БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 40 страница

МОРОЗЕНКО (Мрозовицький) СТАНІСЛАВ (Нестор; р.н. невід, - п. 28.7.1649) - український військово-політичний діяч часів Хмельниччини, корсунський полковник. Походив із шляхетського роду з Теребовлі (тепер Тернопільська обл.). Здобув блискучу освіту. Вчився в Краківському і Падуанському ун-тах. Деякий час перебував при королівському дворі. Володів польською, німецькою, французькою і латинською мовами. З 1638 - полковник реєстрового козацтва. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 приєднався до української армії. Влітку 1648 спільно з М. Кривоносом та І. Ганжею очолив повстанський рух проти польських загарбників на Поділлі і Волині. Відзначився у Пилявецькій битві 1648. 3 1649 - корсунський полковник. Під час Збаражської облоги 1649 очолював козацьку кінноту. Загинув у ході одного з боїв. М. -герой української народної пісні “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”.

МОСКВОФІЛЬСТВО (русофільство) - мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у серед. 19 - 30-х рр. 20 ст. Відстоювала національно-культурну, а пізніше - державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення М. була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

Перші прояви М. у Закарпатті сягають кін. 18-поч. 19 ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою. Після входження Галичини (1772) і Буковини (1774) до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Це недовір'я пітримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права “інтригою Москви”. Власне тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження у Галичині: заснування просвітницького “Товариства священиків” у Перемишлі, заходи митрополита М. Левицького по впровадженню рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик, викладання “руською” мовою в університеті, діяльність “РуськоїТрійці”.

Першим пропагандистом “общерусских” ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839-40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності “Галицької Русі з Великоросією”. Перетворення М. в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848-49 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя - російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму (1849-59) М. не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим грунтом для поширення “об'єдинительських” ідей. В листопаді 1848 на “з'їзді руських вчених” переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість “для вираження вищих наук” вдаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі т. зв. язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив М. потрапили практично усі культурно-освітні установи - Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса - “Зоря Галицька”, львівський та віденський “Вістники”, “Лада”, “Сімейна бібліотека”, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання “руської словесності” в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися й на Закарпатті, де ширенням М. ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою “Вістник державних законів” (1850-58) та часописи “Церковная газета” (1856-58) і “Церковний вістник” (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на поч. 1860-х рр. Молоді українофіли (див. Народовці) відкрито виступили проти наростання тенденцій М. у таборі “старорусинів” і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями М. були: “Слово” (1861-87), “Страхопуд” (1863-65), “Золотая грамота” (1865-66), “Боян” (1867) і “Славянская 3оря”(1868), “Русская Рада” (1871-1912), “Наука” (з 1871), “Пролом” (з 1880), “Галичанин” (1893-1913), “Руское Слово” (1890-1914), “Прикарпатская Русь” (1909-15), “Голос Народа” (1909-14).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією (1866) підштовхнули М. до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що “Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь” та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини. У 1870 М. заснували Руську Раду - політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу “Просвіті” (1868) було утворене М. “Общество им. Качковського” (1876; див. “Товариство ім. Качковського”), яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу М. приділяли т.зв. “обрядовому питанню”, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найбільш активних прихильників М. з керівництва церкви. Суд на над провідними М. діячами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології М., розвіявши міф про “патріотизм і вірнопідданство” лідерів “старої Русі” і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У серед, 1880-х рр. М. втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: “Руська Бесіда” і “Руська Рада”. На М. позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І.Глібовицький, Г. Купчанко), що гуртувалася навколо часописів “Православная Буковина”) 1893-1901), “Буковински Відомости”(1895-1909), “Православная Русь” (1909-10), “Русская Правда” (з 1880).

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі М. у 1900 об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (“новокурсники”) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало М. та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

Деяке пожвавлення діяльності М. наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914-18. Створений у Києві (11.8.1914) “Карпаторусский Освободительный Комитет” закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження “Русскому Народному Совету” під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційнихтаборах: Таллєргофі, Терезієнштатді та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології М., і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-21.

Нечисельні прихильники М. у самій Галичині у 1920-30-х рр. або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. Дещо міцнішими були позиції М. у міжвоєнний період на Лемківщині й Закарпапі, але й там у кін. 1930-х рр. переміг український національно-державний курс. До цього часу впливи М. залишаються помітними у середовищі української еміграції в США і Канаді.

О. Турій (Львів).

