БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 48 страница

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) - український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися відповідно 3-7.11.1927 у Берліні та 8-9.4.1928 у Празі, підготували грунт для проведення установчого конгресу 28.1.-3.2.1929 у Відні. Конгрес обрав Провід Українських Націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб - Є. Коновалець (голова), члени - Д. Андрієвський, Ю. Васияна, Д. Димчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сціборський, Я. Дуб (гол. суддя), Я. Моралевич (гол. контролер) та прийняв статут та розробив основні засаби політичної лінії ОУН. Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колабораціоніські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці української революції 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на “свої власні сили”, її приваблював фашистський режим Б. Муссоліні, що ніби-то врятував Італію від анархії. На поч. 1930-х рр. в ОУН проявилися розбіжності у поглядах: Є. Коновалецьта більшість членів ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу організації.

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована у лютому 1929) ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників (що спровокувало “Пацифікацію” 1930), бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також бл. 60 вбивств. Найвизначнішими жертвами організації були польські високопоставлені чиновники Т. Голувко та Б. Перацький, чиновник радянського консулату А. Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 у Радянській Україні) та І. Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співробітництві з польською поліцією).

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але згідно найвищих оцінок, вона сягала 20 тис, чол. (1939). Проте впливи ОУН значно перевищували кількість її членів. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН зформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

Найголовнішими виданнями ОУН були легальний журнал “Розбудова Нації” та нелегальні “Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”, “Сурма”, “Юнак”, “Націоналіст” та “Український націоналіст”. Певна кількість легальних газет на Західній Україні перебували під сильним національним впливом.

Багато галицьких та волинських діячів ОУН були засуджені польським судом у 1930-х рр., два судові процеси відбулися на Буковині у 1937. У 1934 польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у т. ч. С. Банде ру, голову КЕ ЗУЗ, протримавши їх в ув'язненні до поч. Другої світової війни. Незважаючи на ці невдачі, ОУН розбудувала заново свою організаційну сітку, їй не вдалося проникнути на Радянську Україну, проте сталінський режим був настільки стурбований потугою ОУН, що організував вбивство Є. Коновальця в Роттердамі у 1938.

Смерть Є. Коновальця призвело до кризи, хто має бути його правонаступником. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. За боротьбою за владу стояли теологічні розбіжності та розходження між поколіннями. Краєві кадри, які витримували головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва та без-критично переймали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на їх світогляд мав Д. Донцов, який пропагував культ волі та сили. Старші провідники ОУН проявляли схильність до більшого консерватизму. Є.Онацький та М. Сціборський, наприклад, наголошували на позитивних рисах італійського фашизму, але засуджували нацизм.

Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.8.1939, вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул “вождя”, проголосивши його відповідальним лише “перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням”. З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти виклику авторитетові А. Мельника з боку крайових кадрів. Ця міра несподівано привела до протилежного наслідку: С. Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми послідовниками, зформу-вав 10.2.1940 Революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. А. Мельник марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 фракція С. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С. Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН (Б) -“бандерівці” та ОУН (М) - “мельниківці”. Впродовж війни ОУН (Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (Р)].

Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави. Тому кожна з них шукала тактичного союзу з німцями. Передача А. Гітлером Карпатської,України (де молодші члени ОУН допомагали створити Збройні Сили) угорцям у 1939 породила застереження щодо союзу з німцями, але не розхолодило ні одну фракцію. З німецької згоди ОУН (Б) сформувала два батальони з близько 600 чол., “Нахтігаль” і “Роланд”, які задумувалися як ядро майбутньої армії.

Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУН (Б) проголосила 30.6.1941 у Львові Акт створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Очікувалося, що німці, потребуючи української допомоги у війні проти Радянської Росії, змушені будуть змиритися з цим як з доконаним фактом. Хоча окремі німецькі військові були схильні саме до такої реакції, вони керувалися вказівками А. Гітлера, чия расова упередженість проти українців виключала можливість співпраці. С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. Багато членів ОУН (Б) були вбиті або загинули у в'язницях і концентраційних таборах. Керівництво організацією здійснював М. Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Р. Шухевичу. Вирішивши будувати незалежну державу, обидві фракції, посилали таємні Похідні Групи в Україну з метою становлення органів місцевого управління зі свідомих українців. Згідно оцінок, їхня чисельність становила близько 2000 чол. (в основному членів ОУН (Б). Ці групи розгортали активну діяльність у великих містах. Група ОУН (М), яка досягнула у вересні 1941 Києва, випускали газету “Українське Слово” та сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Її членів було заарештовано у грудні 1941, й більше 40 з них, включно з О. Телігою та їхнім лідером О.Ольжичем, загинули або одразу, або пізніше, декотрі -у Бабиному Ярі. А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(М) його відправили у концентраційний табір Сахсенгаузен, Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням “Поліськоі Січі”, очоленої Т. Боровцем, який співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 Українська Повстанська Армія (УПА), що перебувала під контролем бандерівської фракції роззброїла “Поліську Січ” та мельниківські загони і поглинула багато їх учасників. Хоча УПА контролювалося ОУН(Б), серед її членів були люди різноманітних політичних та ідеологічних переконань. Більше того, вона потребувала підтримки широких мас у боротьбі, як проти німецької, так і радянської влади. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної диктатури. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (Б). На третьому Надзвичайному Великому Зборі 21-25.8.1943 ОУН (Б) засудила “інтернаціоналістичну та фашистську націонал-соціалістичні програми та політичні концепції”, так само, як і “російський комуно-більшовизм” та запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах“ [як] єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання” цілому світі”. Нова соціальна програма бандерівців в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі різноманітного соціального забеспечення, участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) підтвердила, що вона бореться за свободу друку, слова та думки. Попередня національна політика, суть якої зводилась до гасла “Україна для українців”, була полишена заради прав національних меншин. Керівна структура ОУН також змінилася: одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич,З. Матла та Д. Маївський). У липні 1844 було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН (М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944.

У кінці війни А. Мельник знову очолив ОУН (М), С. Бандера та Я. Стецько були обрані у склад керівництва в Україні. У лютому 1946 у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні Частини ОУН (34 ОУН). На грунті перегляду в 1943 ідеологічних засад націоналістичного руху розгорнувся конфлікт між групою представників ОУН (Б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери. Остання була обвинувачена в протидії до змін та випливаючих з них наслідків - демократизації ОУН (Б), автономного статусу УПА та УГВР, а також відмові від догматизму й елітаризму. Українські емісари оприлюднили свої критичні погляди в “Українській Трибуні”. С. Бандера та його група у своєму головному органі “Визвольна Політика” стверджували, що ідеологічна ревізія занадто наближає ОУН до соціалізму та комунізму. Кульмінацією цієї суперечки стало виключення опозиції на конференції 34 ОУН у Міттенвальді 28-31.8.1948. У 1953-54 провід ОУН (Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних засад та доручив С. Бандері, З. Матлі та Л. Ребету зформувати новий уряд 34 ОУН. Переговори виявилися безплідними, і в 1956 двоє з проводу - тріумвірату, З. Матла та Л.Ребет, заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна), або двійкарі(за кількістю лідерів-засновників). Її діячі заснували дослідницьке товариство “Пролог”, яке видало “Український Самостійник” та спонсорувало журнал “Сучасність”. Після вбивства Л. Ребета у 1957, організацію очолив Б.Кордюк, а пізніше - вдова Л. Ребета Д. Ребет.

ОУН(М) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30.8.1947 обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції. “Національний солідаризм” О. Бойдуника (1945), який модернізував ідеологію організації, обстоював Українську незалежну державу, засновану на співпраці корпоративних соціальних груп.

Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Рад. ОУН (М) та її союзники здобули контроль над Радою, а ЗЧ ОУН була усунулась від неї. Фракції ОУН мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Ідентичність та публічний імідж громади сформувався значною мірою під впливом націоналістичної відданості справі визволення України. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН (Б) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя. Її організацією-прикриттям був Світовий Український Визвольний Фронт (утворений 1973), який включав Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (США), Канадську Лігу Визволення України, Союз Українців (Великобританія), Об'єднання Українців у Франції, “Просвіту” (Аргентина), Лігу Визволення України в Австралії та Новій Зеландії та їх філії. Найвизначніші видання фронту: “Шлях Перемоги” (Мюнхен, Львів), “Українська Думка” (“Ukrainian Reviev”, Лондон), “Вісник 004СУ” та “Національна Трибуна” (Ньою Йорк) і “Гомін України” (Торонто). С. Бандера очолював ОУН (Б) до його вбивства у 1959; його наступниками були С. Ленкавський, Я. Стецько (1968-86), В. Олеськів (1987-91) та вдова Я. Стецька С. Стецько (з 1991).

