БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 54 страница

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПЕТРО ІІІ ФЕДОРОВИЧ [Карл Петер Урліх; 10(31).2.1728 - 7(13).7.1762] - російський імператор (1761-62). Н. у м. Кіль (Німеччина). Син герцога Карла-Фрідріха Гольштайн-Готторпського і дочки Петра І Анни. Готувався зайняти шведський престол, але з 1742 був проголошений імператрицею Єлизаветою Петрівною (його тітка) спаткоємцем російського престолу, незабаром охрещений за православним обрядом і названий Петром Федоровичем. У 1745 одружений з принцесою Софією Фридерикою Ангальт-Цербстською (майбутня російська імператриця Катерина II). У грудні 1761 вступив на російський престол. За правління П. III Ф. у внутрішній політиці проведено ряд заходів, що розширили привілеї дворянства (1762), ліквідував Таємну канцелярію, заборонив селянам подавати скарги на їх власників тощо. П. Ill Ф., підтримуючи сімейну традицію прихильного ставлення до України (його батько був добрим знайомим П. Орлика, а при гольштайнському дворі служили українці). Серед його найближчого оточення було чимало вихідців з Гетьманщини - генерал-ад'ютант А. Гудович, флігель-ад'ютант В. Ханенко (див. Ханенки), С. Карнович та ін,, що сприяли формуванню проукраїнських настроїв у новообраного імператора. В зовнішній політиці орієнтувався на зближення з пруським Фрідріхом II. За П. Ill Ф. Російська імперія припинила воєнні дії проти Прусії у Семилітній війні 1756-63 та уклала з нею союзний договір. П. Ill Ф,, готуючись до війни з Данією (в союзі з Гольштайном) оголосив про набір в Україні добровольців до т. зв. Гольштайнського корпусу. Зовнішня політика П. III Ф., запровадження пруських порядків в армії, привело до створення опозиції у російській гвардії, яку очолила його жінка Катерина. Внаслідок палацового перевороту 1762 був усунений від влади, увязнений у Ропші і незабаром, з відома Катерини II, вбитий.

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПЕТРОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ [23.1(4.2.) 1878 - 9.1,1958)] - радянський державний і політичний діяч. Н. у Харкові. З 1889 працював робітником на заводах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, у Донбасі. З 1897 -член Катеринославського комітету РСДРП. Керував нелегальними робітничими гуртками, брав учась в організації страйків. У 1905 - секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Влітку 1906 емігрував до Німеччини. Восени 1906 повернувся зза кордону, вів роботу у нелегальних соціал-демократичних організаціях. У 1912 обраний членом II Державної Думи від Катеринославської губ., трибуну якої використовував для пропа­ганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію уержавній Думі, П. 20.5.(2.6.). 1913 виголосив промову, написану В. Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. В листопаді 1914 П. разом з усіма членами думської більшовицької фракції був заарештований і засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край. Під час Лютневої революції 1917 у Росії - комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 перебрався у Петроград. У липні 1917 був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для бороть­би проти Української Центральної Ради. В 1917-19 - нарком внутрішніх справ РСФРР, один з співорганізаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті, підписав 3.3.1918 за радянську Росію Брестський мир 1918. З березня 1919 до літа 1938 - голова ВУЦВК, в 1922-37 - заст. голови ЦВК СРСР, заст. голови Президії Верховної Ради СРСР (1937-38). У 1919-38 - член Політбюро ЦК КП(Б)У. П. належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 П. представляючи Україну у складі комісії по підготовці союзного договору, повністю підтримав проект Й. Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах, У 1923 П. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. У 1921-33 П. керував роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких спричинила розкол українського селянства за соціальною і політичною ознакою та сприяла проведенню руйнівної більшовицької політики на селі. П., виконуючи, за дорученням більшовицької партії обов'язки «всеукраїнського старости», виступав офіційним рупором сталінської пропа­ганди. З 1940 - заступник директора музею революції СРСР. У 1926-39 - кандидат у члени Політбюро ВКП(б). Помер і похований у Москві. На честь П. місто Катеринослав було перейменовано в 1926 у Дніпропетровськ.