МОСКОВСЬКІ СТАТТІ 1665 - міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21).10.1665, за ін.дан., 12(22). 10.] між

гетьманом І. Брюховець-ким і московським урядом. М.с. значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За М.с. українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності

московських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інвеститури нового гетьмана. Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. М.с. забороняли використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на українських землях московські військові та повідомляли про повернення королівських грамот на Магдебурське право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін. М.с. викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

МОТОВИЛІВСЬКИЙ БІЙ 1918-бій між гетьманськими частинами П. Скоропадського і військами Директорії УНР 18.11.1918 у р-ні ст. Мотовилівки на Київщині. 13.11.1918 назборах представників всіх політичних партій, які входили до складу Українського Національного Союзу, делегатів від Січових Стрільців, залізничних організацій і Селянської Спілки було сформовано Директорію УНР. В ніч з 14 на 15.11.1918 Директорія УНР розповсюдила відозву, в якій закликала український народ до повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Збройне повстання розпочалось 16.11.1918 виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. 17.11.1918 передові частини війська Директорії УНР розпочали з Фастова наступ на Київ. Гетьманське командування для утримання Києва перекинуло в р-н Фастова значні військові сили (офіцерський батальйон, гетьманська гвардія, сердюцький полк, кінна сотня, гарматна батарея і бронепоїзд) під командуванням ген. Святополка-Мирського. Вранці 18.11.1918 у р-ні залізничних станцій Мотовилівка і Васильків стрілецькі частини вступили в бій з гетьманськими військами. Бій тривав цілий день. Надвечір стрілецькі частини під командуванням сот. О. Думіна прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Гетьманські війська, зазнавши значних втрат, відступили в напрямі Києва. Внаслідок перемоги військ Директорії УНР у М.б. через деякий час на території України було встановлено владу Директорії, відновлено Українську Народну Республіку.

МОЧУЛЬСЬКИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) -кошовий отаман Олешківської Січі (1719). Вів переговори з гетьманом П. Орликом про можливість спільної боротьби проти московського панування в Україні та зобов'язувався зібрати для військового походу 30-ти тисячне військо.

МОШИНСЬКИЙ ЄВГЕН (р. н. невід. -29.7.1925) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У 1918-20 - начальник Головної Військово-Судової Управи і Головний Військовий Прокурор УНР. Похований у Лунинці на Поліссі.

МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (Хоробрий; р. н. невід. - п. 1036) - князь тмутараканський і чернігівський. Син київського князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди. В 988 М.В. отримавши від батька в уділ Тмутаракань (на місці сучасної Тамані, Росія), став засновником самостійного Тмутараканського князівства. У 1016 вів боротьбу з хозарами, а в 1022 підкорив касогів. У 1023 за допомогою хозар і касогів зайняв Черніго-Сіверську землю. Розбив війська свого брата Ярослава Мудрого в Листвинській битві 1024. Після перемоги М. В. сам запропонував укласти мирну угоду 1026, за умовами якої став князем Чернігівської землі. В 1031 здійснив разом з Ярославом похід у Польщу, допомагаючи йому відвоювати Червенські міста. Після смерті М.В. його земельні володіння знову увійшли до складу Київської держави. В Тмутаракані побудував церкву, в Чернігові заклав Спаський собор, в якому і був похований.

МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (Великий; 1.6.1076-14.4.1132)- Великий князь Київський (1125-32). Старший син Володимира Мономаха Іі Гіти - дочки англійського короля Гаральда І. В 1088-93 і 1095-1117 - князь новгородський, 1117-25 - князь переяславський і співправитель Володимира Мономаха у Києві. В 1096 розбив війська чернігівського князя Олега Св'ятославича і примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді 1097. М.В. брав участь у воєнних походах на половців в 1093, 1107 і 1111. В 1113 і 1116 здійснив два успішні походи на естів. Після смерті батька продовжував зміцнювати великокнязівську владу та успішно обороняв державу від зовнішніх ворогів. У 1129 підкорив половецьких князів і поставив у Полоцьку князем свого сина Ізяслава. В 1031 воював з литовцями. За М.В. Київська держава посідала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західно-європейських королівських дворів (сам М.В. був одружений з шведською принцесою Христиною, дочка М.В. -Інгеборга видана заміж за норвезького принца Канута II, друга дочка - Мальфрідь була одружена з норвезьким королем Сігурдом II, пізніше з королем Данії Еріком-Емуном, третя дочка -Ірина була в шлюбі з грецьким царевичем Андроніком, четверта дочка- Єфросинія була дружиною угорського короля Гези II. Після смерті М. В. Київська держава остаточно розпалася на окремі політичне незалежні князівства.

МСТИСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ (р. н. невід. -13.4.1170) - великий князь Київський [1167 (або 1168) - 1170]. Син київського князя Ізяспава Мстиславича. В 1151-54 - князь переяславський, з 1154 - князь волинський. Брав участь у війнах батька з чернігівськими князями та вла-димиро-суздальським князем Юрієм Долгоруким. В 1152 двічі розбив половецькі орди. Закріпившись на Волині, повів боротьбу за володіння Києвом. В 1160 здобув місто і посадив на київський престол свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича. Після його смерті, став Великим князем Київським. В 1068 спільно з ін. князями розгромив половецькі кочовища над Ореллю і Снопородом. В березні 1169 обороняв Київ від військ князя Андрія Боголюбсько го, але був змушений залишити місто і відступити на Волинь. В 1170 знову зайняв Київ. Помер у Володимирі-Волинському.

МСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ УДАТНИЙ (Мстислав Галицький; р. н. невід. - п. 1228) -князь, полководець і політичний діяч. Князь торопецький (з 1206; за ін. дан., з 1209), новгородський (1210-15 і 1216-18), галицький (1219-27), торчеський (1203-06, за ін. дан., 1203-09; 1227-28). Прозваний Удатним за військову доблесть. В 1193 і 1203 брав участь у походах українських князів проти половців. В 1212 і 1214 М.М.У. здійснив вдалі походи на чудь (естів) і проти лівонських рицарів. Вів боротьбу з влади-миро-суздальським князем Всеволодом Юрієвичем Велике Гніздо і в 1216 розгромив його війська на р. Липиці. В 1219 запрошений боярами князювати у Галицьку землю. Проте незабаром наступ об'єднаних польсько-угорських сил примусив М.М.У. залишити Галич. Уклавши воєнний союз з володимиро-волинським князем Данилом Романовичем Галицьким, половецьким ханом Котяном і половцями М.М.У. 23.5.1221 розгромив угорські війська на чолі з Коломаном біля Галича і повернувся на галицький престол. Був організатором походу українських князів проти монголо-татар у 1223. Під час битви на Калці М.М.У. очолював авангард князівських військ. У 1227 видав свою дочку Марію заміж за угорського королевича Андрія Андрійовича, якому згодом передав всю владу над Галицькою землею. В 1227-28 князював у Торчеську.

МСТИСЛАВ РОМАНОВИЧ [р. н. невід. - п. 31.5; з а ін. дан., 16.6. 1223] - Великий князь Київський (з 1212). Син князя Романа Ростславича. З 1197 - князь смоленський, з липня 1212 -Великий князь Київський. Разом з галицьким князем Мстиславом Мстиславичем Удатним став одним з організаторів наради українських князів у Києві перед першим походом на монголо-татар. Загинув у битві на Калці.

МУДРИЙ ВАСИЛЬ (19.3.1893.- 19.3.1966) -український громадсько-політичний діяч, журналіст, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1958). Н. у Вікні Скалатського повіту у Галичині (тепер Тернопільська обл.). Навчався у Львівському ун-ті. М. був членом Українського Студенського Союзу і “Академічної Громади” у Львові. В 1918 обраний до складу Проскурівського земства, очолював відділ освіти, а з 1920 - повітову адміністрацію. В 1921 повернувся до Львова. На поч. 1920-х рр. був одним з активних організаторів і працівників Львівського (таємного) Українського Університету, в 1921-25 - секретар навчального закладу. У 1921-31 - член Головної управи товариства “Просвіта”, в 1925-31 - генеральний секретар з 1932 - заступник голови товариства. В 1927-39 - головний редактор газети “Діло” (в 1936-39 його фактично заступала редколегія І. Кедрин-Рудницький, І. Німчук, В. Кузьмович). У серед. 1920-х рр. М. виступив одним із засновників, а згодом став провідним членом Українського Національно-Демократичного Об'єднання, автор програми партії. У 1928-35 - заступник голови УНДО, з 1935 - голова об'єднання. В травні-липні 1935 М. від імені УНДО вів переговори з польськими політичними колами (міністр внутрішніх справ 3. Косцялковський і львівський воєвода В. Биліна-Пражмовський) про досягнення компромісу в українсько-польських відносинах. Виступив одним з ініціаторів (разом з В. Целевичем і О. Луцьким) політики “Нормалізації” українсько-польських відносин у Західній Україні. У вересні 1935 М. обраний віце-маршалком польського сейму, очолював Українську Парламентську Репрезентацію. Після розвалу Польської держави в 1939 залишився у Кракові (до 1941), потім переїхав у Львів. З червня 1941 виходив до складу Українського Народного Комітету (секретар Комітету) співпрацював з газетою “Ідея і Чин”. У липні 1944 на установчих зборах Української Головної Визвольної Ради обраний віце-президентом Ради (президент К. Осьмак). З 1945-48 перебував в Німеччині, де відновив діяльність УНДО. В 1949 переїхав до США. В 1953-66 - екзекутивний (виконавчий авт.) директор Українського Конгресового Комітету Америки. Помер у Нью-Йорку. Автор розвідки про боротьбу за українізацію університету у Львові - “Боротьба за огнище української культури в західних землях України” (1923), праць “Український Університет у Львові. 1921-24” (1948), “І. Франко, як громадський діяч” (1957) та ін.