Еміграційні націоналістичні організації, що були засновані у 1930-і рр., такі як Організація Державного Відродження України (США), Українське Національне Об'єднання (Канада) та Українська Національна Єдність у Франції після 1940 стали на сторону ОУН (М). Об'єднання Українців у Великий Британії було засновано у 1949 як суперник Союзу Українців у Великій Британії. Всі ці організації належали до координаційного об'єднання відомого під назвою Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації. Найвизначнішими виданнями ОУН (М) були “Українське Слово” (Париж-Київ-Львів), “Самостійна Україна” (Чікаго, США), “Новий Шлях” (Торонто, Канада), “Наш Клич” (Буенос-Айрес, Аргентина) та “Хлібороб” (Курітіба, Бразилія). Після смерті А. Мельника у 1964 ОУН (М) очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та М. Плав'юк (з 1981). В останні два десятиліття політичні угрупування, що знаходилися в опозиції до ОУН (Б) схилялися до тіснішої співпраці та консолідації й утворили ширші об'єднання, такі як Український Демократичний Рух (1976) і Конференція Українських Політичних Партій та Організацій (1979).

Суперництво між оунівськими фракціями тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків Світовий Конгрес Вільних Українців мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень. У 1980 ОУН (Б) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив фракцій ОУН занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.

М. Юркевич (Едмонтон, Канада).

 

З 1990 ОУН(Б) діє в Україні. У 1992 спільно з іншими націоналістичними організаціями України вона утворила Конгрес Українських Націоналістів, у якому займає провідні позиції. Очолює КУН С. Стецько, що з 1992 постійно живе в Україні, а у 1994 прийняла українське громадянство. У Верховній Раді України КУН представлений 8 депутатами. “Шлях Перемоги”, що друкувався з 1950-х рр. у Мюнхені, переніс свою редакцію у 1992 до Львова і виходить як тижневик.

З 1990 ОУН (М) почала діяти в Україні. У травні 1993 відбувся XII ВЗУН у м. Ірпені біля Києва. ПУН знову очолив М. Плав'юк, Раду ОУН - член-кор. НАН України, проф. К. Товстюк. Раду Сеньорів - проф. Ю. Бойко. Визнанням авторитету цієї організації був факт обрання у 1989 Президентом УНР в екзилі М. Плав'юка. Щоправда, ряд політологів констатував, що ОУН(М) практично перетворилася на партію західного типу, а від націоналізму залишилася лише назва. ОУН(М) активно співпрацює з іншими політичними організаціями. Її представники входять до Світового Конгресу Вільних Українців, творячи там спільно з ін. групами Фракцію Демократичного націоналізму. За ініціативої ОУН (М) створена Рада Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (очолює Голова Секретаріату ОУН П. Дорожинський). У 1992 ОУН зареєстровано в Україні. Газета “Українське Слово”, що раніше видавалася у Парижі, у 1992 перенесла свою діяльність до Львова (редактор Й. Лось), а у 1993 - до Києва (редактор М. Вербовий). У 1992 у Києві почав виходити журнал “Розбудова Держави”.

У 1980-х рр. ОУН (3) прийняло рішення не переносити своєї діяльності на українські терени, залишаючись ОУН за кордоном. Однак це не означало відмови від допомоги українському демократичному рухові. Ідеологія ОУН (3) трансформувалася в ідеологію т. зв. ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Після смерті Д. Ребет у 1992 провід очолив проф. А. Камінський. Двійкарі видавали часопис “Сучасність” (з 1961), який, однак, не був їх партійним органом, а містив ряд матеріалів на суспільно-політичні та літературно-мистецькі теми. У 1991 редакцію часопису перенесено до Києва (співредактори - Т. Гунчак та І. Дзюба).

