БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 55 страница

О. Рибак (Львів).

ПІГУЛЯК ЄРОТЕЙ (1851 - 1924) - український громадсько-політичний діяч на Буковині. Н. у с. Нові Мамаївці на Чернівеччині. Працював викладачем у гімназіях. Був одним з лідерів народовців на Буковині, згодом Української Національно-Демократичної Партії (буковинський відділ). У 1884 обраний першим головою Народного Дому в Чернівцях, очолив культурно-освітнє товариство «Руська Бесіда», а з 1885 - «Руську Раду». Входив до складу Крайового відділу та Крайової шкільної ради Буковини, в яких відстоював національно-культурні та релігійні права українського населення. В 1890-1918 - депутат буковинського сейму, 1898-1918 - віденського парламенту. Помер у Чернівцях. Автор статей на культурну і релігійну тематику в буковинській пресі.

ПІДГОРНИЙ МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ [5(18). 2,1903- 11.1.1983]-радянський державний і партійний діяч. н. у Карлівці (тепер Полтавська обл.). З 1917 працював робітником на різних підприємствах Карлівки. В 1921-23 секретар Карлівського райкому комсомолу. В 1926 закінчив рабфак, у 1931 Київський технологічний інститут харчової промисловості. З 1930-член Комуністичної Партії України. У 1939-40 і 1944-46 - заступник міністра харчової промисловості УРСР. У 1944-46 - головний уповноважений уряду УРСР по переселенню українського населення з території Польщі до України. 31946 П. - постійний представник Ради Міністрів УРСР при уряді СРСР. В 1950-53 - перший секретар Харківського обкому КПУ, з 1953 - другий секретар, в 1957-61 - перший секретар ЦК КПУ. В червні 1963 був висунутий М. Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС. У жовтні 1964 П. став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували і провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких дослідників - відіграв вирішальну роль в усуненні М. Хрущова). З грудня 1965 П. очолював Президію Верховної Ради СРСР. П. займав високі партійні посади, з квітня 1960 - член президії ЦК КПРС, з квітня 1966-член Політбюро ЦК КПРС. У 1977 звільнений з посади Голови Президії у зв'язку з виходом на пенсію, виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС. Помер і похований у Москві.

ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ - офіційна назва центрально-східної частини Закарпаття, яка в 1919-38 становила автономну адміністративно-територіальну одиницю у складі Чехо-Словаччини (з 1927- Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). Відповідно до рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 та Тріанонського мирного договору 1920 територія Закарпатської України під назвою П.Р. увійшла до Чехо-Словацької республіки та отримала автономний статус. Етнічні українські землі у Закарпатті було поділено на три частини: П.Р., Пряшівщину (відійшла безпосередньо до Словаччини) та Мармароський Сигіт (залишився у складі Румунії). Територія П.Р. охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи і в адміністративному відношенні творила одну жупу. Автономний статус П. Р. визначався Генеральним Статутом (1919), згідно з яким виконавчу владу в краї здійснював особливий адміністративний орган -Директорія Підкарпатської Русі (адміністратор -Ю. Жаткович; діяла з грудня 1919 до квітня 1920). З 1920 у П.Р. празьким урядом призначався губернатор (першим губернатором став Ю..Жаткович;1920-21), при якому діяв дорадчий орган-губерніальна рада. В липні 1927 законом «Про організацію політичного управляння» було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ Чехо-Словаччини на 4 краї - Чехія, Словаччина, Моравія-Сілезія і П.Р. («Земє Подкарпаторуска», Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). У П. Р. встановлювалась посада крайового президента (першим президентом став А. Розсипала) і формувався територіальний представницький орган - краєве заступництво (2/3 членів якого були виборними, 1/3 призначалась центральною владою). Підкарпатський край поділявся на 14 повітів 1 478 громад. У жовтні 1938 чехо-словацький уряд під тиском українських національно-державницьких сил був змушений піти на створення на територіальній основі Підкарпатського краю нового державного утворення Карпатської України.

