ПОКОН (поклон, поклонне) - один з видів платежів у Київській державі. Сплачувався місцевим населенням князю або його представникам (наприклад, вирникам) грошима і натурою під час проїзду або тимчасовому перебуванні їх у місті чи на території волості. Зокрема, існував П. вирний. Запроваджений, на думку більшості дослідників, Ярославом Мудрим. П. вирний сплачувало натурою («корм») або грошима населення території чи громада, куди приїзджав вирник (див. Вира), для утримання його та супроводжуючих осіб з числа князівської адміністрації.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОКРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (рр. н. і см. невід) -український військовий діяч, адмірал. Під час Першої світової війни 1914-18 - віце-адмірал російського флоту. В кін. березня 1918 призначений начальником охорони південно-західної частини Чорного моря. За правління гетьмана П. Скоропадського - командуючий Чорноморських портів і флоту. 314.11.1918- міністр морських справ Української Держави в кабінеті С. Гербеля. Дальша його доля невідома.
ПОКУТТЯ (Покуттє) - історико-географічна область України, сх. частина сучасної Івано-Франківської обл. У джерелах 17-18 ст. П. називали пд.-зх. «кут» (звідки й походить назва) Галичини між рр. Дністром,Черемошем та Карпатами, включаючи Гуцульщину, а 319 ст. -лише рівнинну частину цієї території. В 1430-31 П. займав господар Молдавії Петро Рареш, якого підтримувала частина українського населення. В 1387-1772 територія П. перебувала під владою Польщі, з 1772-Австрії (з 1867 -Австро-Угорщина). З територією П. пов'язані Мухи повстання 1490-92. У 16-18 ст. на П. активно діяли загони опришків. У 1650 у Гданську була надрукована карта Г. Боплана «Частина України, що має назву Покуття». В 1919 землі П. знову захопила Польща. У 1939 П. разом з іншими західноукраїнськими землями увійшло до складу УРСР.
Я. Ісаевич (Львів).
ПОЛЕМОН І (65-9 або 8 до н.е.) - цар понтійський (з 38 до н.е) і боспорський (14-9 або 8). П. не належав до царського роду, а був сином ритора Зенона. Близько 38 до н.е. П. при підтримці Риму став правителем Понту, частини колишнього Понтійського царства (існувало 302 або 301-64 до н.е.). Згодом римляни, незадоволені незалежною політикою Скрібонія, чоловіка боспорської цариці Дінамії, запропонували П. захопити трон Боспору, За допомогою місцевої знаті зайняв боспорський престол та зруйнував м. Танаїс, що підтримивалоДінамію. Вів війну з плем'ям аспургіанів (в Прикубанні), під час якої потрапив у полон і був вбитий.
ПОЛЕТИКА ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ [1725 -27.11,(8.12).1784] - український громадсько-політичний діяч, письменник. Н. у м. Ромнах Полтавської губ. (тепер Сумська обл.). Брат І. Полетики. Походив з козацько-старшинського роду Полетик. У 1745 закінчив Київську Академію, працював перекладачем з латинської і німецької мов у Петребурзькій АН. У 1764-73 -головний інспектор шляхетного корпусу. В 1767 П. був обраний депутатом комісії по складанню «Нового уложения» від шляхетства Лубенського полку. На засіданнях комісії та в своїх творах обстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського шляхетсва. П. - автор праць: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польського разделена была и о образе ее управления», «Возражения на постановление Малоросийской колегии господину депутату Д. Натальину» (опубл.в 1851), «Мнение на читаный в 1768 г. в комисси «Проэкт прав благородных» (опубл. у 1926), «Записка о начале Киевской Академии» та ін., перекладав грецьких філософів, склав «Словарь на шести языках: на российском, греческом, латынском, французком, немецком и английском» (1763). На думку ряду істориків (О. Лазаревського, В. Горленка, І. Борщака) П. разом з сином був автором «Історії Русів».
