БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 38 страница

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ (Романов; 12(22).7.1596 - 13(23).7.1645) - перший московський цар з династії Романових. Син боярина Федора Романова (з 1619 - патріарх Філарет). Обраний на престол Земським собором 21.2.1613. За М.Ф. провідну роль в управлінні державою відігравали його близькі родичі (в 1619-33 правив фактично його батько). На поч. царювання М.Ф. за Деулінським перемир'ям 1618 до Польщі відійшла Чернігово-Сіверська земля, яка була захоплена Московським князівством у 1503. У 1632-34 М.Ф. вів невдалу війну з Річчю Посполитою, в якій на стороні польських військ воювали українські козаки на чолі з гетьманом Т. Орендаренком (див: також Поляновський мир 1634). За М.Ф. Московія продовжувала вести загарбницькі війни у Сибіру.

МИХАЙЛО ХОРОБРИЙ (1558 - 9.8.1601) -господар Волощини (1593-1601). В молодості займався торгівлею, згодом посідав ряд важливих адміністративних посад. Добився від турецького султана призначення його господарем Волощини. Посівши престол М.X. у 1594, опираючись на підтримку українських козаків, розпочав війну проти турецької влади на Волощині, Молдавії і Трансільванії. У 1595 розгромив турецькі війська в битві під Келугерені (між Джурджу і Бухарестом). Успішна боротьба М.X. проти Туреччини була в значній мірі зумовлена розгромом козацькими полками на чолі з С. Наливайком союзників турків - татар під час походів на Молдавію (літо 1594 і весна 1595). у 1600 М.Х. об'єднав Волощину і Молдавію в єдину державу. Здійснював рішучі заходи, спрямовані на зміцнення центральної влади. Убитий під час заколоту бояр, які виступили проти його централізаторської політики. Створена М.Х. держава розпалась і її частини знову потрапили під владу Османської імперії.

МИЦИК ІВАН (псевд. Аскольд; 1913 - 1941)-український політичний діяч. Н. у с. Верхнє Синьовидне на Стрийщині (тепер Львівська обл.). Належав до Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів. 16.6.1931 за вироком революційного трибуналу УВО-ОУН виконав замах на таємного агента польської поліції Є. Бережицького. 19.1.1931 засуджений польським судом до 20 років ув'язнення. На поч. Другої світової війни 1939-45 був звільнений з тюрми та призначений Крайовим Провідником ОУН (М). Загинув у період гітлерівської окупації України.

МИЦЮК ОЛЕКСАНДР (21.6.1883 -30.12.1943) - український громадсько-політичний і державний діяч, економіст. Н. у Новоолександрівці Катеринославської губ. Належав до Революційної Української Партії. В 1905 М. за організацію осередку Селянської Спілки в Золотоніському повіті на Черкащині заарештований і засланий. Після повернення вступив до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, став одним з активних її членів. У період Української Центральної Ради - директор відділу сучасних земельних справ при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. З 26.12.1918 до 13.2.1919-міністр внутрішніх справ УНР. У січні 1919 - депутат Трудового Конгресу України. В 1920 - товариш міністра народного господарства Є. Архипенка. В еміграції жив у Чехо-Словаччині, був професором Української Господарської Академії у Подєбрадах, ректором (1938-39, 1940-41) Українського Вільного Університету у Празі. Автор бл. 60 праць і наукових статей, серед яких “Історія політичної економії” (т. 1-2, 1922, 1923), “Селянство й економія большевизму” (1930), “Аграрна політика, 1800-1925” (т.1-2, 1925), “Євразійство” (1930), “Український економіст-громадівець С. Подолинський” (1933), “Нариси з соціальне-господарської історії Підкарпатської Руси” (т.І-2, 1936-38), підручників для вищих навчальних закладів “Історія політичної економії” та “Аграрна політика”. Залишив мемуари “Директорія УНР. Спогади і роздуми” (1931).