МУЖИЛОВСЬКИЙ СИЛУЯН АНДРІЙОВИЧ (Сильван; р. н. невід. - п. можливо, грудень 1654) - український державний діяч, визначний дипломат. Відомостей про його походження та життя до поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 не збереглося. В 1648-49 був писарем Генеральної Військової Канцеляріі. Виконував найважливіші дипломатичні доручення гетьмана Б. Хмельницького. На поч. серпня 1648 виїхав з М. Крисою у Молдавію для встановлення дипломатичних відносин між Україною і молдавським господарем В. Лупулом. У березні 1649 М. супроводжував перше посольство від московського царя. В серпні 1649 вів у Литві переговори з литовським князем Я. Радзивіллом про умови укладення українсько-польсько-дитовського перемир'я. В 1651 на чолі дипломатичної місії був відряджений до Стамбулу, але по дорозі потрапив у польський полон, де пробув два роки. В першій пол. 1653 разом з К. Бурляем очолював українські посольства до московського царя Олексія Михайловича та шведської королеви Христини. Восени 1653 М. спільно з Г. Лесницьким та І. Виговським вів переговори з Кримським ханством. У 1654 був призначений ніжинським полковим суддею. Загинув у грудні 1654 під час суперечки з ніжинським полковником І. Золотаренком. За ін. дан., ще в 1657 перебував на дипломатичній службі у гетьмана I. Виговського.

МУРАВЙОВ МИХАЙЛО (25.9.1880 -11.7.1918) - більшовицький військовий діяч, полковник Червоної гвардії. Н. у Бурдоково Комстромської губернії (тепер Росія). В 1901 закінчив Казанську юнкерську школу. За вбивство товариша засуджений до 1,5 року у штрафній частині і позбавлений офіцерського звання. Учасник Першої світової війни 1914 -18. У 1917 став членом партії есерів. У січні 1918 очолював більшовицькі частини, які брали участь в захопленні Харкова, Полтави і Києва на поч. українсько-більшовицької війни 1917-21. 4.11.1918 у Дарниці під Києвом видав наказ про “безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Слідуючи цьому наказу, більшовицькі війська розстріляли у Києві бл. 5 тис. жителів, тероризували українське населення. Влітку 1918 -командуючий більшовицькими військами Східного фронту. В липні 1918 приєднався до виступу лівих есерів. Розстріляний більшовиками у Симбірську. За іншими дан., дезертирував з більшовицької армії та згодом покінчив життя самогубством.

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ ІВАН МАТВІЙОВИЧ [1770 - 12(24).3.1851.] - письменник, перекладач, державний діяч. Внук (по материнській лінії) гетьмана Лівобережної України Д. Апостола. Н. у Москві. В 1801 дістав право іменуватись Муравйовим-Апостолом і володіти маєтками Апостолів на Миргородщині. Батько декабристів І., М. та С. Муравйових-Апостолів. З 1784 служив у колегії закордонних справ, в 1796-1805 перебував на дипломатичній службі за кордоном (посол у Гамбурзі, Копенгагені та Мадриді). Після виходу в 1806 у відставку поселився у с. Хомутці (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.); з 1826 до кінця 1840-х рр. проживав у Франції. Останні роки життя провів у Петербурзі, де і помер. Займався науковою і літературною діяльністю: перекладав твори зарубіжних авторів, написав “Подорож по Тавриді в 1820 р.” (1823) - одну з перших праць з історії та географії Криму.

Т. Полещук (Львів).