ПОЛЕТИКА ІВАН АНДРІЙОВИЧ [18(29).8.1726 - 22.4.(3.5).1783] - український лікар і вчений. Брат Г. Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумська обл.), У 1735-46 навчався в Київській Академії. З 1746 вчився в Кільському ун-ті (Німеччина), з 1752 - у Лейденському ун-ті (Голландія), В 1754 захистив докторську дисертацію «Про спадкові хвороби» у Лейденському ун-ті. В 1754-56 - професор Кільського ун-ту. З 1756 очолював Петербурзький сухопутний госпіталь та медичну школу. З 1763 - керівник Васильківського карантину (біля Києва) та одночасно брав участь у роботі Київського карантинного госпіталя. Відзначився під час боротьби з епідемією чуми в 1770-71.
ПОЛЕТИКИ - український козацько-старшинський рід у Лівобережній Україні. Відомий з 17 ст. Представники: Іван П. (рр. н. і см. невід) -козак Лубенської сотні (1649); Павло П. (р. н. невід.- п. 1709) - значковий товариш Лубенського полку; Андрій Павлович П. (бл. 1692 - 1773) -війт роменський (1727-29), значковий товариш Лубенського полку, з 1749 - бунчуковий товариш, Григорій Андрійович П. (1725 - 1784) -український політичний діяч (див. Г. Полетика), Андрій Андрійович П. (бл. 1741- бл. 1798) -український громадський діяч, брат Г. Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумської обл.). З 1758 -військовий канцелярист. У 1767 був призначений помічником генерального бунчужного - бунчуковим товаришем. У 1784, 1797-98 - предводитель дворянства Роменського повіту, а в 1785-88 - предводитель дворянства Чернігівської губ. Автор «Дневника пребывания Екатерины II в Киеве в 1787 г.»; Іван Андрійович П. (1726-1783)- український лікар і вчений (див. І. Полетика), Василь Григорович П. (1765 - 1845) - український історик і громадський діяч. Син Г. А. Полетики. Після закінчення Віленського ун-ту до 1790 перебував на військовій службі. В 1802, 1805-12 був предводителем дворянства Роменського повіту Полтавської губ. Дбав про розвиток шкільництва і освіти. Автор праці з історії стародавнього Сходу - «Опыт россуждений о первоначальных делах мира, древнем Египте, об ассирианах, мидянах и персах» (1788). Зібрав документальні матеріали з історії України 16-18 ст., яку мав намір написати. Номеру с. Коровинці (тепер Недригайлівського р-ну Сумської обл.). На думку деяких українських істориків (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) П. та його батько були авторами «Історії Русів», Михайло Іванович (1768-1824) - син А. Полетики. Був секретарем імператриці Марії Федорівни. Автор філософського твору «Essais phiosophiques sur l«homme,ses hrincipau rapports et sa deestinee, fondes sur [«experience et la raison suivis d«observations sur ie beau«(виданий в 1818, 1822); Петро Іванович П. (27.8.1778 - 7.2.1849) - дипломат, син І. А. Полетики. 31798 служив у Колегії закордонних справ у Петербурзі. У 1802-03 - канцлер російської місії у Стокгольмі, Неаполі (1805-05), радник місії у Філадельфії (1809-11), Ріо-де-Женейро (1812-14), Лондоні (1816-17). У 1817-22 - надзвичайний посол російського уряду у США. З 1822 - член американського філософського Товариства у Філадельфії. Згодом був сенатором (з 1825), служив в міністерстві закордонних справ. Автор праці «A Sketch of the Internal Condition oof the united States and Their Political Relations with Europe» («Нарис внутрішньої умов у США і їх політичних стосунків з Європою», 1826) та спогадів опублікованих в «Русском архиве» (т. З, 1885). Григорій Іванович П. (бл. 1735 - 1798) - український дипломат, двоюрідний брат Г. А. Полетики. Закінчив Київську і Московську Академії. З 1755 служив перекладачем у Колегії закордонних справ, з 1762 - секретар російського посольства у Римі, з 1770 - радник російського посольства в Австрійській імперії. Австрійський імператор Иосиф II надав П. дворянський титул. Автор ст. про запорізьких козаків, надрукованої в 1788 у Відні. Володимир П. (1886 - р. см. невід.) - український громадський діяч, дипломат. Був земським діячем на Полтавщині. В 1918-19 - перший секретар українського посольства в Австрії.