ПІДКОМОРСЬКИЙ СУД- становий шляхетський суд у Правобережній Україні для розгляду межових земельних справ. Встановлений за Литовським статутом 1566. Справи в цьому суді вирішував один суддя - підкоморій, який спочатку призначався великим князем, а з 1588 шляхта повіту обирала чотирьох кандидатів на цю посаду, з яких великий князь призначав підкоморія. Припинив свою діяльність після входження України в державно-адміністративну систему Російської імперії. У 1763 за судовою реформою, що її провів гетьман К. Розумовський, П.с. створено в Лівобережній Україні. Його обирали на території полку землевласники і полкова старшина. До складу суду довічно входили підкоморій, коморник і писар. У 1783 П.с. було ліквідовано, а в 1796 знову відновлено. З 1834 П.с. діяв під назвою межового до його остаточної ліквідації в 1840.

В. Кульчицький (Львів).

ПІДЛЯШШЯ - історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р. Нарвою на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході. Назва П. походить від слова «лях» (земля, що розміщена біля ляхів). П. разом іншими українськими етнічними землями - Холмщиною, Посянням та Лемківщиною входить сьогодні до складу Польщі. В 9-10 ст. територія П. була заселена, в основному, східнослов'янськими племенами - древлянами, бужанами і дреговичами. З 10 ст. входило до складу Київської держави і становило західну частину Берестейської землі (з 12 ст.- Дорогичинської землі). Після приєднання в 1238 князем Данилом Романовичем Галицьким Дорогичинської землі, П. перебувало у складі Галицько-Волинського королівства. Найбільшими містами П. в той період були Дорогичин, Більськ, Мельник та ін. У 1253 в Дорогичині коронувався Данило Галицький. У період занепаду Галицько-Волинської держави литовські князі Гедимін і Кейстут, зайнявши Берестейську і Дорогичинську землі, приєднали П. до Великого князівства Литовського. В 1520 на території П. було створено окреме воєводство (центр - Дорогичин), що складалося з Дорогичинської, Більської та Берестейської земель. У 1566 Берестейщина увійшла до складу новоствореного Берестейсько-Литовського воєводства, а Підляське воєводство було поділене на Дорогичинську, Мельницьку і Більську землі. За Люблінською унією 1596 П. відійшло Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) Пд. П. було включене до Австрії (по Буг), а Пн. П. (Більщина) - до Прусії. Під час наполеонівських війн північна частина П. відійшла до Росії (з 1842 - у складі Гродненської губ.), а південна - з 1809 до Варшавського герцогства, а 31815-до Королівства Польського. Протягом всього 19 - поч. 20 ст. українське населення П. зазнавали посиленного адміністративного тиску на церкву і шкільництво з метою прискорення процесів полонізації та русифікації. У 1874 у П. російський уряд заборонив УГКЦ і запровадив православ'я, що зумовило прийняття частиною українського населення римо-католицького віросповідання і виникнення групи латинників. На поч. 20 ст. землі П. належали до Гродненської, Сідлецької і Холмсьхої губерній Російської імперії. Під час Першої світової війни 1914-18 царський уряд евакуював на схід з П. і Холмщини бл. 120 тис.чол. За умовами Берестейсього миру 1918 П. мало відійти до Української Народної Республіки, але на поч. листопада 1918 польські збройні сили захопили територію П. і Холмщини, зайняту німецькими військами. В міжвоєнний період польський уряд проводив на території П. шовіністичну антиукраїнську політику. У 1939-44 П. входило до складу Генеральної Губернії. У післявоєнний період автохтонне населення П. спіткала та сама доля, що і українців на інших українських етнічних землях, що залишились у складі Польщі. За угодами комуністичних урядів СРСР і Польщі, значну частину українців з П. було виселено до УРСР, решту депортовано в 1947 у ході злочинної операції «Вісла» на північно-західні польські землі (див. також Холмщина).

М. Ерстенюк (Львів).

