'язку з іншими ланками. Вони існують як самодостатні і незалежні, але існувати так одна без одної не можуть, доповнюючи і завершуючи одна одну. Тому сполучальність передбачає не лише гармонійність, узгодженість, але ще й напруженість, конфліктність, протиріччя. Саме це є умовою єдності. Виходячи з вищевикладеного та враховуючи ве­личезний масив наукових даних із психології особистості, можна визначитися щодо структури особистості більш конкретно (хоча ми вважаємо, що це питання являє собою наукову проблему, і тут, можливо, найбільш недоречно, як казав Л.С. Виготський, «перетворювати проблему в постулат»).

Аналіз численних вітчизняних і зарубіжних теорій особис­тості засвідчує величезне різноманіття поглядів вчених на про­блему структури особистості: від практичної відмови розглядати це питання (К. Роджерс, А. Маслоу, у нас - представники теорії діяльності), до дуже ретельних і скрупульозних спроб, які, од­нак, є вельми довільними, відображаючи логіку авторів, а не логіку об'єкта вивчення (Б.Г. Ананьєв, А.К. Ковальов, С.Л. Ру­бінштейн, 3. Фрейд, Р. Кеттелл, Г. Олпорт та ін.). Теорія і мето­дологія питання структури особистості у вітчизняній психології найбільш ретельно розроблені в роботах К.К. Платонова, який вживає вираз «функціональна динамічна структура особистості», розглядаючи її як складну відкриту систему, що саморозвивається. В.Д. Шадриков визначав динамічну систему так: «Динамічна система - це система, що розвивається в часі, змінює склад ком­понентів, що входять до неї та зв'язок між ними при збереженні функції». К.К. Платонов вводить термін «підструктури» особис­тості, в котрі «можуть бути включені всі відомі властивості осо­бистості». Таких підструктур особистості автор бачить чотири.

Біологічно зумовлена підструктура, що об'єднує типоло­гічні властивості особистості, статеві і вікові психофізіо­логічні особливості та їх патологічні зміни, які значною мірою зумовлені фізіологічними і морфологічними особливостями організму зокрема, нервової системи.

Підструктура форм відображення, яка охоплює індивіду­альні психологічні особливості окремих психічних про­цесів (пізнавальних та емоційних), що формуються про­тягом життя людини.

Підструктура соціального досвіду, що включає в себе знання, навички, вміння і звички, набуті в особистісному досвіді шляхом навчання.

Підструктура спрямованості, яка об'єднує мотивацію, відношення і моральні якості особистості.

Важливими є критерії виділення даних підструктур, які на­водить К.К. Платонов.

Перший критерій являє собою «співвідношення біологічного і соціального, вродженого і набутого, процесуального і змістов­ного». Дійсно, в наведених підструктурах можна помітити закономірну динаміку змін даного співвідношення: від макси­муму вродженого процесуального в першій - до максимуму на­бутого в четвертій. Автор абсолютно справедливо зазначає, що «ця послідовність допомагає глибше зрозуміти співвідношення соціального і біологічного не лише в особистості в цілому, але й у підструктурах різних рівнів, аж до окремих властивостей осо­бистості».

Другим критерієм виділення вказаних підструктур є вну­трішня близькість рис особистості, що входять до кожної з них, і виділення «в кожній з цих підструктур, прийнятої за ціле, своїх підструктур більш низького рівня».

Третім важливим критерієм виокремлення даних підструк­тур є те, що кожна з них має свій власний, особливий тип фор­мування. Взаємодія цих різних типів формування визначає ін­дивідуальні особливості розвитку кожної особистості.

Четвертий критерій К.К. Платонов вважає «найбільш зна­чущим». Він полягає в наявності об'єктивно існуючої ієрархіч­ної залежності цих підструктур. Різні зв'язки існують як між підструктурами, так і всередині кожної з них. «Але каузальні зв'язки субординації більш чітко виражені у взаємодії різних підструктур».

П'ятий критерій є більш «організаційним», але водночас важливим: йдеться про те, що реально в психології окремо ви­ділені підструктури, а також їх складові виступають дійсними предметами емпіричних і теоретичних досліджень.

К.К. Платонов зауважує, що перераховані критерії «дозво­ляють вважати, що чотири виділені підструктури відображають об'єктивну дійсність і тому є основними підструктурами особис­тості».

Генетичний ракурс дослідження, а також отримані за остан­ній період численні наукові факти дозволяють суттєво доповни­ти і розвинути дану концепцію, яку ми вважаємо цілком об­ґрунтованою.

Якщо враховувати ще два суттєвих критерії, можна гово­рити, що в дійсності виділені К.К. Платоновим підструктури і є «змістовними одиницями аналізу» особистості. Ми маємо на увазі наступне:

Шостий критерій полягає в тому, що виокремлена підструктура, залишаючись специфічною, в той же час відображає (міс­тить в собі у «знятому» вигляді) всю цілісну унікальну особис­тість.

Сьомий критерій полягає в тому, що реально взаємозв'язки між підструктурами та, з іншого боку, між окремою підструктурою і цілісною особистістю, - є не лише ієрархічними - вони існують за фундаментальним принципом сполучальності.

Аналіз фактів дозволяє визнати, що статус підструктури (ми маємо намір зберегти цей термін Платонова) мають також і зді­бності, як індивідуально-психологічні властивості, що визнача­ють успішність і ступінь досягнення людини в певній соціально зумовленій діяльності. Ця якість характеризує міру оволодіння людиною способами діяльності в культурно-історичному середовищі.

Отже, врахувуючи сучасні наукові дані у контексті генетич­ного підходу, є сенс виокремлювати в особистості п'ять окремих підструктур (одиниць):

· біопсихічну;

· індивідуальні особливості психічних процесів;

· досвід;

· спрямованість;

· здібності.

