БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 50 страница

ОТМАРШТЕЙН ЮРІЙ (10.4.1890 - 2.5.1922) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. Н. у Тирасполі Херсонської губернії (тепер Молдова). В 1916 закінчив Миколаївську військову академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 служив у російській армії. В період Гетьманату командував Сердюцьким кінним Лубенським полком. 20.11.1918 під час антигетьманського повстання перейшов на сторону Директорії УНР. У грудні 1918 очолював штаб Осадного Корпусу Січових Стрільців під час боїв за Київ. На поч. 1919 - начальник штабу Корпусу Січових Стрільців, з липня 1919- начальник штабу Другої дивізії Січових Стрільців. У листопаді 1921 - начальник штабу Армії УНР у Другому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У 1920-21 О. разом з І. Чмолою, Р. Дашкевичем став активним організатором Української Військової Організації на західноукраїнських землях, пізніше -шеф штабу Начальної Команди УВО. Координував діяльність УВО на території УСРР. Загинув 2.5.1922 за нез'ясованих обставин під час відвідання польського табору для українських військовополонених у Щеп'юрно (Польща). На думку деяких дослідників, загинув від кулі агента Дифензиви.

ОТРОКИ - категорія князівських та боярських слуг в 10-11 ст. у Київській Русі, які належали до молодих дружинників. О. становили особисту охорону князя або боярина, брали участь у походах і збиранні данини, відали княжим господарством і виконували різні доручення.

ОХМАТІВСЬКА БИТВА 1655 (Дрижипільсь ка битва) - битва українсько-московськогого війська проти польсько-татарської армії під Охматовим (тепер село Жашківського р-ну Черкаської обл.) під час національно-визволної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Восени 1654 Польща активізувала воєнні дії в Україні. Коронний гетьман С. Потоцький повів польські війська на Поділля і Брацлавщину. 10(20). 1.1655 польська армія і загони кримських татар взяли в облогу Умань. Місто обороняв козацький полк І. Богуна. На допомогу обложеним в Умані з-під Білої Церкви виступило 70-тисячне українське військо під командуванням Б. Хмельницького і московські частини (20 тис.чол.; за ін.дан., 6 тис.чол.) на чолі з В. Шереметьєвим та В. Бутурліним. Головні сили воюючихсторікі зустрілися в долині р. Багви під Охматовим. 19(29).1.1655 на Дрижиполі при сильному морозі розпочалася жорстока битва. Польським частинам під командуванням коронного обозного С. Чарнецького вдалося прорвати оборону московських військ і захопити частину артилерії. Козаки встигли збудувати табір і відбили всі атаки ворога. Запекла битва тривала три дні. На полі бою з обох сторін загинуло бл. 15 тис.чоловік. Під час битви не раз доходило до рукопашного бою. Поле битви встеляли гори замерзлих трупів, які противники використовували замість окопів. 22.1.1655 українська армія перейшла у наступ і, завдавши польсько-татарським військам значних втрат, змусила їх відступити з Правобережної України за р. Буг.

ОХОТНИЦЬКІ ПОЛКИ - наймані військові підрозділи у Лівобережній Україні, створені гетьманським урядом на поч. 70-х рр. 17 ст. Поділялися на піхотні (сердюцькі) та кіннотні (компанійські) полки. На відміну від основної частини українського війська - городових полків, козаки безплатно в обов'язковому порядку відбували військову службу і забезпечували себе за свій рахунок спорядженням. О.п. комплектувалися з добровольців (охотників - звідси і назва) і одержували від гетьманського уряду платню, амуніцію, бойове спорядження, продовольство тощо. Використовувалися для придушення антидержавних виступів та соціальних заворушень, несли прикордонну службу і охороняли гетьманську резиденцію. Із скасуванням царським урядом гетьманства (1764) і збільшенням у Лівобережній Україні контингенту російських регулярних військ О.п. у кін. 70-х - на поч. 80-х рр. 18 ст. було ліквідовано.

