БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 42 страница

Т. Полещук (Львів).

“НАРОДНА ВОЛЯ” - політична організація галицьких москвофілів (русофілів), створена в 1923 членами лівого крила “Русского Исполнительного Комитета” у Львові. Відстоювала радянофільські тенденції в політичному житті Західної України. До провідних діячів “Н.В.” належали К. Вальницький, К. Пелехатий. В 1926 об'єдналась з Українським Селянсько-Робітничим Соціалістичним Об'єднанням "Сельроб”. У 1927 створила самостійну партію - “Сельроб-Лівицю”. В 1921-25 у Львові видавала російською мовою щотижневу газету “Воля Народу” (з 1924 виходила українською мовою; гол.редактор - К.Вальницький).

НАРОДНА РАДА - 1) Українська політична організація у Галичині. Заснована 24.10.1885 у Львові галицькими народовцями під керівництвом Ю. Романчука. В серед, 1890-х рр. лідери народовців, зокрема, О. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук прийшли до висновку про необхідність заснування власної політичної організації. Новостворена організація повинна була продовжувати традиції Головної Руської Ради та ідейно протистояти москвофільській-руській Раді (“Русская Рада”). Незабаром після створення Н.Р. видала програмну відозву до “Русинів Галицької землі”. Н.Р. стояла на позиціях єдності галицьких та наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків і росіян. Ставлячи собі за мету захист конституційних прав українського населення краю, діячі Н.Р. вимагали поділу Галичини на дві частини - східну (українську) і західну (польську). Друкованими органами Н.Р. були газети “Батьківщина” і “Діло”. В 1899 Н. Р. виступила одним із засновників Української Національно-Демок-ратичої Партії.

2) Парламентська опозиція у Верховній Раді України в 1990-94. Сформувалась з членів Демократичного блоку в українському парламенті у кін. травня 1990. До складу Н.Р. увійшло 125 депутатів. Найбільше представників було від Києва - 17, Львівської обл. - 24, Івано-Франківської обл. -11, Харківської обл. - 10. Головою Н. Р. обрано І. Юхновського, заступниками -Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка, секретарем - Л. Танюка. У прийняті політичних рішень протистояла консервативній компартійній парламентській більшості т.з. групі 239 (“За суверенну Радянську Україну”). Виступаючи за здобуття Україною економічної і політичної самостійності, Н.Р., значною мірою, сприяла прийняттю Декларації про державний суверенітет України (16.7.1990) та Акту проголошення державної незалежності України. Н.Р. послідовно відстоючи національні інтереси, прагнула домогтись затвердження українським парламентом рішень, які б започаткували етап реального становлення України як великої європейської держави.

О. Сухий (Львів).

НАРОДНА САМООБОРОНА- селянське ополчення, створене австрійським урядом і Головною Руською Радою в кін. 1848 на Підкарпатті (округи Самбір, Стрий, Станіславів та Коломия). Завданням Н.с. був захист українського населення від нападів угорських повстанців. До загонів Н.с. належали всі чоловіки (виключно українці) у віці 20-50 років. Територія, яку охоплювала Н.с., була поділена на округи по 10-14 сіл в кожному. На чолі округу стояв надкомендант, якому підпорядковувались десятники і сотники. У кожному селі постійно чергувала озброєна варта і зв'язкові. Деякі округи мали свої кінні загони, а Станіславівська округа - також і артилерію. До самооборони входили бл. 50 тис. ополченців. У кін. 1849, після придушення угорського повстання, Н.с. була ліквідована.

НАРОДНА УКРАЇНСЬКА РАДА - українська політична організація, створена в 1929 у Празі (Чехія). До складу НУР входили представники чехо-словацького центру УПСР, Селянської Спілки, Українського Робітничого Союзу. Ставила собі за мету досягти координації діяльності всіх українських політичних сил в еміграції для відновлення української державності. НУР не визнавала умов Варшавського договору 1920 і стояла в опозиції до політичної лінії, яку проводив Уряд УНР в екзилі. До провідних діячів організації належали М. Шаповал (голова), С. Шелухин (заст. голови), Н. Григоріїв (ген. секретар), С. Довгаль, В. Пеґрів, С. Русовата ін. У 1939 припинила існування.