ПОЛЄК ЙОГАНН (1843-1915)- австрійський історик і бібліограф. У 1893 - хранитель (кустош), в 1904-1912 - директор бібліотеки Чернівецького ун-ту. Автор досліджень з економічної, політичної і культурної історії, етнографії, історіографії, бібліографіїта статистики Буковини кін. 18-поч. 19 ст., у додатках до яких опублікував багато документів. Головні праці: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Мандрівка Иосифа II до Галичини і Буковини та її значення для останньої провінції» (1895), «Старообрядці на Буковині» (1896-99), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900) та ряд історико-етнографічних нарисів про національні меншості Буковини (німців, вірмен, циган, євреїв).
Ф. Стеблій (Львів).
ПОЛІКАРП (світське ім'я та прізвище - Петро Сікорський; 20.6.1875 - 22.10.1953) - український православний церковний діяч, митрополит УАПЦ (1942-53). Н. у с. Зеленки на Київщині. В 1898 закінчив Київську духовну семінарію, в 1906 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. В період українських визвольних змагань 1917-21 П. очолював господарський відділ Міністерства віросповідань (1918-19) та виконував обов'язки віце-директора Департаменту загальних справ (1919-21). З поч. 1920-х рр. жив у Крем'янці. В 1922 прийняв чернецтво. У 1922-32 П. був намісником Дерманського та архімандритом Мелецького монастирів, настоятелем Загаєцького і Жировицького монастирів. У квітні 1932 П. висвячений на єпископа луцького, вікарія Волинської єпархії. У цей час багато працював над перекладами на українську мову церковних книг. У 1939 П. не визнав зверхності Московського Патріарха, за що був усунений радянською владою з єпископської кафедри. В серпні 1941 митрополит Діонісій Валединський призначив П. тимчасовим адміністратором (екзархом) УАПЦ. У травні 1942 собор єпископів Української Автокефальної Православної Церкви у Києві обрав П. митрополитом. У січні 1944 внаслідок зайняття радянськими військами Волині ієрархія УАПЦ на чолі з П. та частиною духовенства емігрувала спочатку до Польщі, згодом до Німеччини. В повоєнний час П. здійснював активні заходи по налагодженню українського церковного життя за кордоном. З його ініціативи в 1946 для підготовки священників було засновано Богословську Академію (існувала до 1952), підтримував діяльність Богословського наукового інституту при Синоді УАПЦ та видання «Богословського вісника» (1948-49). Намагався усунути внутрішньоцерковні протиріччя (пов'язані з існуванням частини вірних, послідовників УАПЦ митрополита В. Липківського, створеної 1921) та недопустити розколу УАПЦ (див. Українська Автокефальна Православна Церква-Собороправна). В 1950 переїхав у Францію. Помер і похований у Парижі.
«ПОЛІСЬКА СІЧ» - перший український повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині у роки Другої світової війни 1939-45. «П.С.» було створено за ініціативою уряду Української Народної Республіки в екзилі. 20.6.1940 рада старшин армії УНР (полк. А. Валійський, полк. І. Литвиненко та ін.) уповноважили Т. Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою. Т. Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. Напоч, радянсько-німецької війни 1941-45 П.С. нараховувала понад 1000 чол. У червні-серпні 1941 «П.С.» здійснювала операції по очищенню волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної Армії. Однак у серпні Т. Боровець розгорнув акцію по об'єднанню розрізнених політичних сил для створення єдиної української армії. Результативними виявилися переговори з ОУН (М), монархістами на чолі з полк. І. Трейком, УНАКОР отамана Волошина-Берчака, Тісні контакти налагоджено з Білоруською Національною Самообороною: Переговори з ОУН-СД не дали результатів, так як Т. Боровець відмовився визнати чинність Акту 30 червня 1941 р. Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням «П.С», восени 1941 створили спільний штаб (нач. штабу - полк. П. Смородський) та визнали за командуючого Т. Боровця. У жовтні 1941 з'явилася нова назва - Українська Повстанська Армія - «П.С». «П.С.» діяла у районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 «П.С.» було оточено і роззброєно німцями. Навесні 1942 «П.С.» відновила діяльність, яка тепер носила яскраво протинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. чол. У цей час «П.С.» намагаються використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У липні-серпні 1942 відбуваються переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною (представники д-р П'юц та д-р Беєр). У вересні-листопаді 1942 з аналогічною місією в район дислокації «П.С.» прибув капітан Червоної Армії М. Брежньов. Ці переговори завершилися безрезультативно. Т. Боровця активно критикували кола ОУН-Самостійників Державників (з 1943 - ОУН-Р), так як вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців. На поч. 1943 «П.С.» розпочала переговори з Військовими Відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І. Мітринги, що у 1941 відкололася від ОУН-СД, приєдналася до «П.С.» У травні 1943 переговори було завершено. Військові Відділи ОУН-СД об'єднувалися з «П.С.» у одну формацію - Українську Повстанську Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптації представників ОУН-СД.