 

ПЕТРУШЕВИЧ АНТІН СТЕПАНОВИЧ (18.1.1827 - 23.11.1913) - український філолог, археолог та історик. Н. у с. Добрянах (тепер Стрийського р-ну Львівської обл.) в родині священика. Закінчив богословський факультет Львівського ун-ту. З 1847 священик, з 1858 крилошанин львівської митрополичої капітули, 1872-78 - посол австрійського парламенту, В 1848 опублікував польською мовою брошуру «Кілька слів на захист української народності», в якій висловив протест проти національно-релігійного пригнічення українців Галичини. В другій пол. 19 ст. і на поч. 20 ст. був одним з діячів реакційного москвофільства, писав «язичієм». Зібрав багато рукописів і стародруків, видав, хоч і недосить точно, цінні історичні джерела -«Львівський літопис», «Житіє Йова Княгиницького» Гната з Любарова та ін. Публікував повідомлення про археологічні знахідки, написав ряд нарисів з питань топоніміки, історичної географії, середньовічної історії Галичини, склав «зведений галичо-руський літопис» за 1600-1800 (6 книг, Львів, 1874-97) - збірку уривків з джерел та історичних праць. І.Франко відзначав дилетантський характер історичних нарисів П., харектеризував їх як хаотичне нагромадження різноманітних виписок, сповнене фактичних неточностей. Збірка рукописів і стародруків П. збері­гається у Львівській бібліотеці НАН України ім. В. Стефаника, археологічно-нумізматична колекція - у Львівському державному історичному музеї.

Я. Ісаєвич (Львів).

 

ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН (3.6.1863-29.8.1940)-український громадсько-політичний діяч, презиент і диктатор Західної Області Української Народної Республіки. Н. у Буську (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому (юридичному) ф-ті Львівського ун-ту. Доктор права. Відкривши власну адвокатську контору у Сокалі, став головою місцевої філії (відділення) товариства «Просвіта» та Повітової каси ощадності. В 1907-18 - посол австрійського парламенту, заступник голови Української Парламентарної Репрезентації. З 1910 - депутат галицького сейму, брав активну участь у боротьбі за реформу виборчого закону. Підчас Першої світової війни 1914-18 - член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18- голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті. 19.10.1918 як президент Української Національної Ради (див. вкраїнська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19) проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. 4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Української Національної Ради (фактично - Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9.6,1919 у зв'язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР. Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела П. зі свого складу, Після переходу Галицької Армії та уряду ЗО УНР за р. Збруч на територію Наддніпрянської України, виявилися гострі розходження політичних ліній П. та С. Петлюри, у першу чергу на тлі можливого союзу УНР з Польщею. 15.11.1919 П. покинув Кам'янець-Подільськ, осідок українського уряду і виїхав через Румунію до Відня. Після укладення 21.4.1920 договору між УНР і Польщею, згідно якого, зокрема, українська сторона офіційно визнала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини П. визнав цей акт юридичне неспроможним й очолив дипломатич­ну боротьбу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. В серпні 1920 сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами, Уряд П. припинив свою діяльність 15.3.1923 після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі (14.3.1923). До кінця свогожиття П. перебувавв еміграції у Берліні. У 1920-х рр. перейшов на позиції «радянофільства»; порвав з радянофільською орієнтацією після краху політики «українізації» в УСРР, Помер у Берліні. Похований на цвинтарі катедри св. Ядвіги.

Д. Кушплір (Львів).