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ ІПОЛІТ ІВАНОВИЧ [1806 - 3(15).1.1826] - декабрист, брат Сергія та Матвія Муравйових-Апостолів. Н. у Петербурзі. Здобув добру освіту. 13(25).12.1825 М.-А. був відряджений Північним товариством декабристів в Україну, щоб повідомити про початок повстання в Петербурзі і домовитись з Південним Товариством про спільні дії. Дізнавшись про поразку повстання в Петербурзі, разом з братами взяв участь у повстанні Чернігівського полку. 3(15).1.1826 в бою під с. Ковалівкою (тепер Васильківського р-ну Київської обл.) з каральним загоном ген. Гейсмара був поранений і застрелився, щоб не потрапити до рук противника.

Т. Полещук (Львів).

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ МАТВІЙ ІВАНОВИЧ [25.4(6.5). 1793 - 21.2(5.3)1886.] - декабрист, син І.М.Муравйова-Апостола, брат І. та С. Муравйових-Апостолів. Виховання отримав в приватних пансіонах Гамбурга і Парижа. З 1809 навчався в Петербурзькому Інституті інженерів шляхів. В 1812 розпочав службу в армії (підпрапорщик). Брав участь у російсько-французькій війні 1812 та закордонних походах російської армії. Після повстання Семеновського полку, де він служив, в 1820 був переведений в Полтаву. Був ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. У 1823 в чині підполковника вийшов у відставку. М.-А. брав активну участь у створенні “Союзу Порятунку” (1816), член “Союзу Благоденства” (1818) та Південного Товариства Декабрист (1821). Протягом травня 1823 - серпня 1824 за дорученням. Південного Товариства вів у Петербурзі переговори про об'єднання Південного і Північного Товариства. Був учасником повстання Чернігівського полку. Заарештований в січні 1826 і засуджений до смертної кари (згодом замінена 20-річною, пізніше - 15-річною каторгою). З 1836 жив в Ялуторовську. Після амністії в 1856 повернувся з Сибіру і оселився в Московській губернії. За три роки до смерті продиктував свої “Спогади”.

Т. Полещук (Львів).

МАРАВЙОВ-АПОСТОЛ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ [28.9.(9.10)1876 - 13(25.)7.1826] - один з керівників декабристського руху в Україні. Син І. Муравйова-Апостола, брат І. та М. Муравйових-Апостолів. Початкову освіту і виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга і Парижа. Після закінчення в 1811 Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. В 1812-14 брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. В 1814 -ад'ютант генерала М. Ранєвського. З 1815 служив в Семеновському полку, після повстання якого в 1820 переведений до Чернігівського плотного полку. Один із засновників “Союзу Порятунку” (1816), член“Союзу Благоденства”(1818). В 1823 разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного Товариства. В 1823 встановив зв'язок між Південним Товариством і Польським Патріотичним Товариством. У вересні 1825 активно сприяв приєднанню Товариства Об'єднаних Слов'ян до Південного Товариства. Брав участь у з'їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам'янці (1822-25). Підтримував програму “Руської Правди”, складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шляхом військової революції та встановлення в Росії республіканського ладу. Висунув плани організації революційної повстанської армії (відомі під назвами “Бобруйської змови”, 1823 і “Білоцерківської змови”, 1824-25). 29.1.1825 (10.1.1826) підполковник М.-А. очолив повстання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну прокламацію “Православний катехізис” (популярний виклад програми Південного Товариства), яку вони читали перед солдатами. 3(15). 1.1826 після бою біля с. Ковалівки Васильківського повіту Київської губернії з каральним загоном генерала Гейсмара тяжко поранений М.-А. був заарештований. Вироком царського суду разом з ін. керівниками руху повішений 13(25).7.1826 у Петропавловській фортеці.

Т. Полещук (Львів).

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ - один з найважливіших стратегічних шляхів 16-18 ст., який пролягав з Пд. України на північ до кордону з Московською державою. М.ш. починався з Перекопу, йшов на Пн. між верхів'ями річок Молочні Води і Кінські Води, перетинав річки Вовчі Води, Самару, Орель. Далі проходив через територію Харківського і Охтирського полку поблизу міст Коломака і Валок. Між верхів'ями річок Околу, Ворскли, Сіверського Дінця і Сейму М.ш. з'єднувався з Ізюмським шляхом, а біля м.Ливни з Кальміуським шляхом і далі простягався до м. Тули у Московії. М.ш. користувалися загони кримських і ногайських татар під час грабіжницьких наскоків на Лівобережну і Слобідську Україну. Після спорудження в кін. 17 ст. кількох укріплених пунктів, татари припинили вторгнення в Україну по М.ш. і він поступово перетворився на торгівельний шлях.