БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 52 страница

Незважаючи на окремі розходження в позиці­ях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привелодо прийняття 25.6.1919 рішення, згідно якого Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд". Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польщі. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Тома шівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом.

За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття заТріанонським договором передавалося Чехо-Словаччині. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім'я розвитку післявоєнного співробітництва, за­початкована П.м.к. Версальська система дого­ворів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.

С. Мовчан (Львів).

 

ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947 - укладені 10.2.1947 у Парижі державами-переможцями у Другій світовій війні 1939-45 з кожною з п'яти країн, що були союзницями Німеччини: Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Набрали чинності 15.9.1947. Підготовку текстів договорів здійснювали протягом 1945-46 Рада міністрів закордонних справ (США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю) і Паризька мирна конференція 1946. У роботі останньої брали участь представники 21 держави, у т.ч. Української. РСР (голова делегації -Д.Мануільський) як члена ООН. Українська РСР підписала всі п'ять договорів. Основні розділи П.м.д. 1947 стосуються територіальних змін, політичних, військових, економічних питань, репарацій і реституцій. Договори передбачали строки виведення окупаційних військ. Мирний договір з Румунією заторкував, зокрема, територіальні та ін. питання, пов'язані з Україною. Договір остаточно встановлював радянсько-румунський кордон відповідно до угоди між цими країнами від 28.6.1940, остаточно закріплючи включення до Радянського Союзу Бессарабії та Північної Буковини. У договорі містилися спеціальні постанови, що стверджували міжнародний ре­жим судноплавства по Дунаю.

Г. Кипаренко (Львів).

 

ПАРТИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (1840 - 20.1.1895) -український вчений-мовознавець, етнограф, історик, педагог і громадський діяч. Н. у с. Тесарів Стрийського округу. В 1864 закінчив Львівський ун-тет. Викладав у Тернопільській (1864-68), Академічній гімназії у Львові (1868-71) і Львівській вчительській семінарії (1871-95). Один із лідерів народовецького руху в Галичині, редактор «Газети Шкільної» (1875-79), «Зорі» (1880-85). Автор підручників з мови і літератури, німецько-українського словника (1867), «Старинної історії Галичини» (1894). Переклав «Слово о полку Ігоревім» (1884).

Д. Кушплір (Львів).

 

ПАРЧЕВИЧ ПЕТРО (бл. 1612 - 23.7.1674) -діяч болгарського визвольного руху, дипломат на австрійській службі. Н. у с.Чипровці (Болгарія). Вчився в Римі, де став доктором канонічного права і теології. В 1656-61 - марціанопольський католицький архієпископ. Вживав заходів для залучення держав Зах. і Сх. Європи до антитурецької коаліції з метою визволення південнослов'янських народів. У березні-квітні 1657 був у Чигирині й Суботові як посол імператора Фердінанда III до гетьмана Б. Хмельницького. У переговорах з Б. Хмельницьким і генеральною старшиною пропонував посередництво імператора в справі встановлення миру України з Польщею. Записки секретаря П. Христофора Маріяновича містять певні відомості з дипломатичної історії України.

Я. Ісаєвич (Львів).

ПАСКЕВИЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ [8(19).5.1782- 20.1.(1.2). 1856] - військовий діяч, генерал-фельдмаршал (з 1829) російської армії, граф Ериванський (з 1828), князь Варшавський (з 1831). У 1800 закінчив Пажеський корпус. Учасник російсько-турецької війни 1806-12 та Вітчизняної війни 1812.31825- командир корпусу. З 1826 командував військами у Закавказзі, з березня 1827- намісник на Кавказі. Під час російсько-іранської війни 1826-28 російська армія під командуванням П. зайняла Тебріз (Тевріз), а згодом і весь Азербайджан. У період російсько-турецької війни 1828-29, очолені П. російські частини заволоділи фортецями Каре і Ерзерум. У 1831 П. керував придушенням Польського визвольного повстання 1830-31, після чого був призначений намісником Царства Польського. В 1849 російські війська під командуанням П. брали участь у придушенні революції в Угорщині. Під час Кримської війни 1853-56 - головнокомандуючий російськими військами на західни; кордонах імперії та на Дунаї (березень, 1854).