Одразу ж після об'єднання в УПА почали відбуватися негативні процеси. ОУН-СД розгорнула партійну агітацію, почала запроваджувати Інститути служби безпеки, що не передбачалося статусом «П.С.» Т. Боровця було звинувачено в отаманщині та в некритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД та командуванням «П.С.» досягло апогею в липні 1943. Т. Боровець оголосив про вихід своєї групи з УПА. Щоб уникнути суперечок за назву, «П.С.» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію (УНРА). На базі УНРА була створена Українська Національно-Демократична Партія. 18.8.1943 загони СБ УПА на чолі з курінним Максом (М. Скорупським) оточили штаб УНРА в районі Степаня і заарештувавши цілий ряд старшин, розброїли УПА «П.С.». Після вступу у кін. 1943 радянських військ на Житомирщину Т. Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровець був заарештований гестапо і ув'язнений у концтаборі Саксенгавзен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА продовжували свою діяльність до 1945, поширюючи її також частково і на Галичину.
К. Бондаренко (Львів).
ПОЛІСЬКЕ ЛОЗОВЕ КОЗАЦТВО - українське військове формування, що діяло на Волині у 1939-1941. П.Л.К. утворилося в липні 1939 з ініціативи В. Сидора, як збройний відділ Організації Українських Націоналістів. Загальна кількість бійців сягала 500 чол. На чолі П.Л.К. стояли В. Війтюк-Погоня, А. Карий, А. Бульба та ін. Під час нападу Німеччини на Польщу П.Л.К, змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї. З встановленням радянської влади частина членів П.Л.К. емігрувала, частина пішла у підпілля. У 1940 відбувся процес над одним з керівників П.Л.К. - Адамським, У серпні 1941 П.Л.К. відновило свою діяльність, встановило зв'язки із «Поліською Січчю» Т. Боровця. У 1943 колишні «лозовики» вступили в Українську Повстанську Армію.
К. Бондаренко (Львів)
ПОЛІЩУК ВАЛЕР'ЯН ЛЬВОВИЧ (літ. псевд. Сонцвіт Василь, Микита Волокити; 19.9(1.10).1897 -11.11.1937)-український письменник і літературний критик. Н, у с. Більче Дубненського повіту Волинської губ, (тепер Млинівського р-ну Рівненської обл.). Середню освіту здобув у гімназіях Луцька і Катеринослава (закінчив у 1917). Деякий час навчався в Інституті цивільних інженерів у Петроград, пізніше - на історико-філологічному ф-ті Кам'янець-Подільського Державного українського університету. Літературну діяльність розпочав в 1918. Після переїзду до Києва працював у газеті «Народна Воля», дописував у газети «Селянська Правда» і «Вісті», їздив з творчими відрядженнями до Німеччини, Франції, Чехо-Словаччини та ін. європейських країн. У 1920-х рр. П. брав активну участь в літературному житті України. В жовтні 1920 за інціативою П. була створена літературна група «Гроно». В 1923-25 належав до літературноі організації «Гарт», вийшовши з якої у 1925 заснував у Харкові об'єднання «Авангард» (1925-29). Писав поетичні і прозові твори, літературу для дітей, літературно-критичні статті. Опираючись на авангардну літературу Заходу, в своїх творах намагався оспівувати сучасну цивілізацію і досягнення технічної революції. Автор поетичних збірок «Книга повстань» (1922), «Поем про Бормашиху» (1923), «Радіо в житах» (1-923), «Жмуток червоного» (1924), «Європа на вулкані» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929), «Геніальні кристали»; віршованого роману «Ярина Курнатовська» (1921); поем «Ленін» (1922), «Асканія-Нова» та ін. У грудні 1934 П. був заарештований і звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, У березні 1935 засуджений разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г, Епіком, Л, Ковалівим, Є. Плужником та ін. до вищої міри покарання - розстрілу. Згодом ростріл було замінено 10-річним ув'язненням у спецтаборах, де П. і загинув.