НАРОДНИЙ ДІМ у Львові - одна з найстаріших культурно-освітніх установ в Галичині. Ідею створення Н.д. вперше висловив 15.6.1848 на засіданні Головної Руської Ради священиків Л.Трещанівський. В листопаді 1849 на звернення Головної Руської Ради австрійський уряд передав для побудови Н.д. місце, де стояв зруйнований в листопаді 1848 Львівський ун-т. Будинок Н.д. в його сучасному вигляді було збудовано за проектом арх. В. Шмідта в 1851-64 на пожертвування українського населення Галичини. При Н.Д. діяли культурно-освітні товариства та установи. У Н.Д. працювало товариство і редакція Галицько-Руської Матиці, що займалося просвітницькою роботою та видавало науково-популярні літературні та шкільні підручники. З 1862 у приміщенні Н.Д. знаходились перша українська академічна гімназія та інтернат. У 1864-76 у великому залі Н.Д. виступав Народний Руський Театр. У складі Н.Д. діяла велика бібліотека, створена відомим українським істориком і лінгвістом А. Петрушевичем, історико-археологічний та природничий музей. В 1914-15 під час окупації Галичини російськими військами частина бібліотеки була вивезена до Росії, а в 1918 загинула нумізматична колекція. В роки польської окупації Західної України діяльність Н.Д. обмежувалася музейно-архівними справами. В 1883-1914 щомісяця видавався офіційний орган Н.Д. - “Вісник Народного Дому”, а з 1921 - періодично. Після 1939 Н.Д. був ліквідований органами радянської влади, а його збірки передано до бібліотеки АН УРСР та львівських музеїв. За зразком Н.Д. у Львові створювались Н.Д. у містах і селах всієї Галичини.

НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ (НКВС; рос. назва - Народный Секретариат Внугренних Дел, НКВД) - одне з виконавчо-адміністративних відомств уряду СРСР, що діяло з листопада 1917 до березня 1946. Створений 7.11.1917. З 1919 існував в УСРР (у першому більшовицькому уряді в Україні був Народний Секретаріат внутрішніхсправ, очолювала Є. Бош) як республіканський орган, хоч фактично підпорядковувався НКВС РСФРР (згодом - СРСР). НКВС відав справами внутрішньої і місцевої адміністрації, охороною громадського порядку, реєстрацією актів громадського стану, таборами примусової праці, в'язницями тощо. Справами державної безпеки та репресіями проти противників більшовицького режиму займалась ВЧК (створена в грудні 1917), в 1922-24 - Державне політичне управління (ДПУ, рос. назва - Государственное политическое управление, ГПУ), а в 1924-34 - ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління, рос. назва - Объедененное государственно - политическое управление, ОГПУ). Після утворення СРСР НКВС УСРР з 1924 діяв як республіканський орган, здійснюючи суто адміністративні функції. Республіканські комісаріати були ліквідовані в 1930 з передачею їхніх завдань ін. комісаріатам. У 1934 було утворено союзно-республіканський НКВС (що означало, що НКВС УСРР був уже підпорядкований безпосередньо Москві) з включенням до нього ОДПУ. З цього часу НКВС СРСР став головним органом масового політичного терору. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС - державної безпеки (рос. -ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО). При ньому було створено “особое совещание” у складі наркома (спочатку Г. Ягода -липень1934-вересень 1936; М. Єжов - до грудня 1938; з грудня 1938 - Л. Берія), його заступників та прокурора СРСР, яке мало право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення в концтаборах і т.д. Навесні 1941 з НКВС виділено органи державної безпеки (політична поліція) в окремий (теж союзно-республіканський) Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ), восени того ж року їх об'єднали, а в 1943 знову поділили як окремі наркомати. 19.3.1946 НКВС перейменовано на Міністерство внутрішніх справ (МВС). НКВС за час свого існування став символом політичного терору й винищення серед усіх шарів населення, особливо діячів літератури, мистецтва, науки, зокрема на Україні, де злочинний сталінський терор досяг апогею, в результаті якого була майже повністю знищена інтелігенція українського народу.