ПАСКЕВИЧІ - український козацько-старшинський рід (згодом дворянський) на Полтавщині 17-19 ст. Походив від козака Полтавського полку Федора Цаленка та його внука Івана П. Найвідоміші представники: Петро П. (рр. н. і см. невід.) - бунчужний товариш (1787). Заснував книгарню в Полтаві. Іван П. (1782-1856) - військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1829) російської армії, (див. 1. Паскевич).

ПАСТОРІЙ ЙОАХІМ (справжн. прізв. - Гір-тенберг; 20.9.1611 - 26.12,1681) - польський історик. Н. у м. Глогузі (Польща).За національністю німець. Служив лікарем і вчителем в домах української шляхти на Волині. Пізніше секретар і придворний історіограф польського короля Владислава IV Вази. Автор кількох творів, присвячених Хмельниччині. В праці «Скіфо-козацька війна» (вперше видана в 1652), з ілюстраціями В. Гондіуса наступні видання 1680 і 1685 під назвою «Історія Польщі» однобічно висвітлював події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.

ПАТРІАРХ (патріархія, патріархат) - вищий титул голови самостійної (автокефальної) церкви в православ'ї та помісної (самоуправної) у східних церквах, з'єднаних з Римським престолом. У Старому Заповіті П. називаються вожді племен. У Новому Заповіті це ім'я відноситься до всіх синів Якова, до Давида і Аврама. В юдаїзмі у 1-5 ст., після падіння Єрусалима, так йменувалися голови юдейських общин в Іранській та Римській державах, місцезнаходження, яких було відповідно у Вавілоні та Тиберіаді. У християнстві в 4 ст. титул П. вживався як почесне ім'я найбільш шанованих єпископів і митрополитів. У 5 ст. П. отримав статус найвищої посади в церковній ієрархії. Вирішальне значення в ї х формуванні та визначенні кордонів церков мав поділ Римської імперії на округи (дієцезії) та провінції (єпархії), що до певної міри збігався з національними межами. Відповідно в кордонах дієцезій формувалися великі об'єднання громад. Права більших митрополитів - Риму, Олександрії, Антіохії та ін. закріпив Перший Вселенський Собор (325), а Другий Вселенський Собор (381) надав Константинопольському престолові перевагу честі перед іншими, але після Риму. Вперше П. іменовано єпископів Риму, і Константинополя, Олексадрії, Анатолії, Єрусалиму в канонах Четвертого Вселенського Собору (451). Інші екзархи Сходу - Кесарії Кападокійської (Понту) Ефезу (Азії), Гераклеї (Фракії) тоді ж були підпорядкеовані Константинопольському престолові, а примаси Заходу - Медіолану, Аквілеї, Равени, Карфагену та ін. - з часом підпали під владу Риму і втратили свій надєпископський статус. Сьогодні П. є голови Російської, Сербської, Румунської, Болгарської, Грузинської православних автокефальних церков, голови давньосхідних дохалкідонських (монофізитських і нестеріанських) церков, голови східних церков (Коптійської, Сирійської, Халдейської, Вірменської), з'єднаних з Римським престолом.

Глава Київської Церкви мав права і привілеї надєпископської гідності (екзарха, примаса), але традиційно іменувався митрополитом. Наприкінці 16 ст. дебатувалася можливість переїзду Константинопольського Патріарха в Україну, а в 17 ст. за митрополитів П. Могили та В. Рутського обговорювався проект поставлення П. в Києві. У 19 ст. Ватикан і уряд Австро-Угорщини двічі (1843, 1888) дискутували про утворення П. для всіх грекокатоликів імперії, що викликало опір уряду Угорщини та Угорського єпископату. Мит­рополит А. Шептицькийз ідеєю підпорядкування грекокатоликів Київському патріархові пов'язував відновлення церковної єдності в Україні. 11.11.1963 митрополит Й. Сліпий у виступі на Другому Ватиканському Соборі (1963-65) задекларував патріаршу гідність голови УГКЦ. 23.12.1963 Східна Конгрегація підтвердила, що митрополит Львова є Верховним архієпископом, а декрет про Східні Католицькі Церкви, прийнятий на другому Ватиканському Соборі, зрівняв у правах і почестях верховного архієпископа з П. 12.7.1975 у Римі під час літургії в базиліці Св. Петра митрополита Й. Сліпого именовано «Патріархом Йосипом», що не було підтверджено Римським престолом. Львівський синод УГКЦ (16-31.5.1992) звернувся до Папи Івана-Павла II з проханням, щоб він «здійснив постанови другого Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький Патріархат для Української Греко-Католицької Церкви». Перший Всеук­аїнський Православний Церковний Собор (14-30.10.1921) Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) встановив титул «Митрополит Київський і всієї України». Голова Директорії УНР С. Петлюра 19.12.1921 висловився за необхідність патріаршого престолу в Києві як завершення єрархічної структури УАПЦ. Всеукраїнський Собор УАПЦ 5-6.6.1990 обрав П. Київським і Всієї України Мстислава Скрипника, інтронізація якого відбулася у Софіївському соборі 18.11.1990. Собор УАПЦ 7.9.1993 обрав Патріархом Київським і всієї України Дмитра Ярему, а Собор УПЦ-Київського Патріархату -П. Київським і всієї Руси-України Володимира (Василія) Романюка. Зазначені обрання не отримали загальноцерковного визнання.