ПОЛК - 1) Назва військового підрозділу у Київській Русі та Галицько-Волинській державі у другій пол. 9-серед, 14 ст. Термін «полк» використовувся для позначення різних понять. Найчастіше вживався для окреслення слова «військо». Під П. розуміли також «народне ополчення» (на відміну від княжої дружини), окремий військовий відділ, а також військовий похід чи бій. П. не мав постійно визначеного числа воїнів, найчастіше ця кількість.складала 100-200 чол. П. одержували назви від імені князів або назв земель. Інколи П. поділявся на менші підрозділи -заступи. Кожний П. мав свій стяг - прапор. З 14ст. термін П. вживається лише для позначення окремих Еійськсвихзагонів. Після переходу більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського, П. формувалися за територіальним принципом з місцевого українського населення. Використовувалися для боротьби з набігами татар, а також для ведення воєнних дій проти Польщі, Московської держави, Тевтонського ордену. У другій пол. 16 ст., після утворення українського реєстрового козацького війська, П. став його основною структурною одиницею. Кількість козацьких П. не була стабільною і залежала від чисельного складу і реєстру. У 1601 їх було чотири, в 1620-30-х рр. найчастіше - шість (Білоцерківський, Канівський, Корсуньський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський, короткий час існували також Миргородський та Лубенський). Назва П. походила від міст чи містечок, де містилася його полкова старшина. Наприкінці 16-на поч. 17 ст. у П. нараховувалося біля 500 козаків, згодом ця кількість змінювалася, у 1620-30-х рр. вона складала біля 1000 чол. 2) Військова і адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 16-18 ст. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 сформовані на зразок реєстрових, П. стали військовими та адміністративно-територіальними одиницями відновленої Української держави - Гетьманщини. Керівництво П. здійснювала полкова старшина на чолі з полковником, яку обирали на полковій раді. Полкова влада поширювалася не лише на козацтво, а й на все населення П. П. поділялися на сотні (7-20). За часів гетьманування Б. Хмельницького число П. коливалося від 16 до 20. У 1650 існували такі П.: Київський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (після 1653 - Вінницький, у 1660-х рр. об'єднаний Брацлавським), Чигиринський, Переяславський, Кропивнянський (у 1658 увійшов до складу Лубенського і Переяславського П.), Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. Короткий час існували також Могилівський (Подільський), Туровопинський, Білоруський (Чауський, Бихівський) П. Після Андрусівського перемир'я 1667 і поділу українських земель між Московською державою та Річчю Посполитою, козацькі П. у Лівобережній Україні, яка відійшла до складу Польщі, у 1670-80-х рр. були поступово ліквідовані (Білоцерківський, Брацлавський, Корсуньський, Канівський, Могилівський, Паволоцький, Вінницький, Уманський, Черкаський, Чигиринський П.). Однак, у 1684-85 під керівництвом С.Палія у Правобережжі було відновлено Фастівський та Богуславський, а згодом Корсунський та Брацлавський П. У 1704 тут було створено Чигиринський, Уманський та Могилівський П. Центром правобережного козацтва було місто Біла Церква. В 1712-14 внаслідок угоди між Московією і Польщею частину козаків переселено у Гетьманщину, а правобережні П. -ліквідовано. У Лівобережній Україні в часи існування Гетьманщини тривалий час існували десять козацьких П.: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. У 50-х рр. 17 ст. з числа українського населення