Разом з тим, слід зауважити, що такий розгляд особистості не є повним відбиттям її структури. Особистість має ще й інші якості, які за своєю природою являють собою дійсні «одиниці аналізу» (грані), але, на відміну від перерахованих, вони на­багато динамічніші (плинні), ніж структурні, і не мають, якщо можна вжити такий термін, окремої локалізації - вони охоплюють всю особистість.

Маються на увазі «внутрішній світ особистості», «характер» і «психічні стани».

«Внутрішній світ особистості, - зазначає Л.І. Анциферова, - це індивідуально-інтерпретований, насичений модальностями особистісних переживань, осмислений в діалогах з реальними і ідеальними співрозмовниками зовнішній світ, в якому віддиференційовані функціональні галузі з різним рівнем значення». Це - світ смислів, життєвих планів і сутнісних пере­живань. Але внутрішній світ особистості, насправді, набагато більш суперечливий і драматичний, оскільки він складається не лише з усвідомленого, але й з без свідомого. Інстинкти і потяги, архетипи - все це є, так би мовити, другим полюсом, другою складовою внутрішнього світу. Саме суперечливе протиріччя «свідоме - без свідоме» складає підґрунтя і породжує цю грань («одиницю»), яка ніби заповнює внутрішній суб'єктивний про­стір існування особистості.

Характер (буквально з давньогрецької - відбиток, «чекан») особистості ми розглядаємо як неповторний індивідуальний від­гук всіх якостей особистості, що виявляється в сталих (звичних, типових, «характерних») способах взаємодії і емоційного реа­гування людини. Характер - це те, що «проростає» на поверхню, те, що визначає «форму» особистості; визначає особистість з точки зору іншої людини і соціального світу в цілому. Характер є змістовною одиницею особистості, оскільки соціальна дія (вза­ємодія), вчинок, - відбиває всю особистість, весь її психічний і психофізіологічний тезаурус.

Психічний стан - це цілісна характеристика функціонуван­ня психіки людини за певний період часу, яка показує своєрід­ність протікання психічних процесів залежно від відображення дійсності, попереднього стану і психічних властивостей особис­тості.

Психічний стан ніби огортає і пронизує всю особистість, інте­груючи її і «забарвлюючи» контекст існування. Стан може впли­вати на адекватність відображення світу, ефективність діяль­ності, утримання життєво важливих цілей та орієнтацій. Дуже суттєвим є те, що стан може переходити в іншу форму існування, а саме - у властивість особистості, і саме в цьому сенсі ми говори­мо, що психічний стан - це те, що може здійснитись, відбутись.

Отже, структура особистості складається з восьми змістов­них одиниць (граней). Аналіз засвідчує, що одиниці ці різні як за змістовною наповнюваністю, так і за загальним тезаурусом - існують п'ять підструктур і три наскрізні динамічно-плинні за­гальні якості. Звідси випливає дійсна гетерогенність структури особистості.

Максименко С.Д., Максименко К.С., Папуча М.В. ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ [37]

Максименко С.Д. Психологія особистості / С.Д.Максименко, К.С.Максименко, М.В.Папуча. – К.: ТОВ «КММ», 2007. – С.37-56

На сьогоднішній день існує багато підходів до розуміння особистості. Теорії особистості в зарубіжній психології різноманітні та акцентують увагу на зовсім різних сторонах психічного життя людини. Проте в кожній дійсно науковій та дійсно психологічній концепції можна прослідкувати три основні тен­денції: цілісність особистості, її непередбачуваність (непіддатливість жорсткій детермінованості) та здатність до саморуху.

Розглянемо основні психологічні теорії особистості.

Зігмунд Фрейд (1856 — 1939) — автор найбільш розробленої та логічно за­вершеної теорії особистості, до речі, першої в історії психології. За Фрейдом, ос­новна тенденція життя — це прагнення максимізувати задоволення своїх інстинктів, мінімізуючи при цьому покарання і провину. Інстинкти — це психічні образи тілесних потреб, виражені у вигляді бажань. Будь-яка активність люди­ни визначаєтся інстинктами. Фрейд виділяв дві основні групи інстинктів: інстинкти життя (libido) та інстинкти смерті (mortido). Сексуальні та агре­сивні інстинкти є первинними та причинними для багатьох соціально-психо­логічних явищ, таких, як війни, мистецтво, релігія, політика тощо.

Стрижнем всієї системи психоаналізу є запропонована 3. Фрейдом структурна модель особистості, яка базується на так званій топографічній моделі психіки, що включає три рівні — свідомий, передсвідомий і безсвідомий. Рівень свідомості — це думки, відчуття, переживання, які людина усвідомлює в даний момент часу. Область передсвідомого включає в себе весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися в свідомість. Безсвідоме — найбільш глибока й значима область психічного, яка містить інстинктивні потяги, бажання, спогади, інший матеріал, вихід якого на свідо­мий рівень поєднується с почуттям загрози, тривоги. За Фрейдом, такий не- усвідомлюваний матеріал багато в чому визначає наше повсякденне функціону­вання й може виражатися в замаскованій чи символічній формі — в сно­видіннях, помилкових діях, жартах й обмовках.

В структурі особистості Фрейд виділяє три функціональні одиниці: Ід, Его та Суперего, які знаходяться в конфлікті.

Ід — це дещо темне, деяке накопичення активізаційних тенденцій, незрозуміле і хаотичне, постійне джерело турботи. Ід зберігає провідну роль протягом всього життя. Ід продовжує поведінку, яка розвивається за "принципом задово­лення". Напруга в Ід вимагає розрядки, і розряджається прямо, імпульсивно, ірраціонально. З.Фрейд говорить про «принцип реальності» в поведінці всупе­реч «принципу задоволення». В останньому випадку мається на увазі поведінка, що виникає у відповідь на інстинктивну потребу, коли не враховуються ні зовнішні, ні внутрішні обставини (Л.С.Виготський вдало називає таку по­ведінку «поведінкою в обхід особистості»). Поведінка за «принципом реаль­ності» є усвідомленою і зваженою, це поведінка за інтенцією Его.