ПІДМОГИЛЬНИЙ ВАЛЕРІАН ПЕТРОВИЧ [20.(2.2)1901 -3.11.1937)-відомий український письменник і перекладач. Н. у с. Чаплі на Катеринославщині (тепер у межах м. Дніпропетровська). В 1918 закінчив Катеринославське реальне училище. В 1919 у катеринославському журналі «Січ» з'явилися літературні роботи П. Незабаром вийшла його перша книжка «Твори. Том 1» (1920). З 1919 вчився у Київському ун-ті, але через матеріальні труднощі навчання не завершив. Деякий час вчителював у Катеринославі, Павлограді й Ворзелі, працював у видавництві «Книгоспілка». В 1921 брав участь у виданні літературного альманаху «Вир революції» (1921), пізніше друкувався в «Жовтні», журналах «Нова Громада», «Життя й Революція». В 1920-х рр. належав до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), «Панка» і «МАРС». Заарештований 8.12.1934 у Харкові, згодом переведений до Києва. 27-28.3.1935 виїздна колегія Верховного Суду СРСР засудила П., Є. Плужника, М. Куліша, Г. Епіка, В. Поліщука до смертної кари, пізніше заміненої на 10 років соловецьких таборів. У спецтаборі утримувався в суворій ізоляції. Розстріляний 3.11.1937 за вироком особливої наради УНКВС по Ленінградській обл. Посмертно реабілітований. П.- один з найвизначніших українських новелістів 20 ст. Автор збірок оповідань «В епідемічному бараці» (1922), «Повстанці і инші оповідання» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927) і повісті «Остап Шаптала» (1922), в яких відтворив революційні події в Україні у 1917-21, долю українського села в період «воєнного комунізму», голод 1921-22, післявоєнне життя української інтелігенції. Найвідоміший твір П. - роман «Місто». Цей психологічний за характером твір був присвячений висвітленню складних взаємовідносин міста і села в 1920-х рр. Роман зазнав різких звинувачень з боку офіційної критики у зневазі нової культури і свідомому протиставленню села місту. В 1930 вийшов останній твір П. - роман «Невеличка драма». Незавершиним залишився твір «Повість без назви». П. спільно з Є. Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926). Числені переклади П. творів французьких письменників, зокрема, творів Д. Дідро, 0. Бальзака, Г, Мопасана, А. Франса та ін. відіграли значну роль у розвитку української літературної мови 1920-х рр.

ПІДПОМІЧНИКИ - незаможна категорія українського козацтва у 18 ст., неспроможна відбувати військову службу за власний рахунок. Виданий у 1735 указ Правління Гетьманського Уряду, юридичне закріплював поділ козаків, залежно від їхньої участі у відбуванні військової служби, на виборних козаків і П. П. повинні були постачати козацькому війську провіант, фураж, обробляти землі виборних козаків підчас їхнього перебування на військовій службі. За даними 1763-64 у 9 лівобережних полках (крім Полтавського) налічувалося 177.415 козаків-П. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.5.1783) у Лівобережній і Слобідській Україні П. були прирівняні до державних селян.

М.Ерстенюк (Львів)

ПІДСКАРБІЙ - 1) Генеральний П. вища службова особа державної адміністрації в Гетьманщині у серед. 17-18 ст., яка відала фінансами української держави, (див. Генеральний підскарбій). 2) Великий П. - у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій службова особа, що відала державною скарбницею і фінансами держави. Особистими прибутками завідували надвірні підскарбії.

ПІДСУСІДКИ - категорія зубожілих селян в Україні у 16-18 ст., що не мали власного господарства. Жили у чужих дворах, «у сусідах», за що помагали своїм хазяїнам у роботі по господарству. Залежно від того, в чиїх дворах вони жили, П: були панські, козацькі, монастирські, міщанські, посполиті тощо. Частина П. займалась ремеслами, промислами і торгівлею. Інколи П. ставали заможні козаки і міщани, які намагались уникнути сплати державних податків та відбуття військової служби. В 1734 П. прирівняли до інших податних категорій населення. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.5.1783) у Лівобережній і Слобідській Україні більшість П. було перетворено на кріпосних селян.

М. Ерстенюк (Львів)

ПІЙ Х (світське ім'я - Джузеппе Мелькіоре Сарто; 2.6.1835 - 20.8.1914) - Папа Римський (1903-14). З 1858 - священик, з 1884 - єпископ, з 1893 - кардинал і патріарх Венеції. Скасував існуюче з часів середньовіччя право трьох католицьких держав (Автрії, Іспанії та Франції) відхияти небажаних кандидатів при виборі Папи. Був противником модерніських змін у католицькій церкві, опублікував енцикліку (письмове звернення Папи до всіх католиків) проти модернізму Pascendi. П. Х виступав проти відокремлення церкви від держави, в 1906 звернувся з енциклікою проти прийняття такого закону у Франції, П. Х призначив першого єпископа Української Греко-Католицької Церкви у США (1907, фактично 1913; С. Ортинський) та у Канаді з осідком у Вінніпегу (1912, єпископ Н. Будка). Підримував діяльність митрополита А. Шептицького.