М. Хмільовський (Львів).

 

«ПАЦИФІКАЦІЯ» (від. лат. pacificatio - умиротворення, замирення, успокоєння) - офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі (прем'єр - Ю. Пілсудський, міністр внутрішніх справ - Ф. Славой-Складовський) восени 1930. Приводом для «П.» послужили численні протипольські акції, як підпали майна польську власників, пошкодження ліній зв'язку та ін., що відбувалися в краї влітку та восени 1930. Заданими польської офіційної статистики було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирд збіжжя. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українськепідпілля - Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ - Українську Військову Організацію (УВО). Провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів, як форми протесту проти національної пол­ітики Польщі на українських землях. Рішення про проведення «П.» було прийняте главою режиму «санації» маршалом Ю. Пілсудським, який 24.8.1930 очолив уряд Польщі. Метою «П.» було «умиротворення» Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного становища щодо Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому таборові на наступних (у листопаді 1930) парламентських виборах. Пілсудчики розглядали «успокоєння» українського населення в контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліційні підрозділи. Репресивні за­ходи польського уряду тривали від 14.9. до кін. листопада 1930. їм передували арешти групи визначних українських громадських та політич­них діячів, зокрема Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута та ін. На першому етапі «П.»(до кін. вересня 1930) ка­ральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кін. вересня до серед, жовтня) - в основному, військові відділи. У багатьох місце­востях проведено повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села. В ході «умиротворювальної» операції застосовано про­типравний принцип збірної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії в приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. Лише під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків. Вони супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягувалися контрибуції продовольством і фуражем. Під час «П.» проведено численні арешти активістів українських організацій та установ: з 1739 ув'язнених осіб 1143 віддано до суду (за офіційними даними). Звичайним явищем стали фізичні розправи і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім чоловік загинуло), які часто доповнювались моральним приниженням жертв", глумленням над їх національною гідністю. Під час «П.і в багатьох місцевостях було проведено ліквідацію українських суспільних організацій та установ - осередків української молодіжної організації «Пласт», фізкультурно-спортивних товариства «Луг» і «Сокіл», філій «Просвіти», кооперативів. Значна кількість відділень цих організацій під тиском властей були змушені оголосити про свій саморозпуск. В період проведення «П.» розпочалось планомірне згортання українського шкільництва, зокрема, закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. С.кладовою частиною акції були погромницькі дії супроти українців місцевих (повітових та волосних) станиць поліції та польських шовіністичних угрупувань. Бойовики «Стшельця» та ін. організації чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи, співпрацювали з поліцією в переслідуванні активістів українського суспільно-політичного життя. За підрахунками Української Парламентарної Репрезентації (УПР) репресії в тій чи іншій формі велися натерені більш як 30 повітів з населенням понад 5 млн. чол. У розпал каральних дій поліції та війська в Галичині ув'язнено 30 бувших послів, майже весь провід Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), ряд лідерів Української Соціалістино-Радикальної Партії (УСРП). Прагнучи вплинути на перебіг передвиборної кампанії у вигідному для правлячого табору руслі, каральні експедиції намагалися змусити сільські громади до проголошення заяв про зобов'язання голосувати за урядовий список.

Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити пол­ітичний терор проти українського населення. Невдачею завершилась спроба митрополита греко-католицької церкви А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Варшави з метою зупинення «пацифікаційної» операції. Хвиля репресій, тиск властей на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць та у сенаті - 4. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між пред­ставниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931).

Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «П.» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет (т. зв. комітет трьох) для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. В січні 1932 на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Одним з головних наслідків «П.» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українсько-польських взаємин.

М. Швогуляк (Львів).

ПЕВНИЙ АПОЛОН (1888 - р. см. невід.) -український громадський і військовий діяч. За фахом агроном. Під час Першої світової війни 1914-18 - прапорщик російської армії, У травні 1917 П. був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету, і незабаром очолив комендатуру комітету. Як члену президії УГВК П. було доручено керувати створенням Вільного Козацтва. В 1919 - заступник головного державного інспектора Армії УНР. Репресований НКВС СРСР (ймовірно, загинув на Соловках).

ПЕВНИЙ ПЕТРО (18.8.1888 - 8.8.1957)-український громадсько-політичний діяч, журналіст. Працював в українських періодичних виданнях. У 1918-19- співредактор газети «Відродження» (разом з П. Гаєнко; виходила у Києві) та редактор щоденника «Україна» - офіційного органу Штабу Армії УНР, що видавався в 1919 у Кам'янці-Подільському. З 1920 жив у Польщі, з 1929 - у Луцьку. В 1920-х рр. П. став одним з засновників і головою Волинського Українського Об'єднання (до 1935), що виступало за співпрацю з польськими окупаційними органами влади. У 1930-35 - депутат польського сейму. В 1926-35 редагував проурядовий ілюстрований щотижневик «Українська Нива», що видавався у Варшаві (1926-27) та у Луцьку (1928-37). Після закінчення війни жив у Німеччині, згодом - у США. Помер у Нью-Йорку.

ПЕНЯЗЬ - назва литовських денарів, карбу­вання яких велося на різних монетних дворах Великого князівства Литовського починаючи з гін. 14 ст. і продовжувалось (з перервами) до першої пол. 17 ст. Припускають, що окремі ранні типи цих монет карбувались у Луцьку, Один литовський гріш складався з 10 П., а один польський гріш з 8 П. Початкова вага П. дорівнювала 0,35 г (0,085 г чистого срібла), згодом вона зменшилась до 0,3 г (0,07 г чистого срібла). У 14-17 ст. термін «пенязь» на українських землях вживався і в значенні «гроші».

ПЕРЕВЕРЗІВ ДМИТРО (1868 - 1928) - український військовий діяч, полковник Армії Української Народної Республіки. Під час Першої світової війни 1914-18 - командир 5 Київського гренадерського полку російської армії. З 1917 на службі в Армії УНР. У грудні 1917 українські частини під командуванням П. героїчно обороняли Чернігів від більшовицьких військ М. Муравйова. В 1918-19 - начальник постачання Запорізького Корпусу, командир бригади у Першій Запорізькій стрілецькій дивізії.

ПЕРЕВУЗНИК ЮРІЙ (1903 - 17.9.1966) -український громадсько-політичний діяч у Закарпатті. Н. у с. Середнє поблизу Ужгорода. Після закінчення юридичного ф-ту Кардового ун-ту (Прага) працював адвокатом у Мукачеві. Один з засновників і провідних діячів української секції Чехо-Словацької Аграрної Партії, яка гуртувалася навколо газети «Земля і Воля» (виходила в 1934-38; редактор С. Клоручак). 38.3.1939 очолював політичну організацію закарпатських українців - Українське Національне Об'єднання. Після офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) - міністр внутрішніх справ в уряді Ю. Ревая. В 1940-х рр. жив у Чехо-Словаччині. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами, вивезений з СРСР і засланий. Після звільнення жив у Празі, де і помер.

ПЕРЕСАДА-СУХОДОЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (23.5.1883 - 29.7.1938)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у м. Валки на Харківщині. Закінчив реальну школу. В 1904 добровольцем вступив у російську армію і брав участь у російсько-японській війні 1904-05, де за бойові заслуги отримав звання прапорщика. Після закінчення Чугуївської військової піхотної школи проходив службу на офіцерських посадах у 150-му Таманськомута ін. полках. У 1913 закінчив Миколаєвську військову академію в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до служби в українському війську, П.-С. займав посади начальника штабу дивізії (1918), квартирмейстра Київської групи, начальника штабу 4-ї Київської дивізії Ю. Тютюнника (1919), лектора Юнацької школи, начальника штабу запасної дивізії, на­чальника оперативного відділу генштабу Армії УНР, начальника штабу 3-ї Залізної дивізії (1920), начальника відділу повстанчого штабу. В 1921 був призначений представником Головного Отамана при штабі під час Другого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії Української Народної Республіки 1919-20 і 1921). Після поразки визвольних змагань1917-21 поселився у Львові. Після закінчення Стрийської молочарної школи працював в кооперативних структурах Жовкви, Бережан. Помер і похований у Львові.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ПЕРЕПЕЛИЦЯ СТЕПАН (1884 - 1932) - укра­їнський державний діяч, економіст. Належав до прихильників Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Був одним з відомих спеціалістів в області проблем фінансової кооперації в Україні. У січні-лютому 1918 - міністр фінансів УНР в уряді В. Голубовича.