Слобідської України, за дозволом царського уряду, було сформовано чотири козацькі П.: Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський (з останнього в 1685 виділився Ізюмський П.). Ці П. проіснували до 1765, коли їх було перетворено на російські регулярні військові частини. У Гетьманщині існуали також вільнонаймані військові загони, які носили назву П. - компанійські, сердюцькі та ін. Кількість козаків у П. не була однаковою. У 1723 в них налічувалися в середньому бл. 5 тис. чол., а у Ніжинському П. - бл. 10 тис. чол. У 1782 особовий склад П. зріс до 10-20 тис. чол., а у Ніжинському П. до 40 тис. козаків. У процесі ліквідації української національної державності царським урядом в 18 ст. поступово відбувався процес ліквідації на Гетьманщинні полково-сотенного устрою і реорганізації їх у регулярні військові частини. В 1760-79-х рр. на території Миргородського П. були сформовані пікінерські П., а після скасування місцевого військового і адміністративно-територіального устрою у Лівобережній Україні на поч. 1780-х.рр. на основі козацьких полків було сформовано десять карабінерських П., які увійшли до складу російської армії. 3). У роки національно-визвольних змагань 1817-21 П. - військові формування різних видів військ (піхоти, кінноти, артилерії) в Арміях Української Народної Республіки періоду Української Центральної Ради та Директорії УНР, Збройних Силах Української Держави. 4). Військова частина різних родів військ у всіх видах Збройних Сил України з самостійним управлінням і господарством. П. бувають мотострілкові, мотопіхотні, танкові, артилерійські, авіаційні, інженерні, зв'язку та ін. В кожному П. є штаб, 3-5 батальонів (дивізіонів, ескадронів, рот), підрозділи бойового і матеріально-технічного забезпечення. Більшість полків входять у з'єднання (дивізії, бригади), деякі знаходяться в безпосередньому підпоряткуванні армії, головного командування.
ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ - установа полкової адміністрації в Україні в другій пол. 17-18 ст. Очолював П. к. полковник, який за її допомогою керував військовими та цивільними справами полку. Діяльністю П. к. відав полковий писар, якому підлягали канцеляристи (10-16 чол.). У канцелярії велося діловодство полку, сюди надходили гетьманські та царські укази, універсали, ордери; звідси надсилались відповіді на них і листи до сотенних урядів, складались книги прибутки та видатків тощо, П.к. укладала і зберігала полковий архів.
ПОЛКОВА РАДА - орган полкового самоврядування у Гетьманщині в другій пол. 17-18 ст. У П.р., яка скликалася полковником або полковою старшиною, брали участь усі городові козаки, вписані до компутів полку, які мали бажання та змогу з'явитися на місце її проведення. Раду вів полковник, за допомогою старшини (зокрема, осавулів), що були посередниками між полковою адміністрацією та козацтвом. Часто в роботі ради приймали участь представники гетьмана або царські чиновники, які мали значний вплив на її рішення. На раді відбувалось обрання полкової та сотенної старшини, вирішувалось питання військового та адміністративного характеру, що стосувалися полку. Формально голосування не проводилось, питання вирішувалося голосними окликами, підкиданням шапок тощо. У другій пол. 17 ст. повноваження П.р. постійно обмежувалися гетьманською та царською адміністраціями, полковою старшиною до компетенції яких поступово перейшли основні функції ради. У 18 ст. П.р. скликалася дедалі рідше і остаточно були скасовані внаслідок ліквідації польським урядом автономного устрою українських земель у 1780-х рр.