Его — це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его прагне виразити і задовольнити бажання Ід у відповідності з обмеженнями, які накладаються зовнішнім світом. Его не має існування, окремого від Ід, і в абсолютному сенсі завжди залежне від нього. Його головна роль — бу­ти посередником між інстинктивними запитами організму та умовами середо­вища; його найвища мета — підтримувати життя організму та побачити, що вид відтворюється.

Суперего — це внутрішня репрезентація традиційних цінностей та ідеалів суспільства. Суперего — це моральна сила особистості, це швидше ідеал, ніж ре­альність. Його основна задача — оцінити правильність чи неправильність чогось, виходячи із моральних стандартів, санкціонованих суспільством.

Суперего включає моральні заборони, норми, цінності та ідеали суспільства. Формується в результаті дії механізму ідентифікації з близьким дорослим своєї статі. У процесі ідентифікації у дітей формується також Едипів комплекс — комп­лекс амбівалентних почуттів, які відчуває дитина до об'єкта ідентифікації. Супер­его, в свою чергу, складається з двох структур — совісті та Его-ідеалу.

Совість набувається в результаті батьківських покарань. Вона включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнен­ня почуття провини у дитини, коли вона не зробила того, що повинна.

Его-ідеал — це заохочувальний аспект Суперего. Він формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде індивіда до встановлення для себе високих стандартів. Якщо мета досягнута, це викликає почуття самоповаги і гордості. В той час як сфера Ід повністю неусвідомлювана, Его и Супер-его діють на всіх трьох рівнях свідомості.

Ід, Его, Суперего — це структурні елементи особистості, але вони і динамічні також.

Розвиток особистості, за 3.Фрейдом, проходить ряд психосексуальних стадій: оральна (сосання, кусання, жування; від 0 до 18 місяців), анальна (утримання чи виштовхування фекалій; від півтора до 3 років), фалічна (мастурбація, від 3 до 6 років), латентна (6-12 років) та генітальна (здатність до гетеросексу- альних відносин; після пубертату — полового дозрівання). Можливе виникнення фіксації — затримки або зупинки розвитку на певній психосексуальній стадії, або регресії — повернення на більш ранню стадію розвитку. З кожною із стадій розвитку пов'язані різні типи характеру.

Тривога є функцією Его і її призначення полягає в тому, щоб попереджувати людину про загрозу, яка наближається, яку потрібно зустріти або уникну­ти. Тривога дає можливість особистості реагувати в загрозливих ситуаціях адаптивним чином. Є три основні різновиди тривоги: реалістична (напруження між Его і зовнішнім світом, емоційна відповідь на небезпеки оточуючого світу), нев­ротична (напруга між Тд та Его, тривога, яка виникає через те, що Его боїться усвідомити те, що знаходиться в Ід; це може призвести до неврозу) і моральна (напруга між Его та Суперего, коли принцип реальності не узгоджується з мо­ральним стереотипом; Его відчуває загрозу покарання з боку Суперего).

Захисні механізми особистості оберігають людину від тривоги, що її охоплює. Захисні механізми Его — це свідома стратегія, яку використовує індивід для захисту від відкритого вираження імпульсів Ід та зустрічного тиску з боку Супер­его. Захисні механізми мають дві основні характеристики: 1) діють на несвідомому рівні і є засобами самообману; 2) викривлюють, заперечують або фальсифікують сприйняття реальності, щоб зробити тривогу менш загрозливою для людини.

Існують такі механізми захисту (виділені З.Фрейдом та його послідовниками):

Витіснення — «мотивоване забування», вигнання із свідомості травмуючих моментів.

Раціоналізація — псевдопояснення, брехлива аргументація, завдяки якій ірраціональна поведінка виглядає розумною.

Заперечення — механізм, коли людина не помічає неприємних для неї фактів та явищ.

Регресія — наближення до дитячих форм поведінки.

Проекція — механізм, завдяки якому неприйнятні дії та прагення індивіда приписуються іншим.

Інтроекція — механізм, за яким людина привласнює цінності та норми іншої людини, приймаючи їх як свої власні.

Ідентифікація — захист Его від фрустрації шляхом ототожнення з деякою могутнішою інстанцією, ніж Его. Людина стає рабом інтроектованих норм і тому невільною.

Інтелектуалізація — відмежування свого Его від безпосереднього емоційного контакту з Его іншого і трактування цього іншого як об'єкт, тобто за допомогою концептуальних моделей, поняттєво та термінологічно орієнтованих схем.

Утворення реакції — здійснення зумисних вчинків, зміст яких захищає Его від усвідомлення справжніх власних переживань; неприйнятний імпульс подавлюється і потім на рівні свідомості проявляється зовсім протилежний.

Заміщення — зігнання накопиченої енергії на доступний або безпечний об'єкт, коли на справжньому об'єкті розрядити її неможливо.

Сублімація — трансформація ІіЬісІо чи тогїісіо на творчу, соціально прийнятну діяльність. Це єдина конструктивна стратегія оволодіння небажаними імпульсами.

Захисні механізми, природа тривоги, психосексуальний розвиток, рівні свідомості, інстинкти — це основні категорії, якими збагатив З.Фрейд психологічну науку. Його теорія особистості цілісна, завершена, хоча й не позбавлена деякого детермінізму. Послідовники Фрейда надавали більшого значення здат­ності особистості до саморозвитку і саморуху.