ОХРИМОВИЧ ВАСИЛЬ (псевд. Кузьма, Пилип: 25.5.1914- 19.5.1954)-українськийвійськовий і політичний діяч, майор Української Повстанської Армії. Н. у с. Дичкові Тернопільського повіту (за ін. дан., у Львові). Ще навчаючись у гімназії, вступив до Організації Українських Націоналістів. Активно виступав проти польського окупаційного режиму в Західній Україні, за що кілька разів заарештовувався. В 1934-36 О. був ув'язнений у Берез Картузькій. Після виходу з концтабору продовжував боротьбу проти польської, а згодом і більшовицької влади в Галичині. В 1941 О. очолив обласний провід ОУН на Тернопільщині. Під час німецької окупації брав участь урусі Опору, став одним з співзасновників Української Повстанської Армії, в 1943 - крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, член Проводу ОУН. Активний член комітету по створенню Української Головної Визвольної Ради, пізніше - член УГВР. З 1946 перебував у еміграції, підтримував тісні контакти з націоналістичним рухом на батьківщині. У 1946-51 член Закордонного Представництва УГВР, член Закордонних Частин ОУН (до 1948). В 1951 (за ін.дан., у 1953) О. повернувся в Україну для координації дій підпілля ОУН-УПА. Заарештований органами безпеки у травні 1954. Засуджений Київським військовим трибуналом до розстрілу.

ОХРИМОВИЧ ВОЛОДИМИР (27.5.1870 -6.11.1931)- український громадсько-політичний діяч, вчений, журналіст. Д. чл. Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1899), чл.-кор. Петербурзької АН. Н. у с. Вельдіжі побл. Долини на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). Після здобуття юридичної освіти займався адвокатською практикою. Брав активну участь в суспільно-політичному житті Галичини. З 1890 належав до Української Радикальної Партії. В 90-х рр. 19 ст. співпрацював у виданнях національно-демократичного напряму - “Народ” (1890) і “Життя і Слово” (1895). У 1889-93 викладав право у Львівському ун-ті, з 1897 - доктор цього ун-ту. В 1899 О. спільно з В. Будзиновським, І. Франком, Є. Левицьким став співзасновником Української Національно-Демократичної Партії, входив разом Є. Олесницьким, Т, Окуневським, Є. Петрушевичем, В. Бачинським, Л. Цегельським, С. Бараном, В. Панейком, В. Сінгалевичем та ін. до складу її керівного органу - Тіснішого Народного Комітету УНДП. Протягом 1902, 1906-07 і 1924-25 О. редагував газету “Діло”, редагував в 1900 і співпрацював в 1907 з щотижневиком “Свобода”, в 1907-08 - депутат віденського парламенту. Після захоплення Галичини російськими військами, О. був заарештований окупаційною владою і разом з сотнями представників української інтелігенції і духівництва депортований до Сибіру. В 1918 повернувся до Львова. Входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. З квітня 1919- член-засновник Української Трудової Партії (з 1923 - її голова). З серед. 1920-х рр. О. належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1921-25 - професор Українського (таємного) Університету у Львові, декан юридичного ф-ту, був віце-президентом Наукового Товариства ім.Т. Шевченка і головою статистичної комісії. Помер і похований у Львові. Автор ряду цінних праць з питань етнографії (“Значення українських весільних обрядів і пісень в історичному розвитку сім'ї; 1891, 1893”; “Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних”, 1895; “Звідки взялася назва “бойки”?”, 1895; “Вражіння з Угорської Руси”, 1895), статистики (“З поля національної статистики Галичини”, “Русини-латинники” (1912), “Фактичні і фіктивні страти русинів в демографічнім балансі Галичини за десятиліття 1900-12”, (1912), що друкувалися в “Записках НТШ” та ін. наукових виданнях.

ОХРИМОВИЧ СТЕПАН (18.9.1905-10.4.1931) -український політичний діяч, член ОУН (з 1929). Н. у м. Сколе на Львівщині. Навчався у Академічній гімназії у Львові, а в 1923-24 - Львівському (таємному) Українському Університеті. Згодом закінчив філософський ф-тет Львівського ун-ту. У студентські роки брав активну участь у створенні нелегальних молодіжних організацій - Групи Української Державницької Молоді, в 1926 - Союзу Украінської Націоналістичної Молоді та ін. У 1927-28 — учасник конференції українських націоналістів у Берліні та Празі, на яких вироблялися засади об'єднання всіх націоналістичних сил, що діяли на українських землях і за кордоном в єдину організацію. В січні-лютому 1929 О. був учасником Першого Конгресу Українських Націоналістів, на якому утворено Організацію Українських Націоналістів. О. зробив значний внесок у теоретичне обгрунтування засад українського націоналізму. З 1928 - редактор першого нелегального молодіжного журналу “Юнак”, у 1929-32 - співробітничав у тижневику “Український Голос” у Перемишлі і редагував місячник “Студентський Шлях” у Львові. Ініціатор видання і перший редактор “Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”. У лютому 1930 О. затверджений Є. Коновальцем організаційним референтом КЕ ОУН на ЗУЗ. У кін. 1930 О. після смерті Ю. Гомвінського призначений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Навесні 1931 заарештований польською поліцією. Звинувачений у державній зраді, О. під час допитів був підданий жорстоким тортурам. Польська поліція, не спромігшись добитися зізнань, і не знайшовши доказів про приналежність О. до діяльності ОУН, змушена була його відпустити. Проте катування у слідчій тюрмі підірвали здоров'я О. і 10.4.1931 він помер у Завадові (біля Стрия). Похорон, який відбувався на Великдень, і у якому взяли участь тисячі селян з навколишніх сіл, перетворився на масову антипольську демонстрацію.