ПІЙ XI (світське ім'я-Акілле Ратті; 31.5.1857-12.2.1939) - Папа Римський (1922-39). Був префектом Ватиканської бібліотеки. В 1918 посланий представником (апостольський візитатор) Ватикану у Росію (не був допущений), Польщу і Прибалтику. З травня 1919 папський нунцій у Варшаві. Засуджував утиски Української Греко-Католицької Церкви варшавською владою у Західній Україні після окупації цих земель Польщею. В 1922, будучи обраний Папою, активно виступав проти тоталітарних режимів у Німеччині та в СРСР; засуджував переслідування церкви нацистами та проповідування расиської ідеології (енцикліка проти фашизму «Mit brenender Sorge»; 1937) та виступав проти комуністичної щеології та нищення релігійного життя в СРСР (енцикліка «Divini Redemptoris»; 1937). У 1925 уклав конкордат з польським урядом, який упорядкував правове становище УГКЦ у Польщі. В 1931 збудував будинок Колегії св. Йосафата у Римі. В 1931 П. XI дозволив поширення діяльності чину василіан в Угорщині та Румунії. У 1935 створив кодифікаційні комісії для врегулювання східного канонічного права. З прихильністю поставився до винекнення незалежної Української держави у Закарпатті - Карпатської України та призначив для неї апостольським адміністратором Діонісія Нарадія.

ПІЙ XII (світськз ім'я - Еудженіо Пачеллі; 2.3.1876 - 9.10.1958) - Папа Римський (з 1939). Н. у Римі. З 1901 служив у ватіканському статс-секретарстві. В 1917-20 - папський нунцій у Баварії, в 1920-29 - у Німеччині. З 1929 - кардинал. У 1930-39 статс-секретар Ватикану. В 1946 конгрегація священної канцелярії, очолювана П. XII, опублікуваладикрет з засудженням комуністичної ідеологія як ідеології тоталітаризму, В час святкування 350-річчя Берестейської унії 1596 видав енцикліку з протестом проти переслідуваннь УГЩ в СРСР. (див. також. Львівський собор 1946). П. XII цікавився долею вояків дивізії «Галичина», врятував їх від примусової репатріації до Радянського Союзу. За П. XII було створено греко-католицьку митрополію в Канаді -Вінніпезька (1956, митр. М. Германюк) і у США - Філадельфійська (1958, митр. К. Богочевський) та екзархати у Великобританії (1957), Автралії (1958).

ПІКІНЕРСЬКІ ПОЛКИ - військовопоселенські полки, сформовані російським урядом для оборони Новоросійської губ. (створені в 1764) від турецько-татарських нападів. Пікінери мали на озброєнні рушниці і списи - піки (звідси їх назва). Протягом 1764-76 з українських козаків та частково сербських поселенців було сформовано шість П.п.: Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський і Харківський. Перетворені на пікінерів козаки, втрачали свої козацькі права, ставали солдатами і прирівнювались до селян-поселенців (сплачували податки, відбували державні повинності тощо). Ще більше погіршилось становище П.п. з початком російсько-турецької війни 1768-74. Пікінери повинні були брати участь безпосередньо у бойових діях, поставляти для російської армії коней, підводи, фураж, провіант). Все це викликало велика незадоволення серед пікінерів, яке в жовтні 1769 переросло у повстання Дніпровського і Донецького П.п. Почавшись у містечку Соколівці (тепер с. Правобережна Соколівка Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), незабаром поширилося на Китайгород, Нехворощ, Орлик, Маячку й Царичанку. Кількасот повстанців перейшло на територію Запоріжжя і об'єднавшись із запорізькими козаками спільно чинили опір російським каральним загонам. На поч. 1770 повстання було придушене, а його керівники (Я.Головатий та ін.) і учасники жорстоко покарані. В 1783 після захоплення Російською імперією Криму П.п. було ліквідовано.