Альфред Адлер (1870 — 1937) — засновник індивідуальної психології. На противагу припущенню 3. Фрейда про те, що поведінка людини керується вродженими інстинктами, А. Адлер припустив, що людська мотивація в основному представлена соціальними мотивами. Люди — це соціальні істоти. Вони співвідносять себе з іншими людьми, беруть участь в спільній соціальній діяльності, ставлять загальне благо вище, ніж егоїстичні інтереси, і стиль їх життя переважно соціальний за своєю орієнтацією. Крім того, А.Адлер вводить принцип унікальності, з якого витікають його основні теоретичні положення: "Якщо необхідність цілісного розуміння людини і осягнення й (неділимої) особистості (точка зору, яка диктується як природою розуму, так і індивідуально-психологічним розумінням прагнення особистості до інтеграції) не викликає сумнівів, то порівняльний метод, який є основним інструментом в нашій ро­боті, дає нам можливість сформулювати поняття силових ліній, слідуючи яким лю­дина досягає зверхності". С.Мадді, проводячи порівняльний аналіз теорій особис­тості, відносить позицію А.Адлера до моделі самореалізації (вдосконалення). Таким чином, особистість, в парадигмі А.Адлера, цілісна і здатна до саморуху.

Основна тенденція особистості, за Адлером, — це прагнення до зверхності або досконалості (в ранніх роботах він виділяв як основне прагнення до влади). Це єдиний фундаментальний мотив, який є вродженим, але повинен виховуватися і розвиватися, оскільки від народження це лише тенденція, теоретична можливість, а не реальна даність. Це прагнення є універсальним і присутнім як в нормі, так і в патології. Зверхність як мета може набувати як негативний (деструктивний), так і позитивний (конструктивний) характер.

Прагнення до зверхності проявляється як на рівні індивіда, так і на рівні суспільства. Всі люди прагнуть до підвищення, а не до зниження напруги (до гетеростазу на перевагу гомеостазу). Отже, прагнення до зверхності — це прагнення до подолання власних недоліків та більш повного розкриття свого потенціалу. А.Адлер розглядав його як могутню рушійну силу, що лежить в основі поведінки людини.

Адлер розробляв ідею про те, що люди намагаються скомпенсувати неповноцінність органів і що ці спроби компенсації здійснюють важливий вплив на їх життєдіяльність. Почуття неповноцінності — це відчуття власної нездатності, безсилля, яке виникає в дитинстві і в подальшому слугує основою для боротьби за зверхність. Почуття неповноцінності бере свій початок в дитинстві через те, що дитина переживає тривалий період залежності, будучи безпомічною і вимагаючою турботи батьків. Однак відчуття неповноцінності у деяких людей може стати надмірним. Внаслідок цього з'являється комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості.

В цілому три фактори сприяють розвитку комплекса неповноцінності: неповноцінність органів, надмірна опіка і відторгнення з боку батьків. З іншого боку, у відповідь на почуття неповноцінності у людини може розвинутися гіперкомпенсація і комплекс зверхності. Цей комплекс виражається в тенденції перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні або соціальні здібності, перебільшувати власну значимість, щоб долати постійне відчуття неповноцінності.

Згідно з Адлером, люди намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності, вибудовуючи свій унікальний стиль життя, в рамках якого вони прагнуть до досягнення фіктивних цілей, орієнтованих на зверхність чи досконалість. Стиль життя особистості складається у дитини в перші чотири-п'ять років життя й найбільш чітко проявляється в її установках і поведінці, спрямованій на вирішення трьох основних життєвих задач: професійної, співробітництва й любові.

Стиль життя включає в себе унікальне поєднання рис, способів поведінки і звичок, які в сукупності визначають неповторну картину існування індивіда. Існують чотири установки, які відповідають стилям життя: керуючий тип (самовпевнені люди з незначним соціальним інтересом, активні, з установкою зверхності над зовнішнім світом), отримуючий тип (без соціального інтересу, малоактивні, задовольняють свої потреби за рахунок інших), уникаючий тип (неактивні, без достатнього соціального інтересу, їх метою є уникання всіх проблем в житті), соціально-корисний тип (високий ступінь соціального інтересу і високий рівень активності, проявляє істинну турботу про інших і зацікавлений в спілкуванні з ними). Отже, стиль життя — це унікальна конфігурація особистіших рис, мотивів, когнітивних стилів і способів взаємодії з реальністю, характерна для поведінки людини і яка забезпечує постійність її поведінки.

Рушійною силою розвитку особистості є соціальний інтерес, який визначається Адлером як прагнення до співробітництва з іншими людьми для досягнення спільних цілей. Соціальний інтерес має вроджені задатки, але остаточно формується протягом виховання. З точки зору Адлера, міра вираженості соціального інтересу є показником психічного здоров'я. Нормальні, здорові люди по-справжньому турбуються про інших; їх прагнення до зверхності соціально позитивне і включає в себе благополуччя всіх людей. Навпаки, у погано пристосованих людей соціальний інтерес виражений недостатньо. Вони егоцентричні, занурені у власні інтереси та прагнуть домінувати над іншими.

Соціальний інтерес виникає у стосунках дитини з матір'ю. Тому мати повинна заохотити формування зрілого соціального інтересу та допомогти в спрямуванні його за межі сфери материнського впливу. Батько дитини повинен уникати двох помилок: емоційної відмеженості та батьківського авторитаризму. Великий вплив на формування соціального інтересу здійснюють також відносини між батьком та матір'ю.

Порядок народження дітей в сім'ї— основна детермінанта установок, які визначають стиль життя.

Первісток (старша дитина) отримує безмежну любов і турботу батьків. Але тільки до тих пір, поки не з'являється друга дитина. Тоді стан дитини нагадує "монарха, позбавленого трону". Боротьба за повернення попередньої цент­ральної позиції в сім'ї приречена на невдачу, адже минулого не повернути. Старша дитина найчастіше консервативна, прагне до влади і схильна до лідерства.

Єдина дитина не має братів чи сестер, з якими може конкурувати. Будучи дуже чутливою до материнської турботи, може суперничати з батьком. Головна особливість цього стилю життя — залежність і егоцентризм. Дитина надто довго знаходилася під контролем матері і очікує такої ж турботи та захисту від інших.