ПЕЧЕНІГИ (беченеги по-тюркськи, пацинаки в західноєвропейських та візантійських хроніках) - об'єднання тюркських та ін. племен у 8-9 ст. у заволзьких степах. У 90-х рр. 9 ст. П. переселились у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідси ін. племена, зокрема найбільш численних угрів, Перша згадка про П. у «Повісті минулих літ» відноситься до 915. Князь Ігор уклав з П. договір, після чого вони перекочували до границь Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти П., але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію. Протягом першої под. 10 ст. напади П. суттєво не відбились на зносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію. Після падіння Хозарського каганату кількість П. у Північному Причорномор'ї значно збільшилась. У 968 відбувся їх перший напад на Київ. У 972 П. розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава. Після смерті Святослава Ігоровича, в кін. 10 - першій пол. 11 ст. П. посилили напади на Русь. У 988-997 князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з П. Інтенсивно зміцнючи південні границі своєї держави, він збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що П. у 993 перейшли Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги Володимир заложив місто Переяславець. Напади П. мали місце і в 996-997, а в 1015-19 вони були викликані війнами між синами Володимира Святополком, (користувався підтримкою П.) і Ярославом. Останній похід П. на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На місці цієї перемоги було збудовано Софіївський собор. Після цього П. майже не згадуються в літописах. Частина П., яка продовжувала кочувати в причорноморських степах, з появою половців увійшла до їх племінного союзу в другій пол. 11 ст. У кін. 11 ст, П. почали нападати на землі Візантії. Для боротьби з ними візантійський імператор Олексій І Комнін (1081-1118) використав половців, внаслідок чого були раптово знищені більше ЗО тис. П. У 10-11 ст. частина П. визнала владу київських князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні р. Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168 у складі Чорних клобуків. За повідомленням візантійського автора Костянтина Багрянородного, у 8 ст. П. поділялись на 6 округів (орд), на чолі яких стояли «великі князі». В кожну орду входили 5 родів, які очолювались «меншими князями». В дніпровсько-дністровських ордах були відомі імена ханів Паці, Куркуте, Ваіцу та ін. Влада передавалась двоюрідним братам або їх дітям, що свідчить про пережитки матріархальних законів. У серед 11 ст. в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, Захоплених на війні полонених продавали в рабство або відпускали на волю за викуп. Основним видом господарської діяльності П. було кочове скотарство. Але в деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до напівосілого способу життя. В ряді місцевостей відкрито поховання П. Могильник 10-11 ст. був повністю розкопаний біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника. Арабський мандрівник Ахмедібн Фадлан (початок 10 ст.) описав детально їх зовнішній вигляд: вони були темнолицими брюнетами і мали гладко голені обличчя.

М. Пелещишин (Львів).

ПЕЧЕРНІ МІСТА - залишки, переважно, се­редньовічних населенних пунктів (міст, фортець-замків, монастирів, поселень), на території яких виявлено штучні або природні печерні споруди. П.м, відомі в Україні (Крим), Грузії, Італії, Середній і Малій Азії, Китаї, Індії та ін. Печери мали, в основному, культове (церкви, каплиці,могильники, господарські (підвали, загони для худоби) або воєнне (склади зброї, каземати, тюрма) призначення. Звичайно, вони поєднува­лись з наземними спорудами. Житлові примі­щення в печерах створювали, переважно, при монастирях. Після занепаду П.м. наземні споруди руйнувались, покривались грунтом і рослинністю, і зберігались тільки печери (добре були помітні штучні печери, розміщені на обривах скель). Мандрівники 17 - поч. 19 ст. дали тому багатьом поселенням назву П.м. У Пд.-Зх. Криму П.м, виникли в 5-7 ст. У 9 ст. з розвитком торгівлі і ремесел перетворились на міста і замки. Найбільші з них на території України: Інкерман (Каламіта), Ескі-Керммен, Мангуп (Феодоро),Чуфут-Кале (поблизу Бахчисараю). 31838 П.м. у Криму оголошено археологічним заповідником.

М. Ерстенюк (Львів).