МИШУГА ЛУКА (30.10.1887 - 8.2.1955) - український громадсько-політичний діяч, журналіст. Н. у Новому Виткові Радехівського повіту в Галичині. Племінник О. Мишуги. В 1911 закінчив юридичний ф-тет Віденського ун-ту. На поч. 1914 М. брав участь у формуванні Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915 М. разом з О. Назаруком, М. Угрином, Д. Вітовським та ін. представниками стрілецтва займався організацією культурно-освітньої роботи, а після розвалу Австро-Угорщини і місцевої адміністрації на Волині. В 1918 - повітовий комісар з УНР на Радехівщині. В період Директорії УНР служив у Штабі Головного Отамана (нач. М. Юнаків) у Кам'янці-Подільському. З грудня 1919 М. перебував на дипломатичній службі у Відні. Входив до складу делегації ЗУНР (голова К. Левицьким), яка безуспішно робила спроби протидіяти укладенню Ризького мирного договору 1921. З 1921 М. - представник уряду ЗУНР у США. Намагався організувати середукраїнської еміграції позику для національної оборони. В 1920-40-х рр. був одним з співзасновників політичних організацій американських українців - Об'єднання Українських Організацій в Америці (засн. у жовтні 1922; в 1924-40 - секретар ОУО) та Українського Конгресового Комітету (засн. в 1940; член Політичної Ради). В 1953-55 очолював Об'єднаний Українсько-Американський Комітет. У 1926-33 працював редактором, а в 1933-55- головним редактором газети “Свобода”. Виступив одним з ініціаторів створення англомовної “Енциклопедії Українознавства”. Автор числених розвідок і статей на суспільно-політичну тематику, зокрема, “Які тепер суди на Україні” (1919), “Державна адміністрація на Україні” (1920-21), “Україна і американська демократія” (1939), редактор “Пропам'ятна книга Українського Народного Союзу” (1936), “Українці у вільному світі” (1954) та ін.

МИШУГА ОЛЕКСАНДР (сценічний псевд. Філіппі Мишуга; 20.6.1853 - 9.3.1922) - видатний український оперний співак (тенор), педагог, меценат. Н, у с. Новий Витків (Львівська обл.). Навчався у вчительській семінарії у Львові, згодом деякий час працював вчителем. У 1878-81 - вчився у Львівській консерваторії у професора В. Висоцького. В 1881-83 вдосконалював вокал у Мілані та Ніцці. З 1883 М. дебютував у партії Ліонеля (“Марта” Ф. Флотова). Виступав з великим успіхом на сценах оперних театрів Мілану, Відня, Варшави, Риму, Лондона, Києва і Львова. Найкращі партії: Каніо (“Паяци” Р. Леонкавалло), Альфред, Герцог, Річард (“Травіата”, “Ріголетто”, “Балмаскарад” Дж. Верді), Йонтек (“Галька” С. Монюшка), Андрій (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського) та ін. М. підтримував тісні зв'язки з Україною, часто брав участь у Шевченківських і Франківських святах, виступав на благодійних концертах. В 1906-11 М. викладав вокал у Музично-драматичній школі ім. В. Лисенка у Києві, 1912-13 займався педагогічною діяльністю у Варшаві, а 31919- Стокгольмі. Помер у Фрайбурзі (Німеччина), похований на батьківщині в с. Новий Витків.

МІЖПАРТІЙНА РАДА - координаційний міжпартійний орган заснований в 1919 у Львові. Створений українськими політичними партіями з метою узгодження і активізації методів легальної боротьби проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. До складу М. Р. входили представники Української Трудової Партії, Української Радикальної Партії, Української Соціал-Демократичної Партії і Української Християнсько-Суспільної Партії. Головою МР було обрано К. Студинського, секретарем В. Бачинського. 14.2.1920 всі політичні партії, які належали до М.Р., заявили, що вони будуть відстоювати державну незалежність Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. М.Р. підтримувала тісні зв'язки з екзильним урядом ЗУНРу Відні. В січні 1922 з М.Р. вийшла УСДП, у травні 1923 - УРП, що привело до її самоліквідації.

