БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 45 страница

НИКИФОР І (р. н. невід. - п. квітень 1121) -православний церковний діяч, митрополит Київський (1103 - 21; за ін. дан., з 1104). За національністю грек. Був присланий на митрополичу кафедру з Константинополя. Під час Київського повстання 1113 брав участь у вирішенні питання про запрошення на великокнязівський престол переяславського князя Володимира Мономаха. Н. - автор творів “Послання до великого князя Володимира Мономаха про піст і стриманість від почуттів”, “Повчання про піст до народу” та “Послання про латинян до великого князя Ярослава Святополчича”. Послання є цінним історичним джерелом для характеристики внутрішньої політики Володимира Мономаха та його особи.

НИКИФОР II ФОКА (бл. 912 - 11.12.969) -візантійський імператор (963-69). Походив зі знатного роду Фок. Висунувся як полководець у війнах з арабами, з 954 - головнокомандуючий. В 961 відвоював у арабів о. Кріт. Вступив на престол внаслідок повстання малоазійської військової знаті. Внутрішню політику проводив в інтересах світських феодалів. Своєю новелою (законом), виданою у 964, заборонив заснування нових монастирів і обмежив зростання церковного землеволодіння. В 967 скасував право селян-общинників і стратіотів (служилі люди) на першочергову купівлю землі у великих землевласників (дінатів). Вів успішні війни з арабами, відвоював у них Кілікію і Кіпр (965) та Пн. Сирію з Антіохією (969). У 966 Н. II Ф. розпочав війну проти Болгарії. Намагаючись використати в своїх завойовницьких походах проти болгар збройні сили Київської держави, закликав на допомогу князя Святослава Ігоровича. Однак Святослав, зайнявши в 968 частину Болгарії, виступив проти Візантії. Занепокоєний діями Святослава, Н. II Ф. підбурив печенігів напасти на Київ і цим примусив київську дружину повернутись у Придніпров'я. Був вбитий під час заколоту Іоанна Цімісхія.

НИКИФОРОВА МАРУСЯ (р. н. невід. -29.8,1919) - діячка повстанського руху часів української революції 1917-21. Н. у Олександрівську на Катеринославщині. У 1904 приєдналася до анархістського руху. У 1905 засуджена до смертної кари, однак здійснила втечу з одиночної камери Петропавловської фортеці. У 1910 перебувала в Японії, пізніше - у США. Активно працювала у Федерації анархо-комуністичних груп Північної Америки та Канади. У 1914-17 жила в Англії, Франції, Швейцарії. У 1917 повертається в Україну і згодом налагоджує контакти з Н. Махном. У 1918 створила т. зв. “Чорну Гвардію”, яка діяла в районі Гуляйполя. Після тактичних та ідеологічних розходжень з Н. Махном, Н. почала діяти самостійно, визнаючи за єдино можливу тактику індивідуальний терор. Під час підготовки замаху на А. Денікіна її було заарештовано у Сімферополі та страчено білогвардійцями. Терористи з групи Н. продовжували ще деякий час свою діяльність. Найвідоміший з терористичних актів - вибух бомби у приміщенні Московського комітету РКП(б), коли було вбито 12 і поранено 55 чоловік, між ними - членів вищого партійного керівництва ВКП(б). К. Бондаренко (Львів).

НИКОН ВЕЛИКИЙ (р. н. невід. - п. 1088) -церковно-політичний діяч Київської Русі, літописець. Не пізніше 1058 поселився разом з Антонієм Печорським у печері на березі Дніпра. В 1061 поїхав у Тмутаракань, де заснував монастир. У 1068 повернувся у Києво-Печерський монастир. Під час Київського повстання 1068-69 як прихильник князя Ізяслава Ярославича знову був змушений залишити Київ і оселитися в Тмутаракані. Після повернення в Київ - ігумен Києво-Печерської Лаври (1078-88). Деякі вчені вважають, що він був автором продовження Київського літописного зведення 1037 і літописного зведення 1073 - одного з джерел “Повісті минулих літ”. На думку ряду дослідників, Н. увів до літопису переказ про поєдинок тмутараканського князя Мстислава Володимировича з косозьким князем Редедею (1022),-обробив т.зв. корсунську версію про хрещення князя Володимира Святославича, оповідання про три помсти княгині Ольги древлянам (946) та ін.

НИКОНІВ НАУМ (1873-7.11.1925)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 -командир дивізії 34-го стрілецького корпусу, полковник російської армії. Спільно з командиром корпусу генералом П. Скоропадським у серпні 1917 брав активну участь в українізації корпусу, зокрема, з 104-ї й 153-ї дивізій зформував Першу Українську дивізію. Був призначений командиром одного з її чотирьох полків. У кін. 1917 Н. відзначився в боях за шепетівський залізничний вузол. У лютому 1918 більшовиками у Києві були розстріляні командир корпусу генерал Я. Гандзюк і начальник штабу генерал І. Сафонов. У період Гетьманату група вояків корпусу на чолі з полковником Н. поступила на службу до Збройних Сил Української Держави. В 1919 призначений командиром Волинської дивізії Армії УНР, у ході Першого Зимового походу був заступником командира групи (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). По закінченні походу влітку і восени 1920 очолював резервні війська армії. З листопада 1920 перебував у таборі інтернованих українських частин у Панпуті як командир резервів і член штабу групи, до якої входили 5-та Херсонська дивізія, Окремий кордонний корпус, частини резерву, тилу, польової жандармерії. З липня 1921 з військовими частинами переведений до табору Щеп'юрно, де і помер. Похований на військовому українському цвинтарі поруч з 400 старшинами і козаками Армії УНР.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

НІЖИНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ (Безбородьківський ліцей) - один з найстаріших вищих учбових закладів в Україні. Заснований у 1820 як гімназія вищих наук на кошти князя І. Безбородька у Ніжині. Гімназія 39-річним курсом навчання була прирівняна до університету. Першим директором ліцею був В. Кукольник. У 1832 гімназію реорганізовано у технічний (фізико-математичний ліцей) для підготовки військових офіцерів. У 1840 перетворено на юридичний ліцей. У 1875 ліцей було реорганізовано у історико-філологічний інститут ім. князя О. Безбородька. Інститут готував вчителів для середніх учбових закладів. У 1876-1921 виходили “Известия Историко-Филологического Института”, в яких публікувалися праці з української і всесвітньої історії професорів і студентів інституту. Першим ректором ін-ту був М. Лавровський. Вихователями Н.л. були видатні українські письменники, вчені, громадські діячі, серед них -М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, В. Тарнавський, О. Лазаревський та ін. У 1920 Н.л. реорганізовано в інститут народної освіти, згодом - Ніжинський педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя.

НІКОВСЬКИЙ АНДРІЙ (14.10.1885 - 1942) -український політичний і державний діяч, літературознавець і публіцист. Н. у Малому Буялику на Одещині. Закінчив Одеський ун-т. У 1910-14 -редактор київської газети “Рада”, 1917-19 -“Нова Рада”, а в 1915 - журналу “Основа” в Одесі. Член Товариства Українських Поступовців і Союзу Українських Автономістів-Федералістів (з вересня 1917 - Українська Партія Соціалістів-Федералістів), з червня 1917 -заступник голови цієї організації. В квітні 1917 Н. був обраний до складу Української Центральної Ради, згодом Малої Ради. На поч. листопада 1917 увійшов до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні, пізніше був призначений комісаром Києва. В серпні-вересні 1918 очолював Український Національний Союз, що стояв в опозиції до гетьманської влади. В 1920 -міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. В 1920 Н. був призначений головою Комісії по виробленню Конституції Української Народної Республіки (створена 30.8.19230), яка працювала у Тарнові (Польща). В 1924 Н. повернувся в Україну. Займався науковою роботою в історико-філологічному відділі ВУАН (див. Українська Академія Наук). Засуджений підчас процесу Спілки Визволення України до тривалого ув'язнення. Відбував термін ув'язнення в соловецьких таборах, де і загинув. Автор книги нарисів “Vita Nuova” (1919), “Словника українсько-російського” (1927), перекладів творів В. Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та ін.

НІМЕЦЬКЕ ЯБЛІННЕ - м. у Пн. Чехії. В Н. Я. з травня 1919 до жовтня 1921 знаходився найбільший у Чехо-Словаччині табір інтернованих вояків Української Галицької Армії. З них було сформовано Українську Бригаду, яка нараховувала бл. 80 старшин і 5 тис. бійців. Командирами бригади були призначені полк. А. Варивода, з жовтня 1920 - ген. В. Курманович. У таборі проводився систематичний військовий вишкіл і активна культурно-освітня робота. З кін. 1920 виходила газета “Український Стрілець”. У жовтні 1921 інтернованих бійців з Н. Я. було переведено до табору у Йозефові.

НІЩИНСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ [літ. псевд. Петро Байда; 9(21).9.1832 - 4(16).3.1896] - відомий український композитор і поет-перекладач. Н. у с. Неменка (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Навчався у Київській духовній семінарії. В 1856 закінчив Афінський ун-т (філософський і богословський ф-ти), пізніше - здобув ступені магістра наук. Після повернення на батьківщину викладав російську і грецьку мови у навчальних закладах Петербурга (1857-60), Одеси (з 1860), Ананьева (з 1855, тепер Одеська обл.), Бердянська (1888-90). Збирав та здійснював обробку українських народних пісень (“Байда”, “Ой, гук, мати, гук”), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. В 1875 Н. створив музичну картину “Вечорниці”, як вставну сцену до вистави “Назар Стодоля” Т. Шевченка (вперше виконана в цьому ж році артистичним гуртком М. Кропивницького уЄли-саветграді). Широковідомим став чоловічий хор з “Вечорниць” - “Закувала та сива зозуля”. Н. підтримував зв'язки з відомими українськими культурними і громадськими діячами М. Лисенком, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим, П. Саксаганським, А. Желябовим та ін. З 1820 жив у с. Ворошилівці (тепер Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Н. перекладав на українську мову твори античних класиків (“Антігону” Софокла, 1883; “Одіссею” Гомера, 1889, 1892; 6 пісень з “Іліади” Гомера, 1902-03), а також переклав на грецьку мову “Слово о полку Ігоревім” (1881). Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

“НОВА ГЕНЕРАЦІЯ” - літературна організація українських футуристів, що виникла в 1927 у Харкові. До об'єднання входили М. Семенко (голова), Г. Шкурупій, 0. Полторацький, А. Чужий, М. Скуба та ін. Продовжуючи лінію “Аспанфуту”, учасники Н. Г. проголошували гасло модернізації української літератури шляхом поєднання інтернаціоналізму та пролетарської культури з модерними мистецькими течіями Заходу. Видавали однойменний журнал Н.Г. (ред. М.Семенко), що виходив з жовтня 1927 до грудня 1930 у Харкові. В 1929 Н.Г. було перейменовано у ВУСКК (Всеукраїнську спілку робітників комуністичної культури), а з 1930-ОППУ(Об'єднання пролетарських письменників України). В січні 1931 Н.Г. шляхом прямого політичного тиску примусили самоліквідуватися.

“НОВА РАДА” - українська щоденна газета, що виходила з березня 1917 до січня 1919 у Києві. Видавалася за ініціативою Товариства для підмоги літературі, науці і штуці як продовження газети “Рада”, закритої російським урядом у липні 1914. З 1918 - офіційний орган Української Партії Соціалістів-федералістів. Редагували газету А. Ніковський і С. Єфремов.

НОВА СЕРБІЯ - адміністративно-територіальна одиниця в Україні, створена російським урядом з пн-зх. частини Запоріжжя (пн. частина Кодацької і Бугогардівської паланок) офіційно для оборони Пд. України від нападу турків і татар, а фактично - для приборкання запорожців. У 1751 з Австрії в Україну емігрувало 218 сербів і угорців на чолі з полк. І. Хорватом, а згодом - болгари, волохи і греки з Туреччини, їх було поселено на території Запоріжжя від Дніпра на Сх. до р. Синюхи на Зх. від верхів'їв річок Інгулу та Інгульця на Півд. до річок Великої Висі та Омельника на Півн. У 1752 заселена територія названа Н.С. Царським указом від 23.3.1764 військові поселення у Н.С. було ліквідовано, і вона увійшла до складу створеної Новоросійської губернії. Із поселенців Н.С. було утворено два полки: Пандурський піхотний і гусарський, які стали одночасно адміністративно-територіальними одиницями. Полки об'єднувались в корпус. Штаб-квартира знаходилась у Новомиргороді. В 1754 на території Н.С. було засновано фортецю св. Єлизавети (з 1775 - м. Єлисаветград, тепер - м. Кіровоград), яка стала адміністративним центром. У 1754 у Н.С. переселено українських козаків з Лівобережної України, з яких сформували Новослобідський полк. Абсолютну більшість населення Н.С. становили українські козаки і селяни, вихідці з Правобережної і Лівобережної України.

НОВА СІЧ - остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1737-75. Н.С. відома також як Підпільненська, Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 Запорозької Січі (т. зв. Старої або Чортомлицької Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду, змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська Січ. Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запоржців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Наприкінці березня 1734, у зв'язку з необхідністю зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Н.С. було обрано місце, розташоване за 5 км. від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом. Н,С. поділялася на внутрішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (т. зв. Новосіченський ретраншемент).

Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою, військова скарбниця, окреме житлове приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січі встановлювався білий прапор, Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких - курінні скарбниці та будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим базаром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з вежею, що завжди охоронялись козаками. Тут містились будинки козаків, торгівців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточений фортифікаційними спорудами.

У 1735 за наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель, У цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та гауптвахта. Зовні вся територія Н.С. була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали систему оборонних споруд Н.С, численні сторожові вежі, вовчі ями та ін., які у великій кількості знаходились навколо неї. Ряд укріплень, т. зв. бакинів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та ін. річки.

На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система. Територію Запоріжжя було поділено на паланки. Військово-адміністративна та судова влада часів Н.С. фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну а також військових служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням. йшли курінні отамани та т. зв. батьки або “сиво-усі діди” (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі - військовий довбиш, військовий пушкар, військовий товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорізької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась.

Головними завданнями запорожців Н.С. були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-39, 1768-74 - запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти турецько-татарських військ.

Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Н.С. з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38 куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина Н.С. не повертала селян-втікачів. У період існування Н.С. на Запоріжжі вибувалося значне економічне піднесення. Це проявилося в поширенні землеробства, в подальшому розвитку скотарства та промислів. Зміцнювалося велике старшинське землеволодіння. Значна частина продукції зимівників і слобід (коні, худоба, продукти тваринництва та ін.) продавалися на Правобережну та Лівобережну Україну, Росію, Кримське ханство.

Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Н.С. У 1734 Січ було підпорядковано київському генерал-губернатору. З метою посилення контролю за діяльністю запорожців у 1735 за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемент, а у 1740-50-х рр. цілий ряд фортець (Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщені російські військові гарнізони. У 1752 на землях Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 до новоствореної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 на півдні володінь Н.С. розпочалося будівництво Дніпровської лінії.

Остаточне рішення про ліквідацію Н.С. було прийняте після завершення російсько-турецької війни 1768-74. Катерина II видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запорожців у державній зраді, наказала заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня- поч. червня 1775 царське військо під командуванням ген. П. Текелі вступило у запорізькі володіння, 4(15).6.1775 російські полки оточили Січ. 5(11).6.1775 урядові війська захопили і зруйнували Н.С. Заарештовану старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сибір і на Соловецькі о-ви. Січову скарбницю та майно було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній. Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запорожців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ.

НОВАКЮСЬКИЙ ОЛЕКСА ХАРЛАМПІЄВИЧ [2(14).3.1872-29.8.1935]-український живописець і педагог. Н. у с. Слободо-Ободівка (тепер Ольгопільського р-ну Вінницької обл.). Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-92) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892-1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера Н. сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова. З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Н., крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю. В 1913 заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні, і в якій вчилася ціла низка відомих митців, зокрема, Л. Перфецький, В. Іванюк, Р.Сельський, С. Зарицька, С. Луцик, Г. Смольський, С. Гебус-Баранецька, М. Мороз та ін. У 1924-25 очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника. Твори: “Діти” (1905), “Коляда” (1907-10), “Весна” (1909), “Автопортрет” (1911), панно “Народне мистецтво” і “Наука” (обидва - 1915-16), “Весна в с. Могила”, “Пробудження” (1912), “Юрський собор” (1925), “Музика” (1929), Довбуш” (1931), портрети Д. Левицького, митрополита А. Шептицького, О. Барвінського та ін.

НОВАКОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1872-1941)-український громадсько-політичний діяч. До Першої світової війни 1914-18 - адвокат у Богородчанах (тепер Івано-Франківська обл.). Належав до Української Радикальної Партії, згодом перейшов до Української Соціал-Демократичної Партії, пізніше - член Української Національно-Демократичної Партії. В 1913 обраний депутатом галицького сейму. Учасник Першої світової війни 1914-18. З серпня 1914- четар Легіону Українських Січових Стрільців, з весни 1917 -командант Поборової сотні УСС, яка займалась набором новобранців до Легіону УСС. Співпрацював у Союзі Визволення України. В 1918 Н. був призначений повітовим комісаром ЗУНР у Скалатському повіті (тепер Тернопільська обл). З поч. січня 1919 входив до складу Виділу Української Національної Ради. З жовтня 1919 -член дипломатичної місії УНР (голова А. Лівицький, члени Л. Михайлович, П. Понятенко, Б. Ржепецький, С. Витвицький, А. Горбачевський), яка вела переговори з представниками польського уряду у Варшаві. В 192 0-30-х рр. жив у Закарпатті, з 1939 - у Словаччині, де і помер.

НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ГУРТОК - таємний гурток українських автономістів. Існував у Новгород-Сіверському намісництві в 1780-90-х рр. 18 ст. До гуртка входили А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко-Яворський, єп. Варлаам Шишацький, Т. Калинський, О. Лобисевич, П. Коробчевський, М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Рачинський, Ф. Туманський, А. Худорба, А. Пригара та ін. Ставив своїм завданням розвиток національної культури і здобуття незалежності України. Заходами членів гуртка поширювалися патріотичні публіцистичні твори, праці з історії та етнографії України (“Записки о Малороссии” Я. Маркевича, “Історія Русів”, “Вергілієві Пастухи” О. Лобисевича та ін.), створювались проекти розвитку української освіти: відкриття у Новгород-Сіверську гімназії та ун-ту, заснування “Академічного Зібрання” - прототипу Української АН та відновлення українських козацьких формувань (проект В. Капніста 1788). Робились спроби знайти дипломатичну (а по можливості, і військову підтримку) ідеї відновлення державної незалежності України (місія В. і П. Капністів у 1791 до Прусії).

НОВИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІЛЛІЧ (р. н. невід. -п. бл. 1720) - український військовий діяч, дослідник Сибіру. Походив з козацько-старшинського роду. Вчився в Київській Академії. У 1704-08 - полковник компанійського (охотницького) полку. В 1708 був резидентом І. Мазепи при польському коронному гетьмані А. Сенявському. Брав участь у бойових діях проти московських військ в Україні. В 1709 Н. був схоплений і засланий у Москву, а в 1712 -в Сибір, до Тобольська (за деяк. дан., с. Березове). Допомагав митрополиту Тобольському і Сибірському Ф.Лещинському під час місійної діяльності серед автохтонних народів. Вивчав побут, звичаї та культуру місцевого населення. Згодом служив у Кондинській волості, де і загинув. Н. -автор однієї з перших етнографічних праць “Короткий опис про народ остяцький” - 1715, що містить цілий етнографічний матеріал про хантів (остяків). Цю працю було видано німецькою мовою (без зазначення автора) в 1720, 1730 і 1744 (фрагменти) та в 1884 і 1941 російською мовою (повністю).

НОГАЇ (Ногайці) - узагальнена назва тюрко- і мовного населення, що входило в 17-18 ст. до і татарських державних утворень. З'явилися в південноукраїнських степах у 20-х рр. 17 ст. внаслідок розпаду Малої Ногайської орди на Білгородську, Єдичкульську, Єдисанську та Джамбуйлуцьку орди. Н. були нащадками населення Золотоординського улуса, який очолив у кін. 13 ст. темник Ногай (від його імені походить назва Н.). В етнічному плані це змішане населення. До його складу входили монголи та ін. етнічні групи, зокрема, кипчаки, які передали Н. свою мову. За антропологічними даними - це монголоїди. Основними заняттями більшості Н. було кочове екстенсивне скотарство. Вони не заготовляли кормів та загонів для худоби. Землеробством займались переважно кубанські Н. Як і в ін. кочових народів царської Росії, в Н. включно до 20 ст. панували патріархально-феодальні відносини, виділились князі (мурзи, султани), дрібніша знать, а також мусульманське духовенство. Разом з тим у них довго зберігались пережитки первісної епохи (племена, роди).

М. Пелещишин (Львів).

НОГАЙСЬКА ОРДА - татарське державне утворення, що виникло в кін. 14 - на поч. 15 ст. внаслідок розпаду Золотої Орди. Займала територію від Північного Прикаспію й Приуралля до Ками і від Волги до Іртиша. В серед. 16 ст. Н.о. розпалась на Велику Н.о. (на схід від Волги) і МалуН.о. (міжКабардою ІАзовом)таАлтиульсь-ку орду (в басейні р. Емба). В другій пол. 16 ст. Мала Н.о. перекочувала в півд.-українські степи, де в 20-х рр. 17 ст. розпалась на чотири орди -Білгородську, Джамбуйлуцьку та Єдичкульську та Єдисанську. ЦІ ногайські орди, бувши васалами Кримського ханства, брали участь у грабіжницьких нападах на українські землі. З ногайця-ми вели постійну боротьбу запорізькі козаки. Після входження у 1770 Пд. України до складу Російської імперії, нагайців переселили у При-азов'я тау степи міжДоном і Кубанню, азгодом-у прикаспійські та бесарабські степи. Після Кримської війни 1853-56 ногайці з причорноморських степів переселилися до Туреччини.

М. Пелещишин (Львів).

НОГАТА - грошова одиниця, що знаходилась в обігу на землях Київської держави у домонгольський період. Назва походить від арабського терміну “нагд” - повноцінна, відбірна монета, або “накада” - сортувати, відбирати кращі екземпляри. Н. - це високопробна срібна монета -арабський куфічнийдірхем ранніх емісій. Вага її становила бл. 2,5 г. В 11 ст. Н. дорівнювала 1/20 гривни.

“НОРМАЛІЗАЦІЯ” - політика врегулювання українсько-польських відносин здійснювана шляхом порозуміння між проводом Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО) і польським урядом 1935-38. Початок “Н.” поклали переговори представників УНДО (В. Мудрий, О. Луцький і В. Целевич) з міністром внутрішніх справ Польщі М. Зиндрамом-Косцялковським 29.5.1935 у Варшаві та укладена внаслідок них угода про участь українців у виборах до вищих законодавчих органів Польщі. “Н.” була спричинена спробами українських політиків пристосуватися до нових внутрішніх (посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичному житті Польщі) та міжнародних (важке положення українців в СРСР, зближення між Німеччиною та Польщею) умов. Після українсько-польської конфронтації літа-осені 1930 (див. “Пацифікація”) в УНДО активізувалася консервативна група (М. Галущинський, О. Луцький та ін.), що виступала за врегулювання відносин з державою та польським суспільством (розмови делегації Української парламентарної репрезентації з представниками польського правлячого табору в лютому 1931). На поч. 1935 голова партії Д. Левицький у своїй промові в сеймі висловився за конструктивну співпрацю з державою на засаді задоволення слушних потреб українців. Ідею “Н.” підтримали верхи українських фінансово-економічних та культурно-просвітніх інституцій, єпископат греко-католицької церкви. До виборчої угоди УНДО з урядом приєдналася католицька політична група - Українська Народна Обнова (УНО). “Н.” обмежилася лише територією Галичини. Вибори 1935 принесли українцям 14 місць в сеймі (УНДО -13, УНО -1)і5 в сенаті (УНДО -4; УНО-1); В. Мудрий (віджовтня 1935 -голова УНДО) став віце-маршалом сейму, А. Горбачевський - віце-маршалом сенату. Украінські посли в сеймі визнали т. зв. “державні конечності”: голосували за державний бюджет, військові закони. В руслі нормалізаційного порозуміння ЦК УНДО сформулював ряд постулатів (поданих в формі меморіалів на адресу уряду): припинення колонізації українських земель поляками, скасування обмежень у доступі української молоді до вищих шкіл, відкриття українського університету, розширення сфери вживання української мови, амністії для політв'язнів, ліквідації концтабору в Березі Картузькій, повернення українцям Народного дому і Ставропігійського інституту, поширення прав українців у місцевій самоуправі та доступу їх до державної служби, надання фінансової підтримки українським товариствам та ін. В грудні 1938 УПР внесла проект закону про надання західноукраїнським землям автономії. Уряд частково задовільнив деякі з цих вимог: проведено амністію, з якої скористали і українці, українським фінансово-економічним інституціям надано кредити, дозволено вживати термін “український”, хоча й збережено в ужитку терміни “руський” та “русинський”. Проте більшість українських постулатів не була виконана. Натомість положення українців в ряді ділянок життя (земельні відносини, шкільництво, державна служба) під час “Н.” погіршувалося. Водночас під протекцією урядових та військових кіл і місцевої адміністрації активізували свою протиукраїнську діяльність польські шовіністичні організації в Галичині. Невдача “Н.” спричинила кризу, і опозицію в УНДО (Д. Левицький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький та ін.-т. зв. група “Діла”) та консолідацію на антинормалізаційному грунті різних українських політичних угрупувань (див. Контактний Комітет). Зміна внутрішньополітичних умов (зростання протиукраїнських тенденцій в політиці держави) та міжнародної ситуації (т. зв. чехо-словацька криза, справа Карпатської України) прискорили припинення політики “Н.” В грудні 1938 В. Мудрий проголосив “Н.” недійсною. М. Швагуляк (Львів).