М. Ерстенюк (Львів).

ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ (5.12.1867 -12.5.1935)-польський політичний і державний діяч. Н. у Зулозі поблизу Вільно (тепер Вільнюс, Литва). В 1885 закінчив Віденську гімназію. Навчався на медичному ф-ті Харківського (виключений за участь у студенських виступах), згодом - Віденського ун-тах. У цей період належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею», В 1887 П. був заарештований царськими властями, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, і засуджений до 5-річнсго заслання у Сибіру. В 1892 повернувся у Вільно, де став одним з співзасновників Польської Соціалістичної Партії (ППС), з 1894 - член Центрального робітничого комітету, В кін. 1890-х рр. організував видавництво партійного органу «Роботнік» (згодом - «Валька»). На поч. 1900-х рр. жив у Львові, Лондоні та Токіо, де намагався встановити контакти з японською розвідкою. Під час революції 1905-07 у Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій (головним чином - пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням політичних в'язнів, вишколенням нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за незалежність Польщі. В 1906 виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У 1908 П. заснував у Галичині Союз Активної Боротьби, який в 1910 створив у Львові нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецьку Спілку». На поч. 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині. Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Встановив і підтримував зв'язки з австро-німецьким генеральним штабом. У роки Першої світової війни 1914-18 командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. В липні 1917 внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями (відмовився прийняти присягу німецькому кайзеру) був заарештований і ув'язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником т. зв. федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусії. У листопаді 1918 П., зайнявши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки. У квітні 1919 перекинув на український фронт армію ген. Ю. Галлера, яка призначалась Антантою виключно для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою широкомаштабної війни з РСФРР П., з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував С. Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920. У квітні 1920 П. став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 і підписав Ризький мирний договір 1921. У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. У 1922-26 відійшов від активного політичного життя. В серед. травня 1926 при допомозі військової сили здійснив державний переворот, добився відставки президента Войцеховського і прем'єра уряду В. Вітоса. 31.5.1926 Національні збори (сейм і сенат) обрали П. президентом, але він відмовився (згодом - президентом став І. Мосціцький). З 1926 П. - призначений Головним інспектором Збройних Сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над армією. Встановив режим «санації», внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація, уніфікація органів влади. В 1926-28 і з 1930 - прем'єр-міністр Польщі. Незважаючи нате, що польський уряд надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем'єра були знайомі з українською проблематикою, П. нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої адміністрації у Західній Україні. В вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду П. на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено жорстокі репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху (див. «Пацифікація»). У вересні 1934 за ініціативою П. була запропонована угода про забезпечення прав національних меншин, яка, однак, була відхилена міністром закордонних справ Польщі Й. Беком. За П. у травні 1935 була прийнята нова конституція Польщі. Автор спогадів «1920».

ПІНЗЕЛЬ ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) - визначний український скульптор другої пол. 18 ст., представник пізнього рококо. В 1750-60-х рр. працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Монастирську і Бучачі (обидва - Тернопільська обл.). Твори П., які збереглися до нашого часу: три монументальні скульптури (Юрія, Лева і Атанасія), шість дерев'яних фігур у бічних вівтарях костьолу в Монастирську. Ймовірно, був автором кам'яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови у Бучачі, оздоблення костьолу та церкви у Городку (тепер Львівська обл.). Автор кількох варіантів розп'ять. Для творів П. характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.

ПІХНО ДМИТРО ІВАНОВИЧ [1(13),1.1853 -29.7(11.8).1913] - російський економіст і політичний діяч. Н. на Черкащині. В 1870-74 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. З 1877-1902 викладав економічні дисципліни в цьому ж ун-ті (з 1888 - професор). У 1907-13 - член Державної Думи. В 1878-11 П. редагував щоденну російську газету монархістського напряму «Киевлянин», що стояла на антиукраїнських позиціях. Після 1905 очолив київське відділення чорносотенної організації «Союза росского народа» і був членом київського клубу «Русских националистов».

ПІЦЦАГАЛЛІ ФРАНЧЕСКО (рр. н. і см. невід.) - італійський мандрівник 18 ст. У 1789 відвідав Галичину і Буковину. Подорожні записки П. (опубл. італ. мовою 1791 в Ліворно і лат. мовою 1792 у Гамбургу) містять певні відомості про побут населення західноукраїнських земель.