У 1993 виникла ще одна група, яка носить назву ОУН в Україні. Ця група, очолювана М.Сливкою та І. Кандибою, утворилася внаслідок об'єднання крила політичної організації Державна Самостійність України та частини націоналістів, незгідних з політикою КУН. Свою історію вона виводить від ОУН в Україні. Наприкінці 1993 ОУНвУ зареєстровано на державному рівні як партію. ОУНвУ видає газету “Нескорена Нація”, що раніше була органом ДСУ (ред. - О. Салюк). Останнім часом в умовах існування української державності намітився контакт і почалися переговори між різними відламами ОУН.

Структура ОУН. З самого поч. існування намітилася оригінальна структура організації. Найвищим керівним органом ОУН був Конгрес Українських Націоналістів, у ОУН (Р) - Великий Збір ОУН. Між Зборами такі функції виконувала Конференція. Збір затверджував Провід Українських Націоналістів [в ОУН (Б) - Провід ОУН] та Голову ПУН [в ОУН (Р)] - Провідника ОУН). До 1941 Голова ПУН мав титул Вождя та необмежені повноваження. Коли Провід не мав змоги зібратися у повному складі, його функції виконував Вужчий Провід з трьох чоловік. У бандерівців також виникали подібні органи - Бюро ОУН або Рада Уповноважених. Крім того, на кожен терен призначався Крайовий Провідник, який проводив рішення Проводу на своєму терені. Крайовий Провідник стояв на чолі Крайового Проводу. Йому підпорядковувалися Надрайонні та районні проводи ОУН. Провідник найнижчої ланки ОУН мав у своєму підпорядкуванні 5 членів. Член ОУН мав подавати рапорт або пропозицію суворо по команді - лише своєму провідникові, котрий доносив цю пропозицію до вищестоячого керівництва. Така система забезпечувала сувору конспірацію. В 1940-х рр. конспірацію було ще більше посилено - замість системи “п'ятірок” введено систему “трійок”. Виконанням рішень Проводу займалися Екзекутиви, які ділилися на ряд референту? (військову, ідеологічну, пропаганди тощо). Організаційні проступки або злочини розглядав Революційний трибунал (пізніше - Організаційний Суд), рішення якого міг скасувати Голова ПУН (згодом він був позбавлений таких прерогатив). У мельниківській ОУН останім часом з'явилася складна ієрархічна система: виконавчу владу має Секретаріат, керівні функції у період між Зборами - Провід. Однак створено ще дві інституції з чисто номінальними функціями -Раду ОУН та Раду Сеньйорів, що робить структуру організації сильно перевантаженою. ОУН опікуються рядом молодіжних організацій. У 1930-і рр. існувала організація “Юнацтво ОУН” (Юнаки ОУН, Ю-ОУН). Згодом з'являються Спілка Української Молоді та ін. молодіжні організації.

Символіка ОУН. Атрибутами ОУН (М) є: блакитний прапор з націоналістичним Тризубом та власне націоналістичний Тризуб (стилізоване зображення Тризуба з мечем посередині), що виник на печатках ОУН. ОУН (Б) з 1940 послуговується іншою організаційною символікою: чорно-червоний прапор та емблема: меч у колі вістрям донизу, тризуб на ефесі та літери О,У. Н. ОУН (3) відмовилась від використання червоно-чорного прапора як організаційного. Однак усі відлами ОУН визнають за організаційний гімн “Зродились ми великої години” (“Марш Українських Націоналістів”) на сл. О. Бабія. Так само визнають “Декалог” С. Ленкавського та “Прикмети характеру українського націоналіста” Д.Мирона.

Ю. Киричук, К. Бондаренко (Львів)

ОРДИНАЦІЯ 1638 (“Ординація Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій”; польськ. Ordynacia, від лат. ordino -порядкую, призначаю) - постанова польського сейму, ухвалена в січні 1638. Видана після придушення національно-визвольного повстання 1637-38 під проводом П. Павлюка і К. Скидана. Відповідно до О. козацький реєстр зменшувався до 6 тис. чол. і серед зареєстрованих могли бути тільки козаки, які не брали участь у повстанні. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників і осавулів могли призначатися виключно представники польської або полонізованої шляхти. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Козакам дозволялося поселятися тільки в прикордонних містах - Черкасах, Корсуні. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого комісаром. О. передбачалося відбувати Кодак і розмістити в ній сильний гарнізон з польських піхотинців і 100 найманих драгунів.

ОРЕНДАРЕНКО ТИМОФІЙ (Тимош; рр. н. і см. невід.) - український козацький гетьман (1632-34). Учасник національно-визвольного повстання під проводом Т. Федоровича. В червні 1630 обраний гетьманом. У 1634 О. очолював 20-тисячне козацьке військо, яке врятувало польську армію від розгрому під Смоленськом у ході московсько-польської війни 1632-34.

ОРИШЕВСЬКИЙ (ОРИШОВСЬКИЙ) ЯН (бл. 1535 - 1605) - польський шляхтич, козацький гетьман 1580-91..Н. в Оришеві ЛятськомуБелзь-кого воєводства. В 1576 був помічником черкаського і канівського старости кн. М. Вишне-вецького у кВмандуванні загоном реєстрових козаків. У 1580 козацький полк під проводом 0. брав участь у Лівонській війні 1558-83 на боці Польщі, а в 1585 здійснив похід у Крим. У 1581 за дорученням 0. складено козацький реєстр. У 1587 був представником Запорізької Січі на сеймі, в ході якого польським королем обрано Сигізмунда III Вазу. В 1600 виступив посередником у переговорах польського уряду з козаками про умови їх участі у воєнних діях у Молдавії. Помер, найімовірніше, в Гайсині (тепер Вінницька обл.).

ОРЛАНДО ВІТТОРІО ЕМАНУЕЛЕ (19.5.1860- 1.12. 1952) - відомий італійський державний діяч, один з лідерів італійського лібералізму. Засновник італійської школи публічного права. Н. у Палермо. Навчався на юридичному ф-ті Палермського ун-ту, згодом доцент цього ж ун-ту. В 1897 вперше обраний депутатом парламенту. В 1903-05 - міністр освіти, в 1907-17 -міністр внутрішніх справ Італії. Під час Першої світової війни 1914-18 О. виступав за продовження воєнних дій Італією до переможного завершення війни. З жовтня 1917 О. - голова коаліційного уряду. Очолював італійську делегацію на Паризькій мирній конференції 1919-20. У ході роботи конференції висунув широкі територіальні претензії до Антанти як компенсацію за участь Італії у воєнних діях, що були відкинуті союзниками. Невдачі на міжнародній арені та економічна криза всередині країни змусила О. в червні 1919 подати у відставку. Довгий час О. недооцінював небезпеку фашизму. З січня 1925 знаходився в опозиції до уряду Б. Мусоліні. Займався викладацькою діяльністю. Політична позиціяО. була непослідовною. В 1935 підтримав агресивні акції фашистів в Африці, а підчас Другої світової війни відіграв важливу роль в усуненні Мусоліні від влади. В повоєнний час був одним з лідерів Ліберальної партії. Виконував консультативні функції при уряді Італії, з 1948 -сенатор з правових питань. Помер О. 1.12.1952 у Римі.

С. Мовчан (Львів).

 

ОРЛИК ГРИГОР (Григорій) ПИЛИПОВИЧ [5. (16). 11.1702-14.11.1759]-український політичний діяч, французький дипломат, генерал-поручик французької армії, польний маршал Франції, граф. Син П. Орлика. Н. у Батурині (тепер Чернігівська обл.). Після поразки шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 разом з батьками виїхав у еміграцію. В 1709-15 жив у Варниці і Варшаві. У травні 1715 переїхав до Швеції. В 1716-18 навчався Лундському ун-ті. В 1720-26 служив у шведській і саксонській королівських гвардіях, пізніше - у французькій армії. В 1730 перейшов на дипломатичну службу. Протягом 30 років О. разом з батьком робив спроби відстоювати ідею необхідності створення незалежної Української держави серед урядових і політичних кіл західноєвропейських країн. В 1732-34 О. їздив за дорученням французького уряду до кримського хана Каплан-Гірея, попросити його потримати боротьбу запорожців і П. Орлика проти Російської імперії. В 1733 О. допоміг С. Лещинському повернутися до Польщі та зайняти королівський престол. У 1734 О. таємно перебував у Гетьманщині, де вів переговори з опозиційними російському колоніальному режиму колами козацької старшини. Після смерті П. Орлика став лідером української політичної еміграції. Постійно попереджав уряди Франції і Швеції про небезпеку політичної і воєнної експансії з боку Росії, стверджував що лише досягнення Україною самостійності могло б забезпечити стабільність у Європі. Намагався реалізувати ідею створення антиросійської коаліції держав (Франція, Швеція, Пруссія, Туреччина, Кримське ханство, Польща) і за активної підтримки Запоріжжя здобути незалежність України. Початок Семилітньої війни 1756-63 перешкодив реалізації його планів. О., будучи французьким генералом, брав участь у цій війні. У квітні 1759 відзначився в битві під Бергеном (поблизу Франкфурта-на-Майні) проти військ князя Фердінанда Брауншвейзького (йому було присвоєно звання генерал-поручника), в ході якої був важко поранений. Не зовсім одужавши, взяв участь у битві під Менденом і незабаром помер.

Р. Шеремета (Львів).

ОРЛИК ПИЛИП СТЕПАНОВИЧ [11(21). 10.1672 - 26.5.11.1742] - гетьман України в еміграції (1710-42). Н. у Косуті Ошм'янського р-ну неподалік від Вільнюса (Литва). Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 закінчив Києво-Могилянську Колегію, в 1698-1700 - працював писарем у канцелярії Київського митрополита. В 1700-06 - старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) справами Генеральної Військової Канцелярії. З 1706 - генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. З 1708-09 разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежністі України. Поразка ціведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 примусила О. емігрувати разом з І. Мазепою і значною частиною козацької старшини. Після смерті І. Мазепи на козацькій-раді 5(16).4.1710 О. був обраний гетьманом і зразу визнаний шведським королем та турецьким султаном. Під час обрання О. між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду - “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”. Цей документ пізніше дістав назву Конституція П. Орлика 1710. Прагнучи добитися швидкого визволення України з-під московської влади О. уклав союзний договір із Швецією (10.5.1710) та Кримським ханством (23.1.1711). 8.11.1710 Туреччина, підтримуючи позицію О., оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 гетьман на чолі 16-тисячного війська з невеликим татарським відділом розпочав наступ на Правобережну Україну. Українське населення радо вітало О. і здавало без бою міста, до яких підходили козацькі війська. Правобережні полки визнали владу О. і перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної України І. Скоропадський вислав проти полків О. військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Розпочалися масові народні виступи проти московської адміністрації у Лівобережній Україні. В кін. березня війська О. підійшли під Білу Церкву і взяли місто в облогу. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила похід у Слобідську Україну. Захопивши в полон при підтримці українського населення московські залоги ряду міст, татари поспішно відступили з-під Водолаги, залишивши беззахисним українське населення перед наступаючими московськими військами. Такі дії союзників О. підривали його авторитет серед частини українського населення. В травні 1711 розпочався наступ московських військ під командуванням Б. Шереметьева. Українські війська і татарські загони були змушені відступити. Проте в липні 1711 московська армія поблизу на р. Прут була оточена турецькими військами. 12.7.1711 поблизу Ясс між Московщиною і Туреччиною було укладено Прутський мирний договір 1711. Протягом 1711-14 О. робив.спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно. В 1714 О. з частиною старшини на запрошення Карла XII переїхав до Швеції, з 1720 - до Німеччини, а згодом - до Франції. З 1722 змушений перебратися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився у Солоніках (Греція). З 1734 жив у Буджаку, пізніше у Молдові. Шукаючи підтримки у різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикані), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності. Намагався сформувати власні військові сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запоріжжя. Помер у Яссах 26.5.1742 (подаються й ін. дати смерті О.). Був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. О. автор книг, присвячених І. Мазепі (“Алкід російський”, 1695) та І. Обидовському (“Гіппомен Сарматський”, 1698). Відомий як автор блискучих політичних маніфестів “Вивід прав України” (1712), “Маніфест до європейських урядів” (1712) та цінного “Діяріуша” (“Щоденника подорожнього”, 1720-32). “Щоденник” опублікований в 1989 Гарвардським ун-том (США). Р. Шеремета (Львів)