Друга (середня) дитина прагне перевершити свого старшого брата чи сестру. Завдяки цьому темп її розвитку буває вищим. Дитина виростає честолюбивою, з схильністю до суперництва. Характерною для неї є орієнтація на досягнення.

Остання дитина (наймолодша) оточена турботою і увагою не тільки батьків, але й братів та сестер. У старших дітей більше нривілегій, і тому найменша дитина відчуває сильне почуття неповноцінності. У такої дитини сильна мотивація перевершити старших сіблінгів.

Порядок народження передбачає припущення щодо наявності певних проблем, але не обов'язково у кожної дитини є описані характеристики, це скоріше тенденції, які витікають з позиції в сім'ї.

Концепція фікційного фіналізму Адлера стверджує, що в мотивації більшу роль відіграють очікування, а не минулі переживання. Ця фінальна мета може бути фікцією, тобто недосяжним ідеалом, але тим не менш вона є реальним стимулом і дає остаточне пояснення поведінки. При цьому здорова особистість може звільнитися від цих фікцій і відкрито зустріти реальність, а невротик на це не здатний.

Поняття креативного (творчого) Я є найбільшим досягненням Адлера як персонолога, головним конструктом його теорії. В ньому втілився активний принцип людського життя, те, що надає йому значимості. Кожна людина має можливість вільно створювати свій власний стиль життя. Креативне Я надає життю сенс: воно створює мету і засоби її досягнення. Креативне Я — це вільна воля самої людини, яка ставить за мету творення себе, своїх відносин зі світом та певних матеріальних і духовних цінностей. Креативне Я надає кожній людині унікальності та цілісності.

Таким чином, теорія особистості Альфреда Адлера описує людину як цілісність, якій притаманні творчість та соціальна належність, а людське життя тлумачиться як активне прагнення до досконалості.

Карл Густав Юнг (1875— 1961) — автор аналітичної теорії особистості. Якщо 3. Фрейд говорив про вирішальний вплив на особистість інфантильних переживань, то Юнг звернувся до дитинства людського роду. На основі аналізу об- ширного матеріалу клінічних та експериментальних досліджень, давніх міфів, казок, звичаїв, ритуалів примітивних народів, релігійних вчень, давніх наук, та­ких, як алхімія, астрологія, Юнг довів існування колективного безсвідомого, яке виникло в результаті еволюції людського роду і являє собою накопичуваний досвід людства в формі архетипів. Архетипи є формами сприйняття та осмислення дійсності. Вони повторюють схожий досвід переживань в різних поколіннях. Лю­дина, яка не реалізує архетипи, не дає їм виходу через свідомість, створює нап­ругу, яка може зруйнувати Его.

За Юнгом, душа складається з трьох структур: Его, особистісного безсвідомого та колективного безсвідомого. Его є центром сфери свідомості. Воно інтегрує почуття, спогади і відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність та постійність. Особистісне безсвідоме вміщує в себе конфлікти і спо­гади, які колись усвідомлювалися, але тепер подавлені або забуті. Особистісне безсвідоме містить комплекси — скупчення емоційно заряджених думок, по­чуттів і спогадів, винесених індивідом з особистого досвіду чи з родового, спад­кового досвіду.

Колективне безсвідоме — це вмістилище латентних слідів пам'яті людства і навіть наших людиноподібних пращурів. В ньому відображені думки і почуття, загальні для всіх людських істот, які є результатом нашого спільного емоційно­го минулого. Колективне безсвідоме складається з первинних психічних образів — архетипів. Основними архетипами є персона, аніма, анімус, тінь та самість.

Персона — це наша соціальна маска, те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми. Персона позначає велику кількість ролей, які ми вико­нуємо відповідно до соціальних вимог та очікувань.

Тінь — це темна, тваринна сторона особистості. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси, аморальні думки та пристрасті. Але в той же час це джерело життєвої сили, спонтанності та творчості.

В архетипах аніми та анімусу виражається природжена андрогінна природа людини. Аніма являє собою внутрішній образ жінки в чоловікові (фемінінний ар- хетип у чоловіка). Анімус - це внутрішній образ чоловіка в жінці (маскулінний архетип в жінці). Аніма і анімус повинні бути виражені гармонійно,не порушую­чи загального балансу, щоб не гальмувався розвиток особистості.

Самість — найбільш важливий архетип. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані всі інші елементи. Цей архетип виражається в різних символах, головний з яких - мандала або магічне коло. Самість забезпечує єдність, рівновагу, стабільність та цілісність особистості. Процес, в ході якого самість стає центром особистості, називається індивідуацією. Саме так здійснюється особистісний розвиток.

Розвиток особистості, який проявляється у зближенні свідомості та безсвідомого, Юнг назвав індивідуаніею. Індивідуація є процесом розвитку людини, цілісної особистості, рухом до свободи, який включає розвиток та інтеграцію всіх структурних компонентів особистості. По мірі індивідуації всі архетипи починають проявлятися більш складно. Пласти особистого підсвідомого, які накладаються на колективне несвідоме, зменшуються.

Індивідуація протікає як усвідомлення раніше неусвідомлюваних потреб, прагнень, почуттів, подальший їх поділ на свідомі й безсвідомі частини. Така диференціація частин психіки дозволяє людині більш тонко сприймати світ і виражати себе. Індивідуація грунтується на асиміляції індивідуального і колективного досвіду, в результаті якого формуються баланс і цілісність особистості. У кінцевому рахунку людина повинна стати сама собою, знайти власну індивідуальність, той центр особистості, який однаково віддалений від свідомого й несвідомого; ми повинні прагнути до цього ідеального центру, до якого природа, здається, спрямовує нас.