ОХРИМОВИЧ ЮЛІАН (1893 - 1010.1921) -український громадський і політичний діяч. Брат В. Охримовича. Н. у Стрию (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика. 31911 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. В довоєнний період був одним з лідерів українського студентського руху в Галичині, входив до керівних органів (Головної Управи) Українського Студентського Союзу. В 1913-14 редагував студентський журнал “Шляхи”, що виходив у Львові. На поч. Першої світової війни 1914-18 переїхав для пропагування ідей національної революції серед студентства у Наддніпрянську Україну. Вступив до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, у 1917-18 - секретар ЦК УПСР. У квітні 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від студентських організацій. Відмовився покинути Україну в період встановлення більшовицького режиму. З 1920 жив у Харкові, де працював у видавництві “Рух” (з лютого 1921). У 1921 заарештований співробітниками ВЧК, звинувачений у приналежності до Українського Центрального Повстанського Комітету і розстріляний у Києві. Автор праці “Розвиток української національно-політичної думки” (1918).

ПАВЛЕНКО ВІКТОР (1888 - 1932) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914 -18 -підполковник авіації російської армії. До 1917 П. командував повітряною охороною ставки Верховного головнокомандуючого російської армії у Могилеві. У травні 1917 - делегат Першого Всеукраїнського військового з'їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (стала складовою частиною Української Центральної Ради). У листопаді-грудні 1917-начальник Київського Військового Округу (КВО). В листопаді 1917 за наказом П. було сформовано дві сердюцькі дивізії (бл.12 тис. чол; команд. -полк. Ю. Капкан та ген. О. Греков), чим було покладено початок створенню гвардійських частин української армії у новітній час. Ініціатива П. зазнала нищівної критики зі сторони соціалістичне настроєних керівників Генерального Секретаріату Військових Справ УНР. Незабаром П. звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка «була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва». В кін. грудня 1917 усунений з посади начальника КВО, а сформовані П. частини демобілізовано. З листопада 1918 до грудня 1920 - командуючий авіацією Армії Української Народної Республіки. У 1921-26 перебував в еміграції. В 1926 (за ін. дан., 1928) повернувся в Україну. Помер підчас голоду на Кубані.

ПАВЛИК МИХАЙЛО (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко; 17.9.1853 -26.1.1915) - громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник. Н. у Монастирську Коломийського округу. Навчався у гімназії в Коломиї і Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москофілів (див. Москвофільство). Після вступу в 1874 до Львівського ун-ту увійшов до складу «Академічного гуртка». Дописував до журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал «Громадський Друг» (1878), альманахи «Дзвін» і «Молот», брав участь у польсько-українському соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п'ять разів ув'язнений, суджений 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, в 1879 виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 видавав журнал «Громада». У 1889 був редактором народовецької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української Радикальної Партії, видавав Ті органи «Народ» (1890-95), «Хлібороб» (1891-95), «Громадський Голос» (1898-1903). В 1897-1904 -перший бібліотекар НТШ, дійсний член НТШ. У 1914 - заступник голови Головної Української Ради. Автор повістей «Пропащий чоловік», «Вихора», численних оповідань, видавець листування і творів М. Драгоманова, праць «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895» (1896) та ін.

Д. Кушплір (Львів).