Я. Ісаєвич (Львів).

ПЛАВ'ЮК МИКОЛА (5.6.1927) - український громадський і політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1989-92). Н. у с. Русові Снятинського повіту (тепер Снятинський р-н Івано-Франківська обл.), У роки гітлерівської окупації України брав участь у діяльності націоналістичного підпілля. Наприкінці Другої світової війни 1939-45 переїхав до Німеччини. Здобув вищу економічну освіту в Мюнхенському ун-ті. З 1949 проживає у Канаді. П. є одним з активних діячів українських громадсько-політичного життя в еміграції. В 1956-66 - президент Українського Національного Об'єднання, згодом заступник президента Конгресу Українців Канади. В кін. 1960-х рр. став одним з організаторів першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), в 1967-69 -генеральний секретар, 1973-78 - віце-президент, 1978-81 - президент СКВУ. Під керівництвом П. об'єднання досягло значних успіхів в координації громадсько-культурної діяльності всієї української діаспори, підтримувало національний та правозахисний рух в Україні (допомагало видавати самвидавні матеріали і розповсюджувати їх на Заході, прбводило акції протесту проти переслідування українських десидентів тощо). П. докладав чимало зусиль для консолідації діяльності українських політичних об'єднань. П. - один з провідних членів ОУН (М), за ініціативою якої створено Конференцію Українських Політичних Партій і Організацій (КУП-ПО). З 1979 - голова Проводу Українських Націоналістів та ОУН (М). Після входження КУППО в 1989 до складу Української Національної Ради в екзилі П. став віце-президентом УНР в екзилі. В 1989 після смерті М. Лівицького П. було обрано Президентом УНР в екзилі. 22.8.1992 П. за рішенням Надзвичайної сесії УНРади 10 скликання (14-15.3.1992) спільно з головою уряду УНР в екзилі -І. Самійленком та головою УНРади М. Воскобійником передав Президенту України Л. Кравчуку свої повноваження і мандат Державного- Центру УНР в екзилі. Сьогодні П. очолює Правління фундації ім. О. Ольжича в Україні (штаб-квартира м. Київ).

ПЛАСТ - дитячо-молодіжна організація покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму Пластовим гербом є тризуб, що гармонійно вплітається у білу трилисту лілею. Опікуном П. вважається св. Юрій. При зустрічі пластуни вітаються словом «Скоб». У назві цього орла, що живе над великими водами, переплетені початкові літери чотирьох слів «сильно», «красиво», «обережно», «бистро», кожне з яких має свої символи (дубовий листок, кетяг калини, мухомор і блискавка). Вітаючись, пластуни подають один одному ліву руку. В такий спосіб вони визнають себе побратимами, прихильниками однієї ідеї та спільного способу життя. П.виховує щирих, активних патріотів, сильних тілом, духом і мораллю, П. сягає витоків скаутизму. Засновником скаутського руху визнається полковник англійських збройних сил Баден-Пауелл. Для моральної і фізичної допомоги молодим воїнам в англо-бурській війні він в 1907 створив юнацьку організації «Скаут». Уже в 1908 перші загони скаутів виникають в країнах Західної Європи. В 1909 - в Росії (першими скаутами стали ліцеїсти Царського Села). Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 при допомозі П. Франка та І. Чмоли. Відразу була взята назва «Пласт» (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників - тих, хто вистежував ворога в прикордонних болотах). Відділи П. існували в Галичині в усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластуни влилися в загони Українських Січових Стрільців. Масовості пластовий рух набув у 1921 з виходом першого українського підручника «Життя у «Пласті» за редакцією О. Тисовського. Пластові організації виникали в Білій-Церкві, Кам'янці-Подільському, Харкові, Києві, на Волині, Буковині й Закарпатті. Але польська влада в Західній Україні і радянська в Східній повели рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були фізично знищені, з 1930 П. працював у підпіллі, а з 1939 - за кордоном. Нині там створено шість крайових організацій: Канада, США, Австралія, Аргентина, Великобританія, Німеччина. На черзі Польща, Чехія, Словаччина і Бразилія. В 1990-х роках діяльність П. відновлено в Україні, зокрема юридичний статус П. першою надала Львівська міська Рада народних депутатів.

П. перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, тому значною мірою є елітарним. Система виховання умовно розмежовується на духовну та фізичну. Перша - це вивчення історії, традицій, культури рідного народу. Друга - мандрівки рідним краєм, веселі змагання та ігри (є їх у П. 130) у виїздних таборах. Щоб бути здоровим, пластун повинен утримуватися від куріння, алкоголю та наркотиків. Істина пізнається через практику - гасло пластунів.

Структура П.: першою ланкою виховної спільноти є Улад пластових новаків, який охоплює дітей віком від 7 до 11 років, організованих у рої і гнізда, що діють під керівництвом новацьких виховників. Другою - Улад пластунів юнаків. Основою є гурток, який складається з 6-8 хлопців або дівчат віком від 12 до 17 років. Кілька гуртків певної місцевості об'єднуються в курені. Ними керують виборні гурткові та курінні проводи. Третьою виховною спільнотою є Улад старших пластунів, у якому гуртуються у добровільних і самоуправних гуртках і куренях старші пластуни (пластунки) від 18 до 25 років. Всі три виховні Улади працюють під проводом крайових командантів, які в свою чергу підлягають головним булавним у Головній Пластовій Булаві. Окрему спільноту в рамках П. становить Український пластовий сеньйорат, в якому гуртуються пластуни після виходу з Уладу старших пластунів. Вони організовані в територіальні або міжтериторіальні (матірні) курені. Організаційно й адміністративне новацькі гнізда й самостійні рої, юнацькі і старшинські гуртки й курені творять на терені якоїсь місцевості хлоп'ячі і дівочі коші під керівництвом кошового або кошової. Сеньйори, іноді також старші пластуни, члени різних куренів, гуртуються у територіальні осередки праці. Коші й сеньйорські осередки об'єднуються у місцеву пластову станицю під проводом обираної ними станичної старшини. Усі станиці на території певної країни діють як зареєстровані крайові організції під керівництвом Крайової Пластової Ради, як надзірного органу, та Крайової Пластової Старшини, як виконавчого органу, що їх обирають на 2-3 роки Крайові пластові з'їзди. Усі крайові пластові організації мають власні статути й самостійні у своїх діях, але об'єднані у центральному світовому союзі Конференції Українських Пластових Організацій (КУПО; засновано в 1954 в Канаді із завданням дбати про ідейну єдність пластових крайових організацій і координувати їх діяльність). Збори КУПО, що відбуваються раз на три роки, обирають Головну Пластову Раду як надзірний і Головну Пластову Булаву як виконавчий орган.

М. Ерстенюк (Львів)

ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ ЄЛИСЕЙ (1550 -29.10.1624) - видатний український православний, церковний і культурний діяч. Н. у с. Плетеничі (тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл.). У 1595-99 - архімандрит Пінського Ліщинського монастиря. Брав участь у Берестейському соборі 1596. З 1599 був архімандритом Києво-Печерського монастиря, добився для нього права Ставропігії - непідвладності місцевій церковній владі. В 1614 при підтримці козаків на чолі з П. Конашевичем-Сагайдачним повернув Києво-Печерському монастирю земельні володіння, відібрані польським королем Сигізмундом III Вазою. В 1615 заснував у Киево-Печерській Лаврі друкарню (на базі купленої у Стрятині друкарні Г. Балабана), що видавала як оригінальну так і перекладну літературу різного змісту староукраїнською, польською, латинською та ін. мовами. В 1616-24 видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, до яких писав передмови (зокрема, «Часослов» (1617), «Антологіон» (1619), «Номоканон» (1620 і 1624); «Служебник» (1620) та низку шкільних підручників. П. заснував у м. Радомишлі паперову фабрику, допомагав братським школам, дбав про покращення чернечого життя. Згуртувавши навколо себе провідних церковно-культурних діячів, П. сприяв перетворенню Києва в культурний і політичний центр України. Діяльність П. по розбудові церковного і культурного життя українського суспільства у першій чверті 17 ст. високо цінилася сучасниками. За словами 3. Копистинського він був «батьком не тільки для Лаври, але й всього українського народу».