Серед інших понять, запропонованих К.-Г. Юнгом, найбільшого поширення мають інтроверсія та екстраверсія. Кожен індивід може бути охарактеризований як орієнтований первинно на внутрішнє чи на зовнішнє. Енергія інтровертів більш природньо спрямовується до їх внутрішнього світу, енергія екстравертів — до зовнішнього. Інтроверти цікавляться, передусім, власними почуттями і думками, своїм внутрішнім досвідом. Вони прагнуть до глибокої інтроспекції, стримані, шукають усамітнення. Екстраверти зайняті зовнішнім світом людей та речей. Вони прагнуть бути більш соціальними і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Говіркі, рухливі, легко встановлюють контакти та прихильності. Інтроверсія та екстраверсія зазвичай присутні обидві водночас у одного індивіда, але вони є протилежними. Одна з них проявляється як провідна, інша — як допоміжна. В ідеалі слід бути пластичними, вміти приймати будь-яку з двох орієнтацій там, де вона є більш доцільною, і діяти з точки зору їх рвіноваги, не створюючи фіксованого реагування.

Згідно з К.Г. Юнгом, існує чотири фундаментальні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття та інтуїція. Кожна функція може здійснюватися екстравертованим чи інтровертованим чином.

Мислення зайняте істинністю, його судження грунтуються на позаособистісних, логічних та об'єктивних критеріях. За допомогою мислення люди намагаються зрозуміти сутність світу і свою власну. Мислення та почуття — це раціональні функції. Почуття інформує нас про реальність на мові позитивних чи негативних емоцій. Почуття як функція дає людям суб'єктивні переживання задоволення, відчаю, страху, захопленості, радості, горя, кохання тощо. Відчут­тя та інтуїція — це ірраціональні функції; це способи отримання інформації, на противагу способам прийняття рішень. Відчуття дає конкретні факти чи репре­зентації світу. Відчуття — це безпосереднє безоціночне реалістичне сприйняття зовнішнього світу. Інтуїція — це спосіб обробки інформації з точки зору мину­лого досвіду, майбутніх цілей та безсвідомих процесів. Інтуїція базується на пе­редчуттях та здогадках, схоплюючи суть життєвих подій. Кожна людина має всі чотири психологічні функції, але тільки одна з них є провідною, інші занурені в безсвідоме і відіграють допоміжну роль в регуляції поведінки людини. Розвине­на особистість, яка пройшла великий шлях індивідуації, використовує всі свої психологічні функції, що забезпечує цілісний та врівноважений підхід до життя.

Таким чином, теорія К.Г. Юнга розглядає особистість як таку, що прагне до цілісності і здатну до саморуху, реалізуючи свої архетипи та наближаючись до самості. Ця теорія є досить екзотичною й акцентує увагу на тому, що людська особистість є унікальною єдністю, що сягає корінням в глибини еволюції, а вер­шинами піднімається до піків самореалізації.

Еріх Фромм (1900 — 1980) максимально акцентував увагу на соціальних де­термінантах особистості. На його думку, поведінка людини може бути зрозуміла лише в світлі впливів культури, які існують в даний момент історії.

Фромм розрізняє тваринну природу і людську природу. Тваринна приро­да — це біохімічні та фізіологічні механізми, які слугують цілям фізичного виживання. Основна тенденція особистості — реалізувати свою людську природу. Людська природа здатна пізнавати саму себе та інші об'єкти. Коли організм має таке знання, то він відділяється від природи та інших організмів. Позитивною стороною такого відділення є свобода, негативною — відчуження. Дія у відповідності з людською природою веде до продуктивності. Як людська істота, індивід має самосвідомість, розум, уяву. Виключно людськими переживаннями є почуття ніжності, любові, співпереживання, інтересу, відповідальності, іден­тичності, чесності, трансценденції та свободи.

Свобода супроводжується почуттям самотності, власної незначимості та відчуженості. Тому люди прагнуть здійснити "втечу від свободи". Для цього є кілька шляхів. Авторитаризм — тенденція з'єднатися з кимось чи чимось зовнішнім, щоб повернути силу, втрачену індивідуальним Я. Авторитаризм може проявлятися в мазохістських та садистських тенденціях. Деструктивність (другий шлях) відмінна тим, що її метою є не активний чи пасивний симбіоз, а знищення, усунення об'єкта. Зруйнувати світ — це остання, відчайдушна спроба не дати цьому світу зруйнувати мене.

Автоматизований конформізм — це абсолютне підкорення соціальним нормам, які регулюють поведінку. Індивід припиняє бути собою, він повністю засвоює тип особистості, запропонований йому загальновизнаним шаблоном, і стає таким, як і всі інші, таким, яким вони хочуть його бачити. На противагу цим трьом негативним механізмам існує також досвід позитивної свободи, завдяки якому можна позбавитися самотності та відчуження. При позитивній свободі людина відчуває себе частиною світу і водночас не залежить від нього. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. Завдяки любові та праці розвивається позитивна свобода, люди об'єднуються з іншими, не втрачаючи при цьому відчуття індивідуальності та цілісності.

В природі людини закладені унікальні екзистенційні потреби. Потреба у встановленні зв'язків реалізується в тому, що люди турбуються про когось, несуть за когось відповідальність. Ідеальний шлях зв'язку зі світом полягає в "продуктивній любові", яка допомагає людям трудитися разом і відночас зберігати свою індивідуальність. Потреба в подоланні виявляється в тому, що всі люди повинні долати свою пасивну тваринну природу, щоб стати активними творцями свого життя. Творення ідей, мистецтва, матеріальних цінностей чи виховання дітей дозволяє людям піднятися над випадковістю і пасивністю їх існування і досягти почуття свободи та власної значимості.

Потреба в укоріненості полягає в необхідності для людей відчувати себе невід'ємною частиною світу. Люди потребують стабільності, безпеки, схожих на те, що в дитинстві давав зв'язок з матір'ю. Потреба в ідентичності — це потреба тотожності з самим собою. Індивіди з чітким усвідомленням своєї ідентичності відчувають себе господарями свого життя.