ПАВЛО 1 [20.9(1.10).1754 - 12(24).3.18011 -російський імператор з 6(17).11.1796. Син Петра ІII і Катерини II. Був одружений з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті - з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою (з 1776, у православ'ї - Марія Федорівна). З 1783 жив у Гатчині, де мав свій двір і невелике військо. У внутрішній політиці П. І сприяв поширенню поміщицького землеволодіння (дворянам було роздано бл. 600 тис. державних селян, з них до 150 тис. в Україні); роздавав дворянам і урядовцям землі на Пд. Україні(на 1800 - бл. 8 млн. десятин).; у грудні 1796 видав указ про закріпачення селян Пд. України, Дону і Приазов'я, одночасно указом про 3-х денну панщину (1796) П. 1 мав намір регламентувати повинності селян. П. 1, будучи противником політичних заходів Катерини II, скасував розпочатті нею перетворення (зокрема, в 1796 ліквідував намісництва, знову запровадив поділ на губернії), частково відновив судову систему, що існувала в 1760-70-х рр. (в Україні було поновлено діяльність Генерального земського і підкоморського суду; 1796). Страх російського уряду перед впливом вільнолюбивих ідей Великої Французької революції примусив П. І ввести сувору цензуру, закрити приватні друкарні (1797), заборонити ввіз іноземної літератури (1800). Армія була реформована за пруським зразком. П.1 продовжував традиційну для московського центру колоніальну національну політику щодо неросійських народів імперії. Українські автономістичні кола сподівалися з приходом до влади П. 1 послаблення централістської політики російської адміністарції (у ній значну роль відігравали урядовці українського походження - 0. Безбородько, Д. Трощинський, В.Кочубей, брати А. та І. Гудовичі та ін.) щодо України. Ходили навіть чутки про відновлення гетьманства на чолі з сином П.1 великим князем Констянтином і регентом А. Гудовичем. Однак, єдине, що було зроблено урядом П. 1, це поновлено підком Орський суд (1796) та фунціонуван-ня норм магдебургзького права. За П. 1 Росія входила до т.зв. другої антифранцузької коаліції, вела воєнні дії проти республіканської Франції (Італійський та Швейцарський походи російської армії у 1799 під командуванням 0. Суворова). Загострення суперечностей між Росією та її союзниками Англією та Австрією привели до розриву з Британською імперією (1800) та зближення П.1 з Наполеном І Бонапартом. Незадоволення внутрішньою та зовнішньою політикою П.1широких дворянських та військових кіл, його психологічна неврівноваженість і самодурство, викликало ряд змов придворної аристократії - т. зв. «Смоленська змова» 1798 та гвардійська змова 1800-01, яка завершилась вбивством П. 1 в ніч з 1.1(23) на 12(24).3.1801 у Михайлівському замку. Російський престол зайняв його син Олександр 1.

Т. Полещук (Львів).

ПАВЛЮК (Буг) ПАВЛО (р. н. невід. - п. 19.4.1638) - козацький гетьман, керівник національно - визвольного повстання 1637 в Україні (див. Павлюка повстання 1637). У 1635 він брав участь разом з гетьманом І. Судимою у зруйнуванні козаками фортеці Кодак. Схоплений і засуджений польською шляхтою до страти, П. зумів врятуватися від смерті. В 1637 на чолі загону запорожців допомагав кримському хану Інаєт-Гірею у боротьбі проти ставленика Туреччини. Влітку 1637 П. очолив козацьке повстання проти польських загарбників. 6.12.1637 в запеклому бою біля с. Кумейки (тепер Чигиринський р-н Черкаської обл.) повсталі зазнали поразки. П. з частиною козаків відступив, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу Черкас) загін гетьмана П. з'єднався з козаками, яких очолював Д. Гуня. Незабаром повстанців оточило польське військо на чолі з гетьманом М. Потоцьким, і через деякий час вони змушені були капітулювати. П. схопили і стратили в квітні 1638 у Варшаві.

ПАВЛЮКА ПОВСТАННЯ 1637 - національно-визвольне повстання в Україні під керівництвом П. Павлюка. Повстання почалось на Запорізький Січі. Влітку 1637 загін запорожців на чолі з П. вирушив із Запоріжжя на Київщину. Здобувши Корсунь, повсталі оволоділи артилерією реєстрових козаків. У серпні 1637 П. звернувся до українського народу з універсалом, в якому закликав вступати до повстанських загонів. На Переяславщину піднімати і організовувати повстанців були вислані полковники К. Скидам і С.Биховець. Незабаром повстання охопило всю Лівобережну Україну. Повсталі нападали на панські маєтки, руйнували шляхетські замки, здобували міста та фортеці. 6(16). 12.1637 у жорстокій битві під с. Кумейки (тепер Чигиринського р-ну Черкаська обл.) повстанське військо зазнало поразки. Повсталі відступили до Боровиці (побл. Черкас), де попавши в оточення, змушені були капітулювати. П. Павлюк був схоплений польськими жовнірами, вивезений до Варшави і страчений 19.4.1638.