ПОЛКОВА СТАРШИНА - збірна назва представників військової та цивільної адміністрації, які здійснювали керівництво військово-територіальної одиниці - полком. П.с. існували у другій пол. 17-18 ст. До її складу входили: полковник, обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий. Очолював П.с. полковник. Першою особою після полковника був обозний, який відав матеріальним забезпеченням полку, керував обозом та артилерією, а також під час відсутності полковника виконував його обов'язки. Йому підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. На території полку функціонував полковий суд, який розглядав кримінальні та частково цивільні справи. Головував у ньому полковий суддя, який мав свою канцелярію та урядовців. Важливі кримінальні справи розглядалися з участю полковника. Важливе місце серед старшини належало полковому писарю, який вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Помічником полковника у військових справах був осавул (найчастіше їх було два), який наглядав за дотриманням порядку і дисципліни у полку, виконував поліційні функції, опікувався полковою музикою та ін. Помічником осавула був підосавул. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора. Інколи хорунжих було два, один з них доглядав прапора, а другий - значка (малого прапора). Під керівництвом хорунжого перебували значкові товариші. Формально П.с. вважалася виборною, але фактично посади П.с. займали особи призначені гетьманською адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. З 1722 П.с. призначала Малоросійська колегія. Діяльність старшини контролювалася царськими чиновниками. П.с. була ліквідована царським урядом на Слобожанщині у 1765, а у Лівобережній Україні у 1780-х рр.
ПОЛКОВНИК - -1) Член похідної старшини Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів під час воєнних дій, сухопутних та морських походів у 16-18 ст. Інколи П. називали сердюком. У 18 ст. П. очолював паланкову старшину. До її складу входили також осавул, писар, підосавул та підписар. Паланковий П., що обирався паланковою військовою радою терміном на один рік, був представником кошового отамана на території паланки. Він наділявся значними повноваженнями, включаючи право засудження до смертної кари козаків. На час ліквідації Запорізької Січі царським урядом у 1775 було вісім паланкових П. Зовнішньою ознакою влади П. був пернач, який звичайно носився за поясом. 2) Керівник військового загону - полку в українському реєстровому козацькому війську у Речі Посполитій. Внаслідок реформування реєстрового козацтва гетьманом М. Дорошенком було утворено шість полків по тисячу козаків у кожному. П. обирались на козацькій раді і затверджувалися польським урядом. За виконання обов'язків П. одержували платню і користувались значними привілеями. П. очолював полкову старшину. Після прийняття сеймом «Ординації» 1638, посаду П. могли займати лише представники шляхти. 3) Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 та після відновлення української національної держави - Гетьманщини - П. очолював військову і адміністративно-територіальну одиницю - полк. Зосереджував у своїх руках виконавчу та судову владу. П. здебільшого призначався гетьманом, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним затвердженням царським урядом. На території полку П. очолював полкову старшину, виконував доручення і накази гетьмана, відав фінансами, очолював судівництво та ін. У військовому відношенні він був відповідальним за стан формованого на території полку військового підрозділу. П. дбав про його боєздатність, забезпечував дисципліну і матеріальне забезпечення, доглядав за станом фортифікаційних споруд тощо. Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки П., називали наказним П. Призначався з числа полкової старшини або заможних козаків. Посада П. була ліквідована в процесі знищення царським урядом української державності. У Слобідській Україні це було здійснено у 1765, на Гетьманщині -у 80-х рр. 18 ст. П., як і інші представники козацької старшини були урівняні в правах з російським дворянством і влилися до його складу. У Правобережній Україні, що перебувала, під владою Польщі, козацькі полки було ліквідовано у 1711-14. 4) Військове офіцерське звання в Збойних Силах України - Армії Української Народної Республіки та Українській Галицькій Армії, Українській Повстанській Армії та сучасних Збройних Силах України.
ПОЛОВЕЦЬ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) -український військовий і державний діяч 50-70-х рр. 18 ст., дипломат. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. У 1653-58 (з перервами) - полковник білоцерківський. У 1655 їздив з українським посольством до Москви. Підтримував політику І. Виговського. За гетьманства П. Гетері призначений генеральним обозним (1664). У березні 1669 ухвалою Корсунської ради висланий з посольством до Стамбулу вести переговори з султанським урядом про перехід Гетьманщини під турецький протекторат. У 1670-71 - генеральний суддя в уряді П. Дорошенка. Дочка П. Анна була з 1668 (або 1669) дружиною І. Мазепи.