ПЄРАЦЬКИЙ БРОНІСЛАВ (28.5.1895 -15.6.1934) - польський державний і політичний діяч, полковник. У роки Першої світової війни 1914-18 служив у польських військових формуваннях. З 1918 - член Польської Військової Організації. В 1918-19 брав участь в українсько-польській війні, був підполковником польської армії. В 1923 очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним з прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кін. 1920 - на поч. 30-х рр. став одним провідних діячів «санаційного» режиму та проурядової політичної організації - Безпартійний Блок Співпраці з урядом, з 1928 - депутат варшавського сейму. Виступав за проведення політики «сильної руки». Деякий час очолював польську таємну поліцію. В 1929-30 - віце-міністр, 1930-31 - міністр без портфеля, з 1931 - міністр внутрішніх справ Польщі. В 1930 керував «Пацифікацією» у Галичині (зокрема, Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (1931), в 1932 на Волині та Поліссі. В 1931 під тиском міжнародної громадськості пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. В червні 1931 провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання і митрополитом А. Шептицьким з метою пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу. Вбитий в червні 1934 у Варшаві членом ОУН Г. Мацейком як головний винуватець політичного терору проти українського населення на поч. 1930-х рр. Польський уряд використав загибель П. як привід для створення концентраційного табору для політичних в'язнів Берези Картузької. В організації замаху на П. були звинувачені і на Варшавському процесі 1936 засуджені до смертної кари та тривалих строків ув'язнення С. Бандера, М. Лебедь, М. Карпинець, Д. Гнатківська, М. Климишин та ін. члени ОУН.

ПИЛИПЧУК ПИЛИП (1869 - 1940)- український громадсько-політичний і державний діяч. Н. на Волині. Здобув інженерну освіту в Петербурзі. На поч. 20 ст. брав активну участь в житті української громади у Петербурзі. В 1917-18 -доцент теоретичної механіки у Київському політехнічному інституті. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, згодом - Української Народно-Республіканської Партії. У період директорії УНР— начальник водних шляхів Дніпра. В грудні 1918- квітні 1919-керуючий міністерством шляхів УНР в уряді В. Чехівського та С. Остапенка. Влітку-восени 1919 очолював дипломатичну місію уряду УНРу Варшаві. В 1920 входив до складу Комісії по виробленню Конституції Української Народної Республіки (створена 30.8.1920), яка працювала у Тарнові (Польща). В 1921-22 - П. голова Ради Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1922-25 - професор Українського (таємного) політехнічного інституту у Львові, З 1926 жив у Луцьку, працював інженером. Був засновником та головою Товариства ім. Лесі Українки. Помер у Холмі (тепер Польща).

ПИЛЯВЕЦЬКА БИТВА 1648 - переможна битва української армії, очолюваної Б. Хмельницьким, проти польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Староконстянтинівського р-ну Хмельницької обл.). Невдовзі післяблискучих перемог української армії в Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648 національно-визвольний рух охопив всю Україну, внаслідок чого влітку 1648 Київське, Брацлавське, Чернігівське і частина Подільського воєводства була звільнена з-під влади шляхетської Польщі. Значно активізувалися дії повстанців у Галичині і на Волині. На поч. червня 1648, прорушуючи умови перемир'я (від 2.6.1648) у Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького, до якого приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича, Осинського, Заславського та ін. В боях під Махнівкою (тепер село Козятинського р-ну Вінницької обл.; 16-18.7.1648) та Староконстянтиновом (25-27.7.1648) козацькі полки на чолі з М, Кривоносом розгромили шляхетські загони і визволили частину Поділля і Волині. Протягом серпня 1648 польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував в р-ні Глинян (поблизу Львова) та біля замку Човганський Камінь (тепер Теофіполь Хмельницької обл.) 40-тисячну армію, а з урахуванням допоміжного складу - бл. 100 тис. чол. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (регіментарів) - князя Д. Заславського, коронного підчашого М. Остророга і коронного хорунжого О. Конецпольського. На поч.ересня 1648 коронне війська виступило з місць свого базування на Волинь. На зустріч йому із р-ну Маслового Ставу (тепер село Маслівка Миронівського р-ну Київської обл.) через Білу Церкву-Паволоч-Погребище-Хмільник на Староконстянтинів рушила українська армія (бл. 100 тис. чол.) і загін буджацьких татар (бл. 600 чол.). Під Пилявцями, направому березі р. Ікви (за ін. дан., Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота М. Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9(19).6.1648 надійшло польське військо і стало табором на протележному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11(21).9.1648 запеклими боями за греблю через р. Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Иордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави,що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23).9.1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар (за ін. дан., бл. 20 тис. чол.) очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15(25).9.1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування, Вранці 13(23).9.1648 українська армія (лівим флангом командував М. Кривоніс, центром -1. Чернята, правим - Півторакожух) вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24).9.1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу. Українська армія захопила всю ворожу артилерію (бл. 100 гармат) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Блискуча перемога української армії в П:б. мала велике воєнно-політичне значення. В результаті П. б. польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».

ПИЛЬКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1880 - 1922) -український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18-полковник російської армії. З поч. 1917 П. брав активну участь у творенні української армії. В серед, травня 1917 П. у складі української делегації (В. Винниченко, С.Єфремов, М. Ковалевський, Г. Одинець та ін.) вів переговори з представниками Тимчасового Уряду у Петербурзі про визнання російськими властями автономії України та визначення кордонів майбутнього автономного утворення відповідно до етнографічного принципу. В травні-червні 1917 брав участь у роботі першого і другого Всеукраїнських військових з'їздів, на яких був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету (виконував функції представника при головному штабі в Петербурзі) та Ради Військових Депутатів, що увійшла складовою частиною до УЦР. З кін. листопада 1917 служив у Генеральному Військовому Штабі при Генеральному Секретаріаті Військових Справ УНР, де виконував функції старшини для особливих доручень. У 1818-19- командир окремого Кордонного корпусу, інспектор культурно-освітніх справ Армії УНР. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 П. емігрував до Польщі. Виступив засновником військового ж-лу «Наша Зоря». Помер у таборі інтернованих у Каліші (тепер Познанське воєводство, Польща).

ПИЛЬЧИКІВ (Пильчиков) ДМИТРО ПАВЛОВИЧ [26.10(7.11). 1821-5(17).10.1893]-український громадський і культурний діяч, педагог. Н. наХерсонщині. Післязакінчення в 1863 історико-філологічного ф-ту Київського ун-ту П. працював помічником бібліотекаря в цьому ж ун­ті. В 1846-64 викладав у Полтавському кадеському корпусі. В 1846 познайомився з Т, Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братсва. В 1860-70-х рр. брав участь у національно-демократичному русі, був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді. В 1870-х рр. підтримував зв'язки з галицькими громадськими і культурними діячами, та з М. Драгомановим. У 1873 П., перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом - наукове Товариство ім. Т. Шевченка). Помер у Харкові.

М. Ерстенюк (Львів).

ПИМОНЕНКО МИКОЛА КОРНИЛОВИЧ [25.2.(9.3).1862-13(26).3.1912)-видатний український художник, академік Петербурзької AM (з 1904). Н. у Києві в сім'ї іконописця. Художню освіту здобув у іконописній школі Києво-Печерської Паври, в малювальній школі М. Мурашка (1878-82) та Петербурзькій AM (1882-84) у В. Орловського. З 1884 викладав у Київській малювальній школі. В 1900 став співзасновником і викладачем Київського художнього училища. З 1893-експонент, а зі 899-член Товариства передвижників. П. - майстер реалістичного жанрового живопису. Один з перших в українському малярстві зумів поєднати побутовий жанр з поетичним національним пейзажем. П. - автор бл. 715 картин і рисунків. Найбільш відомі картини П.: «Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «По воду», «Ворожіння», «Проводи рекрутів» (всі - 1893), «Жнива» (1896), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Брід» (1901), «Ревнощі» (1901), «У похід», «Продавщиця полотна» (обидві - 1902), «Біля річки» (1905), «Українська ніч», «Перед грозою» (обидві-1906), «Збирання сіна на Україні» (1907), «Суперниці. Біля колодязя» (1909), «Гопак» (1910), портрети -«Автопортрет», «Портрет батька художника» (1880), «Молодиця». Його учнями були Г. Дедченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

ПИНТЯ (Пинта; рр. н. і см. невід.) - ватажок загону опришків. У 1701-04 очолював у Закарпатті опришківський загін. У 1704 до П. приєднався загін опришків І. Пискливого. Об'єднаний загін опришків (бл. 86 чол.) діяву Коломийському повіту здобув Косів (тепер Івано-Франківська обл.). Брав участь у національно-визвольному русі угорського народу під керівництвом Ференца Ракоці II проти влади Габсбургів. Дальша його доля неврома.