ПАВСАНІЙ (2 ст.) - давньогрецький письменник, мандрівник і географ. Н., ймовірно, в Лідії (Мала Азія). Побував в Італії, на Сардінії, Корсиці, в Аравії і Сирії. Автор праці «Опис Еллади» (у 10 книгах), написаної в 70-х рр. 2 ст. Твір П. містить цінні дані в першу чергу з історії давнього мистецтва, зокрема довідкові матеріали про грецьких живописців, скульпторів, архітекторів. Поряд з детальним списком найбільш видатних пам'яток архітектури і мистецтва Стародавньої Греції П. подав важливі відомості з грецької історії, міфології, релігії, описав місцеві вірування, обряди і звичаї. Під час написання своєї праці П. користувався не тільки власними спостереженнями, але використовував твори істориків (напр., Істра) та географів (Полемона, Артемідора), які до нашого часу не збереглися. У своїх книгах П. згадує про скіфів і сарматів.

ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА 1939 - назва секретного додаткового протоколу до договору про ненапад між СРСР та Німеччиною, підписаного 23.8.1939 у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом, Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:

1) У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є границею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віденської області визнаються обома сторонами. 2) У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно вияснене лише протягом дальшого політичного розвитку... 3) Стосовно південно-східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР до Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях. 4) Цей протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

З підписанням секретного додаткового протоколу різко змінилася стратегічна розстановка сил у Європі на користь фашистської Німеччини. Підписанням пакту дві тоталітарні держави-фашистська Німеччина і комуністичний Радянський Союз прискорили розв'язання Другої світової війни 1939-45. У процесі його реалізації обидві країни здійснювали спільні агресивні дії проти Польщі, країн Прибалтики, Румунії. Вже 17.9.1939 радянські війська перейшли східний кордон Польщі і зайняли визначену П.М.-Р. те­риторію Західної України і Західної Білорусії. Т. зв. визвольний похід Червоної Армії закінчився підписанням 28.9.1939 «Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною» та двох секретних протоколів. Договір складався з п'яти статей, які закріпляли розподіл Польщі, і встановлювали нові кордони між двома державами.

Включення у склад СРСР Західної України супроводжувався насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями і арештами серед місцевого населення. З 1939 по 1941 тільки у тюрмах «визволеної» Галичини було замучено 50 тис. політв'язнів, з її території депортовано понад мільйон жителів. У ст. 2 договору відзначалося, що обидві сторони розглядають розподіл Польщі і встановлення нового кордону «остаточним і усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення». Ст. 4 договору констатувала, що «радянський і німецький уряди розглядають проведену перебудову (тобто розподіл Польщі) як надійний фундамент для дальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами». Положеннями додаткових протоколів від 28.9.1939 вносились часткові зміни у ст. 1 П.М.-Р., згідно яких «територія Литовської держави включатиметься в сферу інтересів СРСР, так як з другого боку Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства включається в сферу інтересів Німеччини». Перерозподіл сфер впливу супроводжувався зобов'язаннями обидвох держав не допускати «на своїх територіях ніякої польської агітації», а у випадку її появи агресори заявляли, що вони «ліквідують зародок подібної агітації на своїх територіях».

П.М.-Р. від 23.8.1939 та «Договір про дружбу і кордон між Німеччиною і СРСР» від 28.9. 1939, а також секретні додатки до нього переконливо доводять про спільну змову гітлерівського і комуністичного керівництва двох тоталітарних держав протидемократичних країн і миролюбивих сил світу й їх співучасть у розв'язанні Другої світової війни. Не випадково протягом багатьох десятиріч комуністичне керівництво СРСР намагалось приховати від своїх народів такі ганебні документи. Вперше вони були опубліковані в СРСР лише в 1989.

С. Мовчан (Львів).

ПАЛАНКА - адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі. Виникнення П. було зумовлене збільшенням населення на Запоріжжі й ускладненням, у зв'язку з цим, функцій управління та суду. Повністю система П. сформувалась у період існування Нової Січі (1734-75). Напередодні ліквідації Нової Січі існувало 8 П.: на правому березі Дніпра - Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або Перевознинська), на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. Центром П. була слобода з невеликим укріпленням, де розміщувалась козацька залога. На чолі П. стояв полковник, який зосереджував у своїх руках всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Полковнику підпорядковувалась адміністрація П. - писар, отамани слобід тощо. Некозацьке населення, яке проживало натериторії П. підлягало влад) паланкової старшини. Паланкова старшина призначалась військовою старшиною - Кошем Запорізької Січі.