Т. Марискевич (Львів).

НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (НРУ, Рух) - громадсько-політична організація, з 1993 - політична партія в Україні. В кін. 1988 в середовищі відомих українських письменників, науковців і колишніх правозахисників-дисидентів виникли ідея створення національної громадсько-політичної організації - Народного Руху України за перебудову. Вперше проект програми майбутньої масової громадської організації України було надруковано 16.2.1989 в газеті Спілки письмен-ників України“ Літературна Україна”. 8-10.9.1989 в Києві проходив Всеукраїнський установчий з'їзд НРУ. З вітальним словом до його учасників звернувся О. Гончар. З доповіддю “Про діяльність оргкомітету та завдання Народного Руху України за перебудову” виступив голова оргкомітету письменник В. Яворівський. Головою Руху було обрано письменника І. Драча. У прийнятій з'їздом Програмі НРУ обстоювалось питання відродження української мови і культури, порушувались екологічні проблеми, що повстали перед Україною, особливо, після аварії на Чорнобильській АЕС, вказувалось на необхідність проведення демократизації політичної, економічної і соціальної системи республіки. Особливий наголос робився на необхідності забезпечення прав національних меншостей і груп в Україні (невипадково чимало росіян, євреїв та представників ін. етнічних груп приєднались до Руху). В цей період Рух нараховував бл. 280 тис.членів. З березня 1990 видавав друкований орган - “Народну Газету”. Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став “живий ланцюг”, проведений 21.1.1990 на честь річниці ЗлукиУНР і ЗУНР в 1919, який продемонстрував силу новоствореної організації та солідарність українців. В акції прийняло участь за офіційними дан. бл. 450 тис,чол. (за неофіц. дан., бл. 5 млн. чол.). Дальшим кроком на шляху зростання Руху і його впливу на громадсько-політичні процеси в Україні стала робота Других Всеукраїнських зборів Народного руху України, що відбулися в жовтні 1990. Другі Всеукраїнські збори Народного руху України заслухали і обговорили доповідь голови Руху І. Драча “Політична ситуація на Україні і завдання Руху”. Збори внесли зміни та доповнення до Програми Руху, доповнення до Статуту Руху і обрали керівні органи Руху. Проте наступний період в історії Руху був позначений кризою самовизначення. Деякі його лідери (зокрема, І. Драч, Д. Павличко та М. Горинь) виступали за збереження Руху як об'єднання демократичних організацій та партій, першочерговим завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. На їх думку, Рух повинен був перейти від політики опозиції діям уряду та президента до співробітництва з ними. Інша група членів організації, очолена В. Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки вона не буде усунена від влади. В. Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності призвели до розчарування багатьох його членів і різкого скорочення чисельності організації. На III Всеукраїнських зборах Народного Руху України (лютий-березень 1992), щоб уникнути розколу НРУ, обрано трьох співголів організації - І. Драча, М. Гориня та В. Чорновола. Вищим керівним органом Руху став обраний зборами Центральний провід. На IV Всеукраїнських зборах Народного Руху України (грудень 1992). Рух фактично перетворився на політичну партію. Збори абсолютною більшістю голосів проголосували за рух як “незалежну громадсько-політичну організацію”. Єдиним головою НРУ було обрано В. Чорновола. Згодом з НРУ вийшла група членів, які заснували окрему організацію під назвою Всенародний Рух України (ВНРУ; голова - Л. Скорик). У 1993 V Збір НРУ проголосив Рух партією. В даний час організація, очолювана В. Чорноволом, нараховує близько 55 тис. членів.

Т. Марискевич (Львів).