МІНДОВГ (Мендовг, Міндаугас; р. н. невід. -п. 1263) - Великий князь Литовський (з 30-х рр. 13 ст. - 1263). Під кінець свого правління об'єднав під своєю владою більшість литовських земель (Нальшанську, Делтувську, Жемайтійську та ін.). У 1236 завдав поразки військам німецьких рицарів під Сауле (Шауляй). У боротьбі проти Лівонського ордену спирався на підтримку куршів, земгалів, лівів, естів. У 1244 здійснив похід проти орденських військ у Курсу. В 1251 прийняв католицтво і був коронований від імені Папи Римського. В 1250-53 М. вів війну з Данилом Романовичем Галицьким. Після завершення воєнних дій, уклав з Данилом Галицьким мирний договір, за яким відпускав йому Чорну Русь з Новгородком. У 1254 уклав військовий союз з Галицько-Волинським князівством спрямований проти монголо-татар, який було скріплено зарученням сина Данила Галицького - Шварна Даниловича з дочкою М. У 1255-56 (за ін.дан., 1258) М., розірвавши союзницькі відносини з Данилом Галицьким, вів воєнні дії проти Галицько-Волинської держави і захопив Чорну Русь з містами Гродно, Волковиськ, Слонім і Новгородок. У цій війні загинув князь Роман Данилович. 13.8.1260 війська М. розбили об'єднані сили Лівонського і Тевтонського орденів біля озера Дурбе. Убитий разом з двома синами внаслідок змови литовських князів.

М. Ерстенюк (Львів).

МІНІХ БУРГАРД КРІСТОФ [Христофор Антонович; 9.5.1683 - 16(27).10.17671 - російський військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал (з 1730 або 1732), граф (1728). За походженням німець. До 1721 служив офіцером у різних арміях країн Західної Європи. З 1721 -генерал-інженер російської армії. Керував будівництвом Ладозького та Обвідного каналів, під час робіт на яких загинуло від непосильної праці, хвороб та голоду десятки тисяч українських козаків. У 1728 призначений генерал-губернатором Інгерманландії, Карелії та Фінляндії, з 1732 - президент Воєнної колегії. В 1734 командував російською армією під час облоги і захопленя Гданська, де знаходився претиндент на польський престол С. Лещинський. Під час російсько-турецької війни 1735-39 очолював російські та українські війська, що спільно діяли в 1736-39 в Криму і Бесарабії. Як головнокомандуючий об'єднаних армій, М. абсолютно не турбувався про забезпечення українських полків, що привело до значних втрат серед їх особового складу. Під час воєнних дій проти турків і татар за наказом М. здійснювалися масові реквізиції коней, волів, провіанту і фуражу, залучалися тисячі селян до обозної служби, що нанесло великої економічної шкоди тогочасному господарству України. Володів великими маєтками в Україні. Активно виступав за скасування політичної автономії Гетьманщини. Після смерті Д. Апостола 1734 домагався свого призначення на пост “управителя Малоросії”. В 1742 Єлизавета Петрівна заслала М. у Пилим (Сибір). У 1762 був повернений із заслання за наказом Петра III Федоровича, але значної ролі в державному житті не відігравав.

МІРНИЙ ІВАН (30.8.1872 - 17.3.1937) - український громадсько-політичний і державний діяч. Родом з Харківщини. В квітні 1917 обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій Києва. В 1917 деякий час виконував обов'язки губернського комісара Київщини. В кін. листопада 1917 призначений заступником виконуючого обов'язки Генерального писаря УНР. 322.1.1918 входив до складу Ради Народних Міністрів УНР, в якій займав пост Державного писаря. В період Гетьманату і Директорії УНР очолював канцелярію Міністерства закордонних справ України. В 1919 входив до складу делегації УНР на Паризьку мирну конференції 1919-20. У 1920 - співробітник представництва екзильного уряду УНР у Берліні. З 1924 перебував у Празі. Був директором канцелярії Українського Вищого Педагогічного Інституту, співпрацював у багатьох періодичних виданнях. Помер у Празі.

МІРЧУК ПЕТРО (псевд. Залізняк; 26.6.1913)-український політичний діяч, історик, журналіст. Н. у с. Добрівляни Стрийського повіту на Львівщині. В 1930-х рр. навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Член Організації Українських Націоналістів. Брав участь у виданні “Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”, редагував періодичні націоналістичні видання “Молоде Село”, “Наш світогляд”. Був референтом Крайової Екзекутиви ОУН. У 1933-39 декілька раз заарештовувався польською поліцією за участь у національному русі. В 1939 після розвалу польської держави емігрував до Праги, де продовжив навчання в Українському Вільному Університеті (1941). У 1945-46 очолював Центральний Еміграційний Союз Українського Студенства. В 1948-52 - член Проводу Закордонних Частин ОУН, співредактор ряду націоналістичних видань. З 1950 жив у США. Викладав у ряді американських коледжів, у 1969 отримав звання доктора філософії УВУ в Мюнхені. М. автор праць: “Українська Повстанська Армія 1942-52” (1953), “В революційному змагу” (1964), “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” (1968); збірника документів “Українська Повстанська Армія”(1941-52,1953); публіцистичних праць “За чистоту позицій українського національно-визвольного фронту” (1955), “На історії закруті” (1959); спогадів “У німецьких млинах смерті” (1957), статей про провідників українських національно-визвольних змагань.