ПАЛИВОДА ІВАН (1885 - 30.1.1985) - український громадсько-політичний діяч, художник. Н. на Полтавщині. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1919 П. брав участь в роботі Трудового Конгресу України. В квітні-серпні 1919 - керуючий Міністерством пошт і телеграфу УНР в уряді Б. Мартоса. 31919 перебував в еміграції, жив у Чехо-Словаччині, Німеччині і США. Активно займався громадсько-політичною діяльністю у середовищі української діаспори Америки. В 1958-66 очолював ідеологічно-громадську організацію - Українську Вільну Громаду Америки та Товариство Сприяння УНРаді. Довгий час завідував бібліотекою Українського Православного Центру в Саут Бавнд Бруку (штат Нью-Джерсі). П. займався малярством, був учасником виставок Об'єднання митців - українців в Америці (існує з 1952). Помер у Сомерсеті (штат Нью Джерсі, США).

ПАЛІЄНКО МИКОЛА (30.9.1896-21.7.1944)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на Київщині. Інженер-хімік за фахом. Протягом Першої світової війни 1914-18 завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті. Під час українських національно-визвольних змагань 1917-21 - підполковником Української Народної Республіки. З 1928 перебував на службі в польській армії, 1932-34 навчався у Вищій військовій школі в Кракові. Брав участь у німецько-польській війні 1939. У 1943-44 - начальник унтер-офіцерської школи, командир дивізіону важкої артилерії Дивізії «Галичина». Загинув в бою з радянськими частинами під Бродами в липні 1944.

ПАЛІЇВ ДМИТРО (17.5.1896 - 19 або 20.7.1944) - відомий український політичний і військовий діяч, журналіст. Н. у с. Перевізці біля Калуша (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив Коломмйську гімназію. У роки Першої світової війни 1914-18 - підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців. У 1918 П. був одним з організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 - четар Української Галицької Армії, ад'ютант Д. Вітовського, згодом - генерала М. Тарнавського. Брав активну участь у створені Української Військової Організації, член Начальної Команди УВО (1921-26). У 1923-24 П. спільно з Д. Донцов им і В. Кузьмовичем редагував орган Української Партії Національної Роботи - двотижневик «Заграва», головний редактор газети «Новий Час» (1923-33, з перервами). В 1925 П. виступив співзасновником У країнського Націоанально-Демократичного Об'єднання, в 1925-33 очолював Центральний (Народний) Комітет партії. Був одним із зв'язкових об'єднання з Є. Коновальцем. У 1928-30 - посол до польського сейму від УНДО. П. кілька разів заарештовувався польською поліцією і протягом 1930-33 відбував ув'язнення. В 1930-х рр. редагував газети «Батьківщина» (1934-39), «Перемога» і «Українські Вісті» (1935-39). У 1938 П., не погоджуючись з політичною лінією проводу УНДО (виступав з критикою політики «Нормалізації» і концепції «народної революції»), очолив партійну опозицію, що незабаром заснувала нову партію - Фронт Національної Єдності. В 1938 П. був обраний головою новоствореної організації. У роки Другої світової війни 1939-45 П. був одним з ініціаторів сформування дивізії «Галичина». В 1944 очолював відділ старшинського вишколу дивізії. Загинув у липні 1944 в боях під Бродами.

/. Федик (Львів).

ПАЛІЙ СЕМЕН (справжн. прізв. - Гурко; н. 1640-і рр.-п. між 24.1. і 13.5.1710) - полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кін. 17-на поч. 18 ст. Н. у Борзні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На поч. 1680-х рр. кілька полків на чолі з П. перейшли на малозаселену територію Пд. Київщини. Опорним пунктом П. обрав місто Фастів. У 1683 загін козаків, очолюваний П., брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684-85 при сприянні П. були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680-90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою П., стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини. В кін. 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював П. та його сподвижники С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом П. визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та ін міста. В 1699 польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом П. (див. Палія повстання 1702-04). Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, П. спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карпа XII. Після зайняття військами І. Мазепи Правобережжя П., прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політикута робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло І. Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. В 1705 П. був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади П. було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.