НАРОДНИЙ СЕКРЕТАРІАТ - виконавчий орган Тимчасового ЦВК Рад України. Сформований у Харкові 17(30). 12.1917 російськими і місцевими більшовиками як український радянський уряд на противагу до Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Складався з 12 секретарів: торгівлі і промисловості (Артем - Ф. Сергеев), фінансів (В. Ауссем), внутрішніх справ (Є. Бош), міжнародних справ (С. Бакинський), народної освіти (В. Затонський), продовольчих справ (Е. Лугановський), судових справ (В. Люксембург), у справі праці (М. Скрипник), земельних справ (Є. Терлецький), у військових справах (В. Шахрай). Пізніше до складу Н.е. увійшли: Я. Мартьянов, І.Кулик, Ю. Коцюбинський. Протягом деякого часу уряд не мав голови і засідання Н.с. вела Є. Бош. Н.е. перебував у Харкові (грудень 1917- січень 1918), Києві (лютий 1918), Полтаві і Катеринославі (березень 1918), Таганрозі (квітень 1918). Влада Н.с. була малоефективною і маловпливовою. Зокрема, командуючий всіх більшовицьких збройних сил в Україні В. Антонов-Овсієнко підкорявся тільки наказам Раднаркому Росії, до складу якого він входив. Після укладення Берестейського миру 1918 і зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, більшовицьке керівництво намагалось створити видимість незалежності радянського уряду в Україні, щоб недопустити відновлення влади Центральної Ради. В березні 1918 на Другому Всеукраїнському з "їзді Рад Україна проголошувалася незалежною від Росії радянською республікою та було проведено реорганізацію Н.с. До його складу увійшло більше українців, зокрема, Є. Неронович, Г. Лапчинський, Г. Клименко, І. Кулик. Головою Н.с. став М. Скрипник. 7.3.1918 у цей “кишеньковий” уряд було введено В. Антонова-Овсієнка як секретаря військових справ і верховного головнокомандуючуго військами УНР. Єдиним завданням, яке покладалося московським центром на Н.с. у цей період стало забезпечення максимально швидкого вивезення з України на схід продовольства і матеріальних цінностей. Н.с. існувавдо 18.4.1918, коли ЦВК Рад України і Н.с. було реорганізовано у Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів (існувало до липня 1918).

Змістом всього існування Н.с. як окремого радянського уряду, було, насамперед, намагання Раднаркому легітимізувати пряму агресію більшовицької Росії проти Української Народної Республіки. Власне з метою максимальної дезорієнтації українського населення, в першу чергу селянства, цьому органові дано назву “секретаріату” (у противагу.до Генерального Секретаріату УНР) та для означення маріонеткового більшовицького утворення в Україні збережено назву “Українська Народна Республіка”.

НАРОДНИЦТВО - ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х - 80-х рр. 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології Н. лежала містична віра в російське селянство як носія “вищої життєвої мудрості”. У 60-х рр. 19 ст. ідеї “селянського соціалізму” активно пропагував М. Огарьов. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. теоретичним обгрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та ін.), яка рушійною силою суспільного прогресу вважала “критично мислячі особистості”, тобто інтелігенцію. У 80-ті рр. в Н. отримав розвиток “економічний романтизм" (В. Воронцов, М. Данієльсон та ін.), представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до “народного виробництва” - некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами Н. у 1870-і рр. були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад юбщинної" власності (“миру”) і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку. Вважаючи російського селянина “природженим" соціалістом, М. Бакунін закликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави, церкви. На думку окремих дослідників, Н. було просякнуте месіанською свідомістю, успадкованою частково від слов'янофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед селянством за гріхи предків-кріпосників (В.Осінський, С. Перовська, А. Желябов, С. Нечаев, П. Ткачов та ін.). Н. об'єднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо, підтримували теорію непротивлення злу насильством (М. Муравський), інші закликали до нової пугачовщини (М. Бакунін).

У 60-х рр. 19 ст. народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С.-Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки “ходіння в народ", виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка “лавристів” у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени “Київської Комуни". В 1874 почалося “масове ходіння в народ" (у селянство) демократичної інтелігенції. “Похід у народ" повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини. “Ходіння у народ" в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у т. ч. майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877-78). Численні організації різних напрямів (“чайківці", “лавристи", “бакуністи" та ін.) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток “чайківців” (1872-74), “Київська Комуна" (1873-74), гурток “бунтарів”, у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 народники створили революційну організацію “Земля і Воля”. Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община). В практичній роботі “Земля і воля” перейшла від “летючої”, “бродячої” пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875-76 найбільшу активність виявив гурток “південних бунтарів” (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 “південні бунтарі” намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція (див. Чигиринська змова 1877).

Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на організації терористичних актів. Взимку 1877-78 у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879. Спроби уладнати їх у тому ж році на з'їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла назву “Народна Воля”; інші учасники з'їзду створили організацію “Чорний Переділ”, котра ставила завдання мирного вростання народників у народну масу. Остання течія опісля перетворилася у легальне народництво, яке існувало аж до 1917. Чорнопередільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й. Аптекман, М. Попов та ін. (прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У Києві чорнопередільці Є. Ковальська і М. Щедрін організували “Південноросійський робітничий союз” (1800-81). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до “Народної Волі”, а частина емігрувала за кордон. Г. Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу “Визволення праці” (1883). “Чорний Переділ” фактично припинив своє існування.

Більш активну діяльність розгорнула “Народна Воля”. В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та ін. містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 біля Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (“процес 20-ти” 1880, “процес 14-ти” 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На поч. 80-х рр. основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації “Народна Воля” на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців. Однак відродити “Народну Волю” було вже неможливо.

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовськата ін.), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів “революції” вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”, 1875). Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х рр., що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої пол. 19 ст. - Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського, І. Манжуру та ін. Видатні представники галицького суспільного руху -О. Терлецький, М. Павлик., І. Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей Н. перебували історики - О. Єфименко, О. Левицький та ін. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як от “Братство Тарасівців”. З'явились твори, де звучав національно-революційний клич (“Українська марсельєза” В. Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії (“Великдень” І. Манжури). З українським Н. був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф. Щербина в роботі “Южнорусские артели и артельные формы хозяйства”. У 1890-х рр. М. Левицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у 1880-90-х рр. відстоювали М. Левицький, Б. Грінченко, Т.Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх за “буржуазний лібералізм”, оскільки вважали, що народники були у 80-90-х рр. 19 ст. головною перешкодою поширення марксизму в Росії.

О. Сухий (Львів).

НАРОДНІ ЗБОРИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ - назва псевдопредставницького органу Західної України, який радянська влада використала для узаконення анексії, захоплених у вересні 1939 Червоною Армією, західноукраїнських земель. 22.10.1939 було організовано вибори до НЗЗУ, які проходили в умовах суворого контролю з боку радянських органів влади і більшовицьких спецслужб. До НЗЗУ було обрано 1994 депутати. Народні Збори зібрались 26-28.10.1939 у Львові. На зборах було проголошено встановлення радянської влади у Західній Україні та прийняття її до складу СРСР. НЗЗУ обрали комісію у складі 66 осіб, яка передала декларації зборів Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР. Після цього пропагандистського акту НЗЗУ припинили свою діяльність. Абсолютну більшість делегатів НЗЗУ в наступні роки було репресовано.

НАРОДОВЦІ -суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. 19 ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії -москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо, духовенства, на Російську імперію. Народовецький рух виник на грунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Н., виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності Н. проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів- “Вечерниці” (1862-63), “Мета” (1863-64), “Нива” (1865), “Русалка” (1866). До Н. належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович - організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, Н. прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, Н. заснували ряд культурно-освітніх товариств “Руська Бесіда” (1861), а при них - український театр (1864), “Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності Н. стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників у галицький сейм. Нову роботу Н. розпочали з видання двох політичних часописів: “Батьківщина” (1879) і “Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи Н.- В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д. Гладилович та ін. У 1885 Н. створили нову політичну організацію - Народну Раду. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали Н., загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву “Нової ери”. Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському ун-ті, отримати право на створення страхового товариства “Дністер” та ін., видання українською мовою урядової газети “Народний Часопис”. За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини Н. заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив “нову еру” у польсько-українських відносинах у Галичині. В 1890 значна частина Н. об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику “нової ери” і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 радикально настроєна частина Н. на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях “нової ери” залишився митрополит С. Сембратович і невелика група Н, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло “Краще щось, ніж нічого”. Це крило Н. пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію. В 1899 основна маса Н. з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія отримала назву - Національно-Трудова Партія.