МІСЬКА ДУМА - виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії. Заснована в 1785 “Жалуваною грамотою містам” на засадах станового представництва. Населення міста поділялося на шість розрядів, кожний з яких посилав депутатів до міського зібрання. З членів зібрання обиралась Загальна М.д., а зі складу думи - її постійно діючий орган Шестигласна дума (входило 6 чоловік, по одному від кожного розряду міського населення). Виконавчим органом М.м. була міська управа на чолі з міським головою. У містах Лівобережної України та Слобідської України М.д. встановлено з 1785, у містах Правобережної України -після приєднання до Російської імперії в 1793, Міська реформа 1870 замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних (членів) М.д. на основі майнового цензу. Правом голосу користувалися лише власники нерухомого майна. Більшість міського населення було позбавлено виборчих прав. Виконавчим органом М.д. була міська управа, яку очолював міський голова, він же і голова М.д. Міське самоврядування перебувало в залежності від урядової адміністрації. Голова повітового міста затверджувався губернатором, голова губернського міста - міністром внутрішніх справ.

В. Кульчицький (Львів).

МІТРИНГА ІВАН (псевд. Сергій Орелюк, Пилин; 1909 - 6.9.1943) - український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху. Н. у Бібрському повіті в Галичині. У1930-х рр. вивчав історію у Львівському ун-ті. Член ОУН, займав ряд провідних постів у Крайовому Проводі ОУН на ЗУЗ. Очолив в Організації Українських Націоналістів ревізіоніську групу (“група Мітринги”), яка вимагала перегляду теоретичних засад націоналістичного руху та виступала за демократизацію його програми. У 1938 видав статтю “Геть з большевизмом”, в якій вперше був висунутий лозунг - “Свободу народам! Свободу людині!” У 1940 виступив з критикою концепції С. Бандери орієнтації на “Нову Європу”, висунувши гасло: “Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу без Гітлера і Сталіна”. У 1941 ввійшов від ОУН (Б). Заснував Українську Революційну Партію Робітників і Селян, що в 1942 об'єднавшись з ін. групами, створила Українську Національно-Демократичну Партію. Видавав її партійний орган “Земля і Воля”. Разом з Б. Левицьким літом 1942 приєднався до “Поліської Січі” Т. Боровця, в якій очолив відділ пропаганди. Загинув біля Вілії побл. Острога на Волині у бою з радянськими партизанами. Автор політичних брошур “Гітлер і Україна” (1939) і “Наш шлях боротьби” (1940).

Д. Кушплір (Львів).

МІХАЛОВСЬКИЙ ЯКУБ (23.4.1612-1662 або 1663) - придворний польських королів Владислава IV Вази і Яна // Казимира. 3 1659 - белзький каштелян. Склав рукописний збірник актів, листів, віршів, мемуарів та ін. історичних матеріалів, що стосуються, головним чином, історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Частину цього збірника видав під назвою “Пам'ятна книга Якуба Міхаловського” (1864), Публікація містить листи й універсали Б. Хмельницького, щоденник В. М'ясковського, діяріуші сеймів, описи битв тощо. М. склав також “Діяріуш зборівської кампанії” і “Діяріуш війни під Берестечком”, які залишилися в рукописі. (Зберігаються в бібліотеці Польської АН у Кракові).

Я. Ісчєвич (Львів).

МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛО ІВАНОВИЧ (1873 -23.5,1924) - визначний український громадсько-політичний діяч, ідеолог державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. Н. у с. Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. З 1890 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту, по закінченні якого працював адвокатом у Харкові. В 1891 М. разом з Б. Грінченком, І. Липою, В. Боровиком став організатором “Братства Тарасівців”, у 1896 - товариства “Молода Україна”. В 1899 переїхав до Харкова, займався адвокатської практикою. Брав участь у роботі громадсько-політичних організацій, діяльність яких була спрямована на пробудження національної свідомості українського народу. В 1900 на замовлення керівництва першої у Наддніпрянській Україні політичної партії - Революційної Української Партії написав програму організації (видана у Львові під назвою “Самостійна Україна”), в якій проголошувалася ідея політичної самостійності України. В кін. 1901 -напоч. 1902 виступив ініціатором створення Української Народної Партії, що об'єднувала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. В 1902-04 М. у статтях і відозвах “Робітнича справа в програмі УНП” (1902), “Десять заповідей” (1903), “Справа української інтелігенції в УНП” виклав основні теоретичні засади українського націоналізму. В 1906 опублікував програму УНП, яка передбачала створення самостійної Української держави (“однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України - республіки робочих людей - від “гір Карпатських аж по Кавказькі”), встановлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян тощо. В 1903 створив при УНП напіввійськову організацію, яка здійснила ряд політичних терористичних акцій у Харкові (1904), Києві (1909) та ін. У 1909-14 М. керував роботою національно-патріотичної організації - “3-є товариство взаємного кредиту”, співпрацював з “Товариством ім. Квітки-Основ'яненка” (члени Г. Хоткевич, Д. Сумцов, Алчевські та ін.) у Харкові. М. популяризував ідеологію українського націоналізму та ідею самостійництва у різних виданнях, у числених періодичних виданнях, які він редагував або видавав, зокрема “Самостійна Україна” (1905). “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906). “Слобожанщина” (1906) та “Сніп” (1912-13). Під час Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до російської армії. Службу проходив у ранзі поручника Київського окружного військового суду. В березні 1917 М. першим висунув ідею створення національних збройних сил. За його ініціативою в Києві було засновано Український Військовий Клуб ім. гетьмана П. Полуботка та Військовий Організаційний Комітет, які ставили собі за мету формування українських військових частин. 1.5.1917 при безпосередній участі М. утворено Перший Український козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. В 1917 М.-член Української Центральної Ради і Українського Генерального Військового Комітету. В липні 1917 М., на думку деяких істориків, був одним з керівників Полуботківців повстання 1917, учасники якого планували збройним шляхом взяти владу у Києві і проголосити незалежність України. Заклики М. до проголошення самостійності та взяття УЦР всієї повноти влади на українській території викликали відверте роздратування найчисленіших фракцій УПСР і УСДРП у Центральній Раді та неприховану ворожість лідерів української соціал-демократії до нього. Влітку 1917 М. за наказом В. Винниченка заарештовано і відправлено на Румунський фронт. Восени 1917 повернувся на Полтавщину, де взяв участь у створенні Української Демократично-Хліборобської Партії. В період Української Держави стояв в опозиції до гетьманської влади, належав до Українського Національно-Державного Союзу. Негативно ставився до політики Директорії УНР, вважав, що її діяльність, спрямована на встановлення в Україні соціалістичного режиму. На поч. 1919 М. за дорученням УДХП намагався зв'язати контакти з командуючими найбоєздатніших частин Армії УНР Є. Коновальцем і П. Болбочаном, щоб при допомозі військових припинити наростання анархії, стабілізувати політичну і економічну ситуацію в країні. З встановленням більшовицького режиму М, деякий час жив у Полтаві, де перебував під наглядом ЧК. На поч. 1920 переїхав у Новоросійськ, безуспішно намагався виїхати закордон. Згодом переїхав на Кубань, де працював у системі народної освіти. Навесні 1924 повернувся до Києва. Через деякий час був заарештований співробітниками ДПУ. Обставини смерті М. остаточно не з'ясовані. За одними дан. 23.5.1924 М. був розстріляний, за ін. - був звільнений з ув'язнення і незабаром був знайдений повішеним (наймовірніше, самогубство було інсценовано оргнами ДПУ).

МІЦКЄВІЧ МЄЧИСЛАВ (1879 - р. см. невід.) -польський політичний діяч в Україні. Н.у Кам'янці-Подільському. Працював адвокатом у Києві. Член Польського Демократичного Централу в Україні. З 27.7.1917 М.-товариш генерального секретаря з міжнаціональних справ С. Єфремова, а на поч. січня 1918 - генеральний секретар польських справ. З січня 1918М.входив до складу Ради Народних Міністрів УНР, де займав пост міністра польських справ. Подальша доля невідома.