М. Ерстенюк (Львів).

ПИСКЛИВИЙ ІВАН (р. н. невід. - п. 1705) -ватажок загону опришків. У 1701 організував загін покутських опришків, що діяв у Коломийському повіті (тепер Івано-Франківська обл.). У 1704 приєднався до загону закарпатських опришків, очолюваних Пинтею. Брав участь у здобутті Косова. Під час одного з боїв з загоном урядових військ був схоплений і незабаром страчений у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

М. Ерстенюк (Львів).

ПІВДЕННЕ ТОВАРИСТВО ДЕКАБРИСТІВ -таємна революційна організація декабристів в Україні. Створена в березні 1821 членами Тульчинської управи колишнього «Союзу Благоденства» (П. Пестель, О. Юшневський, 0. Баратинський та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, О. Юшневський від П.Т.Д. становили т. зв. Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати С. і М. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні. Протягом 1822-25 щорічно в Києві, під час контрактового ярмарку, відбувались з'їзди керівних діячів Південного Товариства, які вирішували організаційніта програмні питання. З'їзд 1822 остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з П. Постелем (пізніше 0. Баратинським), Кам'янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківську на чолі з С. Муразйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 обговорили і схвалили програму товариства - «Руську Правду», написану П. Пестелем. На з'їзді в 1825 обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного Товариства прагнули об'єднатися з Північним Товариством декабристів. Навесні 1824 П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного Товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі «Руської правди», хоч північні декабристи готові були прийняти республі­канський принцип, а П. Пестель - ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського Патріотичного Товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного Товариства увійшло Товариство Об'єднаних Слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу. Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений несподіваною смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного Товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 П. Пестеля, а пізніше і О. Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку 3(15). 1.1826 Південне Товариство було розгромлене.

Т. Поліщук (Львів).

ПІВТОРАК -назва розмінної монети номінальною вартістю 1,5 гроша, карбування якої і розпочалося на монетних дворах Речі Посполитої з 1614. Найбільш маштабною була емісія П. у 1614-27 під час правління короля Сигізмунда III Вази. Початково маса монети складала 1,54 г. срібла (0,72 г. чистого металу), згодом вона зменшилась до 1,08 (0,31 чистого металу). Востаннє П. карбувалась у 1753-56. Протягом 17-18 ст. П. була найбільш поширеними монетами на грошовому ринку українських земель, де їх часто називали «чехами». Поряд з польсько-литовськими П. в обігу часто зустрічалися одно­типні монети карбовані на монетних дворах і шведських володінь у Прибалтиці, Прусії та ін. німецьких держав.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ ІМПЕРАТОРСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА (Юго-Западний Отдел Императорского Русского Географического Общества в Києве) - фактично самостійне наукове товариство, створене у Києві 13(25).2.1873 з метою вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України. Першим головою товариства був Г. Ґалаґан, пізніше - В. Антонович. У роботі Товариства брали участь Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський. Видали 2 томи «Записок» (1874- 75). Окремими додатками у «Записках» були опубліковані думи і пісні бандуриста О. Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І. Рудченка (1874), історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-75), підготовлено видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-80). У березні 1874. Товариство провело перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875. У серпні 1874 за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний З'їзд у Києві, а в березні 1875 Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі, 3 1874 почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в «українофільстві» та «неблагодійності». Після обрання В. Антоновича головою, а П. Чубинського заступником (1875) переслідування посилилось. Товариство змушене було обмежити свою діяльність. На підставі Емського акту 1876 російський уряд у червні 1876 ліквідував Товариство. Музей Товариства ввійшов до складу Археологічного товариства при Київській духовній академії, бібліотеку частково передано Комерційному інститутові.