ПЕРЕЩЕПИНСЬКИЙ СКАРБ - найбагатший з відомих в Україні скарбів давніх речей. Знайдений у 1912 біля с. Малої Перещепини (тепер Полтавського р-ну Полтавської обл.). Можливо, був військовою здобиччю антського князя з походу на Візантію. До П.с. входять візантійські, іранські та місцеві речі 5-7 ст.: парадний золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, амфори, меч у золотих піхвах, візантійські монети 602-668, браслети, перстені та ін. прикраси. Загальна вага золотих речей становить бл. 25 кг, срібних -50 кг. Особливо велику художню цінність становить блюдо з написом єпископа м. Томи (сучасна Констанца, Румунія) Патерна (у написі сказа­но, що останній на поч. 6 ст. реставрував цю річ) та сасанідське блюдо з зображенням царя Шапура 11 (310-363). П.с. був закопаний не раніше 7 ст. Зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі (Росія).

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома держава­ми. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради пол­ковники переяславський П. Тетеря та мирго­родський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает». Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день П.Р. присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА 1630 - угода між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським і українськими козаками, укладена 29.5.(8.6.).1630 під Переяславом (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.). Розгром 15.5.(25.5.) коронної армії українськими військами на чолі з Т. Федоровичем (див. Федоровича повстання 1630) під Перяславом (див. Переяславський бій 1630) змусив польське ко­мандування почати переговори з козацькими представниками. П.у. зберігала основні умови Куруківської угоди 1625, але козацький реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. чол. Нереєстрові козаки мали повернутися в шляхетські маєтки, їм гарантувалась амністія. Козаки відхилили вимогу польської влади видати Т. Федоровича. Під час укладення П.у. було обрано гетьманом Т. Орендаренка. П.у. стала тимчасовим компромісом між сторонами. Незабаром боротьба українського народу проти польського панування знову переросла у народні повстання під проводом П.Павлюка (1637) та Я. Острянина (1638).

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ БІЙ 1630 - переможний бій, українського козацького війська з польською армією під командуванням пального гетьмана С. Конец польського біля Переяслава під час Федоровича повстання 1630. На поч. травня Т. Федорович зосередив основні повстанські сили (налічували бл. ЗО тис. чол.) у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської, обл). Польське коронне військо чисельстю понад 12 тис. чол., підійшовши до міста, розпочало запеклі бої, що тривали два тижні. 15.5.1630 після кількагодинного кровопролитного бою козацькі полки вщент розгромили польські підрозділи (у т.ч. добірну коругву Золоту роту, що охороняла ставку С. Конєцпольського) та захопили воро­жий обоз. У П.б. загинуло кілька тисяч жовнірів та за повідомленням Львівського літопису 300 знатних шляхтичів. Сам С. Конєцпольський врятувався втечею. Т. Шевченко оспівав цю перемогу української зброї у поемі «Тарасова ніч».

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕРЕЯСЛАВСЬКІ СТАТТІ 1659 - міждержавний договір, укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі кн. О. Трубецького у м. Переяславі 17.10.1659. Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького, козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком, запропонувало проект договору (т. зв. Жердевські статті), в основу якого була покладена українська версія Березневих статтей 1654 з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до Гетьманщини Пн. Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак кн. Трубецкой настояв натому, (цоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 на неповній Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного московського війська Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав'язаний українській стороні новий договір між Гетьманщиною і Московською державою. В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654. Складались з 19статтей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За П.с. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки надопомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха і новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діялністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. П.с. викликали велечезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 Ю.Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою (див. Слободищенський трактат 1660)