МНОГОГРІШНИЙ ВАСИЛЬ ІГНАТОВИЧ (р. н. невід. - п. не пізніше 1694) - український державний і військовий діяч. Н. у м. Коропі (тепер Чернігівська обл.). Брат гетьмана Д. Многогрішного. В 1664-68 - ніжинський полковий осавул. У. 1668 очолив українське посольство до московського царя Олексія Михайловича. В 1671 -72 - полковник Чернігівського полку, в 1671 -наказний гетьман. Після позбавлення гетьманства Д. Многогрішного М. був заарештований, підданий жорстоким тортурам і засланий у Сибір. В 1682-94 жив у Красноярську. Подальших даних про його долю немає.

МНОГОГРІШНИЙ ДЕМ'ЯН (Демко) ІГНАТОВИЧ (н.бл. 1630-п. після 1701)-гетьман Лівобережної України (1669-72). Н. у м. Коропі (тепер Чернігівська обл.). Походив з козацької родини. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. У документах вперше згадується в Зборівському реєстрі (бл. 1649) на посаді військового осавула. В 1665-69 - полковник чернігівський. У 1668 М, як противник Андрусівського перемир'я 1667, взяв участь у антимосковському повстанні, яке розпочалося під керівництвом І. Брюховецького. Підтримував політику гетьмана П. Дорошенка. В 1668 призначений П. Дорошенком наказним гетьманом Лівобережної України, тому що останній був змушений повернутись на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства (особливо архиепископа чернігівського Л. Барановича) примусили М. піти напереговори з царським урядом. У цей час 17.12.1668 на старшинській раді в Новгород-Сіверську М. було обрано “сіверським гетьманом”. Переговори між московським урядом і М. завершились укладенням Глухівських статей 1669 і проголошенням 9(19).3.1669 на Генеральній Військовій Раді у Глухові М. гетьманом Лівобережної України. Після обрання гетьманом М. намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667, залишився у складі Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, М. прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини страшинської верхівки так і московського уряду. В ніч з 12 на 13.3.1672 у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, Домантович і П. Уманець) при підтримці начальника московської залоги заарештували М. і видала представникам царського уряду. Гетьмана було вивезено до Москви, де в серед. квітня 1672 розпочався над ним суд. Його звинуватили у державній зраді, піддали тортурам, а після засудили до страти. Згодом страту замінено на довічне заслання. М. було вивезено з родиною до Сибіру і ув'язнено в Іркутській тюрмі. З 1688 звільнений з тюрми М. перебував на військовій службі у Селенгінську на Забайкаллі. В 1696 М. постригся у ченці. Помер в Іркутську. Українські історики пов'язують час гетьманування М. із закінченням одного з найтрагічніших періодів в українській історії -Руїни.

МОГИЛА АНДРІЙ (р. н. невід. - п. 1689) -гетьман Правобережної України (1684-89). Походив з козацького роду у Лівобережній Україні. Тривалий час перебував на Запоріжжі. В 1683 М. очолював козацький полк під час походу гетьмана С. Куницького проти буджацьких татар у Бессарабію. Восени 1683 восьмитисячне козацьке військо під командуванням М. вирушило на допомогу молдавському господарю. 4.12.1683 розбив турецькі загони під м. Тіглотином. У січні 1684 на козацькій раді в Могилеві був обраний гетьманом. На чолі своїх військ (нараховували влітку 1684бл. 12тис.чол.) провів ряд успішних походів проти турків і татар. У листопаді 1686 залога гетьманської столиці Немирова під командуванням М. відбила облогу 50-тисячної татарської орди. Визнанням великих заслуг козацтва на чолі з М. в обороні Правобережної України і Речі Посполитої від турецької агресії, стала постанова польського сейму, яка узаконювала існування козацтва та відновлення козацьких прав і привілеїв. Сприяв заселенню земель навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані безземельними селянами та численними втікачами з Лівобережної України, що рятувалися від гніту московської колоніальної адміністрації. М. вів переговори з Римським Папою Інокентієм XI про умови участі козаків в антитурецькій коаліції. Виділяв значні кошти з гетьманської скарбниці для викупу з татарської неволі полонених козаків, що сильно підносило його авторитет і серед лівобережного козацтва. Загинув у січні 1689.