Потреба в системі поглядів та відданості виражає той факт, що людям не­обхідна стабільна і постійна опора для пояснення складності світу. Ця система орієнтації являє собою сукупність раціональних переконань, які дозволяють людям сприймати та інтерпретувати реальність. Також люди потребують мати об'єкт відда­ності, присвятити себе чомусь, в чому полягав би сенс їх життя. Це долає ізольо­ваність існування і відкриває шлях до продуктивного життя. Вираження і задоволен­ня всіх перерахованих потреб залежить від соціальних умов, в яких живе людина.

Особистість для Е. Фромма — це цілісність вроджених і набутих психічних якостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним. Протягом життя людина вступає у відносини зі світом: 1) шляхом оволодіння речами та їх асиміляцією; 2) шляхом відносин з людьми та з самим собою (соціалізація). Орієнтації, шляхом яких індивід вступає у відносини зі світом, визначають сутність його характеру; характер можна визначити як відносно перманентну форму, яка слугує провідником людської енергії в процесі асиміляції та соціалізації. Існує п'ять основних типів характеру.

Рецептивна орієнтація характеризується тим, що людина вважає, що джерело всього хорошого в житті знаходиться зовні, і єдиний спосіб отримати бажане — це отримати його із зовнішнього джерела. Така людина пасивна, довірлива та сентиментальна.

Експлуататорський тип не сподівається отримати щось від інших в дарунок, а віднімає у них бажане силою чи хитрістю. Такі люди схильні не створювати ідеї, а красти їх, хоча вони досить здібні, щоб створити щось самим. Вони відчувають потяг лише до тих людей, яких вони можуть відібрати у когось іншо­го. Вони використовують все і всіх, з кого можуть щось взяти.

Накопичуючий характер виражається в тенденції володіти якомога більшою кількістю матеріальних цінностей, влади та любові. Такі люди схильні вважати, що володіють лише обмеженою кількістю сил, енергії та ментальних здібностей, і цей запас вичерпується і ніколи не поповниться. Вони віддані ми­нулому, їх лякає все нове.

Ринкова орієнтація будується на переконанні, що особистість оцінюється як товар, який можна продати чи вигідно обміняти. Девіз таких людей — "Я такий, яким ви хочете мене бачити". Передумовою ринкової орієнтації є пусто­та, відсутність будь-якої специфічної якості, яка не може бути об'єктом обміну, оскільки кожна характерна риса може встати в протиріччя з вимогами ринку. Ринкова особистість повинна бути вільна, вільна від всякої індивідуальності.

Продуктивний характер — це кінцева мета в розвитку індивіда. Продуктивність — це реалізація людиною притаманних їй можливостей, використання своїх сил. Цей тип характеру — незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий, здатний на соціально-корисні вчинки. Продуктивна орієнтація вияв­ляється в продуктивному мисленні, любові та праці.

Таким чином, теорія Еріха Фромма дозволяє подивитися на обрії людського існування, яких можна досягнути шляхом реалізації екзистенційних пот­реб, продуктивного мислення, праці та любові. Він визначає особистість як цілісність, відкидає ідею жорсткої детермінованості, визнає здатність до саморуху. Теорія Е. Фромма — це гуманістична модель особистості в соціумі.

Ерік Еріксон (1902 — 1994) вводить в психологію епігенетичний принцип та розглядає вісім основних стадій психосоціального розвитку індивіда. Епігенетич­ний принцип витікає з розуміння розвитку організму в утробі матері: Цей прин­цип полягає в наступному: все, що розвивається, має вихідний план розвитку, у відповідності з яким з'являються окремі частини — кожна має свій час доміну­вання, — поки ці частини не складуть здатного до функціонування цілого. Осо­бистість розвивається у відповідності з етапами, предетермінованими в готов- I ності людського організму стимулюватися колом значимих індивідів та соціаль­них інститутів, усвідомлювати їх та взаємодіяти з ними.

Зрілість особистості Еріксон розуміє як "ідентичність" або психосоціальну тотожність особистості. Ідентичність — найважливіша характеристика цілісності особистості на вищих щаблях розвитку, інтегративна якість її організації, в центрі якої знаходиться переживання індивідом свого нерозривного зв'язку з певними соціальними групами — суспільством, нацією, професійною групою тощо.

Розвиток особистості являє собою процес розгортання тих задатків, які були дані людині від народження. Організм, що розвивається, стикається з соціаль­ним оточенням і це зіткнення породжує основні етапи розвитку особистості. Кож­на психосоціальна стадія супроводжується кризою — поворотним моментом в житті особистості, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психо­логічної зрілості і соціальних вимог, що висуваються до людини на цій стадії.

Перша стадія — орально-сенсорна, або інкорпоративна — охоплює перший рік життя. Людина повинна вибрати між полюсами довіри-недовіри на ко­ристь довірливого ставлення до світу, що є основою життєздатності особистості. Міра розвитку у дитини почуття довіри до інших людей та світу залежить від якості отримуваної ним від матері турботи. Позитивна психосоціальна якість, яка набувається в результаті успішного вирішення конфлікту "довіра - не­довіра", - це надія. Надія підтримує впевненість людини в значимості та надійності загального культурного простору.

Друга стадія (1-3 роки) - м'язево-оральна - змушує вирішувати другу життєву задачу — набуття самостійності, автономії або сорому та сумніву. Задовільне вирішення психосоціальної кризи на цій стадії залежить, передусім, від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. Дитина вчиться ходити, повзати, штовхати і тягнути, відпускати і кидати. Діти насолоджуються своїми новими можливостями і прагнуть все робити самі. Якщо батьки дозволяють дитині робити те, на що вона здатна, у неї з'являється відчуття то­го, що вона володіє своїми м'язами, своїми намірами, самою собою, тобто з'являєть­ся самостійність. Набуття дитиною автономії підсилює почуття довіри.

Третя стадія (3 — 6 років) — локомоторно-генітальна, або едіпова — знаме­нує вибір між ініціативою та почуттям провини. Дошкільний вік Еріксон нази­вав ще "віком гри". В цей час соціальний світ дитини вимагає від неї активності, вирішення нових задач і набуття нових навичок. Ускладнюється структура діяльності та поведінки — здійснюється планування, що ставить віддалені цілі, дії спрямовуються до досягнення можливого. Формуються моральні почуття. Дитина починає чути внутрішній голос совісті і стає здатною до самоспостере­ження, самокерування, самопокарання, до переживання почуття провини, рев­нощів та суперництва. Позитивно вирішують психосоціальний конфлікт на цій стадії діти, чиї батьки заохочують їх самостійні дії.

Четверта стадія (6 — 12 років) - латентна — характеризується вступом дитини у якісно нові соціальні зв'язки — в шкільне життя. Дитина здійснює вибір між працелюбністю та неповноцінністю. Дитина активно оволодіває символа­ми культури. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати се­бе з представниками окремих професій, для них важливим стає соціальне схва­лення їх діяльності. Почуття компетентності — результат успішно розв'язаного психосоціального конфлікту на цій стадії.

П'ята стадія (12 — 19 років) — юність — дуже важливий період в схемі життєвого циклу. Підліток коливається між позитивним полюсом его-ідентичності та негативним полюсом плутанини ролей. Задача полягає в тому, щоб поєднати всі наявні до цього часу знання про самих себе та інтегрувати ці чи­сельні образи себе в особистісну ідентичність, яка грунтується на минулому та проектує майбутнє. Є наступні рівні набуття ідентичності: 1) дифузна ідентичність (рольове змішування); 2) стан передвирішеності; 3) психологічний мо­раторій; 4) отримання ідентичності. Людина повинна пройти всі чотири стадії, інакше виникає хибна ідентичність. Складові ідентичності, за Еріксоном, нас­тупні: наявність самосвідомості, відчуття психологічного часу, оптимальне поєднання інтеграції та диференціації Я, відкритість до змін. Ідентичність втілюється у вірність, тобто здатність бути вірним своїм прихильностям та обіцянкам, не дивлячись на протиріччя в системі цінностей.

Шоста стадія (20 — 25 років) — рання зрілість - це вирішення дорослих задач на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Це період залицянь, шлю­бу та початку сімейного життя. Робиться вибір між інтимністю та ізоляцією. Інтимність — це здатність злити воєдино вашу ідентичність з ідентичністю іншої людини без страху, що ви втрачаєте щось в собі. Надмірна зануреність в себе чи уникання міжособистісних відносин призводить до самотності та ізоляції. Пози­тивна якість, пов'язана з нормальним виходом з цієї кризи, — це любов.

Сьома стадія (26 — 64 роки) — середня зрілість — вирішує ділему продуктивності чи інертності. Виникає протиріччя між здатністю людини до розвитку та особистісним застоєм, повільним регресом особистості в процесі повсякденного життя. Винагородою за оволодіння здатністю до саморозвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, людина набуває рідкісну здібність бути самою собою.

Восьма стадія (після 65 років) завершує життєвий шлях. Людина або набуває его-інтеграції, або впадає у відчай. Людина озирається на пройдений шлях, і якщо вона задоволена, то отримує спокій і врівноваженість як наслідок цілісності своєї особистості, якщо ні — приречена на відчай як результат плутаного життя.

Таким чином, теорія Еріка Еріксона детально розглядає, як реалізується здатність особистості до саморуху, причому метою розвитку є набуття цілісності.

Гордон Олпорт (1987 — 1967) - видатний персонолог, який поєднував гуманістичний та індивідуальний підходи в своїй теорії особистості. Він був одним із творців диспозиційного напряму в психології особистості, в основі якого ле- І жать дві ідеї: 1) кожна людина володіє унікальним набором рис, який багато в і чому визначає її поведінку в різних ситуаціях; людина демонструє постійність в своїх діях, думках, почуттях; 2) кожна людина унікальна; неможливо знайти І людей, абсолютно ідентичних один одному.

Г.Олпорт зазначав, що «видатною властивістю людини с її індивідуальність. Кожна людина — унікальне творіння сил природи. Точно такої ж, як вона. ніколи не було і не буде». Його визначення особистості є відображенням того, що для автора явище унікальності є центральним. «Особистість, — пише Олпорт, — це динамічна організація всередині індивіда тих психофізичних систем, які детермінують характерну для нього поведінку і мислення». Риса особистості — це схильність поводитися схожим чином в широкому діапазоні ситуацій. Індивідуальні риси називаються індивідуальними диспозиціями. Існує три типи диспозицій: кардинальні (у людей, які живуть однією глобальною ідеєю, яка виз­начає всі їх думки і дії); центральні (яскраві характеристики людини, будівні бло­ки індивідуальності, їх легко виявити, кількість — від 5 до 10); вторинні (менш помітні, менш узагальнені, менш стійкі, менш придатні для характеристики особистості— звички, особливості в одязі, побуті тощо).

Олпорт належить до тих небагатьох иерсонологів, які розуміли дійсно ключове значення проблеми методу у теоретизуванні з приводу природи особистості і віддавали собі звіт про існуючу вражаючу суперечливість між теоретичними уявленнями і способом зібрання емпіричних фактів, а отже, — і їхньої реальної цінності. Він найбільш чітко і яскраво визначає істотними ознаками особистості цілісність і унікальність, і робить такий необхідний крок у бік роз­робки адекватних цим атрибутивним ознакам методів.

У Г.Олпорта ми зустрічаємо розподіл вс





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-07-29; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1702 | Нарушение авторских прав


Лучшие изречения:

Студенческая общага - это место, где меня научили готовить 20 блюд из макарон и 40 из доширака. А майонез - это вообще десерт. © Неизвестно
==> читать все изречения...

963 - | 919 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.