МОГИЛА ПЕТРО СИМЕОНОВИЧ [31.12.1596 (10.1.1597) - 1.(11).1.1647] - визначний український церковний і культурний діяч 17 ст., Київський митрополит (з 1632, за ін. дан., з 1633). Син Симеона М. - господаря Волощини (1601-07) і Молдавського князівства (1607-09). Вважається, що освіту здобув у Львівській братській школі, вивчав теологію у Паризькому ун-ті. Служив у польському королівському війську, брав участь у Цецорській битві 1620 і Хотинській війні 1621. В 1625 М. під впливом І. Борецького прийняв чернецтво. В 1627 М. було обрано архімандритом Киево-Печерсько Лаври, а з 1632 (за ін.дан., 1633) - митрополитом Київським. Відстоював права Української Православної Церкви (на київських соборах 1628 і 1629) і в 1632 добився від короля. Владислава IV Вази її легалізації в Україні (див. “Статті для заспокоєння руського народу”). В 1628-29 М. виступив одним з авторів проекту про створення українсько-білоруського патріархату поєднаного з Римом. Однак цей проект не зустрів підтримки ні серед українського суспільства (в першу чергу Запоріжжя), ні зі сторони Риму та Польщі. М. створив гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум (С. Косов, А. Калнофойський, Т. Земка, І. Козловський-Трофимович та ін.), який під його керівництвом здійснив реформу церковного життя та опрацював проект “Православного ісповідання віри” - першого православного катехизису, який був прийнятий Собором православних церков у Києві 1640 і в Ясах 1641 та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643. У 1631 відкрив Лаврську школу, яка в 1632 була об'єднана з Київської братською школою і в 1633 дістала назву Києво-Могилянська Колегія (з 1701 - Киево-Могилянська Академія). Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря, а в 1635 дав доручення розкопати, зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. У 1640 за допомогою М. було засновано першу румунську школу - Слов'яно-Греко-Латинську Академію в Яссах, якою керував колишній ректор Києво-Могилянської Колегії С. Почаський. Сприяв письменникам і художникам. Відкрив друкарні в Довгому Полі (1635), чим відновив румунське книгодрукування і в Молдові у Яссах (1641). Помер у Києві, похований у Києво-Печерській Лаврі. М, автор ряду богословських творів - “Євангеліє Учительне” (1616), “Служебник” (1629,1639), “Хрест Христа Спасителя” (1632), “Анфологіон” (1636), “Євлогіон” (“Требник Петра Могили”; 1646), числених полемічних праць і проповідей. За ініціативою і активною участю М. групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури 17 ст. трактат “Літос альбо Камінь...” (1644). Написаний польською мовою, вийшов під псевд. Євсевій Пимен (на думку деяких дослідників автором книги був сам М.).

МОГИЛЯНСЬКИЙ АРСЕНІЙ (світське Ім'я -Олексій; 17.3.1704 - 8.6,1770) - український церковний діяч, митрополит Київський (1757-70). Н. у Решетилівці на Полтавщині. Навчався у Київській Академії (1721-27) та Харківському колегіумі (1727). В 1741-43 викладав у Московській академії, з 1744 - архімандрит Троїцько-Сергієвої Лаври, пізніше - єпископ (з 1747 -архієпископ) Переяслава-Залеського. Був членом Синоду. Після обрання на митрополитну кафедру відстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської Академії. Провів ряд реформ для удосконалення системи навчання і управління Київською Академією, зокрема, запровадив вивчення математики і геометрії та встановив раду академії, яка обирала ректора і професорів навчального закладу. За М. відбулися вибори до “Комісії для складання нових законів”, яка уклала в 1767 “Пункти о вигодностях малоросійського духовенства”. В 4 пунктах ставилась вимога відновлення автономних прав Української Церкви: збереження титулу “митрополит Київський, Галицький та Малої Росії”, відновлення традиції обрання митрополитів з місцевих кандидатів, затверджувати єпископів та єгуменів в Україні повинен митрополит, а не синод та ін. У 1770 уряд заборонив М. титулуватись “митрополит Київський, Галицький і Малої Росії”, а тільки “Митрополит Київський і Галицький”